79010, м.Львів, вул.Личаківська,81
"24" січня 2019 р. Справа №914/543/18
Західний апеляційний господарський суд у складі колегії:
головуючого - судді Кравчук Н.М.
суддів Кордюк Г.Т.
Хабіб М.І.
секретар судового засідання Кобзар О.В.
розглянувши апеляційну скаргу приватної фірми Науково-виробничого підприємства "Комтех-плюс", за вих. №134-08/18 від 16.08.2018 (вх. № ЗАГС 01-05/444/18 від 18.10.2018)
на рішення Господарського суду Львівської області від 24.07.2018 (суддя Запотічняк О.Д., повний текст рішення складено 30.07.2018)
у справі № 914/543/18
за позовом: приватної фірми Науково-виробничого підприємства "Комтех-плюс" (надалі ПФ НВП "Комтех-плюс"), м. Львів
до відповідача: Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради, м. Львів
про відшкодування шкоди в розмірі 80 872,20 грн
за участю учасників судового процесу:
від позивача: Боровець В.Д. - адвокат (свідоцтво №1231 від 17.11.2006, довіреність № 166-12/18 від 19.12.2018)
від відповідача: Нагорняк Р.І. - представник (довіреність №23-вих-29 від 26.11.2018), Лучишин С.Ю. - представник (довіреність № 2901-вих-1263 від 27.12.2018)
26.03.2018 ПФ НВП «Комтех-плюс» звернулося до Господарського суду Львівської області з позовною заявою до Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради про стягнення 80 872,20 грн. шкоди, завданої незаконним демонтажем рекламних конструкцій по вул. Джерельна/Єрошенка у м. Львові.
Рішенням Господарського суду Львівської області від 24.07.2018 у справі № 914/543/18 в задоволенні позовних вимог відмовлено.
Відмовляючи в позові, суд першої інстанції виходив з того, що з аналізу матеріалів справи не вбачається прямого причинно-наслідкового зв'язку між діями відповідача при видачі наказу та відповідно реальними збитками, які позивач зазнав для відновлення рекламних конструкцій. Також не знайшли свого підтвердження доводи позивача щодо протиправної поведінки Департаменту при видачі наказу «Про демонтаж самовільно встановлених конструкцій зовнішньої реклами» відповідно до якого відповідач наказав КП Адміністративно-технічному управлінню демонтувати самовільно встановлені конструкції зовнішньої реклами. В зв'язку з чим, суд дійшов висновку, що позивачем не доведено наявності всіх підстав для застосування такого заходу цивільно-правової відповідальності, як відшкодування шкоди.
Не погоджуючись з даним рішенням, ПФ НВП "Комтех-плюс" подало апеляційну скаргу, в якій вказує, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, не враховано надані ним докази та аргументи, а відтак, винесено незаконне рішення, просить його скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги повністю. Зокрема, скаржник зазначає, що безпосередньою правовою підставою позову є застосування ст. 1174 ЦК України і для вирішення даного спору наявність вини не має правового значення, оскільки належним доказом протиправної поведінки відповідача є судове рішення адміністративного суду у справі № 461/2873/17, яким визнано неправомірним та скасовано наказ відповідача від 23.09.2016 №78-Д в частині демонтажу рекламних конструкцій, які належать позивачу. Вказане судове рішення набрало законної сили і в силу ст.75 ГПК України є преюдицією. Проте, суд першої інстанції безпідставно при розгляді даної справи досліджував обставини щодо законності розміщення рекламних конструкцій на території Залізниці.
Представник скаржника в судовому засіданні доводи апеляційної скарги підтримав повністю. На підтвердження своїх доводів до матеріалів справи долучив в якості інформації постанову Верховного суду по справі № 910/16931/17 від 11.07.2018, яка на думку представника, прийнята з аналогічних правовідносин (зареєстроване в канцелярії суду за вх№ 01-04/445/19 від 22.01.2019).
Представники відповідача в судовому засіданні проти доводів скаржника заперечили з підстав, викладених у відзиві на апеляційну скаргу (зареєстрований в канцелярії суду за вх№01-04/5336/18 від 19.09.2018), рішення суду першої інстанції вважають законним та обґрунтованим, відтак просять суд залишити його без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Вивчивши апеляційну скаргу, здійснивши оцінку доказів, що містяться в матеріалах справи, заслухавши учасників справи, Західний апеляційний господарський суд, встановив наступне.
02.01.2014 між ДТГО "Львівська залізниця" (розповсюджувач) та ПФ НВП "Комтех-плюс" (рекламодавець) було укладено договір про надання рекламних послуг №Л/П-14136п/НЮ, згідно з якого та відповідно до вимог Закону України "Про рекламу" (в частині розміщення реклами на транспорті), розповсюджувач розміщує рекламні конструкції, які є власністю рекламодавця на об'єктах залізничного транспорту, а рекламодавець здійснює оплату згідно виставлених рахунків за розміщення реклами на Залізниці у сумі, визначеній у додатках до договору (а.с. 47-51).
Відповідно до додатку №02 до договору №Л/ДН-14136п/НЮ сторони погодили розміщення реклами, зокрема по вул. Джерельній у м. Львові (а.с. 52-53).
Додатковою угодою №13 від 29.12.2017 визначено період рекламної кампанії з 01.01.2014 по 31.03.2018 (а.с. 54-55).
23.09.2016 Департаментом економічного розвитку Львівської міської ради (попередня назва Департамент економічної політики Львівської міської ради) було видано Наказ №78-Д «Про демонтаж самовільно встановлених конструкцій зовнішньої реклами» у строк до 31.12.2016 (а.с. 40-42).
Згідно з пп. 17, пп.19 п. 1.1 зазначеного Наказу Адміністративно-технічному управлінню, як виконавцю наказу, належало демонтувати дві рекламні конструкції, власником яких зазначено Львівська залізниця РФ Українська залізниця ПАТ: вул. Джерельна/Єрошенка (на інженерній споруді), місце №1; вул. Джерельна/Єрошенка (на інженерній споруді), місце №4.
При цьому, позивач стверджує, що йому, як власнику рекламних конструкцій, не було надіслано ні вказаного Наказу, ні вимоги про добровільний демонтаж.
На підставі Наказу №78-Д працівниками КП "Адміністративно-технічне управління" 11.04.2017 було здійснено демонтаж зазначених вище рекламних конструкцій, про що було складено відповідні акти (а.с. 45-46).
В свою чергу, позивач, вважаючи, що такий демонтаж було проведено незаконно, звернувся до адміністративного суду із позовом про визнання Наказу «Про демонтаж самовільно встановлених конструкцій зовнішньої реклами» № 78-Д від 23.09.2016 в частині демонтажу рекламних конструкцій, які належать на праві приватної власності ПФ НВП "Комтех-плюс". За результатами розгляду позовної заяви Галицьким районним судом м. Львова 11.07.2017 у справі №461/2873/17 було прийнято постанову, якою вказаний Наказ було визнано протиправним та скасовано в частині демонтажу рекламних конструкцій, які належать на праві приватної власності ПФ НВП "Комтех-плюс" (а.с. 62-68).
Ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 22.11.2017 постанову Галицького районного суду м. Львова у справі №461/2873/17 залишено без змін (а.с. 69-75).
В зв'язку з тим, що Наказ № 78-Д був визнаний судом протиправним та скасований, позивач 29.11.2017 надіслав "Адміністративно-технічне управління" та Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради вимогу № 102-11/17 про відновлення в попереднє становище спірні рекламні конструкції у строк до 06.12.2017, (яка була отримана останнім 29.11.2017) (а.с. 77).
29.12.2017 КП "Адміністративно-технічне управління" листом № 2410-10/10399 повідомило позивача про те, що підприємство згідно статутними повноваженнями є лише виконавцем Наказу (а.с. 78).
Департамент економічного розвитку Львівської міської ради листом 15.01.2018 №2301-163 відхилив вимогу позивача про відновлення демонтованих конструкцій з покликанням на те, що судовим рішенням лише визнано протиправним Наказ, без зобов'язання вчиняти якісь дії (а.с. 79).
Оскільки ні відповідач, ні КП «Адміністративно-технічне управління» не відновили рекламні конструкції у строк до 06.12.2017, позивач 11.12.2017 уклав з ДП «Контракти-медіа» ТзОВ Українське Рекламне Агенство «Галицькі контракти» (підрядник) договір підряду №188-М/2017 на виготовлення та монтаж рекламних конструкцій. За умовами даного договору підрядник зобов'язався виготовити та встановити дві односторонні одноплощинні рекламні конструкції з площинами розміром 6*3 в місцях де вони були демонтовані КП «Адміністративно-технічне управління»: -м. Львів, вул. Джерельна (тунель) зліва (згідно з договором №Л/П-14136п/НЮ від 02.01.2014); -м. Львів, вул. Джерельна (тунель) справа (згідно з договором №Л/П-14136п/НЮ від 02.01.2014) (а.с. 24-34).
Факт виконання робіт за вказаним договором підтверджується актом приймання-здавання робіт від 18.12.2017 на суму 97 046,64 грн з ПДВ, які позивач оплатив в повному обсязі, що підтверджується платіжним дорученням №ПП-00010 від 16.01.2018 (а.с.35-36).
З огляду на відмову відповідача вчинити зазначені у вимозі дії, позивач звернувся до господарського суду із позовом про стягнення шкоди завданої незаконним демонтажем у розмірі 80 872,20 грн, яка була сплачена позивачем за виготовлення та монтаж рекламних конструкцій.
В свою чергу відповідач проти позову заперечує та вважає, що спірні рекламні конструкції, які були демонтовані, є зовнішньою рекламою, а не рекламою на транспорті. Спірний Наказ на демонтаж рекламних конструкцій видавався КП Адміністративно-технічне управління для виконання, а обов'язку надсилати такий Наказ рекламорозповсюджувачу в управління немає. Оскільки позивач не звертався до Львівської міської ради для отримання належним чином оформлених дозволів на спірні рекламні конструкції, а такі знаходилися на землях залізниці, за відсутності інформації про власника, усі вимоги про добровільний демонтаж направлялися саме Залізниці. Також зауважує, що формуючи свою правову позицію по даній справі, позивач безпідставно ухиляється від фактів, що вже були встановлені у рішеннях господарського суду Львівської області по інших справах, які були підтримані як апеляційною інстанцією так і Вищим господарським судом України. Рішеннями господарських судів всіх інстанцій було надано оцінку аналогічному Наказу № 59-Д, в зв'язку з чим суди дійшли висновку, що спірні рекламні конструкції відносяться до зовнішньої реклами, а їх розміщення без дозволу є незаконним. Тобто, судами було підтверджено той факт, що демонтовані, на підставі аналогічного Наказу, рекламні конструкції були встановлені незаконно без відповідних дозволів та погодження з місцевими органами влади. Відтак, відповідач вважає, що в даному випадку відносини, що виникли у зв'язку з демонтажем таких рекламних конструкцій повинні бути вирішені у площині спору між позивачем по даній справі та ПАТ «Укрзалізниця», між якими існували господарські відносини з приводу встановлення демонтованих рекламних конструкцій, і саме залізниця повинна відповідати перед своїм контрагентом за договором, у зв'язку з незаконним встановленням рекламних конструкцій.
При винесенні постанови колегія суддів керувалася наступним.
Відповідно до положень ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.
Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди (п.8 ч.2 ст. 16 ЦК України).
Загальне положення про цивільно-правову відповідальність за завдання позадоговірної шкоди визначено ст. 1166 ЦК України, відповідно до якої майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Притягнення до цивільно-правової відповідальності можливо лише при наявності певних, передбачених законом умов. Їх сукупність утворює склад цивільного правопорушення, який і є підставою цивільно-правової відповідальності.
Для застосування такої міри відповідальності як стягнення збитків, потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки, збитків, причинного зв'язку між протиправною поведінкою боржника та збитками, вини. За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає.
Статтею 1174 ЦК України визначено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
Суд зазначає, що на відміну від загальної норми ст. 1166 ЦК України, яка вимагає встановлення усіх чотирьох елементів цивільного правопорушення (протиправної поведінки, наявності шкоди, причинного зв'язку між протиправною поведінкою та завданою шкодою, вини заподіювача шкоди), спеціальна норма статті 1174 ЦК України, на підставі якої заявлені позовні вимоги у даній справі, передбачає відшкодування шкоди незалежно від вини зазначеної особи.
Крім застосування принципу вини при вирішенні спорів про відшкодування шкоди необхідно виходити з того, що шкода підлягає відшкодуванню за умови безпосереднього причинного зв'язку між неправомірними діями особи, яка завдала шкоду, і самою шкодою.
При цьому встановлення причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи, яка завдала шкоду, та збитками потерпілої сторони є важливим елементом доказування наявності реальних збитків. Слід довести, що протиправна дія чи бездіяльність завдавача є причиною, а збитки, які виникли у потерпілої особи, - наслідком такої протиправної поведінки. Питання про наявність або відсутність причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи і шкодою має бути вирішено судом шляхом оцінки усіх фактичних обставин справи.
Отже, необхідною підставою для притягнення Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох елементів цивільного правопорушення: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих елементів має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі 1174 ЦК України. Відсутність хоча б одного з цих елементів виключає відповідальність за заподіяну шкоду.
Зі змісту позовної заяви та встановлених обставин вбачається, що між сторонами виникли правовідносини щодо відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок демонтажу рекламних конструкцій.
Відповідно до ст. 22 ЦК України збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Як зазначалося вище, для відновлення свого порушеного права, позивач поніс витрати на виготовлення та монтаж спірних рекламних конструкцій суму 80 872,20 грн.
Обґрунтовуючи протиправність поведінки відповідача, позивач посилається на судові рішення у адміністративній справі №461/2873/17, згідно з якими визнано протиправним та скасовано Наказ Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради від 23.09.2016 № 78-Д "Про демонтаж самовільно встановлених конструкцій зовнішньої реклами", а відтак, на думку позивача, протиправність поведінки відповідача при прийнятті даного Наказу є доведеною (а.с. 62-75). Відповідно відповідач стверджує, що в силу ч.4 ст. 75 ГПК України дані обставини є преюдицією.
Проте, колегія суддів не погоджується з таким твердженням позивача, з огляду на наступне.
Частина 4 ст. 75 ГПК України визначає, що обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
При цьому колегія суддів зазначає, що згідно з ч.7 ст. 75 ГПК України правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов'язковою для господарського суду.
З аналізу постанови Галицького районного суду м. Львова від 11.07.2017 у справі № 461/2873/17 вбачається, що підставою для визнання протиправними та скасування ряду Наказів відповідача "Про демонтаж самовільно встановлених конструкцій зовнішньої реклами", в т.ч. і Наказ № 78-Д від 23.09.2016, стало те, що суд дійшов висновку, що встановлені спірні конструкції відносяться до реклами на транспорті, відповідно не потрібно отримувати дозволи органів місцевого самоврядування при розміщенні такої реклами. При цьому судом було встановлено, що рекламні конструкції були встановлені відповідно до укладених договорів між ПФ НВП "Комтех-плюс" та Залізницею.
В той же час, господарські суди при розгляді справ №914/45/17, 914/254/17 за участю тих самих осіб, дійшли протилежного правового висновку, а саме: про приналежність спірних рекламних конструкцій, розміщених у смугах відведення залізниць, до зовнішньої реклами, що потребує дозволу органу місцевого самоврядування. Вказані судові рішення набрали законної сили.
При розгляді справи № 914/254/17 за позовом КП "Адміністративно-технічне управління" до ПАТ "Українська залізниця" в особі РФ "Львівська залізниця" ПАТ "Українська залізниця", з участю третьої особи: ПФ НВП "Комтех-плюс" про відшкодування витрат на демонтаж рекламної конструкції, Львівський апеляційний господарський суд у постанові від 02.05.2018 надав оцінку аналогічному Наказу №59-Д від 08.08.2016. Зокрема, суд зазначив, що, аналізуючи важливість Наказу №59-Д від 08.08.2016 для розгляду цієї справи та наявності підстав для застосування такого заходу відповідальності, як відшкодування шкоди, суд зробив такі висновки. Процедура, пов'язана з демонтажем самовільно встановлених засобів зовнішньої реклами передбачена пунктами 9.3-9.6 Правил розміщення зовнішньої реклами у місті Львові та визначають, що основну (первинну) діяльність з нагляду за правильністю розміщення та розповсюдження зовнішньої реклами покладено на оператора (позивач у справі). Саме ця особа первинно здійснює усі функції нагляду, в тому числі готує проекти вимоги про усунення недоліків, звертається з поданням про підготовку наказу. Лише на підставі наданої КП "Адміністративно-технічне управління" інформації Департамент економічної політики скеровує розповсюджувачу реклами вимогу про усунення недоліків, а також приймає наказ про демонтаж самовільно встановлених конструкцій зовнішньої реклами.
Отже, процедура демонтажу здійснюється у декілька етапів, що передбачено відповідними нормами Правил розміщення зовнішньої реклами у місті Львові. З огляду на це суд вважає, що для відшкодування шкоди у цій справі необхідно довести наявність повного складу цивільного правопорушення. Наказ №59-Д від 08.08.2016 є лише одним із доказів, який оцінюється в сукупності з іншими доказами у справі, а факт його скасування в судовому порядку не є беззаперечним доказом на спростування доводів позивача про відшкодування завданої шкоди. Скасування цього Наказу не спростовує факту завдання шкоди позивачу, особливо коли судом встановлено повний склад цивільного правопорушення.
Також судом апеляційної інстанції при розгляді справи № 914/254/17 було звернуто увагу на те, що до часу скасування цього Наказу в судовому порядку відповідач та третя особа доводили свою правоту (і в цій справі при первісному розгляді, і в справі №914/45/17), посилаючись на невірність визначення органами місцевого самоврядування правового статусу рекламної конструкції. При цьому рішення судів усіх інстанцій у справі №914/45/17, як про задоволення позову, так і про відхилення позовних вимог були ухвалені в час, коли Наказ №59-Д від 08.08.2016 ще не було скасовано в судовому порядку. Проте ці рішення були мотивовані не тим, що наказ був чинним і не скасованим, а проведеним аналізом змісту правовідносин, які виникли між учасниками справи.
Вирішуючи спір у даній справі № 914/543/18, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що вимоги, як і заперечення на них, за загальним правилом обґрунтовуються певними обставинами та відповідними доказами, які підлягають дослідженню, зокрема, перевірці та аналізу.
Аналізуючи положення статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статті 129 Конституції України та статті 7 ГПК України, однією із засад судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом і судом.
Отже, приймаючи рішення, суд повинен враховувати інтереси не тільки позивача, але й відповідача у справі, надавати належну оцінку викладеним сторонами доводам та надавати оцінку викладеним доводам та наявним доказам у справі у їх сукупності.
Господарський суд, при правовому аналізі важливості даного Наказу №78-Д від 23.09.2016 для розгляду даної справи та наявності підстав для застосування такого заходу відповідальності, як відшкодування шкоди, дійшов висновку, що для відшкодування шкоди за даних обставин необхідно довести наявність повного складу цивільного правопорушення.
В даному випадку, Наказ №78-Д є лише одним із доказів, який оцінюється судом в сукупності з іншими доказами у справі, а факт його скасування в судовому порядку не є беззаперечним доказом того, що розміщення позивачем рекламних конструкцій було здійснено у чіткій відповідності до вимог закону. Більше того, як вбачається з даного наказу, він не стосувався позивача, а був виданий у зв'язку із самовільним встановленням конструкцій зовнішньої реклами регіональною філією Львівська залізниця ПАТ Укрзалізниця, а відтак стосувався саме залізниці.
В той же час, суд жодним чином не заперечує того факту, що постанова Галицького районного суду м. Львові від 11.07.2017 у справі №461/2873/17, якою спірний Наказ №78 було скасовано, набрала законної сили. Однак, при дослідженні даної спірної ситуації та аналізуючи законодавство, яке покликане врегулювати спірні правовідносини, господарський суд встановив відсутність порушень з боку відповідача. В тому числі й через призму тих рішень господарських судів, що згадувалися вище, де касаційною інстанцією було підтверджено обставини, за яких не вбачається порушень з боку Департаменту економічного розвитку ЛМР.
Так при розгляді справи № 914/254/17, на виконання вказівок Вищого господарського суду України, судом було проаналізовано умови договору від 01.01.2014, укладеного між Залізницею (розповсюджувач) та ПФНВП «Комтех-Плюс» (рекламодавець). З аналізу якого суд дійшов висновку, що Залізниця, вважаючи рекламну конструкцію рекламою на транспорті, що потребує погодження лише з нею, взяла на себе зобов'язання розповсюджувача, які визначаються Законом України "Про рекламу". Проте, судом було встановлено, що Залізниця, яка взяла на себе обов'язки за договором здійснювати розповсюдження реклами шляхом дозволу установити її на землях транспорту в межах смуги відведення, не врахувала положень нормативно-правових актів та допустила порушення у цій сфері, що є підставою для цивільно-правової відповідальності у формі відшкодування шкоди на підставі п.3 ч.2 ст.27 Закону України "Про рекламу".
Колегія суддів звертає увагу на те, що аналогічний за змістом договір № Л/Н-14136 про надання рекламних послуг 02.01.2014 був укладений між Залізницею (розповсюджувач) та ПФНВП «Комтех-Плюс» (рекламодавець) у справі № 914/543/18, згідно з умовами якого, зокрема по вул. Джерельній у м. Львові було розміщено спірні рекламні конструкції (а.с. 47-55).
Отже, Залізниця не врахувала положень нормативно-правових актів та допустила порушення у цій сфері, що в подальшому слугувало підставою для видачі відповідачем Наказу про демонтаж відповідних рекламних конструкцій, розміщених з порушенням законодавства.
Відтак, враховуючи господарські відносини між Залізницею та позивачем, а також з огляду на встановлення факту порушення Залізницею вимог щодо розміщення спірних рекламних конструкцій, колегія суддів вважає, що відповідальною за заподіяння шкоди позивачу є саме Залізниця, оскільки встановлення рекламних конструкцій позивач узгоджував з ПАТ «Укрзалізниця», а не з органом місцевого самоврядування.
Щодо наявності причинно-наслідкового зв'язку між поведінкою відповідача при видачі Наказу №78-Д від 23.09.2016 та відповідно реальними збитками, які позивач поніс для відновлення рекламних конструкцій, суд вважає що в даному випадку необхідність вчинення відповідачем дій пов'язаних із демонтажем безпосередньо зумовлена розміщенням Залізницею зовнішньої реклами з порушенням встановлених правил, що вбачається із рішень господарських судів у справах №914/45/17, 914/254/17.
Таким чином, судом не встановлено прямого причинно-наслідкового зв'язку між діями відповідача при видачі Наказу та відповідно реальними збитками, які позивач зазнав для відновлення рекламних конструкцій.
За таких умов, суд не знаходить і в даній справі підтверджень щодо протиправної поведінки Департаменту при видачі Наказу № 78-Д «Про демонтаж самовільно встановлених конструкцій зовнішньої реклами» відповідно до якого відповідач наказав КП Адміністративно-технічне управління демонтувати самовільно встановлені конструкції зовнішньої реклами.
З огляду на викладене, колегія суддів зазначає, що твердження скаржника про наявність преюдиційних фактів, встановлених у іншій справі, для справи № 914/543/18 не має вирішального значення, оскільки встановлені фактичні обставини є достатніми для обґрунтованого висновку щодо суті позовних вимог.
Суд апеляційної інстанції, оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному і об'єктивному дослідженні в судовому засіданні з урахуванням всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи їх взаємний зв'язок, погоджується з висновком, з яких виходив місцевий господарський суд при прийнятті оскаржуваного рішення про не доведеність позивачем наявності всіх підстав для застосування такого заходу цивільно-правової відповідальності, як відшкодування шкоди, в зв'язку з чим позовні вимоги до задоволення не підлягають.
Посилання скаржника на правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду від 11.07.2018 у справі № 910/16931/17, яка, як зазначає скаржник, має бути врахована в даному спорі в силу ч. 4 ст. 236 ГПК України, не береться судом до уваги, оскільки наведені обставини у справі № 910/16931/17, з врахуванням постанови окружного адміністративного суду міста Києва у справі № 826/1305/16 від 26.07.2017, яка лягла в основу при прийняті вказаних судових рішень, відрізняються від тих обставин, які встановлені під час розгляду судом у справі № 914/543/18. Тобто, наведені вимоги не є тотожними з вимогами, які заявлені при вирішенні даного спору.
Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України").
Таким чином, матеріали справи свідчать про те, що, приймаючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, місцевий господарський суд всебічно, повно і об'єктивно дослідив матеріали справи в їх сукупності, дав вірну юридичну оцінку обставинам справи та прийняв рішення, яке відповідає вимогам закону та обставинам справи.
Твердження скаржника про порушення і неправильне застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення не знайшло свого підтвердження, в зв'язку з чим підстави для зміни чи скасування законного та обґрунтованого судового рішення відсутні.
Приписами ст. 13 ГПК України визначено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Дана норма кореспондується зі ст. 46 ГПК України, в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.
Згідно зі ст. ст. 73,74,77 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Частиною 1 ст. 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безсторонньому дослідженні наявних у справі доказів.
Однак, апелянтом всупереч вищенаведеним нормам права, не подано доказів, які б підтвердили факти, викладені в позовній заяві, а доводи, наведені в апеляційній скарзі, не спростовують правомірність висновків, викладених в оскаржуваному рішенні суду першої інстанції.
В свою чергу відповідачем та третьою особою належними та допустимими доказами підтверджено свої доводи.
З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції вважає, що рішення місцевого господарського суду слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Керуючись, ст.ст. 269, 276, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Західний апеляційний господарський суд -
1. Рішення Господарського суду Львівської області від 24.07.2018 у справі № 914/543/18 залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
2. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку в строки передбаченні ст.288 ГПК України.
3. Справу повернути до Господарського суду Львівської області.
Головуючий суддя Н.М. Кравчук
судді Г.Т. Кордюк
М.І. Хабіб