проспект Незалежності, 13, місто Харків, 61058
"23" січня 2019 р. Справа № 922/1669/18
Колегія суддів у складі: головуючий суддя Терещенко О.І., суддя Слободін М.М., суддя Хачатрян В.С.
при секретарі Пархоменко О.В.
за участю представників сторін:
позивача - адвокат Александрова Т.В. посвідчення НОМЕР_1 від 27.06.2017 року;
відповідача - Романенко Т.М. посвідчення НОМЕР_2, довіреність № 08-21/3517/2-18 від 20.12.2018 року;
1-ї третьої особи - Машталір В.М. довіреність №01-53/10777 від 28.12.2018;
2-ї третьої особи - Романенко Т.М. довіреність №28 від 02.01.2019 року, посвідчення НОМЕР_2;
3-ї третьої особи - не з'явився;
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Релігійної громади Святого Вознесіння Німецької Євангелічно-Лютеранської Церкви, м. Харків (вх. № 1109Х/1-18)
на рішення господарського суду Харківської області від 16.10.2018 року у справі №922/1669/18, ухвалене в приміщенні господарського суду Харківської області (суддя Жигалкін І.П.) , повний текст якого складено 26.10.2018 року.
за позовом Релігійної громади Святого Вознесіння Німецької Євангелічно-Лютеранської Церкви, м. Харків
до Харківської міської ради, м. Харків
треті особи, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору на стороні відповідача: 1) Харківська обласна державна адміністрації, м. Харків
2) Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, м. Харків
3) Комунальне підприємство "Ритуал", м. Харків
про визнання права власності
Рішенням господарського суду Харківської області від 16.10.2018 року у справі №922/1669/18 у позові відмовлено повністю.
Місцевий господарський суд, відмовляючи в задоволенні позову вказав на те, що у позивача відсутні правовстановлюючі документи на спірне майно, що посвідчує його право власності на будівлю лютерансько-католицької каплиці, розташовану за адресою: м. Харків, вул. Пушкінська, 102 та реєстрацію такого права .
Релігійна громада Святого Вознесіння Німецької Євангелічно-Лютеранської Церкви з рішенням суду першої інстанції не погодилась та звернулась до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду Харківської області від 16.10.2018 року у справі №922/1669/18 та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Апелянт в обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує про наступне.
Лютерансько -католицька каплиця побудована на пожертвування віруючих та була передана у повне розпорядження церкви до початку 20-х років ХХ століття де здійснювалися ритуальні обряди Німецької євангелічно-лютеранської церкви, що підтверджується історичними даними, зазначеними у копії паспорта об'єкта культурної спадщини від 03.12.2007 року.
Вказане спірне майно має значну історико - культурну цінність та потребує відновлення її первісного виду.
Місцевим господарським судом не було прийнято до уваги, що на момент належності спірного майна апелянту, Реєстрів речових прав на нерухоме майно не існувало, у зв'язку з цим, архівні довідки, документи церковних організацій, інші відомості та висновки є доказами належності культового майна релігійним організаціям.
Апелянтом було надано достатньо відомостей та архівних довідок з різних установ, що підтверджували факт належності йому спірного майна, зокрема: довідки державних архівних установ, архівні документи церковних організацій, листи органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
Втім, місцевим господарським судом не прийнято до уваги архівних відомостей та не надано їм належної правової оцінки.
Зазначає, що в переліку об'єктів, які передаються до комунальної власності, спірний об'єкт відсутній.
Відсутність доказів передання лютерансько-католицької каплиці до комунальної власності свідчить про належність цього майна державі, яка експропріювала в 1927 році і не повернула його законному власнику, тобто - позивачу.
Рішення місцевого господарського суду не містить оцінки законності укладення договору господарського відання №625 від 29.09.1995 року, наявності чи відсутності повноважень органів розпоряджатися цим майном та правомірності перебування спірного майна у господарському віданні КП «Ритуал».
Вказує на те, що є всі правові підстави вважати позивача правонаступником Стародавньої Євангелічно-лютеранської церкви, майно якої було експропрійоване радянською владою.
Також, зазначає про те, що відповідно до практики Європейського суду з прав людини, вирішення питання про передачу культового майна релігійним громадам є невід'ємним та надзвичайно важливим елементом забезпечення громадянам реалізації їх права на свободу релігії, яке визнано одним з основоположних прав людини та гарантоване статтею 9 Конвенції.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20.11.2018 року, суддею доповідачем у даній справі визначено суддю Терещенко О.І. та сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Терещенко О.І.,суддя Слободін М.М., суддя Хачатрян В.С.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 23.11.2018 року з урахуванням ухвали про виправлення описки від 25.01.2019 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Релігійної громади Святого Вознесіння Німецької Євангелічно-Лютеранської Церкви на рішення господарського суду Харківської області від 16.10.2018 року у справі; учасникам справи встановлено строк до 12.12.2018 року на протязі якого вони мають право подати відзиви на апеляційну скаргу, який повинен відповідати вимогам частини 2 статті 263 Господарського процесуального кодексу України; призначено справу до розгляду на 02.01.2019 року.
04.12.2018 року на адресу суду від третьої особи Харківської обласної державної адміністрації надійшли пояснення (вх.1879) які долучено до матеріалів справи.
12.12.2018 року на адресу суду від відповідача надійшов відзив, який долучено до матеріалів справи (вх. 2319), в якому останній просить апеляційну скаргу Релігійної громади Святого Вознесіння Німецької Євангелічно-Лютеранської Церкви залишити без задоволення, а рішення господарського суду першої інстанції без змін; судові витрати покласти на позивача по справі.
12.12.2018 року на адресу суду від третьої особи Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради надійшов відзив, який долучено до матеріалів справи (вх.2318), в якому останній просить; апеляційну скаргу Релігійної громади Святого Вознесіння Німецької Євангелічно-Лютеранської Церкви України залишити без задоволення, а рішення господарського суду першої інстанції без змін; судові витрати покласти на позивача. В додатках до відзиву зазначаються наступні документи: зміни №1 до статуту Комунального підприємства «Ритуал» від 2009 року; розпорядження №1505 від 29.12.2007 року; статут Комунального підприємства «Ритуал» від 2007 року; статут Державного спеціалізованого Комунального підприємства «Ритуал» №2066 від 23.10.1996 року; розпорядження Фонду міського майна №742 від 08.07.1993 року; розпорядження Фонду міського майна №403 від 23.04.1993 року; статут Комунального підприємства «Ритуал» №03707 від 1993 року.
Вважає, що судом першої інстанції у повній мірі було з'ясовано усі фактичні обставини справи та докази на їх обгрунтування, рішення є законним та обгрунтованим.
В свою чергу докази позивача по справі не підтверджують наявність права власності позивача на спірне майно і не спростовують преюдиційність законності права власності територіальної громади м.Харкова.
В судовому засіданні 02.01.2019 року представник позивача підтримав доводи апеляційної скарги та просив рішення господарського суду першої інстанції скасувати; представник відповідача та треті особі в судове засідання не зявилися, хоча були належним чином повідоомлені.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 02.01.2019 року з урахуванням ухвали про виправлення описки від 25.01.2019 року оголошено перерву у розгляді справи до 23.01.2019 року.
18.01.2019 року до суду апеляційної інстанції від представника апелянта надійшла заява про ознайомлення з матеріалами справи (вх.№547), яка долучена до матеріалів справи.
23.01.2019 року на адресу суду від позивача надійшли пояснення (вх.724), які долучено до матеріалів справи, в яких останній просить скасувати рішення господарського суду Харківської області від 16.10.2018 року у справі №922/1669/18 повністю та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги; відшкодування судових витрат покласти на відповідача.
Також, в поясненнях від 23.01.2019 року апелянт в обгрунтування правової позиції щодо правонаступництва Релігійної громади Святого Вознесіння Німецької Євангелічно-Лютеранської Церкви зазначає наступне: доказами того, що позивач є правонаступником Стародавньої Євангелічно-лютеранської церкви є положення Статуту, зареєстрованого розпорядженням Представника Президента України в Харківській області від 15.01.1993 року №30 (нова редакція від 16.01.2009 року); науково-експертний висновок Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України , яким встановлено, що «нині діюча в Харкові Євангельсько-Лютеранська громада є єдиною прямою наступницею тієї Євангельсько-Лютеранської громади, яка історично з'явилася в місті ще в кінці 18 століття і діяла протягом більше двох століть»; лист від 01.11.2011 року №03-465 Обласного комунального закладу «Харківський науково-методичний центр охорони культурної спадщини» Управління культури і туризму Харківської обласної державної адміністрації, в якому зазначається, що відповідно до наявних архівних даних, культова будівля-колишня лютерансько-католицька каплиця, що розташована по вул. Пушкінська, 102 у місті Харкові була побудована у 1884 році та передана на баланс Євангельсько-Лютеранської релігійної громади «Святого вознесіння», яка була відроджена в незалежній Україні в 1990-х роках.
У судовому засіданні 23.01.2019 року представник позивача підтримав доводи апеляційної скарги та просив рішення господарського суду першої інстанції скасувати.
Представником відповідача в судовому засіданні 23.02.2019 року надані копії наступних документів (вх.№734), які долучено до матеріалів справи, а саме розпорядження Фонду міського майна № 403 від 23.04.1993 року та №742 від 08.07.1993 року; розпорядження управління комунального майна та приватизації №1505 від 29.12.2007 року; зміни №2 до статуту Комунального підприємства «Ритуал» від 18.01.2011 року; зміни №1 до статуту Комунального підприємства «Ритуал» від 21.05.2009 року; статут Комунального підприємства «Ритуал» від 28.01.2008 року; статут Державного спеціалізованого Комунального підприємства «Ритуал» від 23.10.1996 року; статут Державного спеціалізованого Комунального підприємства «Ритуал» від 30.04.1993 року.
Представники відповідача, 1-ї та 2-ї третьої особи у судовому засіданні 23.01.2019 року просили апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду залишити без змін.
У судове засідання 23.01.2019 року представник третьої особи Комунального підприємства "Ритуал" не з'явився, хоча належним чином повідомлявся про дату, час та місце його проведення, про що свідчить штамп на зворотньому боці ухвали, якою було призначено розгляд апеляційної скарги в даному судовому засіданні про відправлення її копій сторонам і є доказом належного повідомлення учасників спору про дату, час та місце судового засідання відповідно до пунктів 3.5.2., 3.5.11 Інструкції з діловодства в господарських судах України.
На підтвердження направлення копії ухвали від 02.01.2019 року стороні у справі додано фіскальний чек УДППЗ "Укрпошта" від 04.01.2018 року: №6102226999859 з якого вбачається, що Комунальне підприємство "Ритуал" отримало копію ухвали 08.01.2019 року (а.с.163).
Крім того, вказану ухвалу суду від 02.01.2019 року було у встановленому порядку внесено до Єдиного державного реєстру судових рішень та інформація у справі, що розглядається була розміщена за веб-адресою https://court.gov.ua/fair/ та www.hra.arbitr.gov.ua/sud5039.
Зважаючи на те, що в ході апеляційного розгляду справи судом апеляційної інстанції було створено сторонам необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, зокрема, було надано достатньо часу та створено відповідні можливості для реалізації кожним учасником своїх процесуальних прав, передбачених статтею 42 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів вважає за можливе закінчити розгляд апеляційної скарги в даному судовому засіданні.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників учасників справи, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції неоспорених обставин справи, колегія суддів встановила наступне.
Лютерансько-католицька каплиця, яка розташована за адресою: м. Харків, вул. Пушкінська, 102, побудована на пожертвування віруючих у 1884 році на лютерансько-католицькому кладовищі (міське кладовища № 2) (газета «Харьковские губернские ведомости» за 1888-1883 рр.), що також підтверджується довідками державних архівних установ, архівними документами церковних організацій, листами органів державної влади та місцевого самоврядування, зокрема, листом Обласного комунального закладу Харківський науково-методичний центр охорони культурної спадщини начальнику Управління культури і туризму обласної державної адміністрації № 03-389 від 18.07.2011 року.
До початку 20-х років XX століття здійснювалися ритуальні обряди Німецької євангелічно-лютеранської церкви, що підтверджується історичними даними, зазначеними у копії паспорта об'єкта культурної спадщини від 03.12.2007 року.
За архівною довідкою № 601 Російського державного історичного архіву Міністерства культури та масових комунікацій Російської Федерації від 19.10.2007 року, кам'яна каплиця з житловою будівлею та 2 теплицями, огорожею була передана на баланс рухомого та нерухомого майна євангелічно-лютеранської церкви Вознесіння в м. Харкові в 1916 році.
Позивач зазначає, що каплиця перебувала у власності євангелічно-лютеранської церкви Вознесіння до 1927 року, а в подальшому все майно церковних і релігійних громад в Україні було експропрійовано радянською владою.
Відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру речових прав на нерухоме майно будь-які дані на адміністративну будівлю літ Д-1", розташовану за адресою: м. Харків, вул. Пушкінська, 102 відсутні.
Право власності на каплицю не зареєстровано, будівля каплиці не проінвентаризована, про що свідчить Інформаційна довідка № 127349983 від 13.06.2018 року.
Відповідно до Протоколу № 3 засідання Консультативної ради з питань охорони культурної спадщини управління культури і туризму Харківської обласної державної адміністрації від 30.10.2007 року розглядалися пропозиції про внесення до Державного реєстру нерухомих пам'яток об'єктів історії. Були надані історичні довідки на ці об'єкти, серед яких згадується також і лютеранська каплиця. В підсумку на засіданні вирішили зазначену каплицю внести до Державного реєстру нерухомих пам'яток України.
Каплиця занесена як пам'ятка архітектури місцевого значення, охоронний № 8654-Ха (копія витягу з наказу Міністерства культури і туризму України від 30.12.2008 року № 1642/0/16-08 «Про затвердження меж і режимів використання зон охорони пам'яток та занесення об'єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам'яток України»).
Позивач зазначає, що неодноразово звертався до органів державної влади та місцевого самоврядування з метою отримання актуальної інформації про балансоутримувача каплиці та її повернення в подальшому до законного власника.
Так, 29.09.2017 року на адвокатський запит надійшла відповідь від Харківської обласної державної адміністрації за № 01-66/7756, якою повідомлено, що вказана каплиця не перебуває в державній або комунальній власності, та не знаходиться на її балансі; Департамент містобудування та архітектури обласної державної адміністрації як відповідний орган охорони культурної спадщини, який зацікавлений у визначенні власника або користувача, що буде опікуватись збереженням та утриманням зазначеної будівлі, підтримує ініціативу позивача на отримання у власність каплиці.
11.10.2017 року Регіональне відділення Фонду Державного майна України Харківської області у відповідь на адвокатський запит вх. № 18/6482 від 09.10.2017 року повідомило про відсутність об'єктів державної власності за адресою: м. Харків, вул. Пушкінська, 102.
Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради у відповіді від 12.10.2017 року № 15364 на адвокатський запит повідомило, що нежитлова будівля, розташована за адресою: місто Харків, вул. Пушкінська, 102, є об'єктом комунальної власності територіальної громади міста Харкова на підставі рішення XII сесії Харківської міської Ради народних депутатів І скликання від 28.09.1992 року. Дані будівлі закріплені за Комунальним підприємством «Ритуал» на праві господарського відання, що, в свою чергу, відбувалось без зазначення нежитлової будівлі як «лютеранська-католицька» каплиця. Реєстрація права комунальної власності за територіальною громадою м. Харкова не проводилась.
У відповіді Харківської обласної державної адміністрації № 01-65/1134 від 31.01.2018 року зазначено, що правовстановлюючі документи або інші документальні відомості щодо перебування каплиці у державній або комунальній власності відсутні та, що релігійна громада «Святого Вознесіння» Німецької Євангелічно-Лютеранської церкви України вправі звернутися із заявою до судових органів для встановлення факту права власності релігійної громади на каплицю.
Відповідач заперечував проти позову, посилаючись на те, що позивачем не надано жодних доказів на підтвердження зазначених обставин та правових підстав для визнання права власності на нежитлову будівлю, розташовану за адресою: м. Харків, вул. Пушкінська, 102, оскільки умовами подання позову про визнання права власності є: наявність права власності у позивача; оспорювання права власності іншими особами; наявність у власника можливості довести своє право власності.
Розпорядженням №981 від 26.09.1995 року Фонду державного майна Харківської міської Ради народних депутатів "Про укладення договору про передачу майна у повне господарювання з державним комунальним спеціалізованим підприємством "Ритуал" було укладено з державним комунальним спеціалізованим підприємством "Ритуал" договір про передачу майна у повне господарювання.
На підставі розпорядження №981 від 26.09.1995 року Фонду державного майна Харківської міської Ради народних депутатів "Про укладення договору про передачу майна у повне господарювання з державним комунальним спеціалізованим підприємством "Ритуал", було укладено договір №625 від 26.09.1995 року, між державним комунальним спеціалізованим підприємством "Ритуал" щодо передачі майна у повне господарювання.
Листом №01-65/1134 від 31.01.2018 року Харківська обласна державна адміністрація повідомила представника релігійної громади "Святого Вознесіння" Німецької Євангелічно-Лютеранської Церкви України Косьянова І.О., що будівля колишньої каплиці за адресою: м. Харків, вул. Пушкінська, 102 не відноситься до об'єктів права державної або комунальної власності, правові підстави для розгляду обласною державною адміністрацією питання про передачу каплиці у власність або користування релігійній громаді відсутні, та, що релігійна громада "Святого Вознесіння" Німецької Євангелічно-Лютеранської Церкви України вправі звернутися із заявою до судових органів для встановлення факту права власності релігійної громади на зазначений об'єкт нерухомого майна.
Вказане вище й стало підставою для звернення позивача з відповідним позовом до господарського суду Харківської області, в якому він просив визнати за позивачем право власності на будівлю лютерансько-католицької каплиці, розташовану за адресою: м. Харків, вул. Пушкінська, 102.
16.10.2018 року господарським судом Харківської області прийнято оскаржуване рішення, з підстав викладених вище.
Переглянувши справу за наявними у ній та додатково поданими доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з огляду на наступне.
Після ратифікації Верховною радою України Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, остання, відповідно до статті 9 Конституції України набула статусу частини національного законодавства.
З прийняттям у 2006 році Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», Конвенція та практика Суду застосовується судами України як джерело права.
Відповідно до вимог ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод справи про цивільні права та обов'язки осіб, а також справи про кримінальне обвинувачення мають бути розглянуті у суді впродовж розумного строку. Ця вимога спрямована на швидкий захист судом порушених прав особи, оскільки будь-яке зволікання може негативно відобразитися на правах, які підлягають захисту. А відсутність своєчасного судового захисту може призводити до ситуацій, коли наступні дії суду вже не матимуть значення для особи та її прав.
У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах «Ryabykh v.Russia» від 24.07.2003 року, «Svitlana Naumenko v. Ukraine» від 09.11.2014 року зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване частиною 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.
Предметом спору у даній справі є визнання права власності.
Відповідно до ст. 4 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» одним із основних принципів місцевого самоврядування є судовий захист прав місцевого самоврядування.
Відповідно до ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Згідно ст. 329 Цивільного кодексу України юридична особа публічного права набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» право комунальної власності - право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.
Згідно ст. 25 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.
Відповідно до п. 51 ч. 1 ст. 26 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються такі питання: надання згоди на передачу об'єктів з державної у комунальну власність та прийняття рішень про передачу об'єктів з комунальної у державну власність, а також щодо придбання об'єктів державної власності.
У відповідності до ст. 60 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження, Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.
Підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб'єктами права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом.
В обгрунтування заявлених вимог позивач посилається на ст. 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», зазначаючи, що культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - Уряду Республіки Крим.
Однак, Харківська міська рада не є таким органом.
Згідно ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Вимогами частини першої статті 316 Цивільного кодексу України визначено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Зміст права власності визначений в частині першій статті 317 названого Кодексу, якою передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Частина перша статті 319 Цивільного кодексу України передбачає, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Статтею 41 Конституції України, ст. 321 Цивільного кодексу України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своє власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні.
Судовий захист права власності та майнових інтересів власників юридичних осіб та громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу субєкта підприємницької діяльності, названих у ст. 1 Господарського процесуального кодексу України, здійснюється шляхом розгляду справ, зокрема, за позовом про визнання права власності.
Стаття 392 ЦК України, на яку посилається позивач встановлює, що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Позов про визнання права власності це позадоговірна вимога власника майна про констатацію перед третіми особами факту приналежності позивачу права власності на спірне майно, не з'єднане з конкретними вимогами про повернення майна чи усунення інших перешкод, не зв'язаних з позбавленням володіння. Позови про визнання права власності спрямовані на усунення перешкод у здійсненні власником (чи титульним власником) свого права і виключення домагань на приналежне власнику майно за допомогою підтвердження в судовому порядку факту приналежності йому спірного майна на праві власності.
Умовами подання позову про визнання права власності є: наявність права власності у позивача; оспорювання права власності іншими особами; наявність у власника можливості довести своє право власності.
При цьому з правового аналізу наведених норм випливає, що передачі у власність релігійним організаціям підлягають тільки об'єкти державної власності, тобто встановлені виняткові випадки.
Вказане також підтверджується положеннями статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації".
Згідно з п. 3 Указу Президента України від 4 березня 1992 року №125 «Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна» зазначені державні органи зобов'язані протягом 1992-1993 років здійснити передачу релігійним громадам у власність чи безоплатне користування культових будівель, що використовуються не за призначенням. (Згідно розпорядження Президента України від 22.06.1994 року № 53/94 ц.р. дію цього пункту продовжено до 01.12.1997 року).
У п.4 Указу Президента України від 21.03.2002 року №279/2002 «Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій» рекомендовано органам місцевого самоврядування вжити заходів з відновлення порушених прав церков і релігійних організацій, зокрема щодо повернення їм колишніх культових будівель, іншого церковного майна (в тому числі приміщень), що перебувають у комунальній власності і використовуються не за призначенням.
Господарський суд першої інстанції вірно врахував положення пункту 9.6 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 29.02.1996 року № 02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» , де вказано, що заінтересовані релігійні організації звертаються до господарського суду з вимогою про визнання недійсними рішень про повернення або передачу культових будівель і майна іншим релігійним організаціям з позицій власника або володільця, права яких оспорюються. Можливість подання такого позову виникла лише після введення в дію Закону України «Про власність» (стаття 57). Зазначений Закон було введено в дію з 15 квітня 1991 року, а Закон «Про свободу совісті та релігійні організації» з 6 червня 1991 року. Тому всі релігійні організації, що отримали статус юридичної особи відповідно до норм останнього Закону, мали право звертатись до господарського суду із зазначеними позовами у встановленому законодавством порядку.
Також, змістом пункту 9.5 цього ж роз'яснення визначено, що оскільки стаття 83 Цивільного кодексу не передбачає виключень щодо поширення позовної давності на вимоги про визнання недійсними рішень відповідних державних органів про повернення чи передачу культових будівель або майна у власність, то до цих вимог застосовується загальний строк позовної давності, встановлений статтею 71 Цивільного кодексу. Перебіг зазначеного строку починається з дня, коли заінтересована релігійна громада дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права (стаття 76 Цивільного кодексу). Якщо релігійна організація отримала статус юридичної особи після винесення державним органом зазначеного рішення, то право на позов у такої організації виникає з дня реєстрації її статусу в установленому законом порядку.
Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Виходячи зі змісту ст.328 ЦК України відповідно до якої набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, чи у який передбачений законом спосіб позивач набув права власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту у порядку, передбаченому ст. 392 ЦК України.
Господарський суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що оскільки за правилами ст. 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред'явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності, а позивач на час розгляду справи у суді не надав доказів, що є власником спірного майна (у встановленому законом порядку не зареєстрував за собою право власності на нерухоме майно), то позовні вимоги про визнання за останнім права власності на спірне нерухоме майно на підставі положень ст. 392 ЦК України задоволенню не підлягають та відмовив в їх задоволенні.
Матеріали справи не містять підтвердження наявності у позивача правовстановлюючого документу, що посвідчує право власності (а не користування) та реєстрації права власності на спірне нерухоме майно.
Тобто, позивачем не зазначено підстав набуття права власності на будівлю лютерансько-католицької каплиці, що виключає підстави для задоволення позову.
Окрім того, стаття 37 Закону України "Про власність" визначала правовий режим майна державного підприємства, а саме: 1. Майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання, крім випадків, передбачених законодавством України. Здійснюючи право повного господарського відання, підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону та цілям діяльності підприємства. До права повного господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не встановлено законодавчими актами України.
У разі прийняття державним органом, уповноваженим управляти державним майном, рішення про реорганізацію або ліквідацію державного підприємства, трудовий колектив має право вимагати передачі підприємства в оренду або перетворення його в інше підприємство, засноване на колективній власності.
Тобто, право господарського відання на момент виникнення є обмеженим речовим правом похідним від права власності.
Для передачі безоплатно у власність позивача пам'ятки архітектури в порядку передбаченому відповідно до Указу Президента України від 04.03.1992 року №125 "Про заходи щодо повернення релігійними організаціями культового майна" останнім не вчинялось жодних дій.
Договір №625 від 26.09.1995 року щодо передачі майна у повне господарювання на підставі розпорядження №981 від 26.09.1995 року Фонду державного майна Харківської міської Ради народних депутатів "Про укладення договору про передачу майна у повне господарювання з державним комунальним спеціалізованим підприємством "Ритуал" не оскаржувався.
Місцевим господарським судом вірно зазначено на те, що надані у справі докази не підтверджують наявність права власності у позивача на спірне майно, і не спростовують преюдиційність законності права власності територіальної громади м. Харкова.
З аргументами апелянта щодо доведеності ним правонаступництва Релігійної громади Святого Вознесіння Німецької Євангелічно-Лютеранської Церкви, колегія суддів не може погодитися та враховуючи правову позицію Верховного Суду викладену у постанові від 14.03.2018 року у справі №918/553/16, обгрунтовує таке наступним.
У відповідності до статті 13 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», релігійна організація визнається юридичною особою з дня її державної реєстрації. Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов'язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення). Тобто, вказана стаття Закону закріплює формальну вимогу цивільного законодавства щодо набуття релігійною громадою статусу юридичної особи з моменту її державної реєстрації. Сам лише факт державної реєстрації в якості юридичної особи не свідчить і не може свідчити про правонаступництво та про виникнення у позивача речового права у вигляді користування будівлею лютерансько-католицької каплиці.
У відповідності до статті 6 Постанови Верховної Ради Української РСР «Про порядок введення в дію Закону Української РСР "Про свободу совісті та релігійні організації"» від 23 квітня 1991 року, Кабінету Міністрів Української РСР разом з Урядом Кримської АРСР, виконавчими комітетами обласних, Київської і Севастопольської міських Рад народних депутатів забезпечити відповідно до Закону Української РСР "Про свободу совісті та релігійні організації" повернення у власність чи передачу в безоплатне користування релігійним громадам культових будівель і майна з обов'язковим урахуванням прав як тих релігійних громад, що були власниками цих будівель і майна на момент їх переходу у власність держави, так і тих, які користуються ними в даний час.
У відповідності до статті 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», релігійні організації мають право використовувати для своїх потреб будівлі і майно, що надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або громадянами. Культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - Уряду Республіки Крим.
Таким чином, законодавством передбачено наступний механізм надання у користування або передачу у власність релігійним організаціям культових будівель, які були визнані державної власністю за радянських часів, шляхом прийняття окремого рішення органу державної влади, який є власником відповідної культової будівлі. Більше того, у випадку, коли на відповідній території існує дві і більше релігійні громади, які виявляють бажання користуватись культовою будівлею, при відсутності їх згоди щодо порядку такого користування, державний орган самостійно визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення з кожною громадою окремого договору.
Матеріали справи не містять жодного рішення органу державної влади, тобто власника майна про передачу у власність або у користування позивачу будівлі лютерансько-католицької каплиці, розташованої за адресою: м. Харків, вул. Пушкінська, 102 , жодних договорів між цими особами безпосередньо не укладалося.
А за таких обставин аргументи апелянта щодо підтвердження правонаступництва Стародавньої Євангелічно-лютеранської церкви положеннями Статуту, зареєстрованого розпорядженням Представника Президента України в Харківській області від 15.01.1993 року №30 (нова редакція від 16.01.2009 року); науково-експертним висновком Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України; листом від 01.11.2011 року №03-465 Обласного комунального закладу «Харківський науково-методичний центр охорони культурної спадщини» Управління культури і туризму Харківської обласної державної адміністрації, не приймаються.
Отже, висновок місцевого господарського суду про задоволення позовних вимог відповідає принципам справедливого судового розгляду у контексті частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006 року).
Зокрема, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Апелянту було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків господарського суду першої інстанції.
Відповідно до статті 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Стаття 74 ГПК України встановлює, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції в той же час не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання, в першу чергу, національного законодавства та оцінки національними судами (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03 від 28.10.2010 року)
Апелянту була надана можливість спростувати достовірність доказів і заперечити проти їх використання.
Питання справедливості розгляду не обов'язково постає у разі відсутності будь-яких інших матеріалів на підтвердження отриманих доказів, слід мати на увазі, що у разі, якщо доказ має дуже вагомий характер і якщо відсутній ризик його недостовірності, необхідність у підтверджувальних доказах відповідно зменшується (рішення Європейського суду з прав людини у справі Яременко проти України, no. 32092/02 від 12.06.2008 року)
Отже, на думку колегії суддів, під час розгляду справи її фактичні обставини були встановлені судом першої інстанції на підставі всебічного, повного і об'єктивного дослідження поданих доказів; висновки суду відповідають цим обставинам, юридична оцінка надана їм з вірним застосуванням норм матеріального та процесуального права, що свідчить про відсутність підстав для скасування або зміни оскаржуваного рішення.
Керуючись ст. ст. 269, 270, ч.1 ст. 275, 282 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів
Апеляційну скаргу Релігійної громади Святого Вознесіння Німецької Євангелічно-Лютеранської Церкви залишити без задоволення.
Рішення господарського суду Харківської області від 16.10.2018 року у справі №922/1669/18 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду у строк протягом двадцяти днів з дня її проголошення, який обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 28.01.2019 року.
Головуючий суддя О.І. Терещенко
Суддя М.М. Слободін
Суддя В.С. Хачатрян