18 грудня 2018 року
м. Київ
Справа № 800/317/17
Провадження № 11-625заі18
Велика Палата Верховного Суду у складі:
головуючого Князєва В. С.,
судді-доповідача Прокопенка О. Б.,
суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
за участю:
секретаря судового засідання - Ключник А. Ю.,
позивача ОСОБА_3,
представника позивача - ОСОБА_4,
представника відповідача - ГуцалаД. С.,
розглянувши в судовому засіданні у режимі відеоконференції справу за позовом ОСОБА_3 до Президента України про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії
за апеляційними скаргами ОСОБА_3 та його представника ОСОБА_4 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 19 квітня 2018 року (у складі колегії суддів Васильєвої І. А., Пасічник С. С., Юрченко В. П., Ханової Р. Ф., Хохуляка В. В.),
1 серпня 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просив:
- визнати порушення його конституційних прав, гарантованих статтями 22 та 58 Конституції України, що є результатом протиправної бездіяльності Президента України в співучасті з Департаментом з питань помилування Адміністрації Президента України;
- зобов'язати Президента України розглянути клопотання про помилування та внести для цього відповідні поправки до пунктів 2, 4Положення про порядок здійснення помилування, затвердженого Указом Президента України від 21 квітня 2015 року № 223/2015 (далі - Положення № 223).
Вищий адміністративний суд України ухвалою від 29 вересня 2017 року позов у частині вимог до Департаменту з питань помилування Адміністрації Президента України повернув позивачу.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 17 квітня 2018 рокувідмовив в задоволенні позову ОСОБА_3 про визнання протиправною бездіяльності Президента України щодо відмови у розгляді клопотань про помилування та зобов'язання Президента України розглянути клопотання про помилування та внести для цього відповідні поправки до Положення № 223.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що норми Положення № 223 не звужують та не розширюють права засудженого, а регулюють правовідносини, які виникають у зв'язку з помилуванням осіб, засуджених до довічного позбавлення волі в межах правового регулювання, викладених у статті 87 Кримінального кодексу України (далі - КК) 2001 року. Також суд першої інстанції вказав на те, що чинне законодавство України не містить норм, які зобов'язують Президента України, за певних обставин, та щодо конкретно визначеної особи вносити зміни до Положення про помилування, та відповідні поправки.
Не погодившись із таким рішенням суду, ОСОБА_3 та його представник подали апеляційні скарги, у яких, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушують питання про скасування його рішення та ухвалення нового - про задоволення позову.
Так, скаржники наполягають на тому, щоклопотання ОСОБА_3 про помилування має бути розглянуто Президентом України на підставі статті 25 КК 1960 року і саме за правилами Положення про помилування, затвердженого Указом Президента України Л. Кучми від 12 квітня 2000 року № 588/2000 (далі - Положення № 588/2000), які діяли на початок відбуття покарання. І оскільки ОСОБА_3 відбув 18 з половиною років покарання у вигляді позбавлення волі, то наявні усі підстави для розгляду його клопотання по суті.
Позивач та його представник також зазначають, що на ОСОБА_3 не розповсюджуються вимоги щодо можливості подання клопотання лише після відбуття 20 років покарання, закріплені уПоложенні № 223, оскільки стаття 87 КК 2001 року не має зворотної дії в часі. Застосування при вирішенні питання щодо можливості подання позивачем клопотань про помилування Положення № 223 порушує його права, гарантовані статтею 22 і частиною першою статті 58 Конституції України.
Крім того, ОСОБА_3 вважає, що є підстави для внесення відповідних поправок до Положення № 223, оскільки при затвердженні правил помилування, які не мають зворотної дії в часі, та незатвердженні правил, які поширюються на позивача, Президентом України не дотримано вимог законодавства.
У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача вказав на відсутність підстав для її задоволення з огляду на законність рішення суду першої інстанції та недопущення з боку Президента України порушення прав ОСОБА_3
У відповіді на відзив відповідача ОСОБА_3 наголосив на порушення його прав саме Президентом України, який мав розглянути його клопотання про помилування на підставі Положення № 588/2000.
У судовому засіданні позивач, його представник та представник відповідача підтрималивідповідно апеляційні скарги та відзив на неї, надали пояснення, аналогічні наведеним у зазначених документах доводам.
Дослідивши наведені в апеляційних скаргах та відзиві на них доводи, заслухавши пояснення учасників справи, ВеликаПалата Верховного Суду переглянула оскаржуване судове рішення і не виявила порушень норм матеріального чи процесуального права, які б могли призвести до ухвалення незаконного судового рішення, щоб його скасувати.
У ході розгляду справи суд установив таке.
ОСОБА_3 засуджений вироком Київського міського суду від 27 грудня 1999 року до смертної кари, який у подальшому змінений ухвалою Верховного Суду України від 8 червня 2000 року на довічне позбавлення волі.
Відповідно до ухвали Апеляційного суду Вінницької області від 26 січня 2017 року встановлено строк відбування ОСОБА_3 покарання з 23 серпня 1999 року.
Відповідно до штемпеля вхідної кореспонденції Адміністрації Президента України мати засудженого ОСОБА_7 20 лютого 2017 року звернулась до Адміністрації Президента України з клопотанням про помилування її сина ОСОБА_3, в якому з урахуванням виключних обставин просила звільнити його від подальшого відбування покарання або замінити довічне позбавлення волі на позбавлення волі на певний строк. ОСОБА_8 також на адресу Президента України Порошенка П. О. надіслано клопотання про підтримання клопотання ОСОБА_7 про помилування ОСОБА_3
21 лютого 2017 року Департаментом з питань помилування Адміністрації Президента за результатами розгляду клопотань (ОСОБА_7 та ОСОБА_8) про помилування ОСОБА_3 надана відповідь про неможливість розгляду по суті цих клопотань, оскільки засуджений не відбув 20 років призначеного покарання, як передбачено Положенням № 223, а також частиною сьомою статті 151 Кримінально-виконавчого кодексу України.
Надаючи оцінку доводам учасників справи, Велика Палата Верховного Суду керується таким.
Статтею 22 Конституції України передбачено, що при прийнятті нових законів або внесення змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Згідно із частиною першоюстатті 25 КК 1960 року в редакції, що діяла на час винесення вироку щодо ОСОБА_3 позбавлення волі встановлювалося на строк від трьох місяців до десяти років, а за особливо тяжкі злочини, за злочини, що спричинили особливо тяжкі наслідки, і для особливо небезпечних рецидивістів у випадках, передбачених цим Кодексом, - не більше п'ятнадцяти років. При заміні в порядку помилування смертної кари позбавленням волі воно може бути призначено і на строк понад п'ятнадцять років, але не більше двадцяти років.
У зв'язку зі зміною покарання у вигляді смертної кари на довічне позбавлення волі вказану норму змінено.
Так, відповідно до частини першої статті 25 КК 1960 року в редакції Закону України від 22 лютого 2000 року № 1483-ІІІ «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України» (далі - Закон № 1483-ІІІ) позбавлення волі встановлюється на строк від трьох місяців до десяти років, а за особливо тяжкі злочини, за злочини, що спричинили особливо тяжкі наслідки, і для особливо небезпечних рецидивістів у випадках, передбачених цим Кодексом, - не більше п'ятнадцяти років. При заміні в порядку помилування довічного позбавлення волі позбавленням волі на певний строк воно може бути призначено і на строк понад п'ятнадцять років, але не більше двадцяти п'яти років.
Згідно зі статтею 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України
Відповідно до пункту 27 статті 106 Конституції України помилування здійснює Президент України.
Відтак, здійснення помилування належить до повноважень Президента України, які визначаються лише Основним Законом.
Суд, який розглядає справу за позовом до Президента України, не може втручатися у здійснення останнім вказаного повноваження та зобов'язувати Президента України вносити до нормативно-правового акта зміни, визначеного позивачем змісту.
12 квітня 2000 року Президент України затвердив Положення про помилування № 588/2000, згідно з пунктом 2 якогопомилування засуджених здійснювалося у вигляді, зокрема, заміни довічного позбавлення волі на позбавлення волі на певний строк.
Пункт 4 цього Положення передбачав, що в разі засудження особи за вчинення тяжкого злочину клопотання про помилування може бути подано після фактичного відбуття нею не менш як половини призначеного строку покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк, а у випадках засудження до довічного позбавлення волі - після відбуття не менш як п'ятнадцять років.
1 вересня 2001 року набрав чинності новий КК, яким питання помилування врегульовано таким чином.
Відповідно до частин першої та другої статті 87 КК 2001 року помилування здійснюється Президентом України стосовно індивідуально визначеної особи. Актом про помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п'яти років.
Указом Президента України від 20 жовтня 2001 року № 994/2001 пункт 4 Положення № 588/2000 було викладено у новій редакції, згідно з якою у разі засудження особи до довічного позбавлення волі клопотання про помилування її може бути подано після відбуття нею не менш як двадцять років призначеного покарання.
На час подання Президенту України клопотання про помилування ОСОБА_3 діяло Положення № 223, абзацом другим пункту 2 якого передбачено, що помилування засуджених здійснюється у виді заміни довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п'яти років. У випадку засудження особи до довічного позбавлення волі клопотання про її помилування може бути подано після відбуття нею не менше двадцяти років призначеного покарання (пункт 4).
Згідно із частиною другою статті 4 КК 2001 року злочинність і караність, а також інші кримінально-правові наслідки діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, що діяв на час вчинення цього діяння.
Статтею 5 цього Кодексу встановлено таке.
Закон про кримінальну відповідальність, що скасовує злочинність діяння, пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, які вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість (частини перша цієї статті).
Закон про кримінальну відповідальність, що встановлює злочинність діяння, посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи, не має зворотної дії в часі (частина друга).
Закон про кримінальну відповідальність, що частково пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, а частково посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи, має зворотну дію у часі лише в тій частині, що пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи (частина третя).
Якщо після вчинення особою діяння, передбаченого цим Кодексом, закон про кримінальну відповідальність змінювався кілька разів, зворотну дію в часі має той закон, що скасовує злочинність діяння, пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи (частина четверта зазначеної статті).
Норми статті 5 КК 2001 року щодо зворотної дії в часі закону стосуються лише закону про кримінальну відповідальність.
Як передбачено статтею 3 цього Кодексу, законодавство України про кримінальну відповідальність становить КК, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. Закони України про кримінальну відповідальність, прийняті після набрання чинності цим Кодексом, включаються до нього після набрання ними чинності. Злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом.
З наведеного убачається, що чинне законодавство про кримінальну відповідальність становить один кодифікований закон і що єдиним джерелом кримінального права є КК. Будь-які інші нормативно-правові акти, у тому числі й ті, що регулюють реалізацію окремих кримінально-правових інститутів, у систему кримінального законодавства не входять.
При цьому ні норми КК 1960 року, чинного на час вчинення скаржником діяння, за яке його засуджено, ні положення чинного КК 2001 року не регламентують порядку реалізації права на помилування засуджених до довічного позбавлення волі, в тому числі не містять норм, які б окреслювали часові межі виникнення цього права.
Відповідні питання регламентовані Положенням № 223, а до набрання ним чинності регулювалися Положенням № 588/2000.
З огляду на приписи статті 3 КК 2001 року зазначені положення не є законами про кримінальну відповідальність, а тому правила статті 5 цього Кодексу на них не поширюються.
Питання щодо помилування засуджених, які відбувають покарання, за своєю юридичною природою пов'язані з предметом регулювання кримінально-виконавчого права. Згідно із частиною другою статті 3 Кримінально-виконавчого кодексу України порядок і умови виконання та відбування покарань визначаються та забезпечуються відповідно до законодавства, яке діє на час виконання та відбування кримінального покарання.
За наведеного законодавчого регулювання питання набуття права на звернення за помилуванням Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставним посилання представника позивача на невідповідність висновків суду першої інстанції висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 серпня 2018 року (№ 663/537/17).
Таким чином, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про правомірність застосування при вирішенні питання щодо розгляду клопотання про помилування ОСОБА_3 саме Положення № 223, чинного на час подання в інтересах позивача відповідного клопотання.
Представник ОСОБА_3 у своїй апеляційній скарзі стверджує, що суд не врахував практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), зокрема висновки цього суду, викладені у п. 122 рішення «Вінтер та інші проти Сполученого Королівства» (заяви № 66069/09, 130/10 та 3896/10), яке набуло статусу остаточного 9 липня 2013 року.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що це рішення не є релевантним до обставин справи, що розглядається, з огляду на таке.
У згаданому рішенні ЄСПЛ зазначив, що після скасування смертної кари в Англії й Уельсі обов'язковим покаранням за вбивство було довічне ув'язнення (п. 12 рішення). З набранням чинності Законом про кримінальне правосуддя 2003 року всі ув'язнені, чиї «тарифи» (покарання - прим.) були встановлені Міністром, змогли звернутися до Високого суду про перегляд цього «тарифу». На підставі такого клопотання Високий суд міг встановити мінімальний термін позбавлення волі або прийняти «довічне рішення» (п. 13 рішення).
Судом вказано, що на практиці у більшості випадків (в Сполученому Королівстві - прим.) суддя встановлює мінімальний термін позбавлення волі, який потрібно відбути. Як тільки мінімальний термін був відбутий, ув'язнений може звернутися до комісії з умовно-дострокового звільнення з клопотанням про дострокове звільнення. Однак у виняткових випадках суддя у справі замість цього мінімального строку може застосовувати «довічне покарання», якщо він вважатиме, що тяжкість правопорушення є виключно великою. Це призводить до того, що ув'язнений не може бути звільнений інакше, ніж на розсуд Міністра. Міністр здійснює свій розсуд зі «співчутливих підстав», коли ув'язнений невиліковно хворий або істотно недієздатний (п. 12 рішення).
Отже, після внесення змін до законодавства Сполученого Королівства Міністр (у разі прийняття рішення про довічне покарання Високим судом) міг звільнити такого ув'язненого виключно з двох підстав, зазначених вище.
ЄСПЛ розтлумачив статтю 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) в контексті довічного ув'язнення таким чином:
«… Стаття 3 має тлумачитися як така, що вимагає зменшення покарання в значенні перегляду, який дозволяє національній владі вирішити питання про те, чи мають місце суттєві зміни довічно ув'язненого, і що в ході покарання був зроблений такий прогрес у його виправленні, що тривале утримання в ізоляції не може бути виправдане пенологічними підставами» (п. 119 рішення).
Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що в Україні як і під час дії попереднього Указу Президента України від 16 вересня 2010 року № 902/2010, так і під час дії чинного Положення № 223 можливість такого перегляду ніколи не виключалась, на відміну від правової системи Сполученого Королівства.
Натомість, ЄСПЛ підкреслив, що «беручи до уваги розсуд, який повинен бути наданий Договірним державам у питаннях кримінального правосуддя і винесення вироку …, вказівки владі (виконавчій або судовій), яка повинна робити такий перегляд, не є необхідними. З тієї ж причини Суд не повинен визначати, коли цей перегляд має проводитися …» (п. 120 рішення).
Отже, ЄСПЛ констатує, що він, ураховуючи розсуд Договірних держав, не встановлює та не повинен встановлювати, коли саме (тобто після скількох років відбутого покарання) національні органи мають здійснити такий перегляд.
І в підсумку ЄСПЛ резюмує: «… Коли внутрішнє законодавство не передбачає можливості перегляду, довічне ув'язнення не досягатиме стандартів статті 3 Конвенції» (п. 121 рішення). І тільки «… якщо внутрішнє законодавство не передбачає ніякого механізму або можливості перегляду довічного ув'язнення, несумісність зі статтею 3 Конвенції на цій підставі виникає вже в момент призначення довічного покарання у вигляді позбавлення волі, а не на більш пізньому етапі позбавлення волі» (п. 122 рішення).
Отже, Велика Палата Верховного Суду підкреслює, що застосовувати практику ЄСПЛ потрібно як з урахуванням обставин справи та особливостей законодавства тієї чи іншої держави, так і цілісного контексту сформульованої ЄСПЛ правової позиції, без перекручень її змісту та використання безвідносно до контексту.
Також Велика Палата Верховного Суду зауважує, що ЄСПЛ у п. 90 вищезазначеного рішення встановив, що політика Міністра у Сполученому Королівстві щодо «співчутливого» звільнення виявилася «значно вужчою, ніж політика кіпрського помилування у справі «Кафкаріс проти Кіпру» (Kafkaris v. CYPRUS, заява № 21906/04, рішення від 12 листопада 2008 року).
У рішенні від 12 листопада 2008 року у справі «Кафкаріс проти Кіпру» (Kafkaris v. CYPRUS) ЄСПЛ зазначив: «Визначаючи, чи може покарання у виді довічного позбавлення волі в конкретному випадку вважатися непом'якшуваним/незменшуваним (irreducible - прим.), Суд прагнув встановити, чи можна вважати, що особа, яка була засуджена до довічного позбавлення волі, має будь-яку можливість звільнення. Аналіз прецедентного права ЄСПЛ з цього питання показує, що в тому випадку, якщо національне законодавство передбачає можливість перегляду покарання у вигляді довічного позбавлення волі з метою його заміни, пом'якшення, припинення або умовно-дострокового звільнення ув'язненого, цього факту досить для задоволення вимог статті 3 Конвенції» (п. 98, 100 рішення).
У зазначеній справі ЄСПЛ визнав, що «заявник не може стверджувати, що був позбавлений всякої надії на звільнення і що його триваюче ув'язнення як таке, хоч і тривале, являє собою нелюдське і принижуюче гідність поводження …» (п. 105 зазначеного рішення).
Крім того, цей Суд дійшов висновку про те, що «хоча зміни чинного законодавства та подальший крах очікувань звільнення могли викликати у заявника певне занепокоєння, він не визнав, що за таких обставин справи це досягло такого рівня жорстокості, яка підпадає під дію статті 3 Конвенції …» (п.106 зазначеного вище рішення).
У п. 107 рішення у справі «Кафкаріс проти Кіпру» (Kafkaris v. CYPRUS) ЄСПЛ зазначив про беззаперечність того, що довічне позбавлення волі, призначене заявнику, яке не передбачало мінімального терміну відбуття, неминуче породжує занепокоєння і невизначеність щодо життя у в'язниці, однак, такі переживання властиві природі призначеного покарання і з урахуванням перспектив звільнення відповідно до існуючої системи не дозволяють зробити висновок про нелюдське і таке, що принижує гідність, поводження за статтею 3 Конвенції.
Отже, на відміну від кіпрського та українського національного законодавства, законодавство Сполученого Королівства у випадку, описаному вище, позбавляло ув'язненого «всякої надії на звільнення» в розумінні прецедентної практики ЄСПЛ.
Велика Палата Верховного Суду зауважує, що ЄСПЛ у п. 142 рішення у справі «Кафкаріс проти Кіпру» (Kafkaris v. CYPRUS)вказав на те, що і Європейська комісія, і ЄСПЛ у своєму прецедентному праві визначали відмінність між заходом, який по суті є «покаранням», і заходом, який стосується «виконання» або «забезпечення виконання покарання». Відтак у тих випадках, коли характер і мета заходів належать до пом'якшення вироку або зміни умов умовно-дострокового звільнення, це не є частиною «покарання» за змістом статті 7 Конвенції.
ЄСПЛ щодо того факту, що заявник у зазначеній справі як засуджений до довічного позбавлення волі втратив право на пом'якшення покарання внаслідок змін у законі про виконання покарань, указав, що це питання належить до виконання вироку на противагу призначеному йому «покаранню», яке залишається довічним позбавленням волі. Хоча зміни в кримінально-виконавчому законодавстві і в умовах звільнення могли значно обтяжити тюремне ув'язнення заявника, не можна вважати, що ці зміни встановили більш суворе «покарання», ніж було призначено судом (див. також рішення у справі «Hogben v United Kingdom»). У зв'язку з цим ЄСПЛ нагадав, що питання, які стосуються політики звільнення засуджених, способу її виконання і відповідного обґрунтування, є частиною кримінально-правової політики, яку держави-члени визначають на національному рівні (п. 151 рішення).
Посилання представника ОСОБА_3 на п. 88, 89 рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2013 року у справі «DEL RIO PRADA v. SPAIN» (заява № 42750/09) також не відповідає обставинам справи, що розглядається, адже у зазначеній справі заявниця була засуджена до строкового виду покарання (загальний строк позбавлення волі за винесеними щодо заявниці 8 вироками в період з 1988 року по 2000 рік становив понад 3 000 років, однак 30 листопада 2000 року Національний суд (Audiencia Nacional) об'єднав вироки (acumulacion de penas) і визначив максимальний строк відбування покарання за всіма її вироками у виді позбавлення волі на 30 років (див. п. 12 - 14 цього рішення), а не до довічного позбавлення волі, як у справі щодо ОСОБА_3
Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду першої інстанції про недопущення Президентом України порушення прав ОСОБА_3 у зв'язку з нерозглядом клопотання про його помилування, яке подане до відбуття ним двадцяти років призначеного покарання, встановлених Положенням № 223.
Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставними посилання скаржників на підтвердження їх правової позиції на висновки Конституційного Суду України, викладені у пункті 6 його рішення від 26 січня 2011 року № 1-рп/2011, оскільки ці висновки стосуються зворотної дії Закону № 1483-ІІІ,яким смертну кару як вид кримінального покарання було замінено довічним позбавленням волі, та поширення дії цього Закону на осіб, які вчинили передбачені КК 1960 року особливо тяжкі злочини до набрання чинності зазначеним Законом, у тому числі на осіб, засуджених до смертної кари, вироки щодо яких на час набрання чинності Законом № 1483-ІІІ не було виконано. Це Рішення Конституційного Суду України не містить висновків щодо порядку набуття права на звернення за помилуванням особами, яким у зв'язку з прийняттям згаданого Закону смертну кару замінено на довічне позбавлення волі.
Наявність підстав для задоволення позовних вимог про зобов'язання Президента України внести зміни до пунктів 2, 4 Положення № 223 ОСОБА_3 обґрунтовує їх невідповідністю законодавству та порушенням своїх прав у зв'язку з його затвердженням. При цьому питання законності пунктів 2, 4цього Положення було предметом перевірки судом у справі за позовом ОСОБА_3 до Президента України про визнання частково незаконним та нечинним Указу Президента України від 21 квітня 2015 року № 223/2015 (справа № 800/357/15). Так, за наслідками розгляду зазначеної адміністративної справи Вищий адміністративний суд України (постанова від 18 лютого 2016 року), з яким погодився Верховний Суд України (постанова від 11 жовтня 2016 року), встановив законність Положення № 223 у вказаній позивачем частині, а також недопущення Президентом України порушення прав ОСОБА_3 у зв'язку із затвердженням цього Положення.
Таким чином, суд першої інстанції, керуючись частиною четвертою статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_3 щодо внесення змін до пунктів 2, 4 Положення № 223.
Доводи, наведені в апеляційних скаргах, висновків суду не спростовують.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 315, частини першої статті 316 КАС за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що суд прийняв правильне і законне рішення, апеляційну скаргу ОСОБА_3 слід залишити без задоволення, а рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 19 квітня 2018 року - без змін.
Керуючись статтями 243, 250, 266, 308, 315, 316, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
1. Апеляційні скарги ОСОБА_3та його представникаОСОБА_4 залишити без задоволення.
2. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 19 квітня 2018 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий В. С. Князєв
Суддя-доповідач О. Б. Прокопенко
Судді: Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко
С. В. Бакуліна Н. П. Лященко
В. В. Британчук Л. І. Рогач
Д. А. Гудима І. В. Саприкіна
В. І. Данішевська О. М. Ситнік
О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич
О. Р. Кібенко О. Г. Яновська