Справа № 473/5052/18
"26" грудня 2018 р. Вознесенський міськрайонний суд Миколаївської області в складі судді Лузан Л.В., розглянувши матеріали цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення інфляційних витрат та 3% річних,
В грудні позивач ОСОБА_1 через свого представника ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до відповідача ОСОБА_2 про стягнення інфляційних витрат та 3% річних.
Справи позовного провадження розглядаються судом на підставі поданої позивачем позовної заяви, яка повинна відповідати вимогам ст.ст. 175,177 ЦПК України.
Так, як вбачається з матеріалів справи, сторони є громадянами ОСОБА_4 Республіки.
Джерела правового регулювання участі іноземного елемента у цивільному процесі України поділяються на дві групи: національне законодавство та міжнародні договори, в яких бере участь Україна.
Загальні засади регулювання правовідносин з іноземним елементом встановлені Конституцією України, статті якої гарантують забезпечення, охорону і захист прав і свобод людини. У ст. 26 Конституції України закріплено, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Згідно зі ст. 496 ЦПК України іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, іноземні держави (їх органи та посадові особи) та міжнародні організації мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів. При цьому іноземні особи мають процесуальні права та обов'язки нарівні з фізичними і юридичними особами України, за винятками, встановленими Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Відповідно до частини першої ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.
Згідно ч. 2 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України», якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
Тобто, розглядаючи справи за участю іноземного елемента, судам слід з'ясовувати наявність чинного між державами договору та за його наявності - порядку регулювання спірних правовідносин, що виникли.
Відповідно до ст. 76 Закону України «Про міжнародне приватне право», суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом зокрема у таких випадках:
- якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи - відповідача;
- якщо дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території України;
- в інших випадках, визначених законом України та міжнародним договором України.
Згідно ст. 17 Угоди між Україною та ОСОБА_4 Республікою про правову допомогу та співробітництво в цивільних справах від 23.11.2000 р., ратифікованої ВР України 05.07.2001р., якщо ця Угода не встановлює іншого, то суди Договірних Сторін мають юрисдикцію розглядати будь-які спори щодо цивільних справ, де відповідач має місце проживання. За позовами до юридичних осіб суди Договірних Сторін є компетентними, де юридична особа має орган управління чи представництво.
Тобто, на відміну від Закону України «Про міжнародне приватне право», який передбачає можливість розгляду справи як тоді, коли відповідач має на території України місце проживання або місцезнаходження, так і тоді, коли він має на території України рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, Угода між Україною та ОСОБА_4 Республікою про правову допомогу та співробітництво в цивільних справах від 23.11.2000р., передбачає, що юрисдикцію розглядати будь-які спори щодо цивільних справ мають ті суди Договірних Сторін, де відповідач має місце проживання.
В даному випадку Угода між Україною та ОСОБА_4 Республікою про правову допомогу та співробітництво в цивільних справах від 23.11.2000 р., є спеціальною нормою права по відношенню до Закону України «Про міжнародне приватне право», так як врегульовує правила надання правової допомоги та співробітництво в цивільних справах саме між Україною та ОСОБА_4 Республікою.
Враховуючи принцип необхідності застосування спеціальної норми права по відношенню до загальної норми права, а також пріоритетності застосування міжнародного договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, свідчить про те, що при визначенні підсудності по даній справі слід перш за все керуватися Угодою між Україною та ОСОБА_4 Республікою про правову допомогу та співробітництво в цивільних справах від 23.11.2000 р., що ратифікована ВР України 05.07.2001р., ст. 17 якої передбачає, що суди Договірних Сторін мають юрисдикцію розглядати будь-які спори щодо цивільних справ, де відповідач має місце проживання, і не передбачає юрисдикцію на розгляд спорів щодо цивільних справ за місцем знаходження рухомого чи нерухомого майна відповідача, на яке можна накласти стягнення.
Отже, в порушення вимог п.2 ч.3 ст. 175 ЦПК України, позивачем не зазначено останнє відоме зареєстроване місце проживання чи перебування відповідача в Україні.
Вказаний в ухвалі недолік позбавляє суд можливості відкрити провадження за цією справою.
Відповідно до ч. 1ст. 185 ЦПК України, суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених уст.ст.175, 177цього Кодексу, протягом п'яти днів з дня надходження до суду позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху.
Таким чином позивачу в п'ятиденний строк з моменту отримання копії ухвали слід усунути недоліки шляхом надання позову в новій редакції із зазначенням такої інформації.
Керуючись ч. 1ст. 185 ,ст.ст. 260, 261 ЦПК України, суд,
Позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення інфляційних витрат та 3% річних - залишити без руху, надавши позивачу строк їх усунення п'ять днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Суддя Л.В.Лузан