Справа № 153/549/18
Провадження № 22-ц/801/57/2019
Категорія: 48
Головуючий у суді 1-ї інстанції Любинецька-Онілова А. Г.
Доповідач:Денишенко Т. О.
06 лютого 2019 рокуСправа № 153/549/18м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивіль-них справах:
судді-доповідача Денишенко Т.О.,
суддів Рибчинського В.П., Оніщука В.В.,
за участі секретаря судового засідання Топольської В.О., скаржниці, позивачки ОСОБА_3, її представника адвоката ОСОБА_4, розглянувши за пра-вилами, встановленими для розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження, у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці, в залі судових засі-дань апеляційного суду цивільну справу за позовом
ОСОБА_3 до ОСОБА_5
про визнання права власності на частину майна,
за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Ямпільського ра-йонного суду Вінницької області від 02 жовтня 2018 року, ухвалене у примі-щенні суду в м. Ямполі Вінницької області, за головування судді Любинецької-Онілової А.Г.,
03 травня 2018 року ОСОБА_3 звернулася в Ямпільський районний суд Вінницької області з позовом до ОСОБА_5 про визнання права власнос-ті на частину майна. Позов мотивований тим, що 29 серпня 2009 року між нею та відповідачем був зареєстрований шлюб, який 29 листопада 2013 року рішен-ням Ямпільського районного суду Вінницької області розірваний. Маючи намір побудувати новий житловий будинок для проживання в ньому їхньої сім'ї, за спільні кошти 22 листопада 2010 року сторони у справі придбали земельну ді-лянку площею 0,0992 га, кадастровий номер НОМЕР_3 по АДРЕСА_1 з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового бу-динку та господарських будівель. 18 травня 2011 року рішенням виконавчого комітету Ямпільської міської ради № 201 відповідачеві був наданий дозвіл на будівництво нового житлового будинку, сараю, гаража за вищезазначеною ад-ресою. Отримавши дозвіл на будівництво, перебуваючи у шлюбі, за спільні сі-мейні кошти та спільною працею сторони навесні 2011 року розпочали будів-ництво нового житлового будинку і закінчили будівництво із 100 відсотковою готовністю у 2012 році. Житловий будинок побудований із каменю, вкритий шифером, із встановленими вікнами, дверима, підлогою, з проведеним електро-постачанням та водопостачанням, повністю придатний для проживання в ньо-му. По межі земельної ділянки встановлений паркан із ворітьми та хвірткою. Відповідач будинок в експлуатацію не приймає, не виготовляє інвентарну спра-ву, не бажає проводити державну реєстрацію права власності, хоча проживає у ньому. Згоди про добровільний поділ спірного майна між сторонами не досяг-нуто. Вважаючи свої права щодо спільного майна подружжя порушеними, по-зивачка звернулася в суд з даним позовом та просила визнати за нею право як співзабудовника на 1/2 частину збудованого за час шлюбу, але не прийнятого в експлуатацію об'єкта незавершеного будівництва - житлового будинку, по АДРЕСА_1, визнати за нею право власності на 1/2 частину спільно нажитої у шлюбі земельної ділянки площею 0,0992 га, кадастровий номер НОМЕР_3, з цільовим призначенням для будівництва і обслугову-вання житлового будинку, господарських будівель, що розташована по АДРЕСА_1 ( а. с. 2-3 ).
Рішенням Ямпільського районного суду Вінницької області від 02 жовтня 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено у повному обсязі ( а. с. 39-45 ).
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_3 оскаржує його в апеляційному порядку, просить дане рішення скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення її позову у повному обсязі. Скаржниця вважає оскар-жуване рішення незаконним, ухваленим за недоведеності обставин, які суд вва-жав встановленими, невідповідності висновків суду обставинам справи, з пору-шенням норм матеріального та процесуального права. Викладаючи фактичні обставини справи, посилаючись на норми Сімейного кодексу України щодо ви-значення майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя, ОСОБА_3 зазначає, що судом першої інстанції залишений поза увагою факт будівництва спірного будинку за час перебування сторін у шлюбі та за їхні спільні кошти. Доказів щодо будівництва цього будинку лише відповідачем за його особисті кошти немає. Скаржниця вважає помилковим висновок суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні її позову у зв'язку з пропуском нею строку позов-ної давності через обрахуння такого строку з моменту розірвання шлюбу рішен-ням суду, що суперечить положенням статті 72 СК України. Спір з приводу по-ділу спільного сумісного майна колишнього подружжя виник між сторонами у 2018 році, що є початком відрахунку строку позовної давності, відтак підстави для застосування наслідків пропуску строку позовної давності, на думку ОСОБА_3, взагалі відсутні ( а. с. 53-58 ).
24 січня 2019 року до апеляційного суду надійшов відзив ОСОБА_5 на апеляційну скаргу позивачки, де він зазначає про необґрунтованість апеля-ційної скарги, неправдивість викладених у ній обставин. Зазначає, що будівниц-тво житлового будинку до цього часу не розпочато та, відповідно, не заверше-но; обставини щодо будівництва житлового будинку у 2011-2012 роках в м. Ям-полі Вінницької області є надуманими, тим паче, що позивачка завжди прожи-вала та була зареєстрованою у АДРЕСА_2. За таких обставин відповідач стверджує, що вис-новки суду першої інстанції є правильними, тому просить апеляційну скаргу за-лишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення по апеляційній скарзі по-зивачки та її представника, дослідивши матеріали справи, наявні в ній докази в їх сукупності, перевіривши законність, обґрунтованість оскаржуваного судово-го рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд дій-шов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Згідно норм статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рі-шення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права, з дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на під-ставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були дослі-джені в судовому засіданні.
Оскаржуване рішення суду першої інстанції не повністю відповідає зазначе-ним вимогам.
Судом першої інстанції встановлено та не оспорюється учасниками справи, що 29 серпня 2009 року між сторонами був зареєстрований шлюб, який рішен-ням Ямпільського районного суду Вінницької області від 29 листопада 2013 ро-ку розірваний. Згідно договору купівлі-продажу від 22 листопада 2010 року, по-свідченого приватним нотаріусом Ямпільського районного нотаріального окру-гу Вінницької області Катруком М.В., зареєстрованого в реєстрі за № 3764, 22 листопада 2010 року ОСОБА_5 придбав земельну ділянку площею 0,0992 га, кадастровий номер НОМЕР_3, по АДРЕСА_1 з цільовим призначенням для будівництва і обслуго-вування житлового будинку та господарських будівель. Із копії витягу з Дер-жавного реєстру правочинів від 22 листопада 2010 року встановлено, що зазна-чений договір купівлі-продажу зареєстрований в Державному реєстрі право-чинів за № 4220158.
На підставі даного договору 19 червня 2012 року відповідачем отриманий Державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_4. Рішенням виконавчого комітету Ямпільської міської ради Вінницької області від 18 травня 2011 року № 201 ОСОБА_5 наданий дозвіл на будівництво житлового будинку, сараю, гаража по АДРЕСА_1, його зобов'язано одержати технічну документацію та після за-вершення робіт виготовити інвентарну справу на садибу, ввести об'єкт в екс-плуатацію.
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_3 в частині вимоги щодо ви-знання за нею права як співзабудовника на 1/2 частку збудованого за час шлю-бу, але не прийнятого в експлуатацію об'єкта незавершеного будівництва - жит-лового будинку, суд першої інстанції вважав недоведеним належними та допус-тимим доказами факту будівництва спірного будинку за час шлюбу. Рішення виконкому про надання дозволу на будівництво та фотосвітлина будинку до-стовірно не підтверджують факту зведення будинку у період 2011-2012 років, тобто в період шлюбу сторін, а надані позивачкою докази не містять фактичних даних про час побудови житлового будинку. Відмовляючи у задоволенні позов-ної вимоги ОСОБА_3 про визнання за нею права власності на 1/2 частку зе-мельної ділянки, суд першої інстанції вважав, що позивачкою пропущений строк позовної давності звернення до суду з цією вимогою, відсутні докази про поважність причин пропуску нею трирічного строку позовної давності. Доказів щодо неможливості довідатися про порушення свого права як співвласниці зе-мельної ділянки упродовж строків позовної давності суду не представлено.
Однак з висновками суду першої інстанції у цілому погодитися не можна з огляду на наступне.
Статтею першою Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи без-перешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства та на умовах, передбачених зако-ном і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтере-сів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Стаття 321 ЦК України закріплює принцип непорушності права власності, передбачений статтею 41 Конституції України, відповідно до частини четвертої якої ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право при-ватної власності є непорушним.
Зміст права власності, яке полягає в праві володіння, користування та роз-порядження своїм майном, визначено у статті 317 ЦК України. Згідно з нормою статті 319 цього Кодексу власник володіє, користується й розпоряджається сво-їм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, ке-руючись виключно власними інтересами, виконуючи щодо цього майна будь-які дії, які не повинні суперечити закону й порушувати права інших осіб та ін-тересів суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном ін-ших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подруж-жям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини ( нав-чання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо ) са-мостійного заробітку ( доходу ). Вважається, що кожна річ, набута за час шлю-бу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної суміс-ної власності подружжя. Тлумачення статті 60 СК України свідчить, що зако-ном встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового ре-жиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі у судовому по-рядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Вказаний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17.
Разом з тим, належність майна до спільної сумісної власності подружжя ви-значається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи цю нор-му права ( стаття 60 СК України ) та визнаючи право спільної сумісної власнос-ті подружжя на майно, суд повинен на підставі доказів встановити факт набуття майна під час шлюбу, а також факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти подружжя або їх спільна праця.
Статтею 61 СК України передбачено, що об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з ци-вільного обороту: заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані од-ним із подружжя; речі для професійних занять ( музичні інструменти, оргтехні-ка, лікарське обладнання тощо ), придбані за час шлюбу для одного з подруж-жя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
У пунктах 23, 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 гру-дня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при роз-гляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» роз'яснено, що, вирішуючи спори між под-ружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати дже-рело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підля-гає поділу ( статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України ) від-повідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати ( вик-лючені з цивільного обороту ), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя во-ни були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за ра-хунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату ( пошкодження ) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок кош-тів, що були особистою власністю кожного з них.
Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентується статтею 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
За змістом статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на по-діл майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
У разі поділу майна, що є в спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом ( частина друга статті 372 ЦК України ).
Системне тлумачення категорій «об'єкт нерухомого майна» ( частина пер-ша статті 181, пункт 6 частини першої статті 346, статей 350 та 351 ЦК Украї-ни ) та «об'єкт незавершеного будівництва» ( стаття 331 ЦК України ) дає під-стави для висновку, що об'єкт незавершеного будівництва є нерухомою річчю особливого роду, фізичне створення якої розпочате, але не завершене, що до-пускає встановлення відносно неї суб'єктивних майнових, а також зобов'язаль-них прав у випадках та у порядку визначених цивільним законодавством.
Не будучи до моменту завершення будівництва, прийняття до експлуатації та державної реєстрації права власності житловим будинком з юридичного по-гляду, об'єкт незавершеного будівництва є сукупністю матеріалів, обладнання тощо, які були використані у процесі такого будівництва ( частина третя статті 331 ЦК України ), тобто сукупностю речей, щодо яких можуть виникати ци-вільні права та обов'язки.
За позовом дружини, членів сім'ї забудовника, які спільно будували буди-нок, а також спадкоємців, суд має право здійснити поділ об'єкта незавершеного будівництва, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити ок-ремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця бу-дівництво зазначеними особами. Вказане дає підстави для висновку, що об'єкт незавершеного будівництва, зведений за час шлюбу за визначених законом умов, може бути визнаний об'єктом права спільної сумісної власності подруж-жя із визначенням часток. При цьому суд може визнати право на частину об'-єкта незавершеного будівництва за кожною зі сторін.
Такий правовий висновок викладений Верховним Судом України у поста-новах від 15 травня 2013 року у справі № 6-37цс13, від 18 листопада 2015 року у справі № 6-338цс15, від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2710цс15, від 07 ве-ресня 2016 року у справі № 6-47цс16.
Оскаржуючи рішення суду першої інстанції, ОСОБА_3 зазначає про за-лишення поза увагою суду першої інстанції отримання відповідачем у 2011 ро-ці дозволу на будівництво житлового будинку та проведення будівельних робіт за час перебування у шлюбі, а саме у період з 2011 року та їх завершення у 2012 році, а отже даний житловий будинок є об'єктом спільної сумісної власності ко-лишнього подружжя та підлягає поділу.
Проте такі доводи скаржниці не обґрунтовані жодними доказами, що під-тверджували б взагалі факт будівництва спірного будинку, тим паче у період шлюбу. Рішення виконкому Ямпільської міської ради про надання дозволу на будівництво нового житлового будинку не гарантує негайного дійсного початку будівельних робіт із зведенням об'єкту будівництва. Фотографія житлового бу-динку, додана позивачкою до матеріалів справи, не може бути доказом часу по-будови житлового будинку. Відповідно, визнання незавершеного будівництвом житлового будинку об'єктом права спільної сумісної власності подружжя за та-ких обставин без належного доведення їх відповідними доказами є неможли-вим. На підставі викладених норм права та досліджених доказів, суд першої ін-станції дійшов вірного висновку про недоведеність позивачкою належними та допустимими доказами факту набуття цього спірного майна саме в період шлю-бу; суд обгрунтовано визначився у необхідності відмовити ОСОБА_3 у задо-воленні позову щодо визнання права як співзабудовника на 1/2 частину збудо-ваного за час шлюбу, але не прийнятого в експлуатацію об'єкта незавершеного будівництва - житлового будинку.
Згідно рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бочаров проти України» ( остаточне рішення від 17 червня 2011 року ) суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Проте таке доведен-ня може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростованих презумпцій щодо фактів. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практи-кою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чи-ном зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'-язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характе-ру рішення ( Seryavin and others v. Ukraine, № 4909/04, § 58, Європейський суд з прав людини, від 10 лютого 2010 року ).
У той же час не можна погодитися з висновками суду першої інстанції щодо обгрунтованості відмови у задоволенні позову ОСОБА_3 в частині вимоги про визнання за нею права власності на 1/2 частину земельної ділянки площею 0,0992 га по АДРЕСА_1 з підстав пропуску позивачкою строку позовної давності щодо такої вимоги. Рішення суду першої інстанції в цій частині є помилковим, ухва-леним за неправильного застосування норм матеріального права, відтак не мо-же бути залишеним без змін та підлягає скасуванню з ухваленням нового рі-шення в цій частині.
Так заслуговують на увагу аргументи апеляційної скарги ОСОБА_3 сто-совно неправильного застосування норм частини другої статті 72 СК України, що стосуються порядку обчислення строків позовної давності для вимог про поділ майна подружжя та визначення початком обрахування такого строку мо-ментом ухвалення рішення суду про розірвання шлюбу з ОСОБА_5
Статтями 256-257, 261 ЦК України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист сво-го цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
У частині другій статті 72 СК України та пункті 15 постанови Пленуму Вер-ховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосуван-ня судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» визначе-но, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосо-вується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого пра-ва власності.
Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечен-ня права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на поча-ток перебігу позовної давності ( постанова Верховного Суду України від 23 ве-ресня 2015 року у справі № 6-258цс15 ).
У матеріалах справи відсутні докази, що свідчили б про порушення права власності позивачки на набуту у шлюбі земельну ділянку, що є предметом да-ного спору. Застосовуючи наслідки пропуску строку позовної давності, судом першої інстанції не встановлений початок його перебігу в розумінні закону, тобто момент порушення права ОСОБА_3 на земельну ділянку, а помилково визначено таким моментом набуття законної сили рішенням суду про розірван-ня шлюбу. Таким чином, позивачкою не пропущений строк позовної давності, оскільки не було встановлено порушення її права власності на земельну ділянку поза межами строку позовної давності. З огляду на викладене спір між сторона-ми у справі в частині визнання права вланості позивачки на 1/2 частку земель-ної ділянки підлягає вирішенню по суті заявленої позовної вимоги.
Як вбачається з матеріалів справи та не оспорюється її учасниками, 29 серп-ня 2009 року між сторонами був зареєстрований шлюб, який рішенням Ям-пільського районного суду Вінницької області від 29 листопада 2013 року ро-зірваний. Рішення суду набрало законної сили 09 грудня 2013 року. Відповідно до договору купівлі-продажу від 22 листопада 2010 року, посвідченого при-ватним нотаріусом Ямпільського районного нотаріального округу Вінницької області Катруком М.В. та зареєстрованого в реєстрі за № 3764, ОСОБА_8 продала, а ОСОБА_5 купив земельну ділянку площею 0,0992 га, кадаст-ровий номер НОМЕР_3, по АДРЕСА_1 з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку та господарських будівель ( а. с. 9-11 ). Позивачкою ОСОБА_3 заявлена вимога про визнання за нею права власності на 1/2 частку цієї земельної ділянки. Враховуючи, що дана земельна ділянка є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, адже набута сторонами під час їх пере-бування у шлюбі, остання може і повинна бути поділена між сторонами. З вра-хуванням положень статті 70 СК України ( щодо рівності часток ) позовна ви-мога ОСОБА_3 про визнання за нею права власності на 1/2 частку земельної ділянки по АДРЕСА_1 підлягає задоволенню.
При цьому колегія суддів апеляційного суду зауважує, що ОСОБА_5 не надав суду жодних належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів про те, що спірна земельна ділянка є його особистою приватною власністю, а його позиція щодо відмови у задоволенні позову ОСОБА_3 у цій частині виключно з підстави пропуску нею процесуального строку позовної давності свідчить про обгрунтованість, доведеність позиції позивачки про належність зе-мельної ділянки колишньому подружжю на праві спільної сумісної власності як нажитої під час перебування у шлюбі за кошти сім'ї.
Статтями 374, 376 ЦПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право, зокрема, скасувати су-дове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рі-шення або змінити рішення. Підставами для скасування судового рішення пов-ністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або змі-ни судового рішення є: неповне з'ясування судом обставини, що мають значен-ня для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесу-ального права або неправильне застосування норм матеріального права. Непра-вильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлу-мачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апе-ляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Враховуючи необхідність часткового задоволення апеляційної скарги, скасу-вання рішення суду першої інстанції в частині вирішеної окремої позовної ви-моги та ухвалення в цій частині нового рішення про задоволення позову, від-повідно підлягають перерозподілу судові витрати у справі.
Керуючись нормами статей 141, 367, 368, 374, 376, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах -
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
Рішення Ямпільського районного суду Вінницької області від 02 жовтня 2018 року у частині відмови у задоволенні позовної вимоги про визнання права власності на 1/2 частку спільно нажитої у шлюбі земельної ділянки скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення.
Визнати за ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, ідентифікаційний № НОМЕР_1, зареєстрованою по АДРЕСА_2, право власності у спільному майні подружжя на 1/2 частку земельної ділянки площею 0,0992 га, кадастро-вий номер НОМЕР_3, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, розташо-ваної по АДРЕСА_1.
Стягнути з ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_3, ідентифікаційний номер НОМЕР_2, зареєстрованого у АДРЕСА_1, на користь ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, зареєстрованої по АДРЕСА_2, 704,80 гривні ( сімсот чотири гривні 80 коп. ) судових витрат, понесених з оплати судового збору при поданні позовної заяви, 1057,20 гривень ( одна тисяча п'ятдесят сім гривень 20 коп. ) судових витрат, понесених з опла-ти судового збору при поданні апеляційної скарги на рішення суду першої ін-станції.
В решті рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, од-нак вона може бути оскаржена касаційному порядку до Верховного Суду про-тягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складений 07 лютого 2019 року.
Суддя-доповідач: Т.О. Денишенко
Судді: В.П. Рибчинський
В.В. Оніщук