Справа № 420/5266/18
17 січня 2019 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Свиди Л.І.
розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління державної міграційної служби в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії, -
До суду звернувся ОСОБА_1 з позовною заявою до Головного управління державної міграційної служби в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу ГУ ДМС України в Одеській області №117 від 21.06.2018 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язання ГУ ДМС України в Одеській області розглянути заяву ОСОБА_1 щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За цією позовною заявою відкрито загальне позовне провадження у відповідності до ст. 12 КАС України та наданий відповідачу строк для подання до суду відзиву на цю заяву, позивачу відповіді на відзив.
Представник позивача в судове засідання не з'явився, надіслав заяву про розгляд справи за відсутності позивача та його представника. Позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовані тим, що оскаржуване рішення відповідача є неправомірним та не обґрунтованим, позивач не може повернутися до країни походження у зв'язку з ймовірною небезпекою для його життя з боку офіційної влади через його політичну діяльність.
Представник відповідача в судове засідання не з'явився, надіслав заяву про розгляд справи без його участі в порядку письмово провадження. З відзиву на позовну заяву (аркуші справи 33-42), вбачається, що відповідач позов не визнає, оскільки позивач не підпадає під критерії, визначені п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», історія переслідування позивача не є обґрунтованою, позивач систематично надає різну суперечливу інформацію, родичі позивача проживають в країні походження та не зазнають будь-яких переслідувань, тощо. Мотивом звернення позивача за захистом в Україні є бажання легалізації, а не побоювання стати жертвою переслідування у країні походження, а тому оскаржуване рішення є правомірним та скасуванню не підлягає.
Згідно з ч. 9 ст. 205 КАС України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з'явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
Враховуючи вищевикладені приписи КАС України суд прийшов до висновку про можливість продовження розгляду справи в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Вивчивши позовну заяву та дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
ОСОБА_1 є громадянином Гвінеї, уродженцем м. Камсар, місце постійного проживання: Гвінея, м. Сангаріді, вул. Сіті Се №84, службова квартира, за національністю-гвінеєць, за віросповіданням - християнин (католик), канонів релігії дотримується частково. Рідна мова тома, також вільно володіє мовами сусу, пулар, герзі та французькою мовою, англійською на рівні побутового спілкування. За сімейним станом неодружений, дітей не має. Невійськовозобов'язаний, військову службу не проходив. Освіта вища, закінчив кафедру управління бізнесом. В період з 1996-2010 років здобув повну середню освіту, протягом 2010-2013 років навчався в університеті ім. Генерала Лансала Конте на факультеті економіки, кафедра управління бізнесом. З листопада 2015 року по серпень 2016 року навчався на підготовчому факультеті Харківського національного автомобільно-дорожнього університету, навчання не продовжив через відсутність фінансів. Трудовою діяльністю на Батьківщині позивач не займався. На території України позивач працює на промтоварному ринку « 7 кілометр» (Одеська область), в якості вантажника. Зі слів позивача, на Батьківщині він був членом політичної партії «UFDS» (Союз демократичних сил в Гвінеї), був членом комітету в районі Ратума в м. Конакрі від цієї партії та займався агітаційною діяльністю щодо вступу молоді до рядів їхньої політичної сили шляхом організації футбольних турнірів. Під час проживання в країні громадянської належності позивач не притягувався до адміністративної або кримінальної відповідальності, фізичного насилля не зазнавав.
В країні громадянської належності позивача залишилися проживати його матір, ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_2, проживає у м. Сангаріді (Гвінея), працює контролером в Гвінейській Боксітній компанії (СВG), батько ОСОБА_1 ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3, проживає в м. Зенекурі (Гвінея), працює директором школи «Фелікс», брат ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_4, проживає в м. Конакрі (Гвінея), працює в телефонній компанії «Оранж» в якості робітника, сестра - ОСОБА_9 ІНФОРМАЦІЯ_5, проживає в м. Конакрі (Гвінея), працює медсестрою в госпіталі «Донка», сестра ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_6, проживає в м. Сангаріді, безробітна, брат - ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_7, проживає в м. Сангаріді, навчається в школі. В країні походження близькі родичі позивача не зазнають переслідувань, погроз, утисків, фізичного насилля з боку офіційної влади.
21 серпня 2015 року ОСОБА_1 залишив країну громадянської належності авіарейсом Сангаріді (Гвінея) - Мадьяна (Сенегал). З Сенегалу вибув 10.11.2015 року на підставі паспортного документу Серії НОМЕР_2 та української візи. На територію України потрапив легально, 11.11.2015 року на підставі паспортного документу Серії НОМЕР_1 та української візи на навчання, з метою здобуття вищої освіти. Місце перетину кордону - міжнародний аеропорт «Бориспіль». Після потрапляння в Україну позивач вступив на підготовчий факультет ХНАДУ, навчання не закінчив через відмову його матері в подальшому фінансувати його навчання.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 14 червня 2018 року звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою №88 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (аркуші справи 66-68).
За результатами розгляду особової справи громадянина Гвінеї ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_8, 21 червня 2018 року Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області, відповідно до п. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», складений висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (аркуші справи 127-134).
Наказом № 117 від 21.06.2018 року Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області відмовлено позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (аркуш справи 126).
ОСОБА_1 03.07.2018 року отримав повідомлення №5/1-554 від 21.06.2018 року про відмову в оформленні йому документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (аркуші справи 11-13), не погодився із прийнятим рішенням та оскаржив його до суду.
Згідно із п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до положень п. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах. Згідно з п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме: расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
При цьому «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальна інформація по країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Крім того, Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання, їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту має довести, що її побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань є обґрунтованими, або її життю, безпеці чи свободі в країні походження загрожує небезпека і вона не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Позивач в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту зазначив, що існує загроза його життю та він не може повернутися до країни громадянської належності через його політичну діяльність та участь в опозиційній політичній партії «UFDG»- «Союз Демократичних сил в Гвінеї». Позивачу надходили погрози та одного разу здійснений напад на його родину.
При цьому, в анкеті позивач зазначив, що не може повернутися до країни громадянської належності у зв'язку з ймовірною небезпекою для його життя з боку офіційної влади Гвінеї через його політичну діяльність. Так, під час анкетування позивач зазначив, що протягом 2010-2014 років він був членом провладної політичної партії «RPG»- «Об'єднання Гвінейського народу» та в 2014 році перейшов до опозиційної політичної партії «UFDG»- «Союз Демократичних сил в Гвінеї». В березні 2015 року відбувся мітинг з приводу незгоди з датою проведення президентських виборів, організований лідером політичної партії «UFDG» ОСОБА_1 на вулиці Бамбету, на якій зібралося більше ніж 1000 осіб. Ані під час мітингів, ані після його завершення, позивач не заарештовувався та не затримувався з боку правоохоронних структур Гвінеї. Поштовхом для виїзду позивача з країни походження слугували подальші арешти членів партії, які мали відношення до проведення мітингу. Після проведення мітингу позивач виїхав до м. Сангаріді, де проживав протягом 2-3 місяців та через погрози, які супроводжувались в м. Сангаріді, матір позивача прийняла рішення відправити його до Сенегалу для оформлення української візи та виїзду з країни.
Під час проведення співбесіди позивач зазначив іншу дату проведення мітингу - квітень 2015 року, в якому брали участь усі опозиційні партії країни, зокрема, UFR - Союз Республіканських сил, DРN (позивач не знає розшифровки партії) та GRUP - покоління розвитку, прогресу та об'єднання.
Разом з цим, під час анкетування та співбесіди позивач не зазначав про напад на його родину, з матеріалів особової справи не вбачається від кого саме та в якій формі надходили погрози на його адресу, ним не наведено жодного прикладу, який би свідчив про реальність загрози його життю та здоров'ю.
Під час анкетування позивач зазначив, що в м. Сангаріді він проживав на протязі 2-3 місяців, а потів виїхав до сусідньої країни Сенегал. Виїзд до Сенегалу позивач мотивує тим, що його розшукували поліція, яка приїжджала до його родинного будинку та погрожувала його матері, щоб вона назвала місце його знаходження, в результаті чого вона зібрала документи позивача та відправила його до Сенегалу з метою оформлення української візи на навчання в Україну. Однак, в протоколі співбесіди позивач надав протилежну інформацію, зокрема, те що в м. Сангороді він перебував 3 місяці, ховався в сусідньому селі, неподалік м. Сангаріді. До його будинку приїжджала поліція, яка просила його матір вказати місце його знаходження, в результаті чого вона відправила його до країни Сенегал до налагодження ситуації.
Крім того, з матеріалів справи вбачається, що перейшовши в червні 2014 року з провладної партії до опозиційної, позивач без перешкод оформив в грудні 2014 року біометричний паспорт, та згодом без перешкод виїхав з країни, не зазнаючи жодних переслідувань.
Виїзд позивача з Гвінеї (м. Сангаріді) до Сенегалу (м. Мадьяна) відбувся офіційно, літаком на підставі біометричного паспортного документу та під час співбесіди позивач зазначив, що без перешкод виїхав з країни, оскільки не був впливовою людиною, ніхто його не перевіряв, а поліція не знала що він виїжджав з країни.
Суд також звертає увагу на те, що сім'я позивача, зокрема, батьки, два брати та дві сестри проживають у Гвінеї, даних про загрозу їх життю та здоров'ю не має та за твердженнями позивача в протоколі співбесіди вони проживають в безпеці.
Відповідно до ч. 5 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Позивач 10.12.2015 року був документований посвідкою на тимчасове проживання Серії ТР142138, строком дії до 01.10.2016 року (аркуш справи 73), тобто термін легального перебування позивача на території України закінчився 01.10.2016 року та з вказаного періоду до моменту звернення за міжнародним захистом (14.06.2018 року) позивач перебував на території України у категорії нелегального мігранта, чим порушив ч. 5 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Суд звертає увагу, що позивач звернувся за міжнародним захистом тільки в 2018 році при тому, що прибув на територію України ще в 2015 році.
Враховуючи розбіжності у поясненнях позивача, відсутність прикладів і доказів, які б свідчили про загрозу життю та здоров'ю позивача в країні походження, безпечне проживання родичів позивача в країні походження, безперешкодний виїзд позивача з країни походження та його перебування на території України більше двох років до моменту звернення за захистом, суд вважає заяву позивача очевидно необґрунтованою, що у відповідності до п. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» є підставою для прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Таким чином, оскаржуваний позивачем наказ, яким йому відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є правомірним та скасуванню не підлягає, а тому відсутні підстави для зобов'язання відповідача вчиняти певні дії.
Керуючись ст. ст. 6, 14, 90, 243-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до Головного управління державної міграційної служби в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу ГУ ДМС України в Одеській області №117 від 21.06.2018 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язання ГУ ДМС України в Одеській області розглянути заяву ОСОБА_1 щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в порядку та строки, встановлені ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення суду може бути оскаржено в порядку та строки, встановлені ст. 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Л. І. Свида
.