Справа № 420/5223/18
29 грудня 2018 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі судді - Бутенко А.В., розглянувши у порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 (АДРЕСА_1) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (65045, м. Одеса, вул. Преображенська, 44), Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області (65045, м. Одеса, вул. Преображенська, 64) про визнання протиправним дії та скасування рішення від 27.09.2018р. № 5/1-706, -
До Одеського окружного адміністративного суду надійшов позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області, в якому просить суд:
- Визнати протиправними дії Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного Управління державної міграційної служби в Одеській області з прийняття рішення від 27.09.2018р. № 5/1-706, щодо відмови в оформлені документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина ОСОБА_1.
- Скасувати рішення Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного Управління державної міграційної служби в Одеській області від 27.09.2018р. № 5/1-706, щодо відмови в оформлені документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина ОСОБА_1.
В обґрунтування позову зазначено, що прийняте рішення від 27.09.2018р. № 5/1-706 є прийнятим із порушенням порядку розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 10.10.2018 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження з повідомленням учасників справи.
В матеріалах справи міститься відзив на позовну заяву (а.с. 34-43 т. 1), в обґрунтування зазначено, що оскаржуване рішення винесено на підставі діючого законодавства, а тому є правомірним.
Позивач в судове засідання не з'явився, надіслав заяву про розгляд справи без його участі (а.с. 55 т. 2).
Представник Відповідача, в судове засідання не з'явився, про день, час та місце судового засідання був повідомлений належним чином (а.с. 53 т. 2). 05.12.2018 року надійшла заява про розгляд справи за відсутності представника (а.с. 57 т. 2)
Таким чином, згідно з ч. 9 ст. 205 КАС України, розгляд справи проведено у порядку письмового провадження.
В силу частини 4 статті 229 КАС України, у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи, або якщо відповідно до положень цього Кодексу, розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Інших заяв та клопотань до суду по суті справи не надходило.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, проаналізувавши положення чинного законодавства, суд встановив наступне.
Відповідач на підставі ст. 27 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» є спеціально уповноваженим органом державної виконавчої влади у справах міграції та згідно зі ст.ст. 5, 6, 10, 11 цього ж Закону здійснює повноваження щодо прийняття рішення про оформлення документів щодо визнання осіб біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, а тому його рішення, дії чи бездіяльність з цього приводу на підставі ст. 55 Конституції України, ст. 5, п. 1 ч. 1 ст. 19 КАС України, ст. 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» можуть бути оскаржені до суду в порядку адміністративного судочинства.
Судом встановлено, 27.09.2018 року за № 5/1-706 Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області було прийнято рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та вручено повідомлення 04.10.2018 року.
Не погоджуючись з рішенням ГУ ДМС України в Одеській області, Позивач оскаржив його у судовому порядку.
Оцінивши належність, допустимість, достовірність наданих сторонами доказів, а також достатність та взаємний зв'язок у їх сукупності, суд встановив наступне.
В своєму адміністративному позові позивач посилається на те, що його історія переслідування є обґрунтованою та повинна бути розглянута у контексті надання міжнародного захисту. Окрім того, пояснення містять вагомі аргументи на користь прийняття позитивного рішення.
Відповідачем зазначено, що було проведено аналіз наданої Позивачем інформації та документів і встановлено, що за матеріалами особової справи під час проживання в країні громадянської належності, або перебуваючи поза її межами, заявник не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Судом встановлено, що Позивач вибув з Індії 08.07.2016 року легально, авіасполученням Делі (Індія) - Алмати (Казахстан) - Тбілісі (Грузія). В м. Алмати (Казахстан) він перебував приблизно 2-3 години. В Грузії позивач знаходився протягом 11 місяців на підставі посвідки про тимчасове проживання. На території Грузії він навчався в Тбіліському державному університеті ім. Іване Джавахішвілі, на факультеті готельного бізнесу, однак у зв'язку з академічною заборгованістю його було відраховано з ВНЗ. Як спостерігається з матеріалів особової справи, виїзд до України був обумовлений також легкістю оформлення та отримання української візи для громадян Республіки Індія. Згідно з проведеною процедурою анкетування від 18.09.2018 року, візу в Україну позивач оформив користуючись послугами компанії «VFS Global», що спеціалізується на прийомі та обробці візових заяв від громадян. В'їзд на територію України відбувся 28.04.2017 року, через пункт пропуску «Бориспіль», в порядку, встановленому законодавством України. Позивач виїхав до України на підставі паспортного документу гр. Індії НОМЕР_1.
З м. Київ позивач мав намір нелегально перетнути державний кордон України із Польщею з намірами подальшого потрапляння до Німеччини. Як вбачається з матеріалів протоколу співбесіди від 27.09.2018 року, допомогти позивачу потрапити до європейських країн мав посередник на ім'я ОСОБА_2, за послуги якого він сплатив близько 5000 доларів США. Однак, 08.05.2017 під час спроби перетину кордону із Польщею позивач був затриманий в пункті пропуску «Шегині» та переданий з польської сторони на українську на підставі Угоди «про реадмісію за незаконний перетин державного кордону України до Республіки Польща. З його слів, посередник на ім'я ОСОБА_2 перед тим, як перетнути кордон взяв у позивача паспорт громадянина Індії, та обіцяв повернути зазначений документ вже після перетину кордону із Польщею. Під час проведення інтерв'ю від 21.09.2018 року позивач зазначив, що йому повернули паспортний документ польські прикордонники, але він був вже пошкоджений. У подальшому, позивача було затримано з метою забезпечення ідентифікації та примусового видворення за межі території України та поміщено до Волинського пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, де він звернувся до УДМС у Волинській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За результатами розгляду заяви, на підставі наказу УДМС України у Волинській області від 29.06.2017 року № 36, позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зазначене рішення позивач оскаржив у судових інстанціях, 14.07.2017 року Волинський окружний адміністративний суд прийняв рішення відмовити позивачу в задоволенні позовних вимог. У Волинському ПТПІ ОСОБА_1 перебував протягом 6 місяців, в подальшому позивач перебував нелегально на території України, в результаті чого його було затримано відповідно до рішення Приморського районного суду м. Одеса та поміщено до Чернігівського ПТПІ, де він знаходився до 16.07.2018 року.
11.04.2018 року позивач, перебуваючи у Чернігівському ПТПІ вдруге звернувся з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. УДМС України у Чернігівській області було прийнято рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі наказу УДМСУ у Чернігівській області від 03.05.2018 № 36. Зазначене рішення оскаржене у судових інстанціях, ухвалою Чернігівського окружного адміністративного суду від 25.07.2018 за судовою справою № 825/2314/18 адміністративний позов позивача залишено без розгляду.
17.09.2018 року позивач втретє звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до територіального підрозділу ДМС, після моменту закінчення легального строку (терміну) перебування особи на території України, у зв'язку з чим стосовно позивача було складено протокол та постанову про адміністративне правопорушення, передбачені ст. 203 КУпАП.
Суд вважає оскаржуване рішення ГУ ДМС України в Одеській області від 27.09.2018 р. № 5/1-706 правомірним та таким, що скасуванню не підлягає, а позовні вимоги Позивача не обґрунтованими, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з ст. 14 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Відповідно до ст. 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Згідно з п. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з п.13 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» - особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до ч. 6 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Згідно з п. 22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року № 1 зазначено, що судам варто зважати на те, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
На момент звернення із відповідною заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач повідомив, що на території Індії залишились проживати всі члени родини, а саме батько, матір і брат.
Щодо причин виїзду з країни громадянської належності, в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач зазначив, що не може наразі повернутися до Індії у зв'язку з ймовірною небезпекою для його життя.
Своє побоювання позивач пов'язує з тим, що він став учасником бійки, яка була ініційована батьками його нареченої, ім'я якої ОСОБА_3. Згідно з матеріалами особової справи позивача, батьки дівчини були проти його відносин з їх донькою, в зв'язку з тим, що він походить з нижчої касти Чамар, а дівчина з вищої касти Джаат (арк. 5 протоколу співбесіди від 21.09.2018). Як стверджує позивач, зі своєю дівчиною ОСОБА_3 він перебував у стосунках приблизно рік, півроку з яких вони проживали разом, орендуючи квартиру у м. Делі. Свій переїзд з м. Паніпат (Індія, штат Хар'яна) позивач пов'язує з тим, що в м. Делі батькам нареченої було б набагато важче його знайти (арк.5 протоколу співбесіди від 21.09.2018). Додатково, позивач зазначив, що батьки та родичі дівчини не володіли інформацією про їхні стосунки, після того, як вони дізнались про те, що вони проживають разом, між батьками дівчини та позивачем сталася бійка, внаслідок якої йому були завдані тілесні ушкодження (арк. 5 протоколу співбесіди від 21.09.2018). Також, ОСОБА_1 стверджує, що після бійки батьки нареченої погрожували йому розправою, приходили до його місця проживання, для того щоб, як вважає позивач, його вбити (арк. 4 протоколу співбесіди від 27.09.2018). У зв'язку із побоюванням зазнати погроз та переслідувань з боку батьків коханої, він прийняв рішення покинути країну громадянської належності.
Щодо причин звернення за міжнародним захистом вбачається наступне. Так, він стверджує, що не бажає повертатися до країни громадянської належності через можливе переслідування з боку батьків та родичів його нареченої ОСОБА_3, які ймовірно бажають помститися позивачу у зв'язку із відносинами з їх донькою.
Відповідно до наявних матеріалів особової справи з урахуванням проведених співбесід було встановлено, що виїзд за межі країни громадянської належності позивача був пов'язаний не з небезпекою в країні громадянської належності, а з бажанням легалізувати власне перебування в Україні.
За результатами аналізу матеріалів клопотання позивача було встановлено, що його історія переслідування є необґрунтованою, а заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не містить умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Відповідно до положень Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 № 8043/04, виділяються наступні фактори, які повинні досліджуватися при розгляді заяв шукачів притулку:
- реальна спроба обґрунтувати заяву;
- надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів;
- правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника;
- заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше;
- заявник заслуговує на довіру.
Слід зазначити, що стосовно обґрунтування причини, за якої він наразі не може повернутися до країни походження, позивач систематично надає різну суперечливу інформацію, що істотно зменшує рівень довіри до клопотання в цілому. Зокрема, на необґрунтованість клопотання позивача в контексті набуття міжнародного захисту в Україні вказує елемент побоювання позивача стати жертвою переслідувань з боку батьків своєї нареченої, які можуть погрожувати його життю та безпеці.
Так, позивач надає різні відомості під час анкетування та проведення протоколу співбесіди без належного обґрунтування. Під час проведення анкетування та протоколу співбесіди в якості причини свого вибуття з країни громадянської належності визначив той факт, що між ним та батьками його нареченої сталася бійка, в результаті якої останні бажали вбити позивача, в зв'язку із тим, що він перебував у стосунках з їхньою донькою, яка походила з вищої касти Джаат ( арк. 5 протоколу співбесіди від 21.09.2018). Описуючи напад родичів дівчини на себе, позивач надав нечіткі та нелогічні відомості, не зміг зазначити, коли сталася бійка, скільки разів його били, як саме йому вдалося втекти від нападників. Також, він не навів прикладів щодо погроз, не зміг описати жодного із злочинців. Таким чином, як спостерігається з матеріалів особової справи, у позивача відсутні будь-які докази можливої загрози його життю, безпеці чи свободі.
Судом встановлено, що під час звернення за захистом у Волинській області у 2017 році позивач надав зовсім інші відомості, як в частині особистих даних так в частин мотивів виїзду з країни громадянського походження. Матеріальні елементи заяви, на які спирається позивач це політичні проблеми та загроза з боку касти Аят Арашан.
Суд зазначає, що позивачем не була належним чином обґрунтована ймовірна небезпека у зв'язку з обставиною його відносин з дівчиною іншої касти в разі його повернення на Батьківщину. Відповідно до проаналізованої інформації по країні громадянської належності, не підтверджується можливість переслідування заявника за вищевказаною ознакою, а згідно актуальної інформації по країні походження вбачається що Індія є розвинутою державою, в якій не порушуються основні права та свободи людини.
Під час проведення протоколу співбесіди позивач підтвердив, що йому нічого не загрожувало, коли він проживав в Індії, а також повідомив про те, що він був цілком задоволений рівнем свого життя на Батьківщині (арк. 4 протоколу співбесіди від 21.09.2018). Додатково слід зазначити, що близькі та родичі позивача, а саме батько, мати та брат наразі проживають на території Індії, в м. Паніпат (арк. 4 протоколу співбесіди від 21.09.2018).
Як спостерігається з заяви та матеріалів особової справи, позивач ніколи не переслідувався за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства, залежності до певної соціальної групи або наявності певних політичних переконань (арк. 5 анкетування від 18.09.2018).
Крім того, під час проведення протоколу співбесіди позивач зазначив, що до нього не можуть бути застосовані смертна кара, тортури, нелюдське або таке, що принижує людську гідність поводження або покарання у випадку повернення до країни громадянської належності (арк.5 додаткового протоколу співбесіди від 27.09.2018), що вказує на відсутність ознак для надання особі додаткового захисту в Україні.
З матеріалів особової справи відомо, що позивач мав намір потрапити до однієї з країн ЄС, а саме до Німеччини (арк. З додаткового протоколу співбесіди від 27.09.2018). Також відомо, що позивач фактично здійснив спробу нелегального потрапляння до Німеччини, однак 08.05.2017 року був переданий польською стороною в Україну в пункті пропуску «Шегині» на підставі угоди про реадмісію, та в подальшому поміщений до Волинського пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають на території України на виконання ухвали Мостиського районного суду Львівської області від 11.05.2017 року.
Посилаючись на інформацію, наданою позивачем під час протоколів співбесід, слід зауважити, що позивач цілеспрямовано мав намір нелегального потрапляння до Німеччини. Додатково, слід звернути увагу на те, що перед тим як потрапити на територію України позивач протягом 11 місяців проживав в Грузії, неодноразово виїжджав до сусідніх країн, а саме до Азербайджану та Вірменії, однак за захистом у вказаних країнах не звертався.
Таким чином, аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину звернення позивача за міжнародним захистом, ані під час проживання в країні громадянської належності, ані перебуваючи поза її межами заявник не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Разом із тим, можливо також підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті визнання заявника особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст. 3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст. 3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року, через відсутність доведених фактів загрози життю, безпеці чи свободі шукача захисту в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.
За час перебування заявника в Україні подій або нововиявлених обставин для обґрунтованого побоювання щодо вищевказаних умов, судом встановлено не було.
Таким чином, враховуючи зазначене, суд дійшов висновку, що звернення позивача до територіального підрозділу ДМС обумовлене не потребою в міжнародному захисті, а бажанням легалізувати власне перебування на території України.
Відповідно до ч. 1 ст. 72 та ч. 1 ст. 73 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.
Частиною 1 ст. 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Приймаючи до уваги викладене, оцінюючи надані докази в сукупності, суд вважає, що позовні вимоги не обґрунтовані, документально не підтверджені, отже не підлягають задоволенню.
Відповідно до ст. 242 КАС України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Керуючись ст.ст. 6, 72-73, 77, 139, 143, 241-246, 250-251 КАС України, суд, -
В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 (АДРЕСА_1) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (65045, м. Одеса, вул. Преображенська, 44), Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області (65045, м. Одеса, вул. Преображенська, 64) про визнання протиправним дії та скасування рішення від 27.09.2018р. № 5/1-706 - відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до П'ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги до суду першої інстанції в 30-денний строк з дня складення повного судового рішення.
Суддя Бутенко А.В.
.