«29» січня 2019 року
м. Харків
справа № 645/1112/18-ц
провадження № 22ц/818/1049/19
Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Бурлака І.В., (суддя-доповідач),
суддів - Бровченка І.О., Кіся П.В.,
за участю секретаря - Ігнатової Т.В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1, представник позивача - ОСОБА_2,
відповідач - ОСОБА_3,
треті особи - ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 23 листопада 2018 року в складі судді Сілантьєвої Е.Є.,
У березні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3, треті особи: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради про усунення перешкод у користуванні власником житлового будинку шляхом виселення, який у подальшому уточнила.
Позовна заява мотивована тим, що позивачу на праві власності належить житловий будинок АДРЕСА_2 на підставі договору дарування від 15 лютого 2018 року, укладеного з її батьком - ОСОБА_5
Вказала, що за зазначеною адресою станом на 08 лютого 2018 року зареєстровані: мати позивача ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, батько позивача - ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, баба позивача - ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_3, та сестра ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_4.
У березні 2018 року за заявою позивача ОСОБА_3 знято з реєстрації за зазначеною адресою.
Зазначила, що ОСОБА_3 вселилась до її будинку в липні 2017 року з двома дочками, які зареєстровані за адресою: АДРЕСА_3
Позивач фактично мешкає в АДРЕСА_1 з чоловіком та дітьми
Після того, як вона стала власником домоволодіння, бажає переїхати з родиною мешкати до батьків, у зв'язку з чим звернулась з вимогою до ОСОБА_3 покинути зазначений будинок.
Проте, ОСОБА_3 відмовилась в добровільному порядку покинути житловий будинок.
Вказала, що згоди на вселення відповідача у спірний будинок вона не надавала, та проживання відповідача у будинку, що належить їй на праві власності, перешкоджає у здійсненні правомочностей власника щодо вільного володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Зазначила, що ОСОБА_3 не є членом її сім'ї у розумінні вимог закону та не є особою, з якою вона проживає та веде спільне господарство.
Вказала, що 30 вересня 2018 року вона прийшла до свого будинку, але зустріла з боку відповідача перешкоди ввійти, внаслідок чого викликала поліцію, яка склала протокол про притягнення відповідача до адміністративної відповідальності.
Зазначила, що відповідач створює нестерпні умови для проживання батьків, для яких це єдине місце проживання; постійно вчиняє сварки, ображає, принижує їх гідність, умисно псує приміщення будинку, не приймає участі в його утриманні.
Просила усунути перешкоди у здійсненні нею права розпорядження житловим будинком з надвірними будівлями АДРЕСА_2 шляхом виселення ОСОБА_3, ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_6, та ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_7, з даного житлового будинку без надання іншого житлового приміщення.
Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 23 листопада 2018 року позовні вимоги ОСОБА_1 - задоволено, виселено ОСОБА_3, ОСОБА_7, ОСОБА_8 з житлового будинку з надвірними будівлями АДРЕСА_2 стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1, судовий збір у розмірі 704,80 грн.
Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу, в якій просила рішення скасувати і ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог, поновити рішення територіального органу про зняття її з реєстрації за зазначеною адресою.
Апеляційна скарга мотивована тим, що судом неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, висновки суду не відповідають обставинам справи, порушено та неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права.
Вважала, що суд не надав належної оцінки доказам у справі, не звернув увагу на те, що вона постійно проживає у спірному будинку разом зі своїми неповнолітніми дітьми, веде окреме господарство, зберігає свої речі, іншого житла вона не має та виселення її без надання іншого житлового приміщення є неправомірним.
28 січня 2019 року до суду апеляційної інстанції від ОСОБА_1 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому вона вважає, що рішення є законним, а апеляційна скарга - необгрунтованою. При цьому зазначила, що ОСОБА_3 не є членом її сім'ї, з нею не веде спільне господарство, не приймає уачсті в утриманні будинку. Діти зареєстровані в квартирі батька, який не заперечує проти їх проживання разом з ним.
Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, пояснення з'явившихся осіб, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_3 необхідно залишити без задоволення, рішення суду - залишити без змін.
Рішення суду першої інстанції, з висновком якого погоджується судова колегія, мотивовано тим, що ОСОБА_3 без достатніх правових підстав здійснює право користування та володіння спірним будинком, що є підставою для її виселення.
Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 15 лютого 2018 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Гаврилюк Н.В. за №380, отримала у власність від свого батька ОСОБА_5 житловий будинок з надвірними будівлями, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 про що внесено відповідні відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та технічного паспорту на будинок.
Згідно з пунктом 4 цього договору, дарувальник свідчить, що права третіх осіб (у тому числі, за договором найму чи шлюбним договором), права власності або користування ним малолітніх та неповнолітніх дітей відсутні.
Пунктом 10 цього договору передбачено, що за цим договором надається право довічного проживання та реєстрації у подарованому житловому будинку ОСОБА_4 та ОСОБА_6
Сторонами не заперечується, що з липня 2017 року до вказаного будинку вселилилась ОСОБА_3 та її малолітні діти ОСОБА_7 та ОСОБА_8
З інформаційної довідки з Реєстру територіальної громади м. Харкова від 08 лютого 2018 року №11-0001441-2018 та довідки про склад сім'ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб, які мешкають у приватному домоволодінні від 08 лютого 2018 року АДРЕСА_4 Управління ведення Реєстру територіальної громади Департаменту реєстрації Харківської міської ради вбачається, що в будинку АДРЕСА_2 зареєстровані: ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_3, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_4, та ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_8.
З відповіді Відділу реєстрації місця проживання у Немишлянському районі м. Харкова Управління ведення Реєстру територіальної громади Департаменту реєстрації Харківської міської ради від 28 березня 2018 року №04-07-20/538/18 на заяву ОСОБА_1 щодо зняття з реєстрації місця проживання особи, зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_2, вбачається, що за результатами розгляду вказаної заяви з додатками 28 березня 2018 року прийнято рішення про зняття з реєстрації місця проживання особи, вказаної в заяві.
Як вбачається з інформаційної довідки з Реєстру територіальної громади м. Харкова від 28 березня 2018 року №11-0003366-2018, в будинку АДРЕСА_2 зареєстровані: ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_3, та ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_8.
Матеріали справи свідчать про те, що між її учасниками виникли неприязні відносини.
Так, 26 грудня 2017 року ОСОБА_5 звертався із заявою до начальника Немишлянського ВП ГУНП в Харківській області щодо притягнення ОСОБА_3 до адміністративної відповідальності за вчинення насильства в сім'ї.
Висновком дільничного офіцера поліції сектору превенції Немишлянського ВП ГУНП в Харківській області старшого лейтенанта поліції Семененко О.Є. від 30 грудня 2017 року встановлено, що притягнути ОСОБА_3 до адміністративної відповідальності не надалось можливим у встановлений законом строк через постійну відсутність її за місцем фактичного проживання, та рекомендовано ОСОБА_5 звернутись до суду для вирішення питання згідно чинного законодавства.
16 січня 2017 року ОСОБА_5 та ОСОБА_4 звернулись зі скаргою до прокурора Харківської місцевої прокуратури №3 Фрунзенського району міста Харкова на дії та висновки Немишлянського ВП ГУНП в Харківській області щодо розгляду їх заяв про неправомірні дії ОСОБА_3
З довідок про реєстрацію місця проживання особи, виданих 10 листопада 2017 року Солоніцівською селищною радою Дергачівського району Харківської області №4615 та №4616 вбачається, що ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_6 та ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_10, зареєстровані за адресою: АДРЕСА_5
У судовому засіданні суду першої інстанції був допитаний у якості свідка батько неповнолітніх - ОСОБА_11, який пояснив, що він є колишнім чоловіком відповідача, їхні діти зареєстровані разом з ним в смт. Солоніцівка, він не заперечує проти проживання дітей разом з ним та вважає це доцільним.
Служба у справах дітей по Немишлянському району Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради подала до суду першої інстанції заяву від 12 листопада 2018 року, в якій просила прийняти рішення на розсуд суду з урахуванням майнових та житлових прав малолітніх дітей.
Як вбачається з положень статті 47 Конституції України, кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.
Європейський суд з прав людини зазначив, що концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується.
Недопустимим в правовому суспільстві є свавільне виселення особи із житлового приміщення.
Щоб захистити особу від свавілля, недостатньо забезпечити формальну можливість мати змагальне провадження для оскарження застосування положення закону в її справі. Якщо ухвалене в результаті судове рішення не містить обґрунтування або доказової бази, виникле втручання у гарантоване Конвенцією право може стати непередбачуваним та, як наслідок, не відповідати вимозі законності (рішення у справі «Лупса проти Румунії», заява № 10337/04, пункти 41-42; та рішення від 24 квітня 2008 року у справі «C. G. та інші проти Болгарії», заява № 1365/07, пункти 42, 46 та 49-50).
За змістом статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Право власності є непорушним.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права.
Основною метою статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому в своїх рішенням ЄСПЛ постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та фундаментальними правами окремої людини (наприклад, рішення у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Новоселецький проти України» від 11 березня 2003 року, «Федоренко проти України» від 1 червня 2006 року).
Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Правомочність володіння розуміють як передбачену законом (тобто юридично забезпечену) можливість мати (утримувати) в себе певне майно (фактично панувати над ним, зараховувати на свій баланс).
Правомочність користування означає передбачену законом можливість використовувати, експлуатувати майно, отримувати від нього корисні властивості, його споживання.
Правомочність розпорядження означає юридично забезпечену можливість визначення і вирішення юридичної долі майна шляхом зміни його належності, стану або призначення (відчуження за договором, передача у спадщину, знищення, переробка і т. ін.).
У сукупності ці правомочності вичерпують усі надані власнику можливості.
Згідно з нормою статті 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не повинні суперечити закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства.
За змістом статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.
Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
Положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинку, квартири тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім'ї.
Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Частина перша статті 156 ЖК УРСР передбачає, що члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Відповідно до частини першої статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Згідно із частиною четвертою статті 156 ЖК УРСР до членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 ЖК УРСР. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
Положеннями частини другої статті 64 ЖК УРСР передбачено, що до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
За змістом зазначених норм правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім'ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім'ї якої вони є; із припиненням права власності особи (власника) втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім'ї.
Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14.
Матеріали справи свідчать про те, що з лютого 2018 року власником спірного будинку є ОСОБА_1 В цьому будинку на час укладання договору дарування були зареєстровані ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_3, та ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_4. 28 березня 2018 року ОСОБА_3 знято з реєстрації.
В суді апеляційної інстанції учасники справи не заперечували, що ОСОБА_3 була вселена в спірний будинок разом з дітьми за згодою колишнього власника.
Зокрема, ОСОБА_3 в суді апеляційної інстанції пояснила, що вона не бажає проживати з цією родиною та вважала, що вони повинні виселитися, а вона разом з дітьми має право залишитися проживати в цьому будинку. Не заперечувала проти того, що спірний будинок вона не утримує, спільне господарство ані з колишнім власником, ані з теперішнім власником вона не вела і не веде. Вона не є членом сім'ї власника. Зняття її з реєстрації в спірному будинку вона не оспорювала. Також, не заперечувала проти того, що її діти зареєстровані в трикімнатній квартирі її колишнього чоловіка, батька дітей.
В суді апеляційної інстанції ОСОБА_1, її представник та ОСОБА_5 пояснили, що з дня реєстрації в спірному будинку між ними та ОСОБА_3 склалися неприязні відносини через її поведінку, тому неодноразово викликалася поліція. Однак, позитивного результату це не дало. ОСОБА_1 є власником цього будинку. ОСОБА_3 знято з реєстрації. Права дітей не порушено, оскільки вони зареєстровані у батька, з яким у них добрі стосунки.
ОСОБА_3 в суді апеляційної інстанції проти цього не заперечувала.
Матеріали справи не містять доказів того, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладався договір найму житла.
Установивши, що право власності батька сторін у справі - ОСОБА_5 на спірний житловий будинок припинено та новим власником буднику є ОСОБА_1, а ОСОБА_3 не є членом сім'ї нового власника та не веде з нею спільного господарства, й між сторонами не був укладений договір найму житла, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що з втратою права власності на будинок колишнього власника, відповідач та її діти втратили право користування будинком, оскільки право членів сім'ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім'ї якої вони є, а тому відповідач та її діти підлягають виселенню з належного позивачу будинку без надання іншого житлового приміщення.
При цьому колегія суддів зазначає, що виселення не порушує прав дітей відповідача, оскільки місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає (частина четверта статті 29 ЦК України).
Частинами другою, третьою статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Органи опіки та піклування зобов'язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла.
Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустимо зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно жилих приміщень.
Матеріали справи свідчать про те, що місце проживання дітей зареєстровано не у спірному будинку, а за місцем проживання їх батька, який не заперечує проти проживання дітей разом з ним.
Отже, їхні права у даному разі не порушуються.
Доводи ОСОБА_3 щодо того, що їй має бути надано інше житло, є необґрунтованими та не містять правових підстав.
Посилання ОСОБА_3 на частину 2 статті 405 ЦК України є безпідставними, оскільки позовні вимоги заявлені про виселення відповідача, а не про визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Вирішуючи спір, який виник між сторонами справи, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив обставини справи та наявні у справі докази, надав їм належну оцінку, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Інші доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів.
Докази та обставини, на які посилається ОСОБА_3 в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального і процесуального права.
Відповідно до статті 141 ЦПК України, а також згідно із пунктом 35 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року із змінами зазначено, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати положення статті 141 ЦПК України та керуватися тим, що судовий збір та інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки апеляційну скаргу - залишено без задоволення, питання щодо перерозподілу судових витрат не вирішувалось.
Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст.374, ст.375, ст. ст. 381-384, 389 ЦПК України
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 - залишити без задоволення.
Рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 23 листопада 2018 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня набрання законної сили.
Головуючий І.В. Бурлака
Судді І.О.Бровченко
П.В. Кісь
Повний текст постанови складено 30 січня 2019 року.