24 січня 2019 року
Київ
справа №812/1515/18
касаційне провадження №К/9901/1658/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Шипуліної Т.М.,
суддів: Бившевої Л.І., Хохуляка В.В.
розглянув матеріали касаційної скарги ОСОБА_2 постанову Першого апеляційного адміністративного суду від 11.12.2018 у справі №812/1515/18 за позовом ОСОБА_2 до Головного управління ДФС у Луганській області про визнання відсутності компетенції суб'єкта владних повноважень,
ОСОБА_2 у червні 2018 року звернулася до адміністративного суду з позовом до Головного управління ДФС у Луганській області, у якому просила визнати відсутність компетенції ГУ ДФС У Луганській області щодо прийняття Розпорядження від 21.03.2017 № 31-р «Про проведення тематичної перевірки».
Рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 27.09.2018 адміністративний позов задоволено частково.
Постановою Першого апеляційного адміністративного суду від 11.12.2018 рішення Луганського окружного адміністративного суду від 27.09.2018 скасовано та прийнято нове про відмову у задоволенні позову.
ОСОБА_2 08.01.2019 звернулася до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою, в якій просила скасувати постанову Першого апеляційного адміністративного суду від 11.12.2018, прийняти нове рішення, яким залишити в силу рішення Луганського окружного адміністративного суду від 27.09.2018.
В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального права та процесуального права. Вказує на неповне з'ясування судом апеляційної інстанції обставин справи.
При вирішенні питання про відкриття касаційного провадження за зазначеною касаційною скаргою суд виходить з такого.
Згідно з частиною першою статті 13 Кодексу адміністративного судочинства України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Відповідно до частини першої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
Аналіз наведеного законодавства дозволяє дійти висновку про те, що особи, які беруть участь у справі, у разі, якщо не погоджуються із ухваленими судовими рішеннями після їх перегляду в апеляційному порядку, можуть скористатися правом їх оскарження у касаційному порядку лише у визначених законом випадках.
Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 05 квітня 2018 року (справа «Зубац проти Хорватії» (Zubac v.Croatia), №40160/12) вказав на обмеженість доступу ratione valoris до судів вищої інстанції. Так, право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати обмеженням, які дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою, і таке регулювання може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб та ресурсів суспільства та окремих осіб (див. «Станєв проти Болгарії» (Stanev v. Bulgaria) [ВП], № 36760/06, п. 230, ЄСПЛ 2012). Спосіб застосування пункту 1 статті 6 Конвенції до апеляційних та касаційних судів залежить від особливостей судового провадження, про яке йдеться, і необхідно враховувати всю сукупність процесуальних дій, проведених в рамках національного правопорядку, а також роль судів касаційної інстанції в них; умови прийнятності касаційної скарги щодо питань права можуть бути суворіші, ніж для звичайної скарги (див. згадане вище рішення у справі ««Леваж Престасьон Сервіс» проти Франції», п. 45; згадане вище рішення у справі «Бруалья Гомес де ла Торре проти Іспанії», п. 37; та «Козліца проти Хорватії»(Kozlica v. Croatia), № 29182/03, п. 32, від 2 листопада 2006 року; див. також «Шамоян проти Вірменії» (Shamoyan v. Armenia), № 18499/08, п. 29, від 7 липня 2015 року). 83.
Застосування передбаченого законодавством порогу ratione valoris для подання скарг до верховного суду є правомірною та обґрунтованою процесуальною вимогою, враховуючи саму суть повноважень верховного суду щодо розгляду лише справ відповідного рівня значущості (див. згадане вище рішення у справі «Бруалья Гомес де ла Торре проти Іспанії», п. 36; згадане вище рішення у справі «Козліца проти Хорватії», п. 33; згадане вище рішення у справі ««Булфрахт Лтд» проти Хорватії», п. 34, «Добріч проти Сербії» (Dobriж «ЗУБАЦ ПРОТИ ХОРВАТІЇ» (ZUBAC v. CROATIA) - РІШЕННЯ 35 v. Serbia), №№ 2611/07 та 15276/07, п. 54, від 21 червня 2011 року; та «Йовановіч проти Сербії» (Jovanoviж v. Serbia), 32299/08, п. 48, від 2 жовтня 2012 року). 84.
При цьому, саме національний верховний суд, якщо цього вимагає національне законодавство, повинен оцінювати те, чи досягнуто передбачений законодавством поріг ratione valoris для подання скарги саме до цього суду. Відповідно, в ситуації, коли відповідне національне законодавство дозволяло йому відфільтровувати справи, що надходять до нього, верховний суд не може бути зв'язаний або обмежений помилками в оцінюванні зазначеного порогу, яких припустилися суди нижчої інстанції при визначенні того, чи надавати доступ до нього (згадане вище рішення у справі «Добріч проти Сербії», п. 54).
Отже, за прецедентною практикою Європейського суду з прав людини обмеження доступу до Верховного Суду охоплюється загальновизнаною легітимною метою встановленого законодавством порогу ratione valoris для скарг, що подаються на розгляд Верховного Суду, яка полягає в тому, щоб забезпечувати розгляд у Верховному Суді, з огляду на саму суть його функцій, лише справ необхідного рівня значущості.
Відповідно до частини третьої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до пункту 2 частини п'ятої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності, крім випадків, якщо:
а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;
б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;
в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;
г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.
Частиною шостою статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено перелік категорій справ, які відносяться до справ незначної складності.
Такий перелік не є вичерпним.
Зі змісту пункту 10 частини шостої статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України можна зробити висновок про те, що суд має право віднести до категорії справ незначної складності справу, яка не передбачена у вищезазначеному переліку, за винятком справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження.
За правилами спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи, які підлягають розгляду за правилами загального позовного провадження у виключному порядку (частина четверта статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України, а також через складність та інші обставини.
Відповідно до пункту 20 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративна справа незначної складності (малозначна справа) - адміністративна справа, у якій характер спірних правовідносин, предмет доказування та склад учасників тощо не вимагають проведення підготовчого провадження та (або) судового засідання для повного та всебічного встановлення її обставин.
Системний аналіз вищезазначених положень процесуального закону дає підстави для висновку про те, що суд має право віднести справу до категорії малозначних за результатами оцінки характеру спірних правовідносин, предмету доказування, складу учасників та інших обставин, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини п'ятої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України, а також крім справ, які підлягають розгляду в порядку загального позовного провадження.
З матеріалів касаційної скарги та оскаржуваного судового рішення вбачається, що предметом позову у справі №812/1515/18 є вимога про визнання відсутності компетенції ГУ ДФС У Луганській області щодо прийняття Розпорядження від 21.03.2017 № 31-р «Про проведення тематичної перевірки».
Судами першої та апеляційної інстанцій у межах спірних правовідносин встановлено, що згідно з обвинувальним актом від 30.01.2018 у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного державного реєстру досудових розслідувань 28.07.2016 №42016130000000148, позивачу було пред'явлено обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 367 Кримінального кодексу України, а саме: ОСОБА_2, працюючи на посаді головного державного ревізора-інспектора відділу аудиту Сватівської об'єднаної податкової інспекції ГУ ДФС у Луганській області, при проведенні перевірки приватного підприємства «Виробничо-комерційної фірми «Внешторг Груп», вчинила службову недбалість, яка встановлена у висновку тематичної перевірки Підприємства від 14.04.2017 № 4/12-32-22-35 Головного управління ДФС у Луганській області (далі - висновок). Підставою для проведення тематичної перевірки та складання цього висновку було розпорядження Головного управління ДФС у Луганській області від 21.03.2017 №31-р «Про проведення тематичної перевірки» (далі - Розпорядження, спірне Розпорядження). Розпорядження ГУ ДФС у Луганській області, дії відповідача по проведенню тематичної перевірки та висновок, складений за наслідками такої перевірки, виступають основними доказами у кримінальному провадженні. Вважаючи, що розпорядження від 21.03.2017 №31-р є незаконним, оскільки прийнято за відсутності у відповідача відповідної компетенції, позивач звернулась з даним позовом до суду.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що робоча група Управління не мала законних підстав для перевірки та аналізу господарської діяльності Приватного підприємства «Виробничо-комерційна фірма «Внешторг Груп» під час проведення тематичної перевірки. Фактично, відповідачем була призначена та проведена позапланова невиїзна документальна перевірка без дотримання визначеної Податковим кодексом України процедури, результати якої були застосовані при формуванні висновків. Оскільки Приватне підприємство «Виробничо- комерційна фірма «Внешторг Груп» не належить до сфери управління ДФС, у відповідача зовсім були відсутні підстави для прийняття п. 1 Розпорядження стосовно проведення тематичної перевірки з питань дотримання Приватним підприємством «Виробничо-комерційна фірма «Внешторг Груп» податкового та іншого законодавства України за період господарської діяльності з 01.01.2016 по 01.07.2016 у термін з 21.03.2017 по 10.04.2017. Тобто, були відсутні повноваження щодо призначення тематичної перевірки стосовно суб'єкта господарювання.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи нове рішення про відмову у задоволенні адміністративного позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що спори з приводу реалізації компетенції адміністративні суди розглядають лише у разі їх виникнення між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень. Особливістю таких спорів є те, що сторонами у них, як позивачем, так і відповідачем, є суб'єкти владних повноважень. Відтак, ОСОБА_2 не наділена адміністративною процесуальною дієздатністю на звернення до суду з наведеною позовною вимогою.
Скаржник у касаційній скарзі не наводить обґрунтованих доводів, які б спростовували правильність висновку суду апеляційної інстанції.
Верховним Судом досліджено та взято до уваги: предмет позову, складність справи та застосування законодавства на час спірних правовідносин, а також значення справи для сторін та суспільства, які дали можливість дійти висновку про малозначність справи.
Випадків, які б виключали можливість застосування положень пункту 2 частини п'ятої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України, не вбачається. У касаційній скарзі таких застережень не міститься.
Отже, постанова Першого апеляційного адміністративного суду від 11.12.2018, ухвалена за результатами апеляційного перегляду рішення Луганського окружного адміністративного суду від 27.09.2018 у справі щодо визнання відсутності компетенції суб'єкта владних повноважень, не підлягає касаційному оскарженню.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 333 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного оскарження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про необхідність відмови у відкритті касаційного провадження.
Керуючись пунктом 2 частини п'ятої статті 328, пунктом 1 частини першої статті 333 Кодексу адміністративного судочинства України, -
1.Відмовити ОСОБА_2 у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою на постанову Першого апеляційного адміністративного суду від 11.12.2018 у справі №812/1515/18 за позовом ОСОБА_2 до Головного управління ДФС у Луганській області про визнання відсутності компетенції суб'єкта владних повноважень.
2. Направити копію ухвали про відмову у відкритті касаційного провадження разом з касаційною скаргою та доданими до неї матеріалами особі, яка подала касаційну скаргу.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Судді Верховного Суду Т.М.Шипуліна Л.І.Бившева В.В.Хохуляк