ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
10 січня 2019 року Справа №918/445/18
Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Саврій В.А.
суддя Юрчук М.І. ,
суддя Дужич С.П.
при секретарі судового засідання Левчук І.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Сарненської міської ради на рішення господарського суду Рівненської області від 02.10.18р. (повний текст - 09.10.2018р.) у справі №918/445/18 (суддя Бережнюк В.В.)
за позовом Заступника військового прокурора Рівненського гарнізону в інтересах держави Міністерства оборони України в особі Квартирно-експлуатаційного відділу м.Рівне
до Сарненської міської ради,
за участі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ,
про визнання недійсним та скасування п. 4 рішення Сарненської міської ради (V скликання) від 18.01.2008р. №760
за участі представників:
прокурор військової прокуратури Рівненського гарнізону - Барілов Д.В.,
позивач: представник Квартирно-експлуатаційного відділу м.Рівне - Корбенюк О.В.,
відповідач: представник - Товкач Т.П.,
третіх осіб: не з'явилися;
Рішенням господарського суду Рівненської області від 02.10.18р. у справі №918/445/18 задоволено позов Заступника військового прокурора Рівненського гарнізону в особі Квартирно-експлуатаційного відділу м.Рівне до Сарненської міської ради, за участі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , про визнання недійсним та скасування п.4 рішення Сарненської міської ради (V скликання) від 18.01.2008р. №760.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірна земельна ділянка належить до земель оборони, належність спірної земельної ділянки державної форми власності до земель оборони була визначена в силу її закріплення за позивачем, добровільна відмова постійного землекористувача (позивача), або Міністерства оборони України від спірної земельної ділянки відсутня, в зв'язку з чим, матеріали, надані відповідачем, не містять доказів наявності правових підстав для припинення права власності у встановленому законом порядку за державою на спірні земельні ділянки, які є землями оборони, що в свою чергу призвело порушення приписів статей 84, 140, 141 Земельного кодексу України при прийнятті оскаржуваного рішення відповідача.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням, Сарненська міська рада - звернулася до Північно-західного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою (Вх.№678/18 від 01.11.2018р., т.2, арк.справи 11-17).
В скарзі звертає увагу, що до позовної заяви позивачем на підтвердження факту прав користування оспорюванню земельною ділянкою за адресою м.Сарни, вул.Ярослава Мудрого, площею 4,48га було долучено копію державного акту на право користування земельною ділянкою, площею 4,0га, №25, 1982р. без зазначення місця розташування земельної ділянки. До вказаного державного акту надано копію індивідуальної карточки №48 обліку земельної ділянки (индивидуальная карточка №48 учета земельного участка), датована 1985 роком, по Сарненському гарнізону на площу земельної ділянки 4,0 га. Також долучено копію індивідуальної карточки №2 обліку земельної ділянки без дати та документів на підставі яких заведено відповідну карточку по Рівненському КЕВ. В судовому засіданні позивачем неодноразово було здійснено посилання на копію відомості наявності і використання земельних ділянок станом на 01.01.1991р. Рівненського КЕВ на земельну ділянку площею 4,0га та копію відомості станом на 01.01.2018р. того ж Рівненського КЕВ без земельної ділянки площею 4,0га.
Тобто, із вказаних доказових документів, наданих позивачем на обґрунтування позову, не вбачається доказування порушених прав користування земельною ділянкою площею 4,0га рішенням Сарненської міської ради, яке прийняте по земельній ділянці площею 4,48 га. Однак, судом не взято відповідних доводів представника відповідача.
На обґрунтування дотримання строків позовної давності позивач стверджував про незнання існування рішення Сарненської міської ради від 18.01.2008р. №760 «Про прийняття в комунальну власність територіальної громади міста військового містечка №3 м.Сарни Міністерства оборони України» до 20.07.2015р. Однак, на виконання Порядку використання у 2006 році субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам для здійснення заходів щодо передачі житлового фонду та об'єктів соціально-культурної сфери Міністерства оборони в комунальну власність, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 13.05.2006р. №669, Рівненською обласною державною адміністрацією було направлено лист до Сарненської міської ради про підготовку спільно з військовими частинами протоколу погодження передачі житлового фонду та об'єктів соціально-культурної сфери Міністерства оборони України у комунальну власність виконавчого комітету Сарненської міської ради, згідно якого вбачається, що начальнику КЕВ м.Рівне ще в 2006 році було відомо про передачу разом з житловим фондом земельної ділянки під відповідними об'єктами, а рішення ради було наслідком всіх прийнятих заходів з метою передачі до комунальної власності відомчого житлового фонду військової частини.
Також апелянт стверджує, що позивачем жодним чином не спростовано того факту, що їм не було відомо про прийняте рішення ради в 2008 році, адже ні Сарненська міська рада, ні Рівненське КЕВ, ні Міністерство оборони України не підтвердило той факт, що рішення ради до відповідних установ не надходило, що підтверджується відповідями на запити (в зв'язку з закінченням строків зберігання документів та їх знищенням). Дане твердження представника Сарненської міської ради не взято судом до уваги.
Апелянт зазначає, що судом першої інстанції не взято до уваги посилання представника Сарненської міської ради на положення п.5 Порядку використання у 2006 році субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам для здійснення заходів щодо передачі житлового фонду та об'єктів соціально-культурної сфери Міністерства оборони в комунальну власність, затвердженого Постанови Кабінету Міністрів України від 13.05.2006р. №669.
Директивою Міністерства оборони України «Про безоплатну передачу військового майна до комунальної власності відповідних територіальних громад» від 11.06.2007р. №д-28 додатком 1 до комунальної власності територіальної громади міста Сарни передавався наступний перелік майна: військове містечко №3, в тому числі дорога асфальтова, тротуари, огорожа та ін. В свою чергу дорога асфальтова є невід'ємною від земельної ділянки на якій дорога розміщена. З аналізу наведених фактів вбачається, що до комунальної власності передавалась земельна ділянка з дорогою за адресою м.Сарни, вул.Ярослава Мудрого (військове містечко № 3).
Крім того, твердження позивача в позовній заяві щодо передачі військового містечка військової частини НОМЕР_1 (м.Сарни) у комунальну власність без земельної ділянки апелянт вважає помилковим згідно статті 120 Земельного кодексу України (в редакції на момент передачі житлового фонду).
Звертає увагу, що Законом України „Про правовий режим майна у Збройних Силах України” та постановою Кабінету Міністрів України від 29.08.2002р. №1282 „Про затвердження Порядку вилучення і передачі військового майна Збройних Сил” до переліку державного майна, яке належить до військового майна Міноборони, земельні ділянки, на яких розташовані будинки та споруди (цілісні майнові комплекси, об'єкти соціальної інфраструктури, нежитлові приміщення, об'єкти незавершеного будівництва та інше нерухоме майно), не віднесено. В свою чергу, відповідними нормативно-правовими документами визначено, що до військового містечка віднесено земельну ділянку на якій містечко знаходиться.
Скаржник також наголошує, що рішенням Сарненської міської ради від 18.01.2008р. №760 «Про прийняття в комунальну власність територіальної громади міста військового містечка №3 м.Сарни Міністерства оборони України» прийнято до комунальної власності територіальної громади міста Сарни військове містечко №3 Міністерства оборони України згідно актів прийому-передачі військового майна, складений комісією утвореної відповідно до рішення ради від 23.02.2006р. №1599. Зокрема, до складу відповідної комісії було долучено представників КЕВ м.Рівне, що вбачається з відповідного акту. Твердження позивача щодо визначеного переліку майна в рішенні ради, що передається до комунальної власності, в якому відсутня земельна ділянка, Сарненська міська рада вважає недоцільними, адже в разі передбачення чіткої правової норми закону на виникнення права користування земельною ділянкою при переході права на об'єкти нерухомості (будинки) на відповідній земельній ділянці на тих же умовах, що і в попереднього користувача (стаття 120 Земельного кодексу України) відповідна правова норма не може бути скасована рішенням ради, а підлягає до застосування в обов'язковому порядку, в зв'язку і з чим виникло рішення відповідного формулювання.
Зазначає, що прийняте міською радою рішення від 18.01.2008р. №760 є ненормативним актом органу місцевого самоврядування, яке вичерпало свою дію внаслідок його виконання. Скасування такого акта чи окремої його частини не породжує наслідків для власника чи орендаря земельної ділянки, оскільки захист порушеного права у разі набуття права власності на земельну ділянку або укладання договору оренди юридичною чи фізичною особою має вирішуватися за нормами цивільного законодавства. З огляду на наведене, апелянт вказує, що Сарненською міською радою передано у власність земельні ділянки фізичним особам, для будівництва та обслуговування індивідуальних гаражів в межах оспорюваної земельної ділянки. В свою чергу, на день розгляду справи в Сарненській міській раді прийняте рішення №261 від 20.07.2016р. "Про включення земельних ділянок, які перебувають в комунальній власності територіальної громади м.Сарни до переліку ділянок, право оренди яких підлягає продажу на конкурентних засадах (земельних торгах)", земельну ділянку в межах оспорюваної земельної ділянки включено до відповідного переліку, що в свою чергу як наслідок породжує певні зобов'язання органу місцевого самоврядування на виконання вказаного рішення. Стаття 73 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначає, що акти ради, сільського, селищного, міського голови, виконавчого комітету сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) ради, прийняті в межах наданих їм повноважень, є обов'язковими для виконання всіма розташованими на відповідній території органами виконавчої влади, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами, а також громадянами, які постійно або тимчасово проживають на відповідній території. Судом не враховано відповідну позицію та не здійснено аналіз прав третіх осіб, які будуть порушені в разі задоволення позову Заступника військового прокурора Рівненського гарнізону. Треті особи були залучені у справі за завою міської ради.
Скаржник звертає увагу суду на рішення Конституційного Суду України від 16.04.2009р. №7- рп/2009, позицію Верховного Суду викладену в постанові від 17.10.2018р. у справі №910/6440/17.
На підставі викладеного апелянт просить скасувати рішення господарського суду Рівненської області від 02.10.2018р. у справі №918/445/18 та прийняти нове рішення яким відмовити в задоволенні позовних вимог. Стягнути з позивача на користь Сарненської міської ради понесені витрати на сплату судового збору в розмірі 2643,00 гри.
Автоматизованою системою документообігу суду визначено колегію суддів для розгляду справи №918/445/18 у складі: головуючий суддя Саврій В.А., суддя Юрчук М.І., суддя Дужич С.П.
Листом №01/23/918/445/18/191/18 від 02.02.2018р. витребувано з господарського суду Рівненської області належним чином оформлену справу №918/445/18 до Північно-західного апеляційного господарського суду.
09.11.2018р. на адресу Північно-західного апеляційного господарського суду надійшла належним чином оформлена справа з апеляційною скаргою.
Розпорядженням керівника апарату Північно-західного апеляційного господарського суду від 13.11.2018р. №01-04/38, у зв'язку із перебуванням у відпустці судді-члена колегії по справі - судді Дужича С.П. у період з 12.11.2018р. по 16.11.2018р. включно, відповідно до статті 32 ГПК України, ст.155 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", п.п. 18, 20 Розділу VIII Положення про автоматизовану систему документообігу суду та п.8.2 Засад використання автоматизованої системи документообігу суду у Північно-західному апеляційному господарському суді, призначено заміну суддів-членів колегії у справі.
Відповідно до витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Північно-західного апеляційного господарського суду від 13.11.2018р. для розгляду апеляційної скарги визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя Саврій В.А., суддя Юрчук М.І., суддя Коломис В.В.
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 14.11.2018р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Сарненської міської ради на рішення господарського суду Рівненської області від 02.10.18р. у справі №918/445/18 та призначено розгляд апеляційної скарги на 13 грудня 2018р. об 10:30год. у приміщенні Північно-західного апеляційного господарського суду за адресою: 33001 м. Рівне вул. Яворницького, 59 у залі судових засідань №4.
30.11.2018р. на адресу суду від Заступника військового прокурора Рівненського гарнізону надійшов письмовий відзив на апеляційну скаргу (вх.№7180/18, т.2, арк.справи 40-55).
У відзиві прокурор звертає увагу, що сам апелянт в оскаржуваному рішенні визнає право користування за Міністерством оборони України земельної ділянки військового містечка №3 по вул.Ярослава Мудрого в м.Сарни. Інших військових містечок за вказаною адресою в м.Сарни, не було на момент прийняття оскаржуваного рішення, не має його і до цього часу.
Ні прокурор, ні Міністерство оборони України, ні КЕВ м.Рівне не повідомлялись відповідачем про наявність оскаржуваного рішення. Про вказане рішення Сарненської міської ради Міністерству оборони України та КЕВ м.Рівне стало відомо лише під час проведення обстеження земельної ділянки військового містечка №3, проведеного на виконання наказу Міністерства оборони України від 20.05.2015р. №225 «Про утворення комісії з питань перевірки, обліку та використання земельних ділянок, що належать до земель оборони» та наказу начальника КЕВ м.Рівне від 02.06.2015р. №68 «Про утворення комісії з питань перевірки обліку та використання земельних ділянок, що належать до земель оборони по квартирно-експлуатаційному відділу м.Рівне». За результатами роботи комісії 20.07.2015р. складено Акт обстеження земельної ділянки військового містечка №3 розташованого за адресою: м.Сарни, вул.Ярослава Мудрого, 3. Саме в п.4 (обмеження та обтяження) встановлено, що спірна земельна ділянка вилучена з відання Міністерства оборони України рішенням Сарненської міської ради (V скликання) від 18.01.2008р. №760, а сам текст вказаного рішення отриманий та міститься в матеріалах долучених до Акту обстеження від 20.07.2015р.
Крім того, спірна земельна ділянка до цього часу перебуває на обліку в КЕВ м. Рівне, про що свідчать форми №№403 та 405 які заведені в КЕВ м. Рівне.
Відповідно до Державного Акту на право користування спірною земельною ділянкою №25 (який доданий прокурором в обґрунтування позовних вимог до позовної заяви) спірна земельна ділянка надана Міністерству оборони СРСР на підставі постанови Сарненського райвиконкому від 05.07.1948р. Викладене повністю узгоджується з діючим на той час Земельним кодексом УРСР
Також прокурор зазначає, що спірна земельна ділянка військового містечка №3 (м.Сарни) перебувала з моменту її надання в користування Міністерству оборони СРСР на балансі та обліку в КЕВ м.Рівне, про що свідчить Индивидуальная карточка №48 учета земельного участка та Індивідуальна картка №2 обліку земельної ділянки, яка ведеться в КЕВ м.Рівне на даний час.
Прокурором додано до матеріалів справи Акт прийому - передачі земельної ділянки спецпризначення під особисту відповідальність начальнику будинкоуправління №3 м.Сарни, від 29.03.1982р. відповідно до якого спірна земельна ділянка перебуває в постійному користуванні Міністерства оборони СРСР, та перебуває на обліку в Рівненській КЕЧ району (на даний час КЕВ м. Рівне).
Земельна ділянка, загальною площею 4,48 га яка фактично використовувалась під розміщення військового містечка №3 (м.Сарни) передачі у комунальну власність, за рішенням власника Міністерства оборони України, не підлягала.
Щодо посилань Сарненської міської ради про вичерпання дії спірного рішення після його виконання, прокурор посилається в даному випадку на правову позицію викладену Верховним Судом України в постанові від 05.07.2017р. у справі №911/3285/14.
Щодо посилань відповідача на положення ст. 120 Земельного кодексу України в редакції діючій на момент спірних правовідносин, прокурор зазначає, що в даному випадку законодавець встановлює підстави зміни власника (користувача) земельної ділянки в разі укладення між сторонами цивільно-правової угоди щодо переходу права власності на об'єкти нерухомого майна, зокрема купівлі-продажу, дарування, тощо.
Основною метою даної норми закону є нерозривне поєднання об'єктів речового права, при цьому набуття права на таке майно підлягає державні реєстрації, чого відповідачем зроблено не було, оскільки у відзиві на позовну заяву таких доказів не надано.
В даному випадку, відповідач не набув автоматично речове право на земельну ділянку разом з набуттям нерухомого майна, оскільки відповідно до волі власника нерухомого майна Міністерства оборони України викладеного в Директиві Міністерства оборони України від 11.06.2007р. №Д-28 «Про безоплатну передачу військового майна до комунальної власності відповідних територіальних громад», чітко зазначено, що передачі підлягають лише об'єкти нерухомості без земельної ділянки.
На підставі викладеного прокурор просить суд в задоволенні апеляційної скарги Сарненської міської ради у справі №918/445/18 відмовити за безпідставністю.
12.12.2018р. (вх.№9195/18) на електронну адресу суду від Квартирно-експлуатаційного відділу м.Рівне Міністерства оборони України надійшов лист, в якому останній зазначає, що відзив військової прокуратури Рівненського гарнізону №4907вих.-18 від 29.11.2018р. на апеляційну скаргу Сарненської міської ради підтримує в повному обсязі.
Ухвалою від 13.12.2018р. розгляд апеляційної скарги відкладено на 10.01.2019р. об 11:00год. у приміщенні Північно-західного апеляційного господарського суду за адресою: 33001, м.Рівне, вул.Яворницького, 59 у залі судових засідань №4.
04.01.2019р. на адресу суду від третьої особи - Камзьол С.І. надійшла заява, в якій остання просить проводити судове засідання за її відсутності у в зв'язку з неможливістю прибути до суду. Просить задоволити апеляційну скаргу Сарненської міської ради в повній мірі.
Розпорядженням керівника апарату Північно-західного апеляційного господарського суду від 09.01.2019р. №01-04/11, у зв'язку із перебуванням у відпустці судді-члена колегії по справі - судді Коломис В.В. у період з 02.01.2019р. по 14.01.2019р. включно, відповідно до статті 32 ГПК України, ст.155 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", п.п. 18, 20 Розділу VIII Положення про автоматизовану систему документообігу суду та п.8.2 Засад використання автоматизованої системи документообігу суду у Північно-західному апеляційному господарському суді, призначено заміну суддів-членів колегії у справі.
Відповідно до витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Північно-західного апеляційного господарського суду від 09.01.2019р. для розгляду апеляційної скарги визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя Саврій В.А., суддя Юрчук М.І., суддя Дужич С.П.
Ухвалою выд 09.01.2019р. прийнято апеляційну скаргу Сарненської міської ради на рішення господарського суду Рівненської області від 02.10.18р. у справі №918/445/18 до свого провадження колегію суддів у складі: головуючий суддя Саврій В.А., суддя Юрчук М.І., суддя Дужич С.П.
Треті особи не забезпечили явку своїх представників у судові засідання 13.12.2018р. та 10.01.2019р., причини неявки не повідомили, хоч про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги були повідомлені у встановленому Законом порядку.
З огляду на положення ст.ст.269, 273 ГПК України про межі та строки перегляду справ в апеляційній інстанції, а також те, що явка представників учасників справи в судове засідання обов'язковою не визнавалася, колегія суддів визнала за можливе розглянути апеляційну скаргу за відсутності представників третіх осіб.
У судовому засіданні апеляційної інстанції 10.01.2019р. представник відповідача надав пояснення по справі та підтримав вимоги апеляційної скарги - просив рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Прокурор військової прокуратури та представник позивача надали пояснення по справі, проти вимог апеляційної скарги заперечили, просили відмовити у задоволенні апеляційної скарги та залишити рішення суду першої інстанції без змін.
Розглядом матеріалів справи встановлено.
Державним актом на право користування землею №25 від 1982р., виданого виконавчим комітетом Рівненської обласної ради народних депутатів в Сарненському районі Рівненської області, у відповідності до постанов Сарненського райвиконкому від 05.07.1948р. закріплено в безстрокове і безоплатне користування 4,0 га земель в межах, згідно прикладеного плану землекористування для державних потреб.
Колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції щодо чинності Державного акту на право постійного користування землею від 1982 року, виходячи з того, що відповідно до рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 92, пункту 6 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України (справа про постійне користування земельними ділянками) від 22.09.2005р. №5-рп/2005 (справа №1-17/2005) використання терміна "набувають", що означає "ставати власником чого-небудь, здобувати що-небудь", після набрання чинності статтею 92 Земельного кодексу України свідчить, що ця норма не обмежує та не скасовує діюче право постійного користування земельними ділянками, набуте у встановлених законодавством випадках за станом на 01.01.2002р. до його переоформлення.
За приписами Закону України "Про оборону України" та Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України", Міністерство оборони України є уповноваженим державою органом управління військовим майном.
Згідно Акту передачі земельної ділянки спецпризначення під особисту відповідальність начальника Будинкоуправління №3 м.Сарни від 29.03.1982р., зазначена земельна ділянка передана начальником Рівненської КЕЧ району начальнику будинкоуправління №3 (для використання).
13.06.2001р., керуючись Указом Президента України від 15.06.1999р. №648/99 "Про прискорення передачі об'єктів соціальної інфраструктури прав державної власності у комунальну" і розпорядження обласної державної адміністрації від 20.04.2001р. №58 "Про передачу військового містечка військової частини НОМЕР_1 (м.Сарни) у комунальну власність міста", командування військової частини звернулось до начальника Рівненського КЕЧ м.Рівне, з проханням надати допомогу в підготовці документів житлового фонду для передачі.
23.02.2006р. Сарненською міською радою (ІV скликання) було прийнято рішення від №1599 "Про надання згоди на прийняття в комунальну власність територіальної громади міста військового містечка №3 м.Сарни Міністерства оборони України".
Відповідно до пункту 1 вказаного рішення, Сарненська міська рада надала згоду на прийняття в комунальну власність територіальної громади міста житлових будинків, дворової каналізаційної мережі, каналізаційно-насосної станції військового містечка №3 в м.Сарни по вул.Ярослава Мудрого, при умові отримання субвенції з Державного бюджету України в сумі 450 тисяч грн.
Директивою Міністерства оборони України від 11.06.2007р. №Д-28 "Про безоплатну передачу військового майна до комунальної власності відповідних територіальних громад" зобов'язано начальника Головного квартирно-експлуатаційного управління Збройних Сил України організувати безоплатне вилучення з балансу Рівненської квартирно-експлуатаційної частини району військового майна та його безоплатну передачу до комунальної власності відповідних територіальних громад, згідно з переліком військового майна, що безоплатно передається до комунальної власності територіальної громади м.Сарни (додаток 1 до директиви).
Відповідно до додатку №1 передачі підлягало наступне майно військового містечка № НОМЕР_2 (м. Сарни):
1. Житлові будинки №1, 2, 3, 4, 5.
2. Каналізаційно-насосна станція № 6.
3. Мережі теплопостачання.
4. Мережі холодного водопостачання.
5. Каналізаційні мережі.
6. Дорога асфальтова.
7. Тротуари (асфальтові, бетонні, плиточці).
8. Огорожа.
Згідно акту приймання - передачі військового майна, затвердженого міським головою м.Сарни, комісія, у складі: голова комісії - перший заступник міського голови м.Сарни В.К.Федорович, члени комісії: головний інженер КЕВ м.Рівне Ю.М.Мельниченко, головний бухгалтер КЕВ м.Рівне Н.П.Нестеренко, районний інженер КЕВ м.Рівне П.А.Шкурат, інженер з обліку фондів КЕВ м.Рівне Г.В.Пузюк, інженер по землекористуванню М.А.Яремчук, заступник командира з тилу в/ч НОМЕР_1 підполковник Ю.В.Хижнюк, головний спеціаліст міськвиконкому Н.Л.Шапірко, начальник КП "Сарненське будинкоуправління" А.М.Дударик, т.в.о.головного бухгалтера КП "Сарненське будинкоуправління" С.М.Гуславська, директор КП "Екосервіс" М.В.Крот, пунктом 3 вказаного акту (пропозиції комісії) житловий фонд, об'єкти благоустрою (огорожа металева, дитячий ігровий майданчик, малі архітектурні форми) житлового містечка №3 м.Сарни передати до комунальної власності Сарненської міської ради. Разом з житловим фондом передається земельна ділянка площею 4,48 га.
18.01.2008р. Сарненська міська рада (V скликання) на виконання рішення міської ради №1599 від 23.02.2006р. "Про надання згоди на прийняття в комунальну власність територіальної громади міста військового містечка №3 м.Сарни Міністерства оборони України", розглянувши акти прийому передачі військового майна, керуючись пунктом 51 статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", прийняла рішення "Про прийняття в комунальну власність територіальної громади міста військового містечка №3 м.Сарни Міністерства оборони України".
Пунктом 4 вказаного рішення Саренської міської ради (V скликання) від 18.01.2008р. "Про прийняття в комунальну власність територіальної громади міста військового містечка №3 м.Сарни Міністерства оборони України", земельну ділянку, на якій розташоване військове містечко по вул.Ярослава Мудрого орієнтовною площею 4,48 га, яка обліковувалась Міністерством оборони України, вирішено зарахувати до земель запасу житлової та громадської забудови міської ради.
Зазначена земельна ділянка перебуває на обліку Квартирно-експлуатаційного відділу м.Рівне.
Як вбачається з листа заступника військового прокурора Рівненського гарнізону за №2488 вих.-18 від 22.06.2018р., прокурор повідомив Міністерство оборони України та начальника Квартирно-експлуатаційного відділу м.Рівне про намір звернутися до Господарського суду Рівненської області з позовом в інтересах держави - Міністерства оборони України в особі КЕВ м.Рівне до Сарненської міської ради про визнання недійсним та скасування п.4 рішення Сарненської міської ради (V скликання) від 18.01.2018р. №760.
Таким чином, заступником військового прокурора Рівненського гарнізону даний позов заявлений в інтересах держави оскільки, на думку прокурора, безпідставним вилученням зазначеною в позовній заяві земельної ділянки яка належить до земель оборони Міністерства оборони України та КЕВ м.Рівне заподіяна безпосередня шкода у вигляді позбавлення можливості виконувати свої завдання за призначенням, порушені їх інтереси, як безпосередніх землекористувачів, а відповідно і інтереси держави, як власника спірної земельної ділянки.
Згідно статті 23 Закону України "Про прокуратуру" представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.
Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, відзиву, вивчивши матеріали справи, наявні в ній докази, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, Північно-західний апеляційний господарський суд прийшов до висновку про наступне:
Відповідно до частини 1 статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 1 Земельного кодексу України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Статтею 3 цього Кодексу визначено, що земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
Землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: землі сільськогосподарського призначення; землі житлової та громадської забудови; землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; землі оздоровчого призначення; землі рекреаційного призначення; землі історико-культурного призначення; землі лісогосподарського призначення; землі водного фонду; землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення. Земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у запасі (стаття 19 зазначеного Кодексу).
Землі, закріплені за військовими частинами та установами Збройних Сил України, є державною власністю та належать їм на праві оперативного управління, а вирішення питань щодо порядку надання Збройним Силам України в управління об'єктів державної власності, в тому числі земельних ділянок, відноситься до повноважень Кабінету Міністрів України (стаття 13 Земельного кодексу України, стаття 1 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України", статті 9, 14 Закону України "Про Збройні Сили України").
Відповідно до ст.77 Земельного кодексу України землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України. Землі оборони можуть перебувати лише в державній власності.
У відповідності до статті 1 Закону України "Про використання земель оборони" землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України.
Відповідно до статті 14 Закону України "Про Збройні Сили України" земля, води, інші природні ресурси, а також майно, закріплені за військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, є державною власністю, належить їм на праві оперативного управління та звільняються від сплати усіх видів податків відповідно до законів з питань оподаткування. Особливості правового режиму майна Збройних Сил України визначаються відповідним законом.
Водночас, за змістом статті 80 Земельного кодексу України держава є суб'єктом права власності на землі державної власності, реалізуючи це право через відповідні органи державної влади; за частиною першої статті 167, статтею 170 Цивільного кодексу України держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин, набуваючи і здійснюючи цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їх компетенції, встановленої законом.
Згідно із статтею 84 Земельного кодексу України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. До земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать зокрема землі оборони.
Згідно з частиною 5 статті 20 Земельного кодексу України види використання земельної ділянки в межах певної категорії земель (крім земель сільськогосподарського призначення та земель оборони) визначаються її власником або користувачем самостійно в межах вимог, встановлених законом до використання земель цієї категорії, з урахуванням містобудівної документації та документації із землеустрою.
Земельні ділянки, що належать до земель оборони, використовуються виключно згідно із Законом України "Про використання земель оборони".
Згідно зі статтею 3 Закону України "Про Збройні Сили України" Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України.
Рішення про відчуження військового майна, що є придатним для подальшого використання, але не знаходить застосування у повсякденній діяльності військ, надлишкового майна, а також цілісних майнових комплексів та іншого нерухомого майна приймає Кабінет Міністрів України за поданням Міністерства оборони України. Порядок відчуження військового майна визначається Кабінетом Міністрів України (стаття 6 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України").
Частина 5 статті 116 Конституції України наділяє Кабінет Міністрів України повноваженням здійснювати управління державної власності відповідно до закону. Відповідно до статті 1 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" управління об'єктами державної власності - здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб'єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об'єктів, пов'язаних з володінням, користуванням і розпорядженням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.
Відповідно до статті 3 Закону України "Про Збройні Сили України", Положення про Міністерство оборони України, затвердженого указом Президента України від 06.04.2011р. №406/2011, Міністерство оборони України, зокрема, надає згоду або відмовляє в наданні згоди на відчуження майнових об'єктів, що відносяться до основних фондів підприємств, установ і організацій, які належать до сфери управління Міноборони України, а також на передачу в заставу цілісних майнових комплексів підприємств, будівель та споруд, що належать до сфери управління Міноборони України, його структурних підрозділів; здійснює у межах повноважень інші функції з управління об'єктами державної власності, що належать до сфери управління Міноборони України; здійснює в установленому порядку відчуження військового майна, передачу його до сфери управління центральних чи місцевих органів виконавчої влади, інших органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядним установам та організаціям, які провадять діяльність в інтересах національної безпеки і оборони, та в комунальну власність, готує пропозиції щодо зміни цільового призначення земельних ділянок Збройних Сил.
Таким чином, землі оборони знаходяться в управлінні та користуванні Міністерства оборони, тоді як власником цих земель є держава в особі Кабінету Міністрів України, який ними розпоряджається.
Згідно статті 92 Земельного кодексу України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.
Земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.
Відповідно до статті 4 Закону України «Про використання земель оборони» землі оборони можуть використовуватися для будівництва об'єктів соціально-культурного призначення, житла для військовослужбовців та членів їхніх сімей, а також соціального та доступного житла без зміни їх цільового призначення.
Пунктом 4 оскаржуваного рішення, міська рада прийняла в комунальну власність та зарахувала до земель запасу територіальної громади міста земельну ділянку Міністерства оборони України під зазначеними житловими будинками, інженерними мережами та спорудами.
Згідно з частинами 1, 2 статті 120 Земельного кодексу України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.
Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.
При цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що вищенаведені норми прямо передбачають перехід за результатами відчуження до нового власника житлового будинку, будівлі або споруди права користування виключно тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.
При цьому розмір земельної ділянки, необхідної для обслуговування житлового будинку, будівлі або споруди, визначається шляхом проведення за клопотанням сторін експертизи з врахуванням чинних нормативних документів у галузі будівництва, санітарних норм та правил.
Підстави та порядок припинення права власності та користування земельними ділянками регулюються статтями 140, 141, 142, 149 Земельного кодексу України, статтею 1 Закону України "Про використання земель оборони", статтею 14 Закону України "Про Збройні сили України" та Положенням про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основні правила користування наданими землями, затвердженим Наказом Міністра оборони України від 22.12.1997 року №483.
Згідно зі статтею 141 Земельного кодексу України підставами припинення права користування земельною ділянкою є: а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; д) систематична несплата земельного податку або орендної плати; е) набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; є) використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини.
Припинення права власності на земельну ділянку у разі добровільної відмови власника землі на користь держави або територіальної громади здійснюється за його заявою до відповідного органу. Органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування у разі згоди на одержання права власності на земельну ділянку укладають угоду про передачу права власності на земельну ділянку. Угода про передачу права власності на земельну ділянку підлягає нотаріальному посвідченню. Припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки (частина 1, 2, 3 статті 142 Земельного кодексу України).
Згідно з пунктами 44, 45 Положення про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основні правила користування наданими землями, затвердженого наказом Міністра оборони України від 22.12.1997 року №483, за відсутністю потреби або по закінченню терміну користування землі, надані для потреб Збройних Сил України, підлягають передачі місцевим органам влади згідно з статтею 27 Земельного кодексу України. Передача земель місцевим органам влади проводиться за згодою Міністра оборони України або за його дорученням начальником розквартирування військ та капітального будівництва - начальником Головного управління розквартирування військ та капітального будівництва Збройних Сил України.
Оформлення передачі земель місцевим органам влади здійснюють землекористувачі спільно з квартирно-експлуатаційною частиною, відділенням морської інженерної служби Військово-Морських Сил України, на обліку яких знаходяться земельні ділянки в порядку, встановленому Земельним кодексом України (пункт 50 Положення за відсутністю потреби або по закінченню терміну користування землі, надані для потреб Збройних Сил України).
Таким чином, оскільки землі оборони знаходяться в управлінні та користуванні Міністерства оборони, тоді як власником цих земель є держава в особі Кабінету Міністрів України, який ними розпоряджається, відповідно до статті 142 Земельного кодексу України виключно Кабінет Міністрів України має право припиняти право власності на земельну ділянку, що входить до складу земель оборони.
Аналогічна позиція викладена в постанові Великої палати Верховного Суду від 12.06.2018р. у справі №916/3727/15, в якій Велика палата зазначила, що правочини, що передбачають відчуження земельних ділянок, які відносяться до земель оборони, здійснюються з обов'язковим наданням Кабінетом Міністрів України, як органом, що здійснює розпорядження цими землями, згоди на таке відчуження.
Отже, істотною передумовою для припинення права постійного користування землями оборони, які закріплені за структурними одиницями Збройних Сил України, та подальшої передачі таких ділянок у власність або у користування іншим особам є прийняття Кабінетом Міністрів України відповідного рішення за поданням Міністерства оборони України.
Відповідно до Державного акту на право користування землею №25 від 1982 року, земельна ділянка площею 4,0 га закріплена в безстрокове і безоплатне користування в межах, згідно прикладеного плану землекористування для державних потреб. Відповідно до Акту передачі земельної ділянки спецпризначення під особисту відповідальність начальника Будинкоуправління №3 м.Сарни від 29.03.1982р. зазначена земельна ділянка передана начальником Рівненської КЕЧ району начальнику будинкоуправління №3 (для використання).
При цьому, земельна ділянка, прийнята в комунальну власність оскаржуваним рішенням Сарненської міської ради, до комунальної власності спільно з об'єктами нерухомості не передавалась, будь-яких доказів надання Кабінетом Міністрів України за поданням Міністерства оборони України згоди на її передачу відповідно до чинного законодавства України матеріали справи не містять, як і не містять доказів наявності добровільної відмови власника цієї земельної ділянки від неї.
При цьому, доказів зміни цільового призначення земельної ділянки на час прийняття оскаржуваного рішення матеріали справи не містять, тобто за цільовим призначенням спірна земельна ділянка на момент прийняття оскаржуваного рішення відносилась до земель оборони.
Також, з часу розмежування земель державної та комунальної власності розпорядження землями державної власності, в тому числі землями оборони, не відноситься до компетенції міських рад, тому відповідач не міг самостійно, за власним рішенням розпоряджатися земельними ділянками, обумовленими спірним рішенням.
Із акту приймання-передачі військового майна вбачається, що у пункті 3 останнього "пропозиції комісії" вказано: житловий фонд, об'єкти благоустрою (огорожа металева, дитячий ігровий майданчик, малі архітектурні форми) житлового містечка №3 м.Сарни передати до комунальної власності Сарненської міської ради. Разом з житловим фондом передається земельна ділянка площею 4,48 га.
Даний документ підписаний наступними працівниками Квартирно-експлуатаційного відділу міста Рівне: головний інженер КЕВ м.Рівне Ю.М. Мельниченко, головний бухгалтер КЕВ м.Рівне Н.П.Нестеренко, районний інженер КЕВ м.Рівне П.А. Шкурат, інженер з обліку фондів КЕВ м. Рівне Г.В. Пузюк, також наявний підпис заступника командира з тилу в/ч НОМЕР_1 підполковника Ю.В, Хижнюка.
Однак, в матеріалах справи відсутні докази, що підтверджують повноваження зазначених вище осіб на розпорядження землями оборони.
За змістом статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Відповідно до статей 152, 155 Земельного кодексу України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання прав, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, а також застосування інших, передбачених законом, способів, у тому числі шляхом поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають у результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, в судовому порядку. Землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.
Саме суд здійснює захист осіб, права та охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості звернутися з відповідною заявою до компетентного суду.
Відповідно до Конституції України місцеве самоврядування є правом територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення у межах Конституції України і законів держави. Конституція України (частина 2 статті 19) передбачає, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.
Цей принцип відображено у статті 74 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", згідно з якою органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами.
Відповідно до ч.ч.1, 4 ст.11 Цивільного кодексу України, цивільні права і обов'язки виникають як із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, так і з інших дій, які за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування.
З аналізу наведених норм у їх сукупності можна зробити висновок, що прийняття органом місцевого самоврядування ненормативного акта породжує виникнення правовідносин, що пов'язані із реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів у сфері земельних правовідносин. Тобто рішення органу місцевого самоврядування є підставою для виникнення, зміни або припинення прав та обов'язків фізичних та юридичних осіб.
У Рішенні від 16.04.2009р. №7-рп/2009 Конституційний Суд України зазначив, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Це є "гарантією стабільності суспільних відносин" між органами місцевого самоврядування і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення. Ненормативні правові акти місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вони вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, а тому не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання.
Разом з тим із зазначеного Рішення Конституційного Суду України вбачається, що такі рішення органу місцевого самоврядування можуть бути оскаржені в інший спосіб.
Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Неправомірні рішення, дії чи бездіяльність посадових осіб органів місцевого самоврядування, прийняті з порушенням прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, можуть бути оскаржені відповідно до частини 2 статті 55, статті 124 Конституції України.
У такому разі вимога про визнання рішення незаконним може розглядатися як спосіб захисту порушеного цивільного права згідно зі статтею 16 Цивільного кодексу України, якщо фактично підставою пред'явлення позовної вимоги є оспорювання прав особи, що виникло в результаті та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень.
Статтею 21 Цивільного кодексу України визначено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
Відповідно до частини 1 статті 393 цього Кодексу правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає закону і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.
Отже, рішення органу місцевого самоврядування у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації, може оспорюватися з точки зору законності, а вимоги про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства.
Наведене узгоджується із правовою позицією Верховного Суду викладеною у постановах від 30.05.2018р. у справі №923/466/17, від 19.06.2018р. у справі №916/1979/13.
У матеріалах справи відсутні докази щодо додержання процедури відчуження згаданої земельної ділянки державної власності (земель оборони), а отже у позивача не припинилось право постійного користування зазначеною земельною ділянкою.
Спірна земельна ділянка належить до земель оборони, згода Міністра оборони України або іншої особи за його дорученням на її передачу відповідно до чинного законодавства України не надавалася, у зв'язку з чим пунктом 4 оскаржуваного рішення Сарненської міської ради (яким спірну земельну ділянку зараховано до земель комунальної власності) порушено приписи статей 84, 140, 141 Земельного кодексу України.
Отже, Сарненською міською радою було порушено права та охоронювані законом інтереси держави в особі Кабінету Міністрів України (як власника земельної ділянки), в особі Міністерства оборони України (як органу управління цією земельною ділянкою) та в особі КЕВ міста Рівного (як користувача спірної земельної ділянки).
Положеннями ст.20 Господарського кодексу України, ст.ст.16, 393 Цивільного кодексу України, передбачено можливість визнання судом незаконним і скасування акту органів державної влади, влади Автономної Республіки Крим або місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, належить до способів захисту права власності. Предметом спору є захист права власності особи, а не публічно-правових інтересів держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади.
У частині 10 статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" встановлено, що акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.
Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі.
Враховуючи вищевикладене, господарський суд Рівненської області дійшов вірного висновку, що пункт 4 рішення Сарненсьої міської ради (V скликання) від 18.01.2008р. №760 порушує право позивача щодо користування земельною ділянкою, наданої згідно Державного акту на право користування землею №25 від 1982 року, а відтак підлягає скасуванню у цій частині.
Доводи апелянта стосовно того, що у даному випадку вже відбулася передача позивачем житлового фонду, інженерних споруд та іншого нерухомого майна у комунальну власність, а відтак земельні ділянки, на яких перебувають об'єкти згідно актів прийому-передачі переходять у користування відповідача, не відповідають вимогам чинного законодавства.
При цьому, відповідач просив суд застосувати строки позовної давності, адже вважає їх пропущеними у відповідності до статті 261 ЦК України.
Щодо застосування строків позовної давності колегія суддів зазначає.
Стаття 256 Цивільного кодексу України визначає позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Позовна давність - це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред'явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст.257 ЦК України).
Відповідно ст.267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
Визначення моменту початку відліку позовної давності міститься у ст.261 Цивільного кодексу України.
Згідно ч.1 ст.261 Цивільного кодексу України, за загальним правилом, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи-носія порушеного права (інтересу).
При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.
Статтею 361 Закону України "Про прокуратуру" та 53 ГПК України передбачено право прокурора з метою представництва інтересів держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо.
Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.
Як вірно зазначено судом першої інстанції, в даному випадку, вимоги прокурора є похідними від вимог органу, який має повноваження щодо захисту прав інтересів держави в земельних правовідносинах - Міністерства оборони України. Тому, перебіг позовної давності розпочинається з моменту, коли про порушення прав та інтересів держави дізнався відповідний орган державної влади. Аналогічної правової позиції дотримується Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц.
З матеріалів справи вбачається, що про спірне рішення №760 від 18.01.2008р. знав лише Квартирно-експлуатаційний відділ міста Рівне, оскільки його працівники підписали Акт приймання-передачі військового майна.
Проте, орган, в інтересах якого звернувся із даним позовом військовий прокурор - Міністерство оборони України - довідався про оскаржуване рішення за результатами складеного акту від 20.07.2015р. обстеження земельної ділянки військового містечка №3.
При цьому, матеріали справи не містять доказів, що про прийняте рішення №760 та про зарахування земельної ділянки із земель оборони до комунальної власності до моменту складання акту від 20.07.2015р. обстеження земельної ділянки військового містечка №3 було відомо Міністерству оборони України або органу прокуратури.
Тому, колегія суддів погоджується, що з цього часу у позивача - Міністерства оборони України почався перебіг строку на звернення до суду із даним позовом, а останній спливає - 20.07.2018р. Позовна заява датована 25.06.2018р. Тому суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що позовна давність в даній справі прокурором не пропущена.
Відповідно до ст.86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
В силу приписів ст.74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Належність спірної земельної ділянки державної форми власності до земель оборони була визначена в силу її закріплення за позивачем, матеріали справи не містять добровільної відмови постійного землекористувача (позивача), або Міністерства оборони України від спірної земельної ділянки, а матеріали, надані відповідачем, не містять доказів наявності правових підстав для припинення права власності у встановленому законом порядку за державою на спірні земельні ділянки, які є землями оборони.
Відповідно до ч.4 ст.11 ГПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
За усталеною практикою Європейського суду з прав людини (справи “Серявін та інші проти України”, “Пронін проти України”, “Кузнєцов та інші проти Російської Федерації” одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Зазначене судом першої інстанції було дотримано в повній мірі.
При цьому, п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Відхиляючи скаргу апеляційний суд у принципі має право просто підтвердити правильність підстав, на яких ґрунтувалося рішення суду нижчої інстанції (рішення у справі Гарсія Руїс проти Іспанії”).
Доводи скаржника в апеляційній скарзі, спростовуються наведеним вище, матеріалами справи та не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства і висновків суду не спростовують.
У відповідності до ст.276 ГПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Доводи скаржника, зазначені в апеляційній скарзі, апеляційним судом не визнаються такими, що можуть бути підставою згідно ст.ст.275-280 ГПК України для скасування чи зміни оскаржуваного рішення, тому суд апеляційної інстанції вважає, що рішення місцевого господарського суду прийнято у відповідності до норм матеріального та процесуального права і його слід залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
На підставі ст.129 ГПК України судовий збір за розгляд апеляційної скарги покладається на скаржника.
Керуючись ст.ст.269, 270, 272, 273, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північно-західний апеляційний господарський суд, -
Апеляційну скаргу Сарненської міської ради на рішення господарського суду Рівненської області від 02.10.2018р. у справі №918/445/18 - залишити без задоволення, а рішення господарського суду першої інстанції - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку.
Повний текст постанови складений "15" січня 2019 р.
Головуючий суддя Саврій В.А.
Суддя Юрчук М.І.
Суддя Дужич С.П.