Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, буд. 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
місто Харків
02.01.2019 р. справа №520/12031/18
Харківський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Сліденка А.В., за участі: секретаря - Стрєлка О.В., представника позивача - Мехтієва Д.Б., представника відповідача - не прибув, розглянувши у порядку ст. 283 КАС України у відкритому судовому засіданні справу за заявою
Головного управління ДФС у Харківській області
до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2
пропро 1) підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків; 2) зупинення видаткових операцій на рахунках платника податків відкритих у банківських установах, -
встановив:
Суб'єкт владних повноважень, Головне управління Державної фіскальної служби у Харківській області, у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про 1) підтвердження обґрунтованості рішення контролюючого органу про адміністративний арешт майна платника податків, 2) зупинення видаткових операцій на рахунках платника у банку.
Аргументуючи заявлені вимоги зазначив, що платник податків допустив порушення закону, створивши перешкоди у проведенні перевірки у спосіб не допуску працівників контролюючого органу. Вказана обставина є одночасно визначеною законом підставою і для прийняття контролюючим органом власного рішення про адміністративний арешт майна платника податків, і для прийняття судом рішення про зупинення видаткових операцій на рахунках платника у банку.
Відповідач, ФОП ОСОБА_2 був сповіщений про дату, час та місце розгляду справи у порядку ст. 268 КАС України, отримувач сповіщення зазначив, що у правових відносинах з платником податків вже не перебуває.
З огляду на приписи ч. 1 ст. 2, ст. 205, ч. 4 ст. 242, ст. 268, ст. 283 КАС України суд вважає, що не прибуття до засідання представника відповідача не є перешкодою для відправлення правосуддя у даному конкретному випадку.
Суд, вивчивши доводи позову, заперечень проти позову, заслухавши представників сторін, виконавши вимоги процесуального закону стосовно збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, з'ясувавши обставини спірних правовідносин, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, котрі врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.
За матеріалами справи судом встановлено, що ГУ ДФС у Харківській області було видано наказ №8563 від 16.11.2018 р. про призначення фактичної перевірки діяльності платника податків - відповідача за період з 30.11.2016 р. по дату завершення.
Як з'ясовано судом, юридичною підставою для видання означеного наказу контролюючий орган обрав приписи п. 80.2.3 ст. 80 Податкового кодексу України, а фактичною підставою (тобто приводом) послугувало звернення покупця (споживача).
21.11.2018 р. контролюючим органом була здійснена спроба реалізації владних приписів наказу про призначення перевірки.
Уповноважений представник платника податків вчинив відмову від проведення перевірки, котра втілилась у письмових запереченнях від 21.11.2018 р.
Дані обставини також засвідчені актом від 21.11.2018 р. про відмову платника від проведення фактичної перевірки.
28.12.2018 р. (тобто по минуванню більш як календарного місяця) ГУ ДФС у Харківській області за цією подією видано рішення №15360/ФОП/20-40-14-10-19 про застосування умовного адміністративного арешту платника за адресою: м. Харків, пр-т Героїв Сталінграду, б. 1а, кв. 15 та м. Харків, вул. Шарікова, б. 29.
Вирішуючи спір, суд зазначає, що правовідносини з приводу адміністративного арешту майна платника податків за подією відмови від проведення перевірки унормовані, насамперед, приписами ст. 94 Податкового кодексу України.
Інші норми Податкового кодексу України, котрі врегульовують суміжні процедури арешту майна платника за іншими підставами (а саме: п. 20.1.31 ст. 20 (зупинення операцій на рахунках у банку за не допуск до обстеження приміщень і територій), п. 20.1.32 ст. 20 (зупинення операцій на рахунках у банку за створення перешкод у діяльності податкового керуючого), п. 20.1.33 ст. 20 (арешт за недостатність майна для погашення податкового боргу), п. 89.4 ст. 89 (зупинення операцій на рахунках у банку за не допуск податкового керуючого), п. 91.4 ст. 91 (зупинення операцій на рахунках у банку за невиконання законних вимог податкового керуючого) Податкового кодексу України) на спірні правовідносини не поширюються, а відтак, застосуванню при розв'язанні даного спору не підлягають.
Продовжуючи розгляд справи, суд відзначає, що згідно з п.п. 94.2.3 ст. 94 Податкового кодексу України адміністративний арешт майна платника податків (який у розумінні п. 94.1 ст. 94 Податкового кодексу України є винятковим способом забезпечення виконання платником податків його обов'язків (а не лише сплати податкового боргу), визначених законом) застосовується у разі, коли платник податків відмовляється від проведення документальної або фактичної перевірки за наявності законних підстав для її проведення або від допуску посадових осіб контролюючого органу.
Суд зауважує, що запроваджена п. 94.2.3 ст. 94 Податкового кодексу України підстава для застосування адміністративного арешту майна платника податків є самостійним приводом для реалізації контролюючим органом заходів податкового примусу виключно за процедурою ст.94 Податкового кодексу України і жодним чином не стосується інших аналогічних суміжних процедур, згаданих у п. 20.1.31 ст. 20 (зупинення операцій на рахунках у банку за не допуск до обстеження приміщень і територій), п. 20.1.32 ст. 20 (зупинення операцій на рахунках у банку за створення перешкод у діяльності податкового керуючого), п. 20.1.33 ст. 20 (арешт за недостатність майна для погашення податкового боргу), п. 89.4 ст. 89 (зупинення операцій на рахунках у банку за не допуск податкового керуючого), п. 91.4 ст. 91 (зупинення операцій на рахунках у банку за невиконання законних вимог податкового керуючого) Податкового кодексу України.
При цьому, суд відмічає, що за п. 94.2.3 ст.94 Податкового кодексу України до винної особи можуть бути застосовані два цілком окремі, самостійні та незалежні один від одного заходи державного податкового примусу, а саме: 1) контролюючим органом - арешт майна платника податків у порядку абз. 1 п. 94.6 ст. 96 Податкового кодексу України з подальшим судовим підтвердженням відповідно до абз.1 п. 94.10 ст. 94 цього ж кодексу; 2) судом - арешт коштів у порядку абз.3 п.94.6 ст.96 Податкового кодексу України за зверненням контролюючого органу.
Такий самий по суті правовий висновок Верховного Суду з приводу застосування ст. 94 Податкового кодексу України викладений у постанові палати Касаційного адміністративного суду від 27.11.2018 р. по справі №820/1929/17 (касаційне провадження №К/9901/40847/18).
З огляду на викладене, суд вважає, що відсутність судового акту про підтвердження обґрунтованості рішення контролюючого органу з приводу адміністративного арешту майна платника податків не є правовою перешкодою для накладення арешту на кошти платника.
Норми Податкового кодексу України не містять жодних підстав для висновку про існування інституту загального адміністративного арешту майна платника податків, складовими якого є арешт усього майна платника за винятком коштів та арешт коштів платника.
Суд зауважує, що кожен з наведених заходів державного податкового примусу спрямований на створення рівнозначних юридичних наслідків відносно окремих об'єктів власності платника: 1) обмеження правомочностей власника відносно усіх активів (окрім коштів) у зв'язку з невиконанням податкового обов'язку у вигляді допуску до перевірки та подання документів до перевірки; 2) обмеження правомочностей власника відносно коштів у зв'язку з невиконанням податкового обов'язку у вигляді допуску до перевірки та подання документів до перевірки.
Розв'язуючи спір, суд бере до уваги, що закон не містить ані визначення, ані будь-яких кваліфікуючих ознак діяння платника з приводу відмови від перевірки чи не допуску до перевірки.
Водночас із цим, за приписами абз. 5 п. 81.1 ст. 81 Податкового кодексу України підставою для недопущення посадових (службових) осіб контролюючого органу до проведення документальної виїзної або фактичної перевірки є: 1) непред'явлення або направлення на перевірку, або копії наказу про призначення перевірки, або службового посвідчення, 2) ненадіслання копії наказу про призначення перевірки, 3) пред'явлення оформлених без додержання вимог закону або направлення на перевірку, або копії наказу про призначення перевірки, або службового посвідчення.
Суд зауважує, що згідно з абз. 2-3 п. 81.1 ст. 81 Податкового кодексу України вимогами до форми та змісту направлення на перевірку визначені: 1) підпис керівника контролюючого органу (заступника керівника чи уповноваженої особи), 2) печатка контролюючого органу, 3) дата видачі направлення, 4) найменування контролюючого органу, 5) реквізити наказу про проведення відповідної перевірки, 6) найменування та реквізити суб'єкта перевірки або об'єкта перевірки, 7) мета перевірки, 8) вид перевірки, 9) підстави перевірки, 10) дата початку перевірки, 11) тривалість перевірки, 12) посада та прізвище посадової (службової) особи, яка проводитиме перевірку; а вимогами до форми та змісту наказу про призначення перевірки визначені: 1) підпис керівника контролюючого органу (заступника керівника чи уповноваженої особи), 2) печатка контролюючого органу, 3) дата видачі, 4) найменування контролюючого органу, 5) найменування та реквізити суб'єкта перевірки або адреса об'єкта перевірки, 6) мета перевірки, 7) вид перевірки, 8) підстави перевірки, 9) дата початку перевірки, 10) тривалість перевірки, 11) період діяльності, який підлягає перевірці.
Абзац 6 п.п. 81.1 ст. 81 Податкового кодексу України містить імперативне застереження, відповідно до якого відмова платника податків та/або посадових (службових) осіб платника податків (його представників або осіб, які фактично проводять розрахункові операції) від допуску до перевірки на інших підставах, ніж визначені в абзаці п'ятому цього пункту, не дозволяється.
Тому, суд вважає, що будь-яке діяння платника податків, котре не охоплюється ознаками за абз. 5-6 п. 81.1 ст. 81 Податкового кодексу України, не може бути кваліфіковано як відмова від проведення перевірки.
Окремо суд зважає, що платник податків у порядку абз. 6 п.п. 81.1 ст. 81 Податкового кодексу України має право оцінювати на відповідність закону документи контролюючого органу відносно призначення та проведення перевірки виключно у межах параметрів за зовнішнім оформленням, незгода платника з суттю підстав для призначення перевірки не є підставою для відмови у допуску працівників контролюючого органу до перевірки, позаяк підстави для перевірки визначені зовсім іншими нормами закону, а саме: ст.ст.75, 77, 78, 80 Податкового кодексу України.
Вирішуючи справу, суд наголошує, що за спеціальним правилом абз. 7 п. 81.1 ст. 81 Податкового кодексу України у разі відмови платника податків та/або посадових (службових) осіб платника податків (його представників або осіб, які фактично проводять розрахункові операції) розписатися у направленні на перевірку посадовими (службовими) особами контролюючого органу складається акт, який засвідчує факт відмови. У такому випадку акт про відмову від підпису у направленні на перевірку є підставою для початку проведення такої перевірки.
Таким чином, закон прямо передбачає, що навіть відмова службових (посадових, уповноважених) осіб платника від одержання у працівників контролюючого органу документів про перевірку не є відмовою від перевірки, позаяк перевірка розпочинається безвідносно до названої події.
З огляду на викладені вище міркування, суд доходить до переконання про те, що у спірних правовідносинах відсутня подія відмови платника від проведення перевірки у розумінні ст. 81 Податкового кодексу України.
Вказана обставина є окремою, самостійною та достатньою підставою для відмови у позові.
Судом з'ясовано, що спір склався у зв'язку з реалізацією контролюючим органом приписів наказу про призначення фактичної перевірки діяльності платника податків, який у цілях застосування адміністративного арешту п.п. 94.2.3 ст. 94 Податкового кодексу України повинен ґрунтуватися на законних підставах.
За визначенням п.п. 75.1.3 ст. 75 Податкового кодексу України фактичною вважається перевірка, що здійснюється за місцем фактичного провадження платником податків діяльності, розташування господарських або інших об'єктів права власності такого платника. Така перевірка здійснюється контролюючим органом щодо дотримання норм законодавства з питань регулювання обігу готівки, порядку здійснення платниками податків розрахункових операцій, ведення касових операцій, наявності ліцензій, свідоцтв, у тому числі про виробництво та обіг підакцизних товарів, дотримання роботодавцем законодавства щодо укладення трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками (найманими особами).
З наведеного визначення випливає, що окремими предметами фактичної перевірки є: 1) обіг готівки, 2) розрахункові операції, 3) касові операції, 4) ліцензії та свідоцтва (у тому числі про виробництво та обіг підакцизних товарів), 5) трудові відносини у частині укладення договору (оформлення трудових відносин з працівниками (найманими особами).
Указаним обумовлено запровадження законодавцем правила, у силу якого окремі підстави призначення фактичної перевірки прямо співвідносяться з окремими предметами фактичної перевірки.
Так, згідно з п. 80.2.1 ст. 80 Податкового кодексу України фактична перевірка призначається відносно 1) виробництва та обігу підакцизних товарів, 2) розрахункових операцій, 3) касових операцій, 4) патентів, ліцензій та інших документів у разі коли за результатами перевірок інших платників податків виявлено факти, які свідчать про можливі порушення особою вимог закону.
Відповідно до п.п. 80.2.2 ст. 80 Податкового кодексу України фактична перевірка призначається відносно 1) розрахункових операцій, 2) касових операцій, 3) патентів, ліцензій та інших документів у разі одержання від державних органів або органів місцевого самоврядування інформації про можливі порушення особою вимог закону.
За правилами п.п. 80.2.3 ст. 80 Податкового кодексу України фактична перевірка призначається відносно 1) розрахункових операцій, 2) касових операцій, 3) патентів, ліцензій та інших документів у разі надходження письмового звернення покупця (споживача).
Підпунктом 80.2.4 ст. 80 Податкового кодексу України передбачено призначення фактичної перевірки у разі неподання обов'язкової звітності про використання реєстраторів розрахункових операцій, розрахункових книжок та книг обліку розрахункових операцій, подання їх із нульовими показниками.
Відповідно до п. 80.2.5 ст. 80 Податкового кодексу України фактична перевірка призначається відносно 1) виробництва, обліку, зберігання та транспортування спирту, 2) виробництва, обліку, зберігання та транспортування алкогольних напоїв, 3) виробництва, обліку, зберігання та транспортування тютюнових виробів, 4) цільового використання спирту, 5) обладнання акцизних складів витратомірами-лічильниками та/або рівномірами-лічильниками, 6) здійснення функцій, визначених законодавством у сфері виробництва і обігу спирту, 7) здійснення функцій, визначених законодавством у сфері виробництва і обігу алкогольних напоїв, 8) здійснення функцій, визначених законодавством у сфері виробництва і обігу тютюнових виробів, 9) здійснення функцій, визначених законодавством у сфері виробництва і обігу пального у разі наявності чи одержання інформації про порушення особою вимог закону.
Підпунктом 80.2.6 ст. 80 Податкового кодексу України визначено, що фактична перевірка призначається у разі виявлення за результатами попередньої фактичної перевірки порушення законодавства з питань, визначених у п.п. 75.1.3. ст. 75 Податкового кодексу України (тобто 1) обіг готівки, 2) розрахункові операції, 3) касові операції, 4) ліцензії та свідоцтва (у тому числі про виробництво та обіг підакцизних товарів), 5) трудові відносини у частині укладення договору (оформлення трудових відносин з працівниками (найманими особами).
Згідно з п.п. 80.2.7 ст. 80 Податкового кодексу України фактична перевірка призначається відносно 1) використання праці найманих осіб без належного оформлення трудових відносин, 2) виплати працівникам доходів у вигляді заробітної плати без сплати податків до бюджету, 3) ведення підприємницької діяльності без державної реєстрації у разі наявності чи одержання інформації про порушення особою вимог закону.
Таким чином, жодна з окреслених у п.п.80.2.1 - 80.2.7 ст.80 Податкового кодексу України підстав фактичної перевірки не охоплює одночасно та одразу усіх питань як предмету фактичної перевірки згідно з п.75.1.3 ст.75 Податкового кодексу України.
Судом установлено, що у спірних правовідносинах контролюючий орган призначив фактичну перевірку на підставі п. 80.2.3 ст.80 Податкового кодексу України.
Разом із тим, предметом цієї перевірки контролюючий орган визначив увесь спектр питань згідно з п. 75.1.3 ст. 75 Податкового кодексу України, хоча п. 80.2.3 ст. 80 Податкового кодексу України охоплює лише частину з них (а саме: 1) розрахункові операції, 2) касові операції, 3) патенти, ліцензії та інші документи).
Отже, предмет призначеної контролюючим органом у спірних правовідносинах фактичної перевірки не співвідноситься із підставою фактичної перевірки.
Вказана обставина є окремою, самостійною та достатньою підставою для відмови у позові.
Окремо суд бере до уваги, що за змістом п. 80.2.3 ст. 80 Податкового кодексу України приводом для призначення контролюючим органом фактичної перевірки є письмове звернення покупця (споживача).
На виконання вимог ст. 9 КАС України задля з'ясування об'єктивної істини по справі судом від контролюючого органу було витребувано документи про підстави для призначення спірної фактичної перевірки.
З наданої контролюючим органом копії картки звернення особи на гарячу урядову лінію від 03.11.2018 р. випливає, що заявник не був покупцем (споживачем) товарів (робіт, послуг) у ФОП ОСОБА_2
У зверненні йде мова про те, що заявник виконував функцію найманого працівника у ФОП ОСОБА_2 з 01.10.2018 р. по 31.10.2018 р. і брав участь у вчиненні порушень закону (реалізація алкогольних напоїв без акцизу, розбавлення горілки водою, обмір споживачів на 20 г алкоголю при продажу горілки на розлив, не проведення розрахункових операцій через касовий апарат тощо).
Звернення такого змісту не підпадає під дію п. 80.2.3 ст. 80 Податкового кодексу України, що помилково було проігноровано контролюючим органом.
Окрім того, звернення містить відомості про діяльність ФОП - платника податків починаючи з 01.10.2018 р., а контролюючий орган, діючи на власний розсуд у самотужки визначеному порядку, вдався до розширення часового проміжку перевірки до 30.11.2016 р.
Розв'язуючи спір, суд бере до уваги і приписи ч. 2 ст. 19 Конституції України, де передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Суд відмічає, що у спірних правовідносинах дія контролюючого органу з проведення фактичної перевірки мала місце 21.11.2018 р.
Вчинена, на думку контролюючого органу, відмова платника від проведення фактичної перевірки також припадає на 21.11.2018 р.
З урахуванням строків, механізму та призначення адміністративного арешту майна платника податків згідно з ст. 94 Податкового кодексу України та ст. 283 КАС України подія прийняття контролюючим органом власного рішення про застосування адміністративного арешту майна та подія звернення контролюючого органу до суду з вимогою про застосування адміністративного арешту майна повинні бути максимально наближеними до календарної дати відмови платника від перевірки (не допуску до перевірки).
Однак, у даному конкретному випадку контролюючий орган прийняв рішення про звернення до суду та рішення про застосування адміністративного арешту майна платника лише 28.12.2018 р. (тобто по минуванню більш як місяця від спроби проведення перевірки), що не узгоджується з самою суттю адміністративного арешту активів як невідкладного та негайного заходу податкового примусу за вчинення особою протиправного діяння.
Вказана обставина є окремою, самостійною та достатньою підставою для відмови у позові.
Згідно з ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Приписи ч. 1 ст. 2 та ч. 4 ст. 242 КАС України вимагають від адміністративного суду забезпечити захист прав та інтересів невладного суб'єкта.
Проведений судовий розгляд показав, що заявлена владним суб'єктом вимога порушує права та охоронювані законом інтереси особи у галузі податкової справи, а тому не підлягає до задоволення.
Розподіл судових витрат належить провести за правилами ст.ст. 139, 143 КАС України та Закону України "Про судовий збір".
Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст. 6-9, ст.ст. 72-77, 211, 241-243, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
вирішив:
Заяву - залишити без задоволення.
Роз'яснити, що рішення підлягає оскарженню шляхом подання апеляційної скарги до Харківського апеляційного адміністративного суду (або фактичного та юридичного правонаступника згаданого органу судової влади) у порядку п. 15.5 Розділу VII КАС України та у строк згідно з ч. 8 ст. 283 КАС України, а саме: протягом 10 днів з дати проголошення судового рішення.
Роз'яснити, що рішення набирає законної сили відповідно до ст. 255 КАС України.
Судове рішення виготовлено у повному обсязі 02.01.2019 року.
Суддя Сліденко А.В.