Справа № 420/5194/18
19 грудня 2018 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі:
судді - Бутенко А.В.,
за участю секретаря - Філімоненко А.О.,
сторін:
представника позивача - ОСОБА_1 (по довіреності),
представник відповідача - Топова .П. (по довіреності),
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_2 (АДРЕСА_1 7) до Державної міграційної служби України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9), за участю 3-ї особи - Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (65045, м. Одеса, вул. Преображенська, 44) про визнання протиправним та скасування рішення № 267-18 від 17.08.2018 року та зобов'язання вчинити певні дії, -
До Одеського окружного адміністративного суду надійшов позов ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, за участю 3-ї особи - Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якому просить суд:
- Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 17.08.2018 року № 267-18 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Турецької республіки ОСОБА_2
- Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Турецької республіки ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позову зазначено, що вважає оскаржуване рішення ДМС України необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню, оскільки приймаючи рішення, належним чином не вивчив та не проаналізував інформацію, що може бути доказом наявності умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 10.10.2018 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження з повідомленням учасників справи.
В судовому засіданні позивач та представник позивача позовні вимоги підтримали у повному обсязі та просили суд задовольнити їх з підстав, зазначених в адміністративному позові та відповіді на відзив (а.с. 4-11 т. 1).
Представник відповідача заперечувала проти позову та просила суд відмовити у задоволенні позовних вимог, пояснивши, що оскаржуване рішення винесено законно, на підставі діючого законодавства, а тому є правомірним з підстав, викладених у письмовому відзиві на позов (а.с. 71-85 т. 1).
12.11.2018 року, до суду від Позивача надійшла відповідь на відзив, в якій Позивач наполягає на задоволенні позовних вимог (а.с. 48-58 т. 1).
21.11.2018 року від Відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив, в яких Відповідач просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог (а.с. 1-8 т. 2).
Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, проаналізувавши положення чинного законодавства, суд встановив наступне.
Відповідач на підставі ст. 27 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» є спеціально уповноваженим органом державної виконавчої влади у справах міграції та згідно зі ст.ст. 5, 6, 10, 11 цього ж Закону здійснює повноваження щодо прийняття рішення про оформлення документів щодо визнання осіб біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, а тому його рішення, дії чи бездіяльність з цього приводу на підставі ст. 55 Конституції України, ст. 5, п. 1 ч. 1 ст. 19 КАС України, ст. 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» можуть бути оскаржені до суду в порядку адміністративного судочинства.
Судом встановлено, що 04 жовтня 2018 року ОСОБА_2, отримав повідомлення від Головного управління ДМС України в Одеській області № 648 від « 03» вересня 2018 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У повідомленні зазначено, що підставою для відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є рішення ДМС України № 267-18 від 17 серпня 2018 року, відповідно до якого позивачу відмовлено, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відсутні.
Так, відповідачем встановлено наступне:
- подана ОСОБА_2 історія переслідування не відповідає критеріям міжнародного захисту;
- отримана від ОСОБА_2 інформація щодо його переслідування має низку суперечностей, які суттєво вплинули на прийняття рішення за заявою Позивача.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням, Позивач звернувся із даним позовом до суду.
Оцінюючи оскаржене рішення суб'єкта владних повноважень, суд виходить з приписів ч. 3 ст. 2 КАС України та доходить до висновку про задоволення позовних вимог з наступних підстав.
Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з п. 1 ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд погоджується з доводами Позивача, які викладені у позові, виходячи з наступного.
В своєму адміністративному позові ОСОБА_2 посилається на те, що у країні свого походження він став жертвою переслідувань за ознакою віросповідання, у зв'язку із чим він не може повернутися у Республіку Туреччина, оскільки у Туреччині існує загроза його життю, безпеці чи свободі через побоювання застосування щодо нього смертної кари і він не бажає повернутися до своєї країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідачем зазначено, що було проведено аналіз наданої Позивачем інформації та документів та встановлено, що звернення позивача із відповідною про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області відбулось 29.04.2016 року.
За результатами всебічного розгляду заяви, ГУДМС України в Одеській області 19.08.2016 була підготовлена рекомендаційна позиція про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, підтримана відповідним рішенням ДМС від 26.09.2016 № 485-16.
11.10.2016 позивач отримав відповідне повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зазначене рішення позивач оскаржив у судовому порядку. Постановою Одеського окружного адміністративного суду (далі - ООАС) від 13.07.2017 по справі № 815/5648/16 Позивачу було відмовлено у задоволенні позовних вимог.
Відповідно до постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 20.12.2017 року, апеляційну скаргу Позивача було задоволено, постанову ООАС від 13.07.2017 скасовано, ГУДМС в Одеській області було зобов'язано повторно розглянути заяву ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 05.03.2018 року Верховним судом було відкрито касаційне провадження за скаргою ДМС на постанову ОААС від 20.12.2017.
Відповідно до рішення ДМС від 14.03.2018 № 16-18, на виконання відвідної постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 20.12.2017 у справі № 815/5648/16, з урахуванням ухвали ОААС від 28.02.2018, Головним управлінням ДМС України в Одеській області було підготовлено відповідний наказ від 03.04.2018 № 64 про повторний розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Проведеним аналізом матеріалів особової справи позивача було встановлено, що під час перебування Позивача у країні походження, перебування поза межами країни своєї громадянської належності він не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця відповідності до вимог п. 1 ч. 1 статті 1 Закону, а саме в нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Факт симпатії позивача до руху Ф. Гюлена не розглядається у якості підстав для певних «особливих» поглядів або переконань, так само як і щодо внесення позивача до певної соціальної групи. Факт підсилення тиску з боку держави на організації, які асоціюють себе з підтримкою Ф. Гюлена у зв'язку зі спробою державного перевороту у Туреччині не має відношення до кримінальної справи яка була порушена у 2008 році, задовго до його офіційного виїзду з Батьківщини, симпатії до Ф. Гюлена відкрито не афішуються його прибічниками та послідовниками, що мінімізує будь-які переслідування.
Виходячи з аналізу звернення позивача на наявність в ньому ознак, зазначених в п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону Відповідачем встановлено, що під час проведення відповідної процедури, позивач не навів переконливих тверджень стосовно можливості застосування проти нього тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження у випадку повернення до країни громадянської належності. Водночас, з проведеного аналізу інформації, наданої Позивачем можливо визначити, що наразі йому не може загрожувати застосування смертної кари у випадку повернення на Батьківщину (арк. 6 ого протоколу співбесіди від 06.07.2018). Додатково, можливо визначити, що покарання, яке очікує на позивача за кримінальними обвинуваченнями на території країни громадянської належності не носить характер надмірного або такого, що може загрожувати людській гідності особи.
Також, з аналізу матеріалів особової справи позивача було встановлено, що він та його близькі родичі також не зазнавали свавільних арештів, катування або інших форм жорстокого поводження, а саме насильницьких зникнень, викрадень, сумарних та позасудових страт, примусових переміщень та застосування тяжкої або забороненої зброї проти цивільного населення. Елемент кримінального переслідування позивача в Туреччині не містить ознак дискримінації в сфері порушення основоположних прав і свобод людини. Зокрема, він мав можливість особисто приймати участь у судових засіданнях, йому була надана можливість офіційно захищати себе у судових інстанціях шляхом залучення адвокатів, на момент слідства до нього не застосовувались адміністративні обмеження або зобов'язання (арешт, позбавлення волі, заборона виїзду з країни тощо).
На думку Відповідача, рішення Державної міграційної служби України від 17.08.2018 № 267-18 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймалось з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи
З'ясувавши обставини справи, дослідивши докази на їх підтвердження, суд з такими висновками Відповідача погодитися не може з огляду на наступне.
Відповідно до ст. 26 Конституції України, іноземці та особи без громадянства, які знаходяться в Україні на законних підставах користуються тими ж правами та свободами, а також несуть такі ж самі обов'язки, що і громадяни України.
Згідно зі ст. 14 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Відповідно до ст. 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Відповідно до вимог п.1 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно до вимог п.4 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.
Відповідно до вимог п.13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Стаття 6 вказаного вище Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачає умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, відповідно до вимог ч.1 ст.6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту" (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Згідно до вимог ч.5 ст.10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року) у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Суд зазначає, що ДМС України було встановлено факт того, що Позивач є саме послідовником Ф.Гюлена, а не просто проявляв симпатії до його руху, також є активним учасником релігійного руху "Хізмет", даний факт ніким не оскаржувався та підтверджується наданими документами, що містяться також в його особовій справі. Загальновідомо, що наразі в Туреччині наявний відкритий тиск державної влади на організації та осіб, які підозрюються у причетності до спроби державного перевороту в Туреччині, який стався 15-16.08.2016 року. Президент і прем'єр Туреччини у спробі державного перевороту прямо звинуватили так званих "гюлленістів" - прихильників руху "Хізмет" на чолі з лідером ОСОБА_3. Матеріали справи містять посилання на джерела, що вказують на крайнє невдоволення офіційної влади Туреччини існуванням руху "Хізмет" на території держави. Діючий президент Туреччини констатує вплив прихильників Ф. Гюлена на державні справи та звинувачує послідовників цього руху, яким серед інших є Позивач, в тероризмі. Крім цього, Президент Туреччини також заявив, що він підтримуватиме рішення парламенту щодо відновлення смертної кари та, що держава буде "очищена від усіх прихильників проповідника Ф. Гюлена".
Таким чином, суд вважає, що чітко вбачається наявність тиску з боку влади країни походження та постійні переслідування і дискримінацію усіх послідовників руху Ф.Гюлена "Хізмет".
Сторонами не заперечується, що Позивач здійснює активну діяльність в організації "Хізмет", є прихильником Ф.Гюлена та надав правдиву інформацію щодо свого віросповідання. Також, в матеріалах справи наявні нотаріально посвідчені заяви свідків, що підтверджують обставини змушеного переїзду Позивача із Туреччини до Румунії через побоювання переслідувань за релігійні переконання. Перебуваючи на території Румунії Позивач міг вільно бути активним учасником руху "Хізмет" і був там у повній безпеці. Позивач вільно пересувався по країні і за кордоном, міг відкрито демонструвати свої релігійні погляди та приймати участь у релігійних зборах, обрядах, відкриттях релігійних шкіл, матеріальної допомоги організації Ф. Гюлена тощо. Проте, на території Туреччини така діяльність є вкрай небезпечною. Діяльність в організації "Хізмет" та прихильництво до руху Ф.Гюлена в Туреччині є особливо небезпечними для здоров'я та життя, оскільки такі погляди та релігійні переконання переслідуються державною владою, відбуваються репресії, воєнний стан, видворення з країни, публічні побиття на стадіонах, вбивства. Отже, відкрита діяльність організації "Хізмет", один з учасників якої є Позивач, мала б значну загрозу для життя Позивача, через що він змушений був, як і всі інші учасники "Хізмет" та послідовники Ф.Гюлена переховуватись.
Відповідно до вимог ч.83 Керівництва по процедурі та критеріям визначення статусу біженця УВКБ ООН "Прохач, що виражає побоювання стати жертвою переслідувань за політичні переконання, не повинен доводити, що влади країни його походження знали про його переконання до того, як він покинув країну. Він міг приховувати свої політичні переконання і ніколи не страждати від якоїсь дискримінації або переслідувань. Однак простий факт відмови від захисту з боку свого уряду або відмова повернутися може виявити дійсний психологічний стан прохача і його побоювання стати жертвою переслідувань. За цих обставин перевірка наявності досить обґрунтованих побоювань буде будуватися на оцінці наслідків, з якими після повернення може зіткнутися прохач, який має певні політичні погляди".
Крім того, згідно приписів ч. 82 Керівництва по процедурі та критеріям визначення статусу біженця УВКБ ООН "Наявність переслідувань за "політичні переконання" передбачає, що прохач має переконання, які або були виражені, або привернули увагу влади. Однак можуть бути також ситуації, коли прохач не виказував своїх переконань, проте через твердості його переконань можна резонно припустити, що ці переконання рано чи пізно будуть виражені і, як результат, прохач вступить в конфлікт з владою. Якщо це можна реально припустити, то прохач може розглядатися як особа, що відчуває побоювання переслідувань за політичні переконання".
Суд зазначає, що загальновідомим є той факт, що у ніч на суботу, 15 липня 2016 року, у Туреччині була здійснена спроба військового перевороту з метою захоплення влади в країні. Проте, військово-морські сили Туреччини, авіація та частина населення Туреччини не підтримали заколот. Після перевороту у м. Стамбулі мали намір вчинити самосуд над повстанцями. Спроба військового перевороту була придушена владою країни, президентом якої є Р.Т. Ердоган. Владою Туреччини у спробі державного перевороту було прямо звинувачено прихильників руху "Хізмет" на чолі з лідером ОСОБА_3. Президентом Туреччини була зроблена заява щодо відновлення смертної кари по відношенню до учасників державного перевороту. Отже, у країні свого походження Позивач став жертвою переслідувань за ознакою віросповідання та не може повернутися до країни через існуючу загрозу життю, безпеці чи свободі, свої особисті погляди та віру, що відрізняється від поглядів та віри керівництва Туреччини.
Згідно з підпунктом "е" п. 5.1 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України 07.09.2011 року № 649 (надалі Правила), оцінка заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється на індивідуальній основі і включає в себе вивчення наявних відомостей про: всі відповідні факти, що стосуються країни походження на момент прийняття рішення щодо заяви, в тому числі закони і інші нормативно-правові акти країни походження заявника і порядок їх застосування; відповідні твердження і документи, представлені заявником, у тому числі інформацію про те, що заявник був або може стати об'єктом переслідування чи об'єктом завдання серйозної шкоди; особисті дані і обставини заявника, включаючи інформацію про те, що заявник був чи може стати об'єктом переслідування чи йому може бути завдано серйозної шкоди.
У висновку обов'язково робиться посилання на використану інформацію про країну походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником.
Відповідно до пункту 1.2 Правил інформація про країну походження - інформаційні звіти про становище в країнах походження біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, підготовлені Міністерством закордонних справ України, Державною міграційною службою України, Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців (далі - УВКБ ООН), національними та міжнародними організаціями, що спеціалізуються на зборі та виданні такої інформації або звітів.
Проте, суд вважає, що Відповідачем не було досліджено, який рівень небезпеки існує на даний час, не було перевірено інформацію, повідомлену Позивачем щодо ситуації у країні походження Позивача, яка є підставою обґрунтованого побоювання стати жертвою переслідувань за релігійною ознакою.
У постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні" від 25.06.2009 року №1 роз'яснено, що при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.
Суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях; неподання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою; при розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.
Суд вважає, що Позивач не намагався приховати інформацію щодо кримінального переслідування у Туреччині, його арешту в Україні та екстрадиційної перевірки. Більш того, він сам добровільно надав документи, що стосуються цієї справи. Крім цього, необхідно зазначити, що Позивач звернувся за захистом в Україні саме 29.04.2016 року, у зв'язку з тим, що весь час до того він був повністю зайнятий процедурою екстрадиційного арешту. Після того як ситуація із екстрадиційним арештом була вирішена та в Туреччині загострювалась ситуація з переслідуваннями прихильників руху "Хізмет", Позивач і звернувся за захистом в Україні, адже мав побоювання щодо своїх релігійних та політичних переконань вже давно. Позивач не звертався за захистом до тих пір поки, на його думку, загроза його особистості не стала реальною.
На думку суду, Позивач не намагається отримати статус біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту в Україні через кримінальні провадження в Туреччині. Він звертається за захистом в Україні через реальні та обґрунтовані побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства, які наявні в Туреччині та підтверджуються багатьма джерелами.
Сповідання Позивачем релігії руху "Хізмет", належність до прибічників Ф.Гюлена, активна участь в цій організації, є обставинами, що підтверджують неможливість повернення до Туреччини, оскільки наявний великий ризик щодо нелюдського та такого, що принижує гідність поводження та загрози життю.
Таким чином, на підставі наведеного, суд враховує існуючу реальну небезпеку для Позивача, як учасника релігійного руху "Хізмет" та прихильника Ф.Гюлена , в разі повернення до Туреччини, у зв'язку з чим, суд вважає позов ОСОБА_2 є обґрунтованим, рішення ДМС України №267-18 від 17.08.2018 року, є неправомірним, тому позов підлягає задоволенню.
Відповідно до вимог ч.2 ст.6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Відповідно до ч. 1 ст. 72 та ч. 1 ст. 73 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.
Частиною 1 ст. 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Згідно з ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до ст. 242 КАС України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Керуючись ст.ст. 6, 72-73, 77, 139, 143, 241-246, 250-251 КАС України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_2 (АДРЕСА_1 7) до Державної міграційної служби України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9), за участю 3-ї особи - Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (65045, м. Одеса, вул. Преображенська, 44) про визнання протиправним та скасування наказу № 267-18 від 17.08.2018 року та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити.
Визнати протиправними та скасувати рішення Державної міграційної служби України №267-18 від 17.08.2018 року.
Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до Одеського апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги до суду першої інстанції в 30-денний строк з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення виготовлений та підписаний 29.12.2018 року.
Суддя Бутенко А.В.
.