Справа № 161/2565/18 Головуючий у 1 інстанції: Плахтій І.Б.
Провадження № 22-ц/802/51/19 Категорія: 26 Доповідач: Федонюк С. Ю.
31 січня 2019 року місто Луцьк
Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді Федонюк С. Ю.,
суддів - Киці С. І., Русинчука М. М.,
розглянувши у порядку спрощеного позовного (письмового) провадження без повідомлення учасників справи в місті Луцьку цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» до ОСОБА_1 про стягнення кредитної заборгованості, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 02 жовтня 2018 року,
У лютому 2018 року Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» (далі - ПАТ «Ощадбанк», банк) звернулось із позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором у загальному розмірі 86 647,79 грн.
Позовні вимоги обґрунтовувалися тим, що 08 лютого 2008 року між позивачем та відповідачем укладено договір № 3736, за яким ОСОБА_1 отримав кредит у розмірі 1 000 000 грн зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 15, 5 % річних з кінцевим строком повернення кредиту 07 лютого 2018 року. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором позичальник зобов'язався за порушення зобов'язань із повернення основної суми кредиту та своєчасної сплати відсотків за користування кредитом сплатити на користь банку пеню в розмірі 0,05% на суму платежу за кожен день прострочення.
Свої зобов'язання за кредитним договором боржник належним чином не виконав, внаслідок чого у нього станом на 19 лютого 2018 року наявна заборгованість перед позивачем у загальному розмірі 86 647,79 грн, в тому числі: 36399,84 грн - заборгованості за кредитом, 1380,87 грн - за процентами, 20461,62 грн - пеня, 3104,80 грн - 3% річних та 25300,66 грн - сума втрат банку від інфляції. На підставі наведеного банк просив стягнути з відповідача дану кредитну заборгованість.
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 02 жовтня 2018 року позов задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» заборгованість за договором відновлювальної кредитної лінії №3736 від 08 лютого 2008 року в сумі 58 242,33 грн, в тому числі: 36399,84 грн. - заборгованість за кредитом; 1380,87 грн.- заборгованість за процентами; 20 461,62 грн -пені. В задоволенні позову в частині стягнення трьох відсотків річних та інфляційних втрат відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 в користь позивача 1184,37 грн судового збору.
Не погоджуючись із даним рішенням суду, відповідач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення суду першої інстанції та у позові відмовити, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що виписки та розрахунки, надані банком, не можуть вважатися первинними документами за своєю формою, так як із їх змісту неможливо встановити повноваження та дані відповідальної особи банку, що їх підписала. Вважає, що наданий позивачем розрахунок кредитної заборгованості є необгрунтованим. А також зазначає, що судовий збір з нього стягнуто не вірно.
Судом першої інстанції відмовлено в позовних вимогах щодо стягнення трьох процентів річних та суми інфляційних втрат, проте в цій частині сторонами рішення не оскаржується, а тому апеляційним судом не переглядається і на предмет законності і обгрунтованості не перевіряється.
У відзиві на апеляційну скаргу ПАТ «Ощадбанк» вважає доводи апеляційної скарги безпідставними, а рішення суду першої інстанції законним та обгрунтованим, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - без змін.
Відповідно до частини першої статті 368 ЦПК України у суді апеляційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 369 цього Кодексу.
Згідно з частиною тринадцятою статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Зважаючи на те, що справа є малозначною, її розгляд здійснено в порядку письмового провадження, без виклику сторін.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.
Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ухвалюватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам оскаржуване судове рішення відповідає.
Судом встановлено, що 08 лютого 2008 року між ВАТ «Ощадбанк», правонаступником якого є ПАТ «Ощадбанк», та ОСОБА_1 укладено договір відновлювальної кредитної лінії № 3736, згідно з умовами якого останній отримав кредит на споживчі потреби у сумі 1 000 000 грн під 15,5% річних, з терміном повернення не пізніше 07 лютого 2018 року (далі - кредитний договір).
У подальшому згідно з додатковою угодою №1 від 06 лютого 2009 року, додатковою угодою №2 від 07 квітня 2009 року, додатковою угодою №3 від 08 грудня 2009 року та додатковою угодою №4 від 02 квітня 2012 року до вказаного кредитного договору вносились зміни щодо графіку внесення ануїтетних платежів, їх розміру в бік збільшення.
За умовами кредитного договору позичальник зобов'язався точно в строки, обумовлені цим договором, повернути кредит та своєчасно сплачувати проценти за користування кредитом, комісійні винагороди за банківські послуги та належним чином виконувати взяті на себе інші зобов'язання за договором.
Однак, позичальником у порушення своїх зобов'язань, визначених договором, несвоєчасно вносилися грошові кошти на погашення кредитної заборгованості за кредитом, відсотками, та іншими платежами, визначеними договором.
Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).
У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).
Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України).
Як вбачається із наявного в справі банківського розрахунку заборгованості за кредитом, станом на 19 лютого 2018 року загальна сума кредитної заборгованості складає 86 647,79 грн, з яких 36399,84 грн - заборгованість за тілом кредиту; 1380,87 грн - заборгованість за процентами; 20 461,62 грн -пені; 3104,80 грн - загальна сума 3% річних; 25300,66 грн - загальна сума втрат банку від інфляції.
Відповідно до п.2.2.2 договору банк має право вимагати від позичальника дострокового повернення суми кредиту в цілому або у визначеній банком частині сплати процентів за його користування та інших платежів, що належать до сплати за цим договором, у випадку невиконання або неналежного виконання позичальником будь-яких зобов'язань за цим договором. Виконання позичальником вимоги банку щодо дострокового повернення суми кредиту, належних до сплати процентів, комісійних винагород та інших платежів, відповідно до умов договору, повинно бути проведено позичальником протягом місяця (тридцяти календарних днів) з дати одержання такої вимоги від банку.
Із матеріалів справи та пояснень представника банку, викладених у відзиві, слідує, що позичальник частково виконував умови кредитного договору. Банком нараховувалися проценти за користування кредитними коштами в порядку, визначеному кредитним договором №3736, і були припинені 07 лютого 2018 року на дату закінчення дії кредитного договору. Після пред'явлення банком вимоги про дострокове повернення кредиту, датованої 23.10.2017 року, ОСОБА_1, виконуючи вимогу, продовжував сплачувати кошти, у тому числі й поточні проценти, зокрема 14.11.2017 р, 06.02.2018 р. (а.с.10,140,141).
Як видно зі змісту письмової вимоги, банк просив позичальника погасити заборгованість у 30-денний строк. ОСОБА_1 отримав вимогу 01 листопада 2017 року, що підтверджено поштовим повідомленням про вручення. Отже, після спливу цього 30-денного строку, тобто з 02 грудня 2017 року фактично настав строк повного погашення кредиту.
Однак, твердження відповідача в апеляційній скарзі про те, що банком нараховано проценти за чотири місяці, які не підлягають стягненню, не відповідає матеріалам справи, зокрема наданому позивачем розрахунку, з якого вбачається, що за період після 02 грудня 2017 року банком нараховано лише 15,46 грн процентів.
Згідно з п.1.5 договору відновлювальної кредитної лінії за користування кредитом позичальник зобов'язався сплачувати банку відповідну плату (проценти) в порядку, розмірах та строки, визначених у договорі.
Пунктом 1.7 договору передбачено порядок надходження та розподілення коштів від позичальника на погашення заборгованості за цим договором.
Відповідно до п.5.2 договору за порушення взятих на себе зобов'язань зі своєчасного повернення основної суми кредиту та сплати процентів за користування кредитом позичальник зобов'язаний сплатити на користь банку пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми простроченого платежу за кожен день прострочення.
Отже, банк правомірно, відповідно до умов кредитного договору та вимог статті 1066 ЦК України скеровував кошти, що їх вносив позивач готівкою на свій розрахунковий рахунок, на погашення кредитної заборгованості.
Апелянтом також не заперечувався факт виконання даного договору із порушенням визначених у ньому умов, однак ним ставилися під сумнів суми заборгованості, розрахованої банком. Ним у суді першої інстанції надавався власний розрахунок, який судом вірно не взято до уваги, оскільки він не узгоджувався із документами первинного бухгалтерського обліку, поданими банком, а саме виписками з рахунків, які були відкриті позичальнику в межах дії цього кредитного договору, відповідно до вимог Закону "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні".
В апеляційній скарзі відповідач покликається на те, що він неодноразово зазначав про необхідність призначення спеціальної економічно-бухгалтерської експертизи щодо правильності нарахувань та відповідності зарахувань внесених ним платежів, але за ініціативою суду чи позивача, однак сам не заявляв такого клопотання у суді.
Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Разом з тим, апелянтом як стороною, яка не згідна із банківськими розрахунками, ані в суді першої, ані в суді апеляційної інстанції не ставилось питання про призначення даного виду експертизи.
Крім того, підставою, яка породжує обов'язок сплатити неустойку, є порушення боржником зобов'язання (стаття 610, пункт 3 частини першої статті 611 ЦК України).
Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передавати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання (частина перша статті 549 ЦК України).
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частини друга та третя цієї статті).
За змістом приписів параграфу 2 глави 49 ЦК України особливість пені у тому, що вона нараховується з першого дня прострочення та доти, поки зобов'язання не буде виконане. Період, за який нараховується пеня за порушення зобов'язання, не обмежується. Її розмір збільшується залежно від тривалості порушення зобов'язання. Тобто, вона може нараховуватись на суму невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов'язання (зокрема, щодо повернення кредиту чи сплати процентів за кредитом) протягом усього періоду прострочення, якщо інше не вказано у законі чи в договорі. Але відповідно до пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (як штрафу, так і пені) застосовується позовна давність в один рік. Відтак, стягнути неустойку (зокрема і пеню незалежно від періоду її нарахування) можна лише у межах спеціальної позовної давності.
З розрахунку видно, що борг за пенею нараховано за період, що не перевищує одного року до дня подачі позову.
Одночасно в тексті апеляційної скарги ОСОБА_1 просив поданий ним зустрічний позов прийняти до провадження, розглянути його разом із первісним позовом, та задовольнити його в повному обсязі.
З цього приводу слід зазначити наступне.
Відповідно до ч. 1,2 ст. 193 ЦПК України відповідач має право пред'явити зустрічний позов у суді першої інстанції у строк для подання відзиву. Зустрічний позов приймається до спільного розгляду з первісним позовом, якщо обидва позови взаємопов'язані і спільний їх розгляд є доцільним, зокрема, коли вони виникають з одних правовідносин або коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову.
Отже, подання зустрічного позову проводиться за загальними правилами подання позовів. Зустрічний позов може бути пред'явлений тільки до суду першої інстанції. Заперечення ж проти позову можуть наводитися в будь-якій інстанції.
Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 12 вересня 2018 року відмовлено ОСОБА_1 у прийнятті зустрічної позовної заяви, виходячи з відсутності взаємопов'язаності первісного й зустрічного позовів, оскільки вони грунтуються на різних підставах. У даному випадку судом роз'яснено заявнику про його право на звернення до суду з самостійними вимогами із додержанням загальних правил щодо пред'явлення позову, тобто з позовною заявою в загальному порядку.
Виходячи з наведеного, дана вимога апеляційним судом не може бути розглянута.
Таким чином, процесуальне законодавство передбачає, що обставини цивільних справ з'ясовуються судом на засадах змагальності, в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів. Щодо обов'язку доказування і подання доказів, то кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень.
Однак, будь-яких доказів, які б спростовували висновки суду першої інстанції, особою, яка подала апеляційну скаргу, не надано.
Разом з тим, доводи апеляційної скарги щодо стягнення судом всієї суми сплаченого позивачем судового збору при частковому задоволенні позову не знайшли свого підтвердження. Як видно з квитанції (а.с.1), банк при подачі позову сплатив 1762 грн судового збору, а суд, виходячи із вимог ст. 141 ЦПК України щодо пропорційності судових витрат, покладених на сторони, розміру задоволених позовних вимог, стягнув із ОСОБА_1 в користь банку 1184,37 грн (що становить 67,22%), врахувавши суму позовних вимог, задоволених судом.
Отже, відповідно до ч. 1. ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до ч.ч.4,5 ст.268 ЦПК України у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення. Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
Керуючись ст. ст. 367, 369, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 02 жовтня 2018 року в даній справі залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і не може бути оскаржена в касаційному порядку, крім випадків передбачених ч. 3 ст. 389 ЦПК України.
Повний текст постанови складено 31 січня 2019 року.
Головуючий
Судді