Справа № 826/6470/18 Суддя (судді) першої інстанції: Григорович П.О.
31 січня 2019 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
судді-доповідача Кузьменка В. В.,
суддів Василенка Я. М., Шурка О. І.,
за участю секретаря Видмеденко О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Києві справу за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в м.Києві про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії, за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 21.11.2018, -
Позивач звернувся до суду з позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України в м.Києві, третя особа Головне управління Державної казначейської служби України в м. Києві, Дарницький районний суд м. Києва, про визнання протиправною бездіяльність Територіального управління Державної судової адміністрації України в місті Києві щодо нездійснення нарахування та виплати судді Дарницького районного суду міста Києва ОСОБА_3 суддівської винагороди виходячи із розміру мінімальної заробітної плати, визначеної Законом України «Про державний бюджет України на 2017 рік».
Просила зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в місті Києві здійснити перерахунок, нарахування та виплату ОСОБА_3 суддівської винагороди за період з 01 січня 2017 року по 01 квітня 2018 року, у розмірі, встановленому частинами другою, третьої, п'ятою статті 133, статтею 134 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року №2453-VІ, виходячи із посадового окладу 10 мінімальних заробітних плат, з урахуванням розміру мінімальної заробітної плати, встановленої на 01 січня 2017 року Законом України «Про Державний бюджет України 2017 рік» від 21 грудня 2016 року № 1801-VIII в розмірі 3 200,00 грн., з урахуванням проведених виплат у вказаному періоді.
Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 21.11.2018 позов залишено без задоволення. При цьому суд першої інстанції виходив з того, що чинним законодавством встановлено, що посадовий оклад судді, який не прийшов кваліфікаційне оцінювання, визначається відповідно до розміру, передбаченого ч. 3 ст. 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 року №2453-VI, з урахуванням вимог п. 3 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06.12.2016 року №1774-VIII, який встановлює розмір мінімальної заробітної плати для обчислення розрахункової величини посадового окладу та підлягає застосуванню до спірних правовідносин, оскільки прийнятий пізніше Закону №2453-VI. Крім того, суд звернув увагу, що розмір посадового окладу у 2017 році у порівнянні з 2016 роком не зменшився. Крім іншого, суд наголосив, що застосування положень Закону №1774-VIII не зумовило звуження змісту та обсягу існуючий прав і свобод.
Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції як таке, що ухвалено з порушенням норм матеріального і процесуального права, та прийняти нове рішення про задоволення в позову в повному обсязі. Посилається на неможливість застосування до спірних правовідносин положень Закону №1774-VIII, оскільки останнім не внесено зміни до Закону від 2453-VI та до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 року №1402-VIII та розмір суддівської винагороди може встановлюватися виключно законом про судоустрій. Крім того, наголошує, що розмір посадового окладу повинен обраховуватися виключно з розміру мінімальної заробітної плати, а не іншої розрахункової величини, обмеження розміру суддівської винагороди суперечить принципам незалежності суддів, дотримання яких гарантовано як національним, так і міжнародним законодавством.
У відзиві на апеляційну скаргу ТУ ДСА у м. Києві зазначає, що положення Закону №1774-VIII не регулюють відносини судоустрою, проте ними запроваджені зміни до загального правового регулювання розміру заробітної плати, що може бути враховано при визначенні її величини. Вказує, що Позивач, будучи суддею, який не проходив кваліфікаційне оцінювання, правомірно отримує винагороду з урахуванням положень Закону №1774-VIII, затвердженим кошторисом не передбачено нарахування та виплату посадового окладу суддям у розмірі 32 000,00 грн., які не пройшли кваліфікаційне оцінювання та не здійснюють правосуддя, що унеможливлює виплату такого розміру посадового окладу. Крім того, стверджує, що такий розмір суддівської винагороди не створює небезпеки для отримання гарантій незалежності суддів та не звужує права Позивача.
В судове засідання з'явився представник апелянта, підтримав апеляційну скаргу та просив її задовольнити. Представник відповідача просив залишити рішення суду першої інстанції без змін.
Представники третіх осіб Головне управління Державної казначейської служби України в м. Києві, Дарницький районний суд м. Києва в судове засідання не з'явилися, про апеляційний розгляд справи повідомлені належним чином, що не перешкоджає вирішенню спірного питання.
Заслухавши суддю-доповідача, представників сторін, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
У відповідності до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З матеріалів справи вбачається, що Указом Президента України від 13.11.2008 1037/2008 «Про призначення суддів», ОСОБА_3 призначена на посаду судді Дарницького районного суду міста Києва строком на п'ять років, а Постановою Верховної Ради України від 05.09.2013 № 452-VІІ її було обрано на посаду судді безстроково.
Листом від 22.01.2018 № 2-153/18 Відповідачем повідомлено, що суддівська винагорода, до проходження суддею кваліфікаційного оцінювання, виплачується в розмірі 10 мінімальних заробітних плат, виходячи з розміру одної мінімальної заробітної плати у 1 600 гривень (розрахункова величина), оскільки пунктом 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06.12.2016 № 1774-VІІІ установлено, що мінімальна заробітна плата не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат.
Не погодившись з такими діями відповідача, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Виходячи із системного аналізу приписів ст. 130 Конституції України, ст. 133 Закону №2453-VI, ст. 135 та п. п. 22, 23, 24 Прикінцевих та перехідних положень Закону №1402-VIII, п. 3 Прикінцевих і перехідних положень Закону №1774-VIII, ст. ст. 7, 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2017 рік», а також практики Європейського суду з прав людини, і правових позицій Верховного Суду, суд першої інстанції дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог, оскільки нормативні підстави для виплати грошової винагороди судді, який не проходив кваліфікаційне оцінювання, у розмірі 32 000,00 грн., відсутні.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя.
Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Згідно ч. 1 ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» №1402-VIII суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
При цьому, пунктом 22 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402-VIII передбачено, що право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом.
В силу приписів ст. 83 Закону №1402-VIII кваліфікаційне оцінювання проводиться Вищою кваліфікаційною комісією суддів України з метою визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями. Критеріями кваліфікаційного оцінювання є: компетентність (професійна, особиста, соціальна тощо); професійна етика; доброчесність. Кваліфікаційне оцінювання за критерієм професійної компетентності проводиться з урахуванням принципів інстанційності та спеціалізації. Підставами для призначення кваліфікаційного оцінювання є: заява судді (кандидата на посаду судді) про проведення кваліфікаційного оцінювання, у тому числі для участі у конкурсі; рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про призначення кваліфікаційного оцінювання судді у випадках, визначених законом.
Пунктом 23 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» №1402-VIII передбачено, що до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» №2453-VI.
Відповідно до ч. 3 ст. 133 Закону №2453-VI посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.
Отже, у порядку, встановленому Конституцією України та Законом №1402-VIII, визначено розмір посадового окладу для суддів місцевого суду, який до проходження суддею кваліфікаційного оцінювання складає 10 мінімальних заробітних плат.
Згідно ст. 3 Закону України «Про оплату праці» мінімальна заробітна плата - це встановлений законом мінімальний розмір оплати праці за виконану працівником місячну (годинну) норму праці. Мінімальна заробітна плата встановлюється одночасно в місячному та погодинному розмірах. Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання та фізичних осіб, які використовують працю найманих працівників, за будь-якою системою оплати праці. Мінімальна заробітна плата встановлюється одночасно в місячному та погодинному розмірах.
Пунктом 8 ч. 1 ст. 40 Бюджетного кодексу України передбачено, що законом про Державний бюджет України визначається розмір мінімальної заробітної плати на відповідний бюджетний період.
Зі змісту статті 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2017 рік» вбачається, що у 2017 році встановлено мінімальну заробітну плату в місячному розмірі з 1 січня - 3200 гривень.
Разом з тим, положеннями ч. 1 ст. 8 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що держава здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом встановлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій, встановлення умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, працівників підприємств, установ та організацій, що фінансуються чи дотуються з бюджету, а також шляхом оподаткування доходів працівників.
01.01.2017 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» №1774-VIII, пунктом 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» якого визначено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1600 гривень.
Таким чином, в межах здійснення державного регулювання оплати праці, передбаченого ст. 8 Закону України «Про оплату праці», державою прийнято Закон №1774-VIIІ, яким встановлено особливі умови визначення посадових окладів працівників, а саме, шляхом застосування в якості розрахункової величини мінімальної заробітної плати на рівні 1600 гривень, а не 3200 гривень.
Норми даного Закону, незважаючи на те, що вони впливають на числове вираження розміру суддівської винагороди, безпосередньо не стосуються її визначення, адже ними врегульовано виключно порядок застосування мінімальної заробітної плати.
При цьому судова колегія вважає за необхідне зауважити, що Законом №1774-VIIІ не вносилися зміни до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» №2453-VI, а відтак розмір суддівської винагороди залишився на рівні 10 мінімальних заробітних плат, натомість приписи Закону №1774-VIII лише визначають розмір такої мінімальної заробітної плати для певний цілей, а не вводять нове поняття для обчислення суддівської винагороди, яку Позивач помилково називає «розрахункова величина».
Твердженнями Апелянта про наявність суперечностей між нормами пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1774-VIII та нормами ст. 130 Конституції України, ч. 1 ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» №1402-VIII щодо можливості визначення розміру винагороди судді виключно законом про судоустрій судова колегія вважає необґрунтованим з огляду на те, що, як було зазначено вище, розмір суддівської винагороди закріплено законом про судоустрій на рівні 10 мінімальних заробітних плат. Крім того, як вірно підкреслив Відповідач, суд першої інстанції обґрунтовано зауважив, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню насамперед приписи Закону №1774-VIII як такого, що прийнятий у часі пізніше Законів №№2453-VI, 1402-VIII.
Надаючи оцінку доводам апелянта про те, що обмеження розміру суддівської винагороди суперечить принципу незалежності суддів, колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке.
Стаття 22 Конституції України гарантує, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Статтю 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2016 рік» було встановлено у 2016 році мінімальну заробітну плату в місячному розмірі: з 1 січня - 1378 гривень, з 1 травня - 1450 гривень, з 1 грудня - 1600 гривень.
Отже, з урахуванням норм статті 133 Закону №2453-VI, розмір суддівської винагороди, починаючи з 1 січня 2017 року, порівнюючи з його розміром, що діяв протягом 2016 року, не змінився, відтак посилання Позивача на звуження обсягу та змісту її прав внаслідок прийняття Закону №1774-VIII є помилковими.
Аналогічну позицію щодо застосування положень Законів №№2453-VI, 1402-VIII, 1774-VIII до спірних правовідносин неодноразово висловив Верховний Суд, зокрема, у постановах 06.06.2018 року у справі №806/1373/17 та у справі №819/782/17, від 13.06.2018 року у справі №805/2459/17-а та у справі №826/4821/17, від 06.12.2018 року у справі №816/1244/17.
Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Крім того, судом апеляційної інстанції враховується, що Європейський суд з прав людини у рішенні від 09.10.1979 року у справі «Ейрі проти Ірландії» констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень.
Відповідно до ст. 22 Загальної декларації прав людини кожна людина, як член суспільства, має право на соціальне забезпечення та на реалізацію необхідних для підтримання її гідності та для вільного розвитку її особистості прав в економічній, соціальній і культурній сферах за допомогою ресурсів кожної держави.
При цьому, згідно ч. 1 ст. 2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобов'язується в індивідуальному порядку і в порядку міжнародної допомоги та співробітництва, зокрема в економічній і технічній галузях, вжити в максимальних межах наявних ресурсів заходів для того, щоб забезпечити поступово повне здійснення визнаних у цьому Пакті прав усіма належними способами, включаючи, зокрема, вжиття законодавчих заходів.
Крім того Європейський суд з прав людини у справах «Великода проти України» та «Суханов та Ільченко проти України» стверджує, що перша і найважливіша вимога ст. 1 Протоколу № 1 є те, що будь-яке втручання з боку державних органів в мирне володіння майном, повинно бути законним і що воно повинне переслідувати законну мету в інтересах суспільства. Будь-яке втручання також повинно бути пропорційними переслідуваній меті. Іншими словами, необхідно знайти справедливий баланс («золоту середину») до вимог загальних інтересів спільноти та вимог захисту основних прав особистості. Необхідний баланс не буде знайдений, якщо особі або особам доводиться нести індивідуальний і надмірний тягар.
З урахуванням наведеного, судова колегія приходить висновку про відсутність правових підстав стверджувати, що Відповідачем не було здійснено виплату суддівської винагороди Позивачу у передбаченому Законом розмірі, що, у свою чергу, виключає існування правових підстав для задоволення позовних вимог. Доводів, які б спростували відповідні твердження суду першої інстанції, Апелянтом не наведено.
При цьому колегія суддів вважає за необхідне зауважити, що до спірних правовідносин не можуть бути застосовані правові наслідки прийняття Конституційним Судом України рішення від 04.12.2018 року у справі №11-р/2018, оскільки згідно ст. 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Відтак положення ч. 3, 10 ст. 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 № 2453-VІ у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12.02.2015 № 192-VІII, які визнані неконституційними, на момент виникнення спірних правовідносин не були визнанні такими, що не відповідають Конституції України, а тому підлягають застосуванню у спірних правовідносинах.
Судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Таким чином, враховуючи вищенаведене у сукупності, беручи до уваги при цьому кожен аргумент, викладений учасниками справи, рішення суду першої інстанції у цій справі є законним та обґрунтованим і не підлягає скасуванню, оскільки суд, всебічно перевіривши обставини справи, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, в судовому рішенні повно і всебічно з'ясовані обставини в адміністративній справі, та колегія суддів не вбачає підстав для його скасування.
Керуючись ст.ст. 242, 308, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 21.11.2018 у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в м.Києві про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії - залишити без задоволення.
Рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 21.11.2018 - залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя-доповідач: В. В. Кузьменко
Судді: Я. М. Василенко
О. І. Шурко
Повний текст постанови виготовлено 05.02.2019