ЖОВТНЕВИЙ РАЙОННИЙ СУД м. ДНІПРОПЕТРОВСЬКА
Справа № 201/15335/17
Провадження № 2/201/123/2019
25 січня 2019 року Жовтневий районний суд
м. Дніпропетровська
у складі: головуючого - судді Федоріщева С.С., за участю секретаря судового засідання - Максимової О.В., представника позивача - ОСОБА_1, представника відповідача - Данильченко О.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк», третя особа - Друга дніпропетровська державна нотаріальна контора про визнання права власності в порядку спадкування, -
Позивач звернувся до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська з позовом, в якому просить визнати за ним право власності в порядку спадкування за законом на банківський валютний вклад «Депозит VIP» на суму 110 179,21 доларів США, який належав його померлому батьку на підставі договору №SAMDN01000727735171 (номер рахунку НОМЕР_1) від 08.08.2012р., з нарахованими процентами.
В обґрунтування своїх вимог позивач посилалась на те, що ІНФОРМАЦІЯ_3. в м. Ялта в окупованій Автономній Республіці Крим помер його батько - ОСОБА_4, після смерті якого відкрилась спадщина, до складу якої зокрема входить банківський валютний вклад «Депозит VIP» на суму 110 179,21 доларів США, який належав померлому на підставі договору №SAMDN01000727735171 (номер рахунку НОМЕР_1) від 08.08.2012р. Позивач, відповідно до положень ст.ст. 1296, 1297, 1298 ЦК України, звернувся до Другої дніпровської державної нотаріальної контори з заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом на майно спадкодавця ОСОБА_4, зокрема на банківські вклади. Розглянувши дану заяву, державний нотаріус Другої дніпровської державної нотаріальної контори виніс постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 02.08.2017р., відповідно до якої відмовив в видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на належне померлому майно. Прийняте рішення нотаріус обґрунтував тим, що померлий мешкав на території віднесеної до тимчасово окупованої території, довідку про зареєстрованих на момент смерті ОСОБА_4 отримати неможливо, тому і вичерпне коло спадкоємців померлого встановити немає можливості. Також нотаріус роз'яснив позивачу, що він моє право на звернення до суду в порядку цивільного провадження.
Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав у повному обсязі та наполягав на їх задоволенні, згідно обґрунтування, викладеного в позові та доказів, наявних в матеріалах справи.
Представник відповідача проти задоволення позовних вимог заперечувала, просила суд відмовити у задоволенні позову з підстав, викладених у поданих нею запереченнях на позов.
Так, у поданих до суду запереченнях представник відповідача, обґрунтовуючи свою правову позицію, посилається на те, що позивачем не доведено відсутність заповіту померлого, відсутність інших осіб, які мають право на спадщину за законом чи на обов'язкову частку у спадщині та чи є позивач єдиним спадкоємцем права на вклад після померлого ОСОБА_4 Крім того, представник відповідача звертає увагу суду на той факт, що договори, на які посилається позивач було укладено на території м. Севастополя. У відповідності до положень ч. 1 ст. 3 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» територія Автономної республіки Крим визначена як тимчасово окупована територія України. Згідно з п. 5 Постанови НБУ № 260 від 06.05.2014р., банки, у тому числі ПАТ КБ «ПриватБанк» зобов'язані припинити діяльність відокремлених підрозділів банків, розташованих на території Автономної Республіки Крим і міста Севастополя, та протягом місяця з дня набрання чинності цією постановою забезпечити закриття таких відокремлених підрозділів, про що повідомити Національний банк України. Окупована влада ще з травня 2014 року фактично здійснила конфіскацію частини майнового комплексу ПАТ КБ «ПриватБанк», що використовувався у банківській діяльності відокремленого структурного підрозділу - Філії «Кримське РУ ПАТ КБ «ПриватБанк», а саме: приміщень банку, банкоматів, терміналів, транспортних засобів та інше. У зв'язку з чим відповідач не мав доступу до свого майна, що призначене для діяльності банківської установи на території АРК, не мав доступу до договорів з клієнтами на паперових носіях, платіжних документів, документів каси, готівки. Були арештовані також права за зобов'язаннями банку, у тому числі і права вимоги, і борги за всіма зобов'язаннями. Крім того, відповідно до постанов ДР Республіки Крим № 2085-6/14 від 30.04.2014р., № 2474-6/14 від 03.09.2014р., до майна, яке підлягає націоналізації, та обліковується як власність Республіки Крим, віднесено також майно ПАТ КБ «ПриватБанк», що знаходиться на території АРК та м. Севастополя. Виходячи з вищевикладеного, та враховуючи обмеженість доступу відповідача до первинної інформації на паперових носіях за договорами, що укладалися з Філією Кримське РУ, представник відповідача вважає, що обов'язок щодо доведення існування правовідносин має покладатися на позивача. Проте, на думку представника банку, позивач не надав суду документів, які б підтверджували факт укладання депозитних договорів та внесення коштів за ними.
Згідно інформації, що міститься в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, найменування ПАТ КБ «ПриватБанк» змінено на АТ КБ «ПриватБанк».
Представник третьої особи в судове засідання не з'явився, надав на вимогу суду копію спадкової справи, заведеної після смерті ОСОБА_4, померлого ІНФОРМАЦІЯ_3. та заяву, в якій просив слухати справу за відсутності представника нотаріальної контори відповідно до діючого законодавства.
Суд, вислухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому їх дослідженні, дійшов наступних висновків.
Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
У відповідності до вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з ч. 1 ст. 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.
Договір банківського вкладу є реальним, оплатним договором і вважається укладеним з моменту прийняття банком від вкладника або третьої особи на користь вкладника грошової суми (вкладу).
Договір банківського вкладу укладається у письмовій формі (ч. 1 ст. 1059 ЦК України), яка вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачою ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями банківського обороту.
Судом встановлено а підтверджено матеріалами справи, що ІНФОРМАЦІЯ_3 в м. Ялта в окупованій Автономній Республіці Крим, помер ОСОБА_4, про що Ленінським районним у місті Дніпропетровську відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції Дніпропетровської області, 01 серпня 2016 року складено відповідний актовий запис №1234. Дане підтверджується свідоцтвом про смерть НОМЕР_2 від 01 серпня 2016 року (а.с. 8).
У ОСОБА_4 на момент смерті знаходився у приватній власності банківський валютний вклад «Депозит VIP» відповідно до договору №SAMDN01000727735171, укладеного 08.08.2012р. з ПАТ КБ «ПриватБанк» (а.с.13 - 14). Відповідно до зазначеного договору померлому ОСОБА_4 був відкритий депозитний рахунок для внесення коштів № НОМЕР_1 та видана ощадна книжка.
Після смерті ОСОБА_4 відкрилась спадщина, до якої зокрема входить обумовлений вище банківський валютний вклад «Депозит VIP» на суму 110179,21 доларів США, який належав померлому на підставі договору №SAMDN01000727735171 (номер рахунку НОМЕР_1) від 08.08.2012р.
Позивач ОСОБА_3 - є рідним сином померлого спадкодавця ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_3. Зазначене підтверджується повторним свідоцтвом про народження позивача, виданого Ленінським відділом реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції 22 березня 2016 року НОМЕР_3, актовий запис № 2894, де в графі «батько» зазначений ОСОБА_4 (а.с. 9).
Відповідно до ст. 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Згідно із ст. 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Відповідно до ст. 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Згідно ст. 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Частиною 1 статті 1220 ЦК України встановлено, що спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.
Відповідно до ст. 1222 ЦК України, спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.
Відповідно до ст. 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261 - 1265 цього Кодексу.
Частиною 1 ст. 1228 ЦК України встановлено, що вкладник має право розпорядитися правом на вклад у банку (фінансовій установі) на випадок своєї смерті, склавши заповіт або зробивши відповідне розпорядження банку (фінансовій установі).
Згідно з ч. 2 ст. 1228 ЦК України право на вклад входить до складу спадщини незалежно від способу розпорядження ним.
Відповідно до ст. 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
Згідно ч. 1 ст. 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.
Відповідно до ч. 3 ст. 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
А ч. 5 ст. 1268 ЦК України зазначає, що незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.
Згідно із ч. 1 ст. 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.
Згідно до ч. 1 ст. 1270 ЦК України для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.
Позивач, відповідно до положення ст.ст. 1296, 1297, 1298 ЦК України, звернувся до Другої дніпровської державної нотаріальної контори з заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом на майно спадкодавця ОСОБА_4, зокрема банківські вклади (а.с. 10).
Розглянувши дану заяву, державний нотаріус Другої дніпровської державної нотаріальної контори виніс постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 02 серпня 2017 року, відповідно до якої відмовив в видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на належне померлому майно, у зв'язку з неможливістю надання всіх необхідних документів, передбачених вимогами чинного законодавства. Також нотаріус роз'яснив позивачу, що він моє право на звернення до суду в порядку Цивільного провадження (а.с. 11).
Представник позивача надав до суду копію договору №SAMDN01000727735171, укладеного 08.08.2012р. між ОСОБА_4 та ПАТ КБ «ПриватБанк». При цьому представник позивача пояснив суду, що оригінал договору не зберігся, після смерті ОСОБА_4 знайти його позивачу не вдалось.
Проте, на переконання суду, оригінал договору може бути лише одним з багатьох доказів існування реальності правовідносин, на рівні з іншими доказами.
Так, копія договору №SAMDN01000727735171, укладеного 08.08.2012р. містить унікальні данні, такі як номер рахунку та номер ощадної книжки, які відкриваються в зв'язку з укладанням договору, і продовжують існувати не зважаючи на наявність або відсутність оригіналу договору, а саме депозитний рахунок № НОМЕР_1 та ощадна книжка № 1201000134767644.
Існування даного депозитного рахунку № НОМЕР_1 підтверджує реальність правовідносин померлого з відповідачем, так як на даний рахунок в банку були зараховані грошові кошти померлим.
У позивача збереглися оригінали квитанцій, які підтверджують реальний рух грошових коштів на рахунку № НОМЕР_1.
Відповідно до квитанції № 5 Tr.N CAGRAGR000000043177294 від 08 серпня 2012 року, померлий ОСОБА_4 перерахував на рахунок № НОМЕР_1 в ПАТ КБ «ПриватБанк» - 100000,32 USD (доларів США). І відповідно до даної квитанції, в призначенні платежу зазначається - до вкладу договору №SAMDN01000727735171 (а.с. 155).
Даний платіж був зроблений померлим в той же день, в який був укладений договір №SAMDN01000727735171 від 08.08.2012р., що відповідає умовам договору.
В судовому засідання стороною позивача було надано оригінал даної квитанції на огляд суду.
Також, позивач подав до суду ще квитанції, зокрема квитанцію № 2 Tr.N CSHXCS00000010649739680 від 13 серпня 2013 року про зарахування померлим на рахунок № НОМЕР_1 - 5 000,83 USD (доларів США) (а.с. 157). Яка також є в оригіналі та надавалася суду для огляду.
Таким чином, є достовірні докази того факту, що померлий вносив на рахунок № НОМЕР_1 грошові кошти в розмірі 105 001,15 USD (доларів США), як це визначено в копії договору №SAMDN01000727735171 від 08.08.2012р.
За викладеного суд дійшов висновку, що спірний депозитний договір між банком відповідача та ОСОБА_4, за життя останнього, дійсно укладався.
Відповідно до довідки № 14594433 від 23.06.2014р., виданої Кримським регіональним управлінням ПАТ КБ «ПриватБанк», станом на 30.04.2014р. на рахунку № НОМЕР_1 по валютному вкладу «Депозит VIP» знаходиться 110 179,21 доларів США.
Згідно зі ст.ст. 3, 8, 9 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права, утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави, а чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
У відповідності до положень ч. 1 ст. 3 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15.04.2014р., територія Автономної республіки Крим визначена як тимчасово окупована територія України.
Стосовно окупованих територій у практиці Міжнародного суду ООН сформульовані так звані «намібійські винятки»: документи, видані окупаційною владою, повинні визнаватися, якщо їх невизнання веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян. Так, у Консультативному висновку Міжнародного суду ООН від 21 червня 1971 року «Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії» зазначено, що держави - члени ООН зобов'язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але «у той час як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів».
Європейський суд з прав людини послідовно розвиває цей принцип у своїй практиці. Так, якщо у справі «Лоізіду проти Туречиини» (Loizidou v. Turkey, 18.12.1996р., §45) ЄСПЛ обмежився коротким посиланням на відповідний пункт названого висновку Міжнародного суду, то у справах «Кіпр проти Туреччини» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001р.) та «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016р.) він приділив значну увагу аналізу цього висновку та подальшої міжнародної практики. При цьому ЄСПЛ констатував, що «Консультативний висновок Міжнародного Суду, що розуміється в сукупності з виступами і поясненнями деяких членів суду, чітко показує, що в ситуаціях, подібних до тих, що наводяться в цій справі, зобов'язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих de facto органів та інститутів [окупаційної влади] далеко від абсолютного. Для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди; і виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до сказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, в тому числі й цим [ЄСПЛ]. Вирішити інакше означало б зовсім позбавляти людей, що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються в міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001р., §96). При цьому, за логікою цього рішення, визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001р., §92). Спираючись на сформульований у цій справі підхід, ЄСПЛ у справі «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» наголосив, що «першочерговим завданням для прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої Договірної Сторони [тобто є окупованою]» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016р., §142).
Таким чином, суд вважає за можливе застосувавши названі загальні принципи («Намібійські винятки»), сформульовані в рішеннях Міжнародного суду ООН та Європейського суду з прав людини, не визнати, проте прийняти до уваги довідку № 14594433 від 23.06.2014р., оскільки всі численні вжиті судом заходи на отримання будь-якої інформації про наявність, зокрема заявленого позивачем вкладу, його точної суми та інших необхідних даних не дали позитивного результату через те, що можливість збору доказів на окупованій території істотно обмежена. В свою чергу, позивач не має іншої можливості довести заявлені ним факти та, відповідно, не має можливості захистити свої законні права та інтереси.
Крім того, до позовної заяви ОСОБА_3 було додано довідку Житлово-будівельного кооперативу № 53 від 17.07.2015р., відповідно до якої зазначено, що померлий ОСОБА_4 проживав за адресою АДРЕСА_1, та є єдиним зареєстрованим за даною адресою (а.с. 12).
Вказана довідка також не визнається судом, проте приймається до уваги, з метою повного та всебічного розгляду справи та встановлення її істотних обставин.
Відповідно до спадкової справи №675/8016, яка знаходиться в Другій дніпровській державній нотаріальній конторі та копія якої наявна в матеріалах справи, жодна особа окрім позивача не подала заяву про прийняття спадщини.
Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права. Так до майна в контексті Європейської Конвенції належать визначені законом права відповідно до яких, заявник має право вимагати «законного очікування» фактичного користування права. Зазначене положення висвітлено в рішенні «Рисовський проти України» (ухвала щодо прийнятності від 20 жовтня 2011 року). У справі Маркс проти Бельгії (Marckx v. Belgium), заява №6833/74 від 13.07.1979р., суд зазначив: «Визнаючи, що кожен має право мирно володіти своїм майном, ст. 1 у своїй суті забезпечує право власності».
У рішенні у справі «Федоренко проти України» від 30 червня 2006 року, визначено, що відповідно до прецедентного права Європейського суду право власності може бути «існуючим майном», а також позивач може обґрунтовувати його принаймні «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності.
Вирішуючи вимоги позивача, суд виходив з того, що у судовому засіданні було встановлено та підтверджено матеріалами справи той факт, що батько позивача дійсно вносив грошові кошти на валютний рахунок банку відповідача, доказів закриття депозиту вкладником матеріали справи не містять. Позивач, в свою чергу, є рідним сином померлому та звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті свого батька. Доказів наявності заповіту або існування інших спадкоємців, які б забажали прийняти спадщину матеріали справи також не містять.
Дослідивши докази, долучені до матеріалів справи щодо їх належності та допустимості, достатності та достовірності, оцінивши їх в сукупності, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_3 до АТ КБ «ПриватБанк», третя особа - Друга дніпропетровська державна нотаріальна контора про визнання права власності в порядку спадкування.
Частиною 1 ст. 141 ЦПК України, передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до приписів ст. 141 ЦПК України, та враховуючи, що позовні вимоги задоволено у повному обсязі, суд дійшов висновку про стягнення з відповідачів на користь позивача судові витрати по справі у розмірі 8000 грн.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 4, 12, 13, 76 - 81, 89, 141, 263 - 265 ЦПК України, суд, -
Позов ОСОБА_3 до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк», третя особа - Друга дніпропетровська державна нотаріальна контора про визнання права власності в порядку спадкування - задовольнити.
Визнати за ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, право власності в порядку спадкування за законом на банківський валютний вклад «Депозит VIP» на суму 110179,21 доларів США, який належав померлому ОСОБА_4 на підставі договору № SAMDN01000727735171 (номер рахунку НОМЕР_1) від 08 серпня 2012 року, з нарахованими процентами.
Стягнути з Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на користь ОСОБА_3 сплачений при зверненні до суду судовий збір у розмірі 8000 грн.
Рішення може бути оскаржено до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Суддя С.С. Федоріщев