20 вересня 2018 року Справа № 0440/5352/18
Суддя Дніпропетровського окружного адміністративного суду Кадникова Г.В., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про визнання протиправними дій зобов'язання вчинити певні дії, скасування наказу,
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом про:
- визнання протиправними дій Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області щодо відмови (далі - ГУ ДМС України в Дніпропетровській області, відповідач) щодо відмови ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- скасування наказу ГУ ДМС України в Дніпропетровській області №54 від 31.05.2018р.;
- зобов'язання ГУ ДМС України в Дніпропетровській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Ухвалою суду від 20.07.2017р. справу прийнято до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання.
В обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що вважає наказ ГУ ДМС України в Дніпропетровській області від 31.05.2018р. №54 протиправним, незаконними та такими, що підлягає скасуванню, оскільки ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо надання статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Побоювання позивача пов'язані з тим, що він зазнає переслідування у Росії через його релігійні переконання та формою такого переслідування на теперішній час є спроба засудити його за злочини, який він не скоював. Вважає, що відповідачем не враховано інформації по країні походження, яка підтверджує обґрунтованість його побоювань стати жертвою переслідувань в Росії та що притягнення до кримінальної відповідальності, за вчинення злочинів, передбачених ч.2 ст.208, ч.2 ст.205.5 КК Російської Федерації є формою переслідування через його релігійні переконання.
Частиною 5 статті 262 КАС України встановлено, що суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Враховуючи відсутність клопотань та незначну складність спору, суд не вбачає підстав для проведення судового засідання, а тому справа розглядається у відповідності до ч.5 ст.262 КАС України.
Відповідачем на позовну заяву подано відзив, за змістом якого проти задоволення позовних вимог заперечує, вказавши, що ОСОБА_1 під час співбесіди з уповноваженою посадовою особою ГУ ДМС України в Дніпропетровській області повідомив, що він військовозобов'язана особа, військову службу в держаній армії за призивом проходив в Республіці Казахстан з 1995р. по 1997р., звання - рядовий. До складу жодної політичної, громадської або релігійної організацій позивач не входить. 20.12.2017р. позивач вперше прилетів в Україну до м.Запоріжжя по запрошенню громадянки Українки, мусульманки ОСОБА_2 , з якою особисто не знайомий. В арепорту під час проходження реєстрації, ОСОБА_1 був затриманий прикордонниками, на підставі повідомлення щодо знаходження у розшуку Інтерполу РФ, Башкірія подала в розшук, служба ФСБ. Громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 , звинувачується у вчиненні злочину, передбаченого ч.2 ст.208 КК Російської Федерації (участь у діяльності терористичної організації). Також, ОСОБА_1 посилався на випадки викрадення та вбивства на грунті релігії серед його знайомих, які були імамами і депутатами. Так, його знайомих ОСОБА_3 , ОСОБА_4 було вбито, про їх загибель він дізнався з інтернет джерела - ОСОБА_5 (Amnesty International), Доклад Amnesty International 2017/18: Права человека в современном мире, 1 января 2018, доступ по адресу: http:www.refworld.org.ru/docid/5adef3ae4.html. Аналіз інтернет джерел, підтверджує, що в Російській Федерації, зокрема, на північному ОСОБА_6 , наявні випадки переслідувань та викрадень, але до жодної категорії переслідуваних позивач не відноситься. На думку відповідача, заявник, використовуючи загальновідому інформацію щодо порушення прав людини на ОСОБА_7 , намагається підсилити історію свого переслідування на свою користь. Розбіжності викладені особисто заявником, ставлять під сумнів повідомлені ним побоювання повернення до країни походження. Окрім того, під час співбесіди ОСОБА_8 зазначив, що він є просто мусульманин суніт.
Дослідивши матеріали справи та надані сторонами докази, судом встановлено, що ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в м.Кустанай, Кустанайська область, Республіка Казахстан, є громадянином Російської Федерації.
20.12.2017р. позивач прибув на територію України із Стамбулу та був затриманий в арепорту Запоріжжя при проходженні паспортного контролю, у зв'язку зі знаходженням його у міжнародному розшуку.
У квітні 2018 року позивач звернувся до ГУ ДМС України в Дніпропетровській області з заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, за результатами звернення заявнику видано довідку №9003589 про звернення за захистом в Україні зі строком дії з 16.05.2018р. по 16.06.2018р.
Наказом ГУ ДМС України в Дніпропетровській області №54 від 31.05.2018р. позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивач, вважаючи рішення ДМС України протиправним та таким, що підлягає скасуванню, звернувся з відповідним позовом до адміністративного суду.
Суд, дослідивши матеріали справи та оцінивши їх у сукупності, зазначає наступне.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначається Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року №3671-VI (далі - Закон № 3671-VI), міжнародними актами, в тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року, Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.
Згідно з п.1 ст.1 Закону № 3671-VI, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Отже, до категорії біженців можуть належати громадяни - іноземці (особи без громадянства), відносно яких на Батьківщині чи країні попереднього постійного проживання існують ризики переслідування з причин 1) раси, 2) віросповідання, 3) національності, 4) громадянства (підданства), 5) належності до певної соціальної групи або 6) політичних переконань.
Відповідно до п.13 ч.1 ст.1 Закону № 3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженця 1967 року поняття "біженець" включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця: 1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження; 3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань; 4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди.
Отже, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.
Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (п. п. 45, 66).
Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного, які можуть бути як усні, так і документальні.
Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.
Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач має довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Суд зауважує, що єдиним критерієм для набуття міжнародного захисту особою є наявність у неї обґрунтованих побоювань у разі повернення до країни громадянської належності: стати жертвою переслідувань за однією чи кількома ознаками, наведеними у Конвенції про статус біженців 1951 року та у пункті 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" або зазнати серйозної шкоди, пов'язаної з умовами, зазначеними у статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Кваліфікаційній Директиві ЄЄ 2011/95/ЕU, та пункті 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI.
Приписами п.5 ст.4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04 передбачено, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:
- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;
- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;
- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою;
- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Відповідно до ч.2 ст.5 Закону № 3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Як встановлено під час розгляду справи, прибувши 20.12.2017р. до аеропорту м.Запопріжжя (Україна) із Стамбулу, у пункті пропуску для авіаційного сполучення Запоріжжя позивач був затриманий співробітниками прикордонної служби «Запоріжжя» Бердянського прикордонного загону, у зв'язку з находженням його у міжнародному розшуку. Затримання здійснено в порядку ст.ст.208, 252 КПК України слідчим Шевченківського ВП ГУНП в Запорізькій області. Кримінальна справа №7000002 відносно позивача перебуває у провадженні слідчого відділу УФСБ Росії по Республіці Башкортостан.
Як вбачається з матеріалів справи, 16.05.2018р. позивач звертався до ГУ ДМС України в Дніпропетровській області зі заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Причиною звернення за захистом Джабаров А.Г. зазначив побоювання зазнати переслідування за ознаками «віросповіданням» та «національністю», а саме через те, що заявник мусульманин-суніт, сповідує іслам, мати - християнка, до жодних релігійних організацій не відноситься.
Статтею 6 Закону № 3671-VI визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, відповідно дост.6 Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:
- яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;
- яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;
- яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;
- стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;
- яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
За змістом п.45, п.66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
За правилами п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Суд зазначає, що виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу 1967 року тастатті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3)побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Порядок попереднього розгляду заяв унормований, зокрема,статтею 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Приписами ч. 1ст. 8 зазначеного Закону передбачено, що Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Водночас, згідно з ч.6ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Тобто, приписи ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту"дали підстави відповідачу - ГУ ДМС України у Дніпропетровській області - прийняти рішення у формі наказу №54 від 31.05.2018 про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За змістом ст.ст.9, 10 Закону, прийняттю Державною міграційною службою України рішення про відмову у визнанні біженцем передує прийняття її територіальним органом рішень про прийняття заяви та про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проведення співбесід із заявником, проведення перевірки обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву, та складення письмового висновку щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
З матеріалів справи вбачається, що 18.01.2018р. до прокуратури Запорізької області з Генеральної прокуратури України надійшли матеріали запиту Генеральної прокуратури Російської Федерації від 17.01.2018р. №81/3-704-17 про видачу ОСОБА_1 для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів, передбачених ч.2 ст.208, ч.2 ст.205.5 КК РФ, а також доручення щодо підготовки клопотання про застосування відносно нього екстрадиційного арешту.
28.12.2017р. слідчим Слідчої частини з розслідування організованої діяльності Головного слідчого управління МВС по Республіці Башкортостан винесено постанову про притягнення ОСОБА_1 як обвинуваченого по кримінальній справі №7000002 у вчиненні злочинів, передбачених ч.2 ст.208 (участь у діяльності терористичної організації) КК РФ. Згідно з цією постановою ОСОБА_1 29.11.2012р. прибув на територію Сирійської Арабської Республіки, де вступив та взяв участь у незаконному озброєному формуванні «Джейн аль-Мухаджирин валь-Ансар», в обов'язки ОСОБА_1 як учасника цього формування входить охорона кордонів захопленої території НОФ «Джейн аль-Мухаджирин валь-Ансар», а також участь у бойових діях проти урядових сил Сирії. Також, ОСОБА_1 , є учасником міжнародної терористичної організації «Исламское государство» діяльність якої з 13.02.2015р. заборонена на території Російської Федерації.
З вищевикладеного вбачається, що позивач звинувачується у злочині, пов'язаному з терористичною діяльністю.
УВКБ ООН нагадує про зобов'язання держави передавати терористів правосуддю, як заявлено в Резолюції 1373 Ради Безпеки ООН від 28.09.2001 і підтверджено у Резолюції Ради Безпеки ООН від 24.09.2014р.
Отже, з огляду на приписи Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» зазначені обставини стали підставою для прийняття рішення, оформленого у формі наказу ГУ ДМС в Дніпропетровській області №54 від 31.05.2018р. про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 .
Відповідно до ст.9 Закону України "Про боротьбу з тероризмом", державні органи, органи місцевого самоврядування, об'єднання громадян, організації, їх посадові особи зобов'язані сприяти органам, які здійснюють боротьбу з тероризмом, повідомляти дані, що стали їм відомі, щодо терористичної діяльності або будь-яких інших обставин, інформація про які може сприяти запобіганню, виявленню і припиненню терористичної діяльності, а також мінімізації її наслідків.
У Резолюції Ради Безпеки ООН №1373 (2001), прийнятою 28.09.2001, зобов'язано державам піддавати терористів правосуддю та відмовляти у притулку тим, хто здійснює терористичні акти тощо. Відповідно до п. «с» всі держави повинні відмовляти у притулку тим, хто фінансує, планує, підтримує або скоює терористичні акти..., а також п. «Б», яким держави повинні надавати один одному всіляку підтримку у зв'язку з кримінальним розслідування або кримінальним переслідуванням тощо.
Відповідно п.18 Резолюції Ради Безпеки ООН № 2178 (2014), S/RES/21789(2014)-1, прийнятої 24.09.2014 року держави-члени закликані підтримувати зусилля один одного з протидії насильницькому екстремізму, який може бути позитивним середовищем для тероризму.
В ході розгляду справи судом встановлено, що позивачем в обґрунтування його заяви про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, не було надано відповідачеві доказів переслідування позивача за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, які б дозволяли дійти висновку про наявність підстав вважати позивача біженцем у розумінні Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Таких доказів також не було надано до суду.
Також, позивачем не надано доказів, які б дали змогу дійти висновку, що він підпадає під визначення особи, яка потребує додаткового захисту, тобто, змушений був прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього насильницьких дій чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Відповідно до ч.1, ч.2 ст.7 КАС України, суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.
Згідно з ч.1 ст.2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з ч.1 ст.9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Враховуючи викладене, суд доходить висновку, що відповідач як суб'єкт владних повноважень довів правомірність своїх дій, натомість позивачем не надано доказів на підтвердження обґрунтованості побоювань загрози життю, не доведено існування умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та наявності правомірних підстав для прийняття органами ДМС України рішення про надання відповідного статусу.
Враховуючи вищезазначене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування рішення і зобов'язання вчинити певні дії, є такими, що не підлягають задоволенню.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, судові витрати відповідно до ст.139 КАС України, не стягуються.
Керуючись ст.ст.139, 241-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 (паспорт громадянина Російської Федерації серії НОМЕР_1 , виданий 02.03.2005р. Ленінським РУВС м.Челябінська, перебуває в Державній установі “Запорізький слідчий ізолятор” 69600, м.Запоріжжя, вул.Перша Ливарна, 36) до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області (49000, м.Дніпро, вул.В.Л.Липинського, 7, код ЄДРПОУ 37806243) про визнання протиправними дій зобов'язання вчинити певні дії, скасування наказу - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Г. В.Кадникова