Справа № 420/5177/18
20 грудня 2018 року м.Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Єфіменка К.С. при секретарі Кузьменко Е.Х., розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження справу за адміністративним ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування пункту 8 (підпункти 8.1-8.2) Наказу Державної міграційної служби України №129 від 23.08.2018 року "Про визнання недійсними деяких посвідок на постійне проживання", яким на підставі висновку Головного управління державної міграційної служби України в Одеській області від 19.07.2018 року стосовно громадянки Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, визнано недійсним та такими, що підлягають вилученню та знищенню, посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 27.04.2004 року та серії НОМЕР_2 від 03.08.2007 року, зобов'язати Головне управління державної міграційної служби України в Одеській області поновити громадянці Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 посвідку на постійне проживання в Україні шляхом видачі нової посвідки,-
З позовом до суду звернулась ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування пункту 8 (підпункти 8.1-8.2) Наказу Державної міграційної служби України №129 від 23.08.2018 року "Про визнання недійсними деяких посвідок на постійне проживання", яким на підставі висновку Головного управління державної міграційної служби України в Одеській області від 19.07.2018 року стосовно громадянки Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, визнано недійсним та такими, що підлягають вилученню та знищенню, посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 27.04.2004 року та серії НОМЕР_2 від 03.08.2007 року, зобов'язати Головне управління державної міграційної служби України в Одеській області поновити громадянці Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 посвідку на постійне проживання в Україні шляхом видачі нової посвідки.
В судовому засіданні 20.12.2018 року представник позивача підтримав позовні вимоги, зазначивши, що оскаржений висновок є протиправний, оскільки позивач з 1988 року проживає в Україні, прибула до колишнього СРСР з В'єтнаму відповідно до положень угоди між Урядами СРСР та СРВ від 02.04.1981 року, а тому правомірно отримала посвідку на постійне проживання в Україні, а оскаржений висновок не відповідає вимогам ст.12 Закону України «Про імміграцію». Представник відповідачів - ДМС України та ГУ ДМС України в Одеській області заперечив проти задоволення позовних вимог пославшись на те, що позивачу анульована посвідка законно, оскільки він не надав жодного документу, якій б підтверджував факт його прибуття до України (колишнього СРСР) відповідно до в вищенаведеної угоди.
Заслухавши пояснення представника позивача, представника відповідачів та дослідивши наявні в справі письмові докази суд встановлює наступні факти та обставини:
Відповідачі згідно ст.6 Закону України «Про імміграцію» є спеціально уповноваженими органами центральної виконавчої влади зі спеціальним статусом та згідно положень ст.ст.5,9,12,24 Закону України «Про громадянство України» вони здійснюють повноваження щодо реєстрації факту набуття громадянства України, видачі паспорту громадянина України та документування цього факту, надання висновків про наявність чи відсутність у особи громадянства України, а тому їхні рішення дії чи бездіяльність з цього приводу, на підставі положень ст.55 Конституції України та п.1 ч.1 ст.19 КАС України можуть бути оскаржені в адміністративному суді та повинні розглядатись за правилами адміністративного судочинства.
Позивач - громадянка Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, прибула до України відповідно до Угоди, укладеної між Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 02.04.1981 року. Згодом позивач залишилась на постійне проживання в Україні.
27.02.2004 року, на підставі пункту 4 розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію», ОСОБА_1 була документована посвідкою на постійне проживання в Україні серії ОД № 7516 як особа, яка прибула в Україну за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам та Урядом СРСР до 1993 року (з 1988 р.) працювала на взуттєвому об'єднанні.
03.08.2007 року відділом ВПРФО ГУМВС України в Одеській області позивача було документовано безстроковою посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_2.
19.07.2018 року Головнгим управління Державної міграційної служби України в Одесткій області прийняло висновок про розгляд матеріалів щодо оформлення посвідки на постійне проживання в Україні, в якому зазначено, що, що згідно до висновку по справі, 27.02.2004 року, на підставі пункту 4 розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію». ОСОБА_1 була документована посвідкою на постійне проживання в Україні серії ОД №7516 як особа, яка прибула в Україну за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В 'єтнам та Урядом СРСР, до 1993року (з 1988 р.) працювала на взуттєвому об'єднанні. Дійсно, відповідно до вказаної законодавчої норми такими, що мають дозвіл на імміграцію, вважаються іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 06.03.1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам та Урядом СРСР про нетравлення і прийняття в 'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 02.04.1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні. Проте в матеріалах справи ОСОБА_1, не вбачається жодного документу який би підтверджував наявність у останньої підстав для отримання посвідки на постійне проживання відповідно до пункту 4 розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію», отже надана їй посвідка видана безпідставно та підлягає вилученню. Виходячи з наведеного ОСОБА_1 не вважається такою, що має дозвіл на імміграцію і на неї не поширюються норми абзацу шостого пункту 4 розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію», а саме: «Особам, зазначеним у пункті 4 Прикінцевих положень, посвідка на постійне проживання видається за їхніми заявами або заявами їх законних представників без оформлення дозволу на імміграцію». Отже, оскільки громадянка В'єтнаму ОСОБА_1 незаконно отримала посвідку на постійне проживання (на момент її видачі не вважалась такою, що має дозвіл на імміграцію), на неї не поширюються положення статей 12-15 Закону України «Про імміграцію».
Пунктом 8 (підпункти 8.1-8.2) Наказу Державної міграційної служби України №129 від 23.08.2018 року "Про визнання недійсними деяких посвідок на постійне проживання", яким на підставі висновку Головного управління державної міграційної служби України в Одеській області від 19.07.2018 року стосовно громадянки Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 визнано недійсним та такими, що підлягають вилученню та знищенню, посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 27.04.2004 року та серії НОМЕР_2 від 03.08.2007 року.
Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області вилучило у позивача посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_2 від 03.08.2007 року, про що надало відповідь позивачу від 21.09.2018 року.
Розглянувши доводи сторін та письмові докази, які містяться в справі, відповідно до положень ч.2 ст.2 КАС України, суд вважає оскаржений акт суб'єкту владних повноважень таким, що не відповідає вимогам закону з наступних підстав.
Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Перевіривши законність дій та рішень відповідача, суд прийшов до висновку, що позов слід задовольнити з наступних підстав.
Відповідно до ч.1 ст.4 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до Закону України "Про імміграцію" іммігрувати в Україну на постійне проживання.
Згідно з ст.2 Закону України "Про імміграцію" питання імміграції регулюються Конституцією України, цим Законом та іншими нормативно-правовими актами, що не повинні їм суперечити. Якщо міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у цьому Законі, то застосовуються правила міжнародного договору України.
Відповідно до абз.4 п.4 Розділу V "Прикінцеві положення" Закону України "Про імміграцію" вважати такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну іноземців та осіб без громадянства, які прибули в Україну до 06.03.1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 02.04.1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні.
Згідно з ст.6 Закону України "Про імміграцію" центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції: 1) організовує роботу з прийняття заяв разом із визначеними цим Законом документами щодо надання дозволу на імміграцію від осіб, які перебувають в Україні на законних підставах; 2) організовує роботу з перевірки правильності оформлення документів щодо надання дозволу на імміграцію, виконання умов для надання такого дозволу, відсутності підстав для відмови у його наданні; 3) організовує роботу з прийняття рішень про надання дозволу на імміграцію, про відмову у наданні дозволу на імміграцію, про скасування дозволу на імміграцію та видання копій цих рішень особам, яких вони стосуються; 4) організовує роботу з видання та вилучення у випадках, передбачених цим Законом, посвідок на постійне проживання; 5) забезпечує ведення обліку осіб, які подали заяви про надання дозволу на імміграцію, та осіб, яким надано такий дозвіл.
Відповідно до п.18 Порядку оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 28.03.2012 року № 251, посвідка на постійне проживання скасовується територіальним органом або підрозділом ДМС, який її видав, у разі скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статей 12 і 13 Закону України "Про імміграцію".
Згідно з п.2.9 Тимчасового порядку розгляду заяв для оформлення посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 15.07.2013 року № 681 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 06.08.2013 року за № 1335/23867, за результатами розгляду заяви протягом семи днів з дати подачі всіх визначених цим Тимчасовим порядком документів Головою ДМС (а в разі його відсутності - заступником Голови ДМС) чи начальником територіального органу або підрозділу ДМС чи його заступником приймається рішення про видачу або відмову у видачі посвідки. Про прийняте рішення робиться відмітка в заяві або вказуються причини відмови в її видачі. Рішення про видачу або відмову у видачі посвідки, прийняті з порушенням вимог закону, скасовуються наказом голови ДМС повністю або в окремій частині. Посвідки, що були видані на підставі рішень, які скасовані наказом Голови ДМС, визнаються недійсними та підлягають вилученню. Наказ Голови ДМС про скасування рішення про видачу або відмову у видачі посвідки може бути оскаржений до суду.
Відповідно до ст.12 Закону України "Про імміграцію" дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо: 1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України.
Як вже було зазначено судом вище, видача позивачу посвідки на постійне проживання в Україні здійснювалась на підставі абз.4 п.4 Розділу V "Прикінцеві положення" Закону України "Про імміграцію", під час видачі посвідки на постійне проживання відділ ВГІРФО УМВС України в Одесткій області керувався зазначеними положеннями Закону України "Про імміграцію", проводив перевірку законності залишення її на постійне проживання на території України, будь-яких підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію не виявив, заперечень не висловлював та визнав позивача таким, що має дозвіл на імміграцію, що мало наслідком надання посвідки на постійне проживання в Україні.
З матеріалів справи вбачається, що з боку позивача не було допущено порушень при подачі документів для отримання посвідки на постійне проживання в Україні, не було подано свідомо неправдивих відомостей, документи не містили недостовірних даних та не були підробленими.
Згідно з п.4 Розділу V "Прикінцеві положення" Закону України "Про імміграцію" особам, зазначеним у пункті 4 Прикінцевих положень, посвідка на постійне проживання видається за їхніми заявами або заявами їх законних представників без оформлення дозволу на імміграцію. На них поширюється чинність статей 12-15 цього Закону.
Відповідно до ч.2 ст.13 Закону України "Про імміграцію" особа, стосовно якої прийнято рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинна виїхати з України протягом місяця з дня отримання копії цього рішення.
Згідно з ч.3 ст.13 Закону України "Про імміграцію" якщо за цей час особа не виїхала з України, вона підлягає видворенню в порядку, передбаченому законодавством України. У разі скасування дозволу на імміграцію стосовно особи, яка була до його надання визнана біженцем в Україні, її не може бути вислано або примусово повернуто до країни, де її життю або свободі загрожує небезпека через її расу, національність, релігію, громадянство (підданство), належність до певної соціальної групи або політичні переконання.
Відповідно до положень ст.9 Конституції України та ст.17, ч.5 ст.19 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди та органи державної влади повинні дотримуватись положень Європейської конвенції з прав людини та її основоположних свобод 1950 року, застосовувати в своїй діяльності рішення Європейського суду з прав людини з питань застосування окремих положень цієї Конвенції.
Згідно з ч.1 та ч.2 ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Комісар Ради Європи з прав людини видав рекомендацію стосовно прав іноземців, які бажають в'їхати на територію держав-членів Ради Європи, та виконання рішень про видворення. Зазначена рекомендація, датована 19 вересня 2001 року, містить такий пункт: "11. У випадках, коли особа стверджує, що компетентні органи порушили право, гарантоване Європейською конвенцією з прав людини (ЄКПЛ), або що існує можливість порушення ними цього права, необхідно забезпечити, щоб право на засіб юридичного захисту у значенні статті 13 ЄКПЛ гарантувалося не лише законом, але також на практиці".
З урахуванням зазначеного, фактично відповідач за наявності тих самих обставин, що слугували підставою для надання позивачу посвідки на постійне проживання, без встановлення будь-яких винних дій з боку позивача, прийняв рішення про визнання такої посвідки недійсною.
Суд вважає, що відповідачем не дотримано одного з елементів критерію "необхідності у демократичному суспільстві", а саме принципу пропорційності, який, в свою чергу, вимагає встановлення балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване оскаржуване рішення суб'єкта владних повноважень, що призвело до негативних наслідків для позивача за відсутності будь-якої вини останнього.
У своїй практиці Європейський суд з прав людини неодноразово робив визначення критерію "необхідності у демократичному суспільстві". Так, за практикою Суду при визначенні питання "необхідності у демократичному суспільстві" держави користуються певною свободою розсуду, межі якої залежать від сфери, що вступає в конфлікт з гарантованим правом.
Європейський суд з прав людини оцінює пропорційність обмежень, застосованих до права на повагу до сімейного життя, по відношенню до легітимної мети, якої прагнуть досягти сторони при застосуванні таких обмежень. Тому, будь-яке непропорційне втручання з боку держави у фундаментальне право передбачене ст.8 Європейської конвенції з прав людини та її основоположних свобод не буде вважатися необхідним у демократичному суспільстві.
Під час розгляду справи суд встановив, що позивач перебуває у шлюбі, має неповнолітню дитину, що народилася в Україні 31.01.2002 року, зареєстрована та проживає за адресою АДРЕСА_1.
Таким чином, суд прийшов до висновку, що оскаржуваний наказ відповідача не відповідає критерію необхідності у демократичному суспільстві, оскільки для позивача та членів її сім'ї має наслідком повну зміну способу життя родини, в складі якої неповнолітня дитина.
Відповідно до ст.51 Конституції України батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Суд звертає увагу, що навіть якщо в 2004 році посвідку на постійне проживання в Україні позивачу надано через помилку або зловживання посадових осіб суб'єкта владних повноважень, тому перекладати тягар вкрай негативних наслідків такої помилки або зловживання на особу (позивача у справі) є неприпустимим.
За таких обставин, пункт 8 (підпункти 8.1-8.2) Наказу Державної міграційної служби України від 13.07.2018 року №129 від 23.08.2018 року "Про визнання недійсними деяких посвідок на постійне проживання", яким на підставі висновку Головного управління державної міграційної служби України в Одеській області від 19.07.2018 року стосовно громадянки Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 визнано недійсним та такими, що підлягають вилученню та знищенню, посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 27.04.2004 року та серії НОМЕР_2 від 03.08.2007 року, є протиправним та належить до скасування.
Європейський Суд підкреслює особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що в разі коли йдеться про питання загального інтересу, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах "Беєлер проти Італії" [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000, "Онер'їлдіз проти Туреччини" [ВП] (Oneryэldэz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, "Megadat.com S.r.l. проти Молдови" (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Також, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20.05.2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії" (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25.11.2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах.
Крім того, Європейський суд з прав людини у своєму рішення по справі Yvonne van Duyn v.Home Office зазначив, що "принцип юридичної визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов'язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов'язання містяться в законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії". З огляду на принцип юридичної визначеності, держава не може посилатись на відсутність певного нормативного акта, який би визначав механізм реалізації прав та свобод громадян, закріплених у конституції чи інших актах. Така дія названого принципу пов'язана з іншим принципом - відповідальності держави, який полягає в тому, що держава не може посилатися на власне порушення зобов'язань для запобігання відповідальності. Захист принципу обґрунтованих сподівань та юридичної визначеності є досить важливим у сфері державного управління та соціального захисту. Так, якщо держава чи орган публічної влади схвалили певну концепцію своєї політики чи поведінки, така держава чи такий орган вважатимуться такими, що діють протиправно, якщо вони відступлять від такої політики чи поведінки щодо фізичних та юридичних осіб на власний розсуд та без завчасного повідомлення про зміни у такій політиці чи поведінці, позаяк схвалення названої політики чи поведінки дало підстави для виникнення обґрунтованих сподівань у названих осіб стосовно додержання державою чи органом публічної влади такої політики чи поведінки.
При обранні способу відновлення порушеного права позивача суд виходить з принципу верховенства права щодо гарантування цього права ст.1 Протоколу № 1 до Європейської Конвенції з прав людини, як складової частини змісту і спрямованості діяльності держави, та виходячи з принципу ефективності такого захисту, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом без необхідності додаткових її звернень та виконання будь-яких інших умов для цього.
За таких обставин, суд вважає за необхідне зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області поновити громадянці ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, посвідку на постійне проживання в Україні шляхом видачі нової посвідки.
Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Згідно з ч.1 ст.90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
У процесі розгляду справи не встановлено інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.
Відповідно до п.58 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Серявін та інші проти України" від 10.02.2010 року, заява 4909/04, Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 09.12.1994 року, серія A, №303-A, п.29).
Судові витрати розподілити за правилами ст.139 КАС України.
Керуючись ст.ст.139, 242-246 КАС України, суд, -
1. Позовні вимоги задовольнити повністю.
2. Визнати протиправним та скасувати пункт 8 (підпункти 8.1-8.2) Наказу Державної міграційної служби України №129 від 23.08.2018 року "Про визнання недійсними деяких посвідок на постійне проживання", яким на підставі висновку Головного управління державної міграційної служби України в Одеській області від 19.07.2018 року стосовно громадянки Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 визнано недійсним та такими, що підлягають вилученню та знищенню, посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 27.04.2004 року та серії НОМЕР_2 від 03.08.2007 року.
3. Зобов'язати Головне управління державної міграційної служби України в Одеській області поновити громадянці Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 посвідку на постійне проживання в Україні шляхом видачі нової посвідки.
Повний текст рішення виготовлений та підписаний суддею 26.12.2018 року.
Рішення суду може бути оскаржено до П'ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги в місячний строк з дня отримання повного тексту судового рішення, в порядку п.15.5 Перехідних положень КАС України.
Суддя Єфіменко К.С.
.