ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
13.11.2018Справа № 906/549/18
Господарський суд міста Києва у складі судді Якименко М.М., при секретарі судового засідання Мартинюк М.О., розглянувши матеріали господарської справи
за позовом Державного підприємства "Житомирське лісове господарство" (12405, Житомирська обл., Житомирський район, село Левків, ВУЛИЦЯ ГРИНЦЕВИЧА; код ЄДРПОУ 22050949)
до 1) Квартирно-експлуатаційного відділу м. Житомир (10014, Житомирська обл., місто Житомир, ВУЛИЦЯ ДМИТРА ДОНЦОВА, будинок 20; код ЄДРПОУ 08492505)
2) Міністерства оборони України (03168, м. Київ, ПРОСПЕКТ ПОВІТРОФЛОТСЬКИЙ, будинок 6; код ЄДРПОУ 00034022)
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - 1) Житомирської обласної державної адміністрації (10014, Житомирська обл., місто Житомир, МАЙДАН ІМ. С.П.КОРОЛЬОВА, будинок 1; код ЄДРПОУ 00022489)
за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів -
2) Військової частини НОМЕР_1 (12420, Житомирська область, с. Тетерівка; код ЄДРПОУ НОМЕР_2 );
3) Державного підприємства “Івано-Франківський військовий ліспромкомбінат” (76014, Івано-Франківська обл., місто Івано-Франківськ, ВУЛИЦЯ Л.РЕБЕТА, будинок 6; код ЄДРПОУ 08033772)
про встановлення земельного сервітуту по використанню лісової ділянки
Представники учасників справи:
від позивача: Ковальчук І.І. - довіреність №31 від 09.01.2018 року; Гладишева С.Д. - довіреність №557 від 27.06.2018 року;
від відповідача-1: Капелюх В.О. - довіреність №1167 від 12.03.2018 року;
від відповідача-2: Буданов О.П. - довіреність №220/124/Д від 30.01.2018 року;
від третьої особи-1: Снісар Ю.Ю. - довіреність №3009/49/2-18 від 24.05.2018 року;
від третьої особи-2: не з'явилися;
від третьої особи-3: Панчук Л.Ф. - довіреність від 06.09.2018 року.
Державне підприємство "Житомирське лісове господарство" звернулось до Господарського суду Житомирської області з позовом, в якому просить встановити безстроковий земельний сервітут між Державним підприємством "Житомирське лісове господарство" та Квартирно-експлуатаційним відділом м. Житомир, Міністерством оборони України по використанню лісової ділянки, а саме: лісовими кварталами за №№ 9 (56,4832га), 10 (51,8104 га), 11 (46,4324 га), 12 (47,2441га), 13 (46, 3572га), 14 (57,8865 га), 15 (57,4589га), 16 ( 58,2154 га), 17 (56,4516 га), 18 ( 38,6104 га), 19 (51,3585 га), 20 (56,1443 га), 21 (58,7569 га), 22 (57,2841 га), 23 (57,6480га), 24 (62,3759га), 28 (56,1848 га), 29 (59,0358га), 30 (70,1148га), 31 (55,6208га), 32 (57,9656га), 33 (58,3249 га), 34 (45,1078 га), 35 (68,1849га), 39 (57,6515 га), 40 (51,3602га), 41 ( 56,1611 га), 42 (57,7674га), 43 (57,3367га), 44 (60,5874га), 45 (54,9967га), 46 (49,61 53га), 83 (57,9709га), 84 (98,1580га), 85 (77,6792 га), 100 (58,6960 га), 114 (57,3054 га) на землях оборони загальною площею 2126,3431 га та встановити, що земельний сервітут має поширюватись на частину земельної ділянки, зазначеної у плані частини земельної ділянки, на яку пропонується поширити право земельного сервітуту.
13.07.2018 від ДП "Житомирське лісове господарство" до суду надійшла заява про уточнення позовних вимог від 12.07.2018 № 584, в якій позивач просить встановити безстроковий земельний сервітут між Державним підприємством "Житомирське лісове господарство" та Квартирно-експлуатаційним м. Житомир, Міністерством оборони України по використанню лісової ділянки, а саме: лісовими кварталами за № 9 (56,4832 га), 10 (51,8104 га), 11 (46,4324 га), 12 (47,2441 га), 13 (46, 3572га), 14 (57,8865 га), 15 (57,4589 га), 16 ( 58,2154 га), 17 (56,4516 га), 18 ( 38,6104 га), 19 (51,3585 га), 20 (56,1443 га), 21 (58,7569 га), 22 (57,2841 га), 23 (57,6480 га), 24 (62,3759 га), 28 (56,1848 га), 29 (59,0358 га), 30 (70,1148 га), 31 (55,6208 га), 32 (57,9656га), 33 (58,3249 га), 34 (45,1078 га), 35 ( 68,1849га), 39 (57,6515 га), 40 (51,3602 га), 41 (56,1611 га), 42 (57,7674га), 43 (57,3367га), 44 (60,5874га), 45 (54,9967га), 46 (49,61 53га), 83 (57,9709га), 84 (98,1580га), 85 (77,6792 га ), 100 (58,6960 га), 114 (57,3054 га) на землях оборони загальною площею 2126,3431 га.
18.07.2018 ухвалою суду було відкрито провадження у справі та призначено підготовче засідання на 09.08.2018 о 11:00. Також, даною ухвалою було залучено до участі у справі в якості третьої особи яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Житомирську обласну державну адміністрацію та третю особу яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів Військову частину НОМЕР_1 .
09.08.2018 року через канцелярію суду відповідач-1 подав відзив на позовну заяву.
Ухвалою Господарського суду Житомирської області від 09.08.2018 року у справі №906/549/18 на підставі ч. 5 ст. 30, п. 1 ч. 1 ст. 31 Господарського процесуального кодексу справу №906/549/18 за позовом Державного підприємства "Житомирське лісове господарство" (м. Житомир) до Квартирно-експлуатаційного відділу м. Житомир (м.Житомир) та Міністерства оборони України (м. Київ) передано за підсудністю до Господарського суду міста Києва
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 17.08.2018 року справу № 906/549/18 передано на розгляд судді Якименко М.М.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 04.09.2018 року справу № 906/549/18 прийнято до провадження, підготовче засідання у справі призначено на 02.10.2018 року.
У судове засідання 02.10.2018 року з'явилися уповноважені представники позивача, відповідачів - 1, -2 та третьої особи -1. Представники третьої особи -2 у судове засідання не з'явилися, про причини неявки суду не повідомили, хоча про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.
У судовому засіданні 02.10.2018 року представником позивача подано заяву про зміну предмета позову, згідно якої позивач просить суд встановити безстроковий платний, у розмірі суми компенсації податку на землю під сервітутом пропорційно розміру площі обтяженої ділянки, земельний сервітут між Державним підприємством "Житомирське лісове господарство" та Квартирно-експлуатаційним відділом м. Житомир, Міністерством оборони України по використанню лісової ділянки, що знаходиться на території Житомирського району Житомирської області, а саме: лісовими кварталами за №№ 9 (56,4832га), 10 (51,8104 га), 11 (46,4324 га), 12 (47,2441га), 13 (46, 3572га), 14 (57,8865 га), 15 (57,4589га), 16 ( 58,2154 га), 17 (56,4516 га), 18 ( 38,6104 га), 19 (51,3585 га), 20 (56,1443 га), 21 (58,7569 га), 22 (57,2841 га), 23 (57,6480га), 24 (62,3759га), 28 (56,1848 га), 29 (59,0358га), 30 (70,1148га), 31 (55,6208га), 32 (57,9656га), 33 (58,3249 га), 34 (45,1078 га), 35 (68,1849га), 39 (57,6515 га), 40 (51,3602га), 41 ( 56,1611 га), 42 (57,7674га), 43 (57,3367га), 44 (60,5874га), 45 (54,9967га), 46 (49,61 53га), 83 (57,9709га), 84 (98,1580га), 85 (77,6792 га), 100 (58,6960 га), 114 (57,3054 га) на землях оборони загальною площею 2126,3431 га, вид земельного сервітуту: інші земельні сервітути, для ведення лісового господарства.
22.10.2018 року через канцелярію суду відповідач-2 подав відзив на позовну заяву.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.10.2018 року підготовче засідання відкладено на 23.10.2018 року; залучено до участі у справі Державне підприємство “Івано-Франківський військовий ліспромкомбінат” (76014, Івано-Франківська обл., місто Івано-Франківськ, ВУЛИЦЯ Л.РЕБЕТА, будинок 6; код ЄДРПОУ 08033772) у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.10.2018 року підготовче провадження у справі №906/549/18 закрито; розгляд справи по суті призначено на 13.11.2018 року.
В судове засідання 13.11.2018 року представник третьої особи-2 не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.
В судовому засіданні 13.11.2018 року представник позивача та третьої особи-1 позовні вимоги (з врахуванням заяви про змін предмету позову) підтримали в повному обсязі та просив суд їх задовольнити, представники відповідача-1, відповідача-2, третьої особи-3 позовні вимоги не визнали та просив суд в їх задоволенні відмовити.
Відповідно до ст. 240 ГПК України в судовому засіданні 13.11.2018 року оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані матеріали справи в їх сукупності та заслухавши пояснення представників позивача, відповідача-1, відповідача-2, третьої особи-1 та третьої особи-3, Господарський суд міста Києва, -
Відповідно до ст. 1 Лісового кодексу України ліс - тип природних комплексів (екосистема), у якому поєднуються переважно деревна та чагарникова рослинність з відповідними ґрунтами, трав'яною рослинністю, тваринним світом, мікроорганізмами та іншими природними компонентами, що взаємопов'язані у своєму розвитку, впливають один на одного і на навколишнє природне середовище.
Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно- гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах.
Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави.
Лісова ділянка - ділянка лісового фонду України з визначеними межами, виділена відповідно до цього Кодексу для ведення лісового господарства та використання лісових ресурсів без вилучення її у землекористувача або власника землі.
Лісові ділянки можуть бути вкриті лісовою рослинністю, а також постійно або тимчасово не вкриті лісовою рослинністю (внаслідок неоднорідності лісових природних комплексів, лісогосподарської діяльності або стихійного лиха тощо). До не вкритих лісовою рослинністю лісових ділянок належать лісові ділянки, зайняті незімкнутими лісовими культурами, лісовими розсадниками і плантаціями, а також лісовими шляхами та просіками, лісовими протипожежними розривами, лісовими осушувальними канавами і дренажними системами.
Відповідно до ст. 2 Лісового кодексу України, лісові відносини - суспільні відносини, які стосуються володіння, користування та розпоряджання лісами і спрямовуються на забезпечення охорони, відтворення та стале використання лісових ресурсів з урахуванням екологічних, економічних, соціальних та інших інтересів суспільства. Об'єктом лісових відносин є лісовий фонд України та окремі лісові ділянки. Суб'єктами лісових відносин є органи державної влади, органи місцевого самоврядування, юридичні особи та громадяни, які діють відповідно до Конституції та законів України.
Згідно з ст. 3 Лісового кодексу України лісові відносини в Україні регулюються Конституцією України, Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища", цим Кодексом, іншими законодавчими актами України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
Лісові відносини, що виникають при використанні землі, надр, вод, а також відносини щодо охорони, використання й відтворення рослинного та тваринного світу, не врегульовані цим Кодексом, регулюються відповідними законодавчими актами.
Відповідно до ст. 5 Лісового кодексу України до земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства. Віднесення земельних ділянок до складу земель лісогосподарського призначення здійснюється відповідно до земельного законодавства.
Згідно з ч. 1 ст. 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
Відповідно до ч. 2 ст. 401 ЦК України сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).
Частиною 1 ст. 98 Земельного кодексу України (далі по тексту - ЗК України) визначено, що право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки чи іншої заінтересованої особи на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками)
Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду (ч. 1 ст. 402 ЦК України).
Відповідно до положень ч.ч. 1-2 ст. 100 ЗК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (землекористувачем) земельної ділянки. Земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно.
Відповідно до ч. 3 ст. 98 ЗК України встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею.
Лісовий сервітут - право на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною лісовою ділянкою. Права власників лісів або лісокористувачів можуть бути обмежені на користь інших заінтересованих осіб на підставі закону, договорів, заповіту або за рішенням суду. Установлення лісового сервітуту не веде до позбавлення власника земельної лісової ділянки, щодо якої встановлений лісовий сервітут, права володіння, користування та розпоряджання нею, а користувача - володіння, користування. Лісовий сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника лісів або користувача земельної лісової ділянки, щодо якої він установлений. Положення Цивільного та Земельного кодексів України застосовуються до лісових сервітутів у частині, що не суперечить вимогам цього Кодексу (ст. 23 Лісового кодексу України).
У постійне користування ліси на землях державної власності для ведення лісового господарства без встановлення строку надаються спеціалізованим державним лісогосподарським підприємствам, іншим державним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані лісогосподарські підрозділи (абзац 1 ст. 17 Лісового кодексу України).
Державне підприємство «Житомирське лісове господарство» (далі по тексту - позивач), в складі якого знаходиться Тригірське лісництво, засноване на державній власності та перебуває у сфері управління Державного агентства лісових ресурсів України.
Як зазначено позивачем в позовній заяві, ще з довоєнного періоду ДП «Житомирське лісове господарство» постійно веде лісогосподарську діяльність на землях державного лісового фонду в межах Тригірського лісництва. Це підтверджується проектами лісовпорядних робіт, здійснених в 1938, 1948, 1958, 1968, 1978, 1988, 1998, 2008 роках, наявними картографічними документами, рішенням дев'ятої сесії XXIII скликання Житомирської обласної Ради від 19.08.1999 року «Про розподіл території підприємств об'єднання «Житомирліс» за лісовими розрядами».
На землях Тригірського лісництва за кошти Державного підприємства «Житомирське лісове господарство» постійно проводяться лісогосподарські заходи зі збереження лісових угідь.
В межах лісового фонду Тригірського лісництва Державному підприємству «Житомирське лісове господарство», як лісокористувачу з видачею відповідних свідоцтв передано під охорону:
- лісовий заказник місцевого значення «Замок Терещенка» площею 22,1 га; з метою охорони та збереження Тригірського корабельного гаю кінця XVIII початку XIX століття, представленого 360-410 річними дубовими і сосновими насадженнями -
- лісовий заказник місцевого значення «Над Тетеревом» площею 34,8 га; з метою охорони та збереження трьох дубів черешчатих віком 540-590 років площею 0,1 га.
Вищевказані об'єкти рішеннями облвиконкому оголошені об'єктами природно-заповідного фонду України. Режим території та охорона заказників визначаються відповідними Положеннями, згідно яких, забезпечення режиму охорони здійснюється службою лісової охорони Державного підприємства «Житомирське лісове господарство», а також витрати, пов'язані із забезпеченням режиму, здійснюється саме за рахунок лісгоспу.
Рішенням господарського суду Житомирської області від 16.12.2015 року по справі №12/364 «НМ» заборонено Державному підприємству «Житомирське лісове господарство» ведення лісового господарства на землях оборони загальною площею 2126,3431 га. у лісових кварталах за №№ 9 ( 56,4832га), 10 ( 51,8104 га), 11 ( 46,4324 га), 12 (47,2441га), 13 ( 46, 3572га), 14 ( 57,8865 га), 15 ( 57,4589га), 16 ( 58,2154 га), 17 ( 56,4516 га), 18 ( 38,6104 га), 19 ( 51,3585 га), 20 ( 56,1443 га), 21 (58,7569 га), 22 (57,2841 га), 23 ( 57,6480га), 24 ( 62,3759га), 28 (56,1848 га) , 29 (59,0358га), 30 ( 70,1148га), 31 ( 55,6208га), 32 ( 57,9656га), 33 ( 58,3249 га), 34 ( 45,1078 га), 35 ( 68,1849га), 39 ( 57,6515 га), 40 ( 51,3602га), 41 ( 56,1611 га), 42 (57,7674га), 43 ( 57,3367га), 44 (60,5874га), 45 (54,9967га), 46 (49,6153га), 83 (57,9709га), 84 ( 98,1580га), 85 (77,6792 га ), 100 ( 58,6960 га), 114 ( 57,3054 га).
Під час розгляду справи було встановлено, що головою Житомирської районної державної адміністрації 26 січня 2005 року, керуючись зокрема, Законом України «Про використання земель оборони» прийнято розпорядження №48 про затвердження технічної документації із землеустрою по встановленню зовнішніх меж земельних ділянок і виготовлення Державних актів на право постійного користування землею Житомирському держлісгоспу (Тригірське лісництво), якими підприємство постійно користується загальною площею 5269,3547 га, в тому числі по сільських радах, виготовлену Поліським державним підприємством «Поліськгео дезкартографія».
У п. 2 цього розпорядження постановлено Житомирській КЕЧ району та Житомирському держлісгоспу, при потребі укласти договір про встановлення земельного сервітуту.
З урахуванням вказаних положень законодавства, позивач вважає, що він має право на встановлення земельного сервітуту.
30.03.2018 року Державне підприємство «Житомирське лісове господарство» листами вих. №№283 та 284 звернулось до Міністерства оборони України (далі по тексту - відповідач-2) та Квартирно-експлуатаційного відділу м. Житомир (далі по тексту - відповідач-1) з пропозицією укласти договір про встановлення земельного сервітуту по використанню лісової ділянки.
Листом від 27.04.2018 за вих. №303/6/27/785 за підписом начальника Головного квартирно-експлуатаційного управління Збройних Сил України (ГлавКЕУ) щодо укладення договору сервітуту було відмовлено.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а за статтею 16 цього ж Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права і інтересу. Отже, підставою звернення до суду є наявність порушеного, не визнаного або оспорюваного права та інтересу.
Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Так, рішенням Господарського суду Житомирської області від 16.12.2015 у справі №12/364"НМ”, яке залишено без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 29.03.2106р. та постановою Вищого господарського суду України від 18.08.2016, ДП «Житомирське лісове господарство» заборонено вести лісове господарство у лісових кварталах, які знаходяться на землях оборони загальною площею 2126,3431 га
Рішення у справі №12/364«НМ» набрало законної сили та є обов'язкове до виконання на усій території України.
В поданій позовні заяві позивач просить суд встановити право користування земельною ділянкою (сервітут) а саме у лісових кварталах, які знаходяться на землях оборони загальною площею 2126,3431 га. Суд звертає увагу, що це саме ті лісові квартали і землі оборони де позивачу заборонено ведення лісового господарства рішенням Господарського суду Житомирської області від 16.12.2015 у справі №12/364"НМ”.
Згідно ст. 1 Конституції України Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава в якій визнається і діє принцип верховенства права; людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність (Рішення Конституційного суду України від 25 січня 2012 року № З-рп/2012, справа № 1-11/2012).
В свою чергу, відповідно до ч. 5 ст. 124 Конституції України судові рішення ухвалюються іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.
Серед основних засад судочинства, згідно з п. 9 ч. 2 ст. 129 Конституції України, є обов'язковість рішень суду.
Отже, у Конституції України закріплено конституційний принцип обов'язковості рішень судів.
Згідно приписів ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Отже, частиною національного законодавства України є Конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 року, ратифікована Верховною Радою України (далі по тексту - Конвенція). Юрисдикція Європейського суду з прав людини є обов'язковою в усіх питаннях, що стосуються тлумачення та застосування Конвенції.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
В свою чергу, стаття 6 Конвенції визначено процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі при розгляді цивільного позову в національному суді, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону.
Однак, при цьому Європейський суд з прав людини наголошує, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване п. 1 ст. 6 Конвенції, потрібно тлумачити в світлі Преамбули до Конвенції, яка проголошує принцип верховенства права як частину спільної спадщини держав-учасниць. Одним із аспектів принципу верховенства права є принцип правової визначеності (певності) res judicata, який, окрім іншого, передбачає, що якщо суд ухвалив остаточне рішення по суті спору, таке рішення не може бути піддане перегляду (рішення Суду у справі “Брумареску проти Румунії” від 28.10.1999, рішення Суду у справі “Устименко проти України” від 29.01.2016 та “Пономарьов проти України” від 03.04.2008 ).
Відповідно до преамбули та статті 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав та свобод людини, згідно з рішенням Європейського суду з прав людини від 25.07.2002 у справі за заявою №48553/99 «Совтрансавто-Холдинг проти України», а також згідно з рішенням Європейського суду з прав людини від 28.10.1999 у справі за заявою №28342/95 «Брумареску проти Румунії» встановлено, що існує встановлена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів. Принцип правової визначеності, передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно із яким жодна із сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановления нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (рішення у справі «Рябих проти Росії'від 24.06.2003).
В свою чергу, лісове господарство - це сукупність заходів вивчення, обліку, розведення і відтворення лісів, охороною їх від пожеж, хвороб і шкідників, регулювання лісокористування, підвищення продуктивності лісів. Лісове господарство належить до галузей матеріального виробництва і включає продукцію лісогосподарського, лісозаготівельного, деревообробного, сільськогосподарського, будівельного та інших виробництв.
У випадку задоволення позовних вимог виникне ситуація при якій матимемо два протилежні судові рішення, які суперечитимуть одне одному та порушуватимуть зазначений, основоположний принцип правової визначеності (певності) та остаточності судового рішення, йтимуть в розріз чинному законодавству та практики Європейського Суду.
Відповідно до ст. 1 Закону України “Про використання земель оборони” та ст. 77 ЗК України землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України.
У ст. 2 Закону України “Про використання земель оборони” зазначено, що власники або користувачі земельних ділянок, які межують із земельними ділянками, наданими військовим частинам, можуть вимагати встановлення земельних сервітутів відповідно до закону.
Згідно з ч. 1 ст. 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
Відповідно до ч. 2 ст. 401 ЦК України сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).
Право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо (ч. 1 ст. 404 ЦК України).
Статтею 99 ЗК України передбачено види прав земельного сервітуту.
Так, згідно з ст. 99 ЗК України власники або землекористувачі земельних ділянок чи інші заінтересовані особи можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів:
а) право проходу та проїзду на велосипеді;
б) право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху;
в) право на розміщення тимчасових споруд (малих архітектурних форм);
в-1) право на будівництво та розміщення об'єктів нафтогазовидобування;
в-2) право на розміщення об'єктів трубопровідного транспорту;
г) право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку;
г-1) право розміщення (переміщення, пересування) об'єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем;
ґ) право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку;
д) право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми;
е) право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми;
є) право прогону худоби по наявному шляху;
ж) право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд;
з) інші земельні сервітути.
Суд звертає що у позовній заяві відсутні обов'язкові умови які визначатимуть сам зміст сервітуту, тобто позивач просить встановити земельний сервітут проте позовна заява не містить обсяг прав щодо користування особою чужим майном (ч. 1 ст. 403 ЦК України), не містить обґрунтувань чому такий сервітут містить плату тільки у розмірі суми компенсації податку на земельну ділянку під сервітутом пропорційно розміру площі обтяженої ділянки, не містить обґрунтувань чому такий сервітут має бути безстроковим (хоча ч. 2 ст.403 ЦК України передбачає можливість укладення, крім іншого ще й сервітуту строкового).
Крім того, у позовній заяві не зазначено вид земельного сервітуту, який вимагає укласти позивач. Отже, він має намір користуватися чужим майном не зазначаючи при цьому, що ж саме, та яким саме чином здійснюватиме таке користування: їздитиме на велосипеді, випасатиме худобу чи укласти інший земельний сервітут (доцільно було б також вказати який), з огляду на те, що предметом сервітуту є землі оборони, тобто землі з особливим порядком використання.
У постанові Пленуму Верховного Суду України від 16.04.2004 №7 “Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ суд проводив узагальнення судової практики розгляду судами земельних та пов'язаних із земельними відносинами майнових спорів” наголошується на важливості ролі судів у захисті прав і законних інтересів громадян, юридичних осіб та держави в цілому при вирішенні земельних і пов'язаних з ними майнових правовідносинах.
Так, у абз. 3 п. 22-2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 16.04.2004 №7 “Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ суд проводив узагальнення судової практики розгляду судами земельних та пов'язаних із земельними відносинами майнових спорів” зазначено, що встановлюючи земельний сервітут суд має враховувати, що метою сервітуту є задоволення потреб власника або землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання і умовою встановлення є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб, а в рішенні суд має чітко визначити обсяг прав особи, що звертається відносно обмеженого користування чужим майном.
В нашому ж випадку власником земельної ділянки позивач не являється, як не являється і її користувачем.
Крім того, у своєму позові ДП Житомирським лісгоспом було запропоновано договорів, предметом якого є фактична передача право користування земельною ділянкою площею 2126,3431 га, що належить до земель оборони, що не відповідає самій суті земельного сервітуту та суперечить ст. 404 ЦК України.
Земельна ділянка з вказаним у позові лісовими кварталами знаходиться на балансі КЕВ м. Житомир та у користуванні Державного підприємства “Івано-Франківський військовий ліс промкомбінат”.
Права землекористувачів передбачені ч. 1 ст. 95 ЗК України, зокрема землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право:
а) самостійно господарювати на землі:
б) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію;
в) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, ліси, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі;
г) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;
ґ) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.
Порушені права землекористувачів підлягають відновленню в порядку, встановленому законом. (ч.2. 95 ЗК України)
Встановлення сервітуту про який просить позивач порушуватиме права землекористувачів, унеможливлюватиме самостійне господарювання на землі та фактично призведе до позбавлення землекористувача користування землею.
У разі недосягнення домовленості щодо встановлення сервітуту в цілому або щодо окремих його умов сервітутне право може виникнути на підставі відповідного судового рішення. Особа, заінтересована у встановленні сервітуту (власник земельної ділянки або землекористувач), вправі пред'явити до суду позовну заяву до власника сусідньої земельної ділянки. Подання такого позову має ґрунтуватися на праві вимагати встановлення земельного сервітуту для обслуговування своєї земельної ділянки. Водночас, позивач повинен довести в суді, що нормальне господарське використання його земельної ділянки неможливе без обтяження сервітутом чужої сусідньої земельної ділянки, а також те, що потреби сервітуарія не можуть бути задоволені будь-яким іншим способом.
Відповідно до ст. 101 Лісового кодексу України, ліси, розташовані на землях оборони, призначені для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово- навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до закону”.
Охорона, захист, використання та відтворення лісів на землях оборони проводяться спеціалізованими лісогосподарськими підрозділами з урахуванням режиму цих територій в порядку, встановленому Законом України “Про використання земель оборони”, цим Кодексом та іншими актами законодавства».
Відповідно до ч. 1 ст. 8 Господарського кодексу України, держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є суб'єктами господарювання.
Господарська компетенція органів державної влади та органів місцевого самоврядування реалізується від імені відповідної державної чи комунальної установи. Безпосередня участь держави, органів державної влади та органів місцевого самоврядування у господарській діяльності може здійснюватися лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України (ч. 3 ст. 8 ГК України)
На виконання доручення Заступника Міністра оборони України від 02.11.2017 № 7726/з/3 09.11.2017 був складений Акт закріплення лісових насаджень на землях оборони для охорони та ведення лісового господарства та закріплено право лісокористування на земельній ділянці, площею 2126,3431 га у лісових кварталах за №№ 9 (56,4832га), 10 (51,8104 га), 11 (46,4324 га), 12 (47,2441га), 13 (46, 3572га), 14 (57,8865 га), 15 (57,4589га), 16 (58,2154 га), 17 (56,4516 га), 18 (38,6104 га), 19 (51,3585 га), 20 (56,1443 га), 21 (58,7569 га), 22 (57,2841 га), 23 (57,6480га), 24 (62,3759га), 28 (56,1848 га) , 29 (59,0358га), 30 (70,1148га), 31 (55,6208га), 32 (57,9656га), 33 (58,3249 га), 34 (45,1078 га), 35 (68,1849га), 39 (57,6515 га), 40 (51,3602га), 41 (56,1611 га), 42 (57,7674га), 43 (57,3367га), 44 (60,5874га), 45 (54,9967га), 46 (49,6153га), 83 (57,9709га), 84 (98,1580га), 85 (77,6792 га ), 100 (58,6960 га), 114 (57,3054 га) за Шепетівським військовим лісгоспом ДП МОУ “Івано-Франківський ліс промкомбінат”.
Згідно зазначеного акту лісокористувач зобов'язується:
- Здійснювати охорону лісів, вести лісове господарство;
- Сповіщати землекористувача при виявленні самовільного захоплення земельних ділянок;
- Узгоджувати проведення заходів на земельній ділянці командиром в/ч НОМЕР_1 ;
- Дотримуватись екологічної безпеки (недопущення порушення екологічного законодавства);
- Оформити охоронне зобов'язання щодо об'єктів природно-заповідного фонду з Управлінням екології та природних ресурсів Житомирської ОДА.
Таким чином, Міністерство оборони України (відповідач-2) має в своїй структурі спеціалізоване лісогосподарське підприємство, яке може належним чином вести лісове господарство відповідно до норм чинного законодавства України.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (ч. 1 ст. 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21 січня 1999 року в справі «Гарсія Руїз проти Іспанії», від 22 лютого 2007 року в справі «Красуля проти Росії», від 5 травня 2011 року в справі «Ільяді проти Росії», від 28 жовтня 2010 року в справі «Трофимчук проти України», від 9 грудня 1994 року в справі «Хіро Балані проти Іспанії», від 1 липня 2003 року в справі «Суомінен проти Фінляндії», від 7 червня 2008 року в справі «Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії») свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.
Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.
Відповідно до ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Статтею 76 ГПК України передбачено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування.
Частиною 1 ст. 78 ГПК України визначено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.
Відповідно до п. 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №6 від 23.03.12 року «Про судове рішення» рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.
Обов'язок доказування та подання доказів відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.
Це стосується позивача, який мав довести наявність тих обставин, на підставі яких він звернувся до господарського суду з позовними вимогами.
З врахуванням вищевикладеного суд дійшов до висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.
Відповідно до ч. 4 ст. 129 ГПК України судові витрати покладаються судом на позивача.
Враховуючи вищевикладене та керуючись ст.ст. 73-80, 86, 129, 233, 236 - 238, 240, 241, 255, 256 ГПК України, Господарський суд міста Києва, -
1. В задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (ст. 241 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до підпункту 17.5 пункту 17 Розділу XI «Перехідні положення» та ст. 256 Господарського процесуального кодексу України рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку до Північного апеляційного господарського суду через Господарський суд міста Києва шляхом подачі апеляційної скарги протягом 20 днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Суддя М.М. Якименко
Дата складання (підписання) повного тексту рішення: 04.01.2019 року.