28 грудня 2018 року м. Ужгород№ 807/117/18
Закарпатський окружний адміністративний суд у складі:
головуючої - судді Калинич Я.М.,
при секретарі судового засідання - Попович М.М.,
за участю:
позивач - ОСОБА_1,
представник позивача - ОСОБА_2,
представник відповідача - Радь О.І.,
перекладач - Хассан Ахмад Пак,
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про скасування рішення та зобов'язання вчинити дії, -
У відповідності до ч.3 ст.243 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засіданні 28 грудня 2018 року проголошено вступну та резолютивну частини Рішення. Рішення в повному обсязі складено 02 січня 2019 року.
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулася до Закарпатського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Державної міграційної служби України (далі - відповідач, ДМС України), якою просить: 1) Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; 2) Зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що рішенням Державної міграційної служби України № 424-17 від 17 листопада 2017 року позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту створює для позивача загрозу повернення до країни громадянської приналежності де позивачу загрожує небезпека, а саме реальна небезпека бути підданому нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню в порушенн ст.3 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, через переслідування з боку радикальних мусульман. Тому просить визнати рішення про відмову у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту протиправним, скасувати його та зобов'язати повторно розглянути питання про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В судовому засіданні позивач та представник позивача підтримали позовні вимоги та просили їх задовольнити. Позивач крім того, в судовому засіданні пояснила, що її особисто в країні походження не переслідують, але переслідують християн радикально налаштовані мусульмани. Також, зазначила, що вона не брала участі у бійках між мусульманами та християнами на вулицях, але була їх свідком. Підтвердила, що з сусідами - мусульманами жила мирно без конфліктів. ОСОБА_1 має матір, брата та сестер, двох дітей, які проживають і надалі в Пакистані, місто Карачі. Додала, що родичі, які проживають в Пакистані і є християнами, не переслідують. Також, позивач в судовому засіданні повідомила суду, що вони з чоловіком приїхали в Україну з метою туризму.
Відповідач надав суду відзив на позовну заяву, згідно якого вважає позовні вимоги необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню мотивуючи тим, що на основі всебічного вивчення наданих позивачем матеріалів, а також матеріалів по країні походження, співбесід по уточненню викладених ОСОБА_1 фактів, немає підстав вважати, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Таким чином, рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймалось з врахуванням та дослідженням всіх обставин справи та є правомірним.
В судовому засіданні представник відповідача проти задоволення позову заперечив з мотивів, зазначених у відзиві на позовну заяву.
Дослідивши матеріали справи,заслухавши пояснення представників сторін та покази свідків, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні адміністративного позову, виходячи з наступного.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 громадянка Пакистану, пенджабка за національністю, християнка за віросповіданням. До виїзду з Пакистану проживала в місті Лахор.
29 червня 2017 року позивач звернулася до Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до Висновку від 19 липня 2017 року працівника ГУДМС України в Закарпатській області щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатом аналізу суб'єктивних і об'єктивних елементів заяви, зроблено висновок, що невід'ємне право заявниці на життя, свободу і безпеку може бути порушено, якщо вона повернеться до Пакистану. На підставі наведеного вважає доцільним прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту щодо громадянки Пакистану ОСОБА_1.
За наслідками розгляду заяви, проведених співбесід, інформації по країни походження 19 жовтня 2017 року Головним управлінням ДМС України в Закарпатській області прийнято висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_1.
Рішенням ДМС України від 17 листопада 2017 року за № 424-17 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ОСОБА_1, відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абз. 5 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі, стосовно якої встановлено, що умови передбачені пунктами 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону відсутні.
В ході судового розгляду, за клопотанням представника відповідача залучено головного спеціаліста відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України ОСОБА_8, як свідка для дачі пояснення про розгляд документів позивача.
Свідок ОСОБА_8 під час судового засідання пояснила, що статус біженця має індивідуальний характер, а не надається всім християнам,які проживають в Пакистані. Кожна заява розглядається окремо. Також, свідок наголосила суду, що в Пакистані проживає понад 2 мільйонів християн, при цьому близько 90% християн проживають в провінції Пенджаб, звідки походить позивач. Зазначила, що у відповіді Посольства України в Ісламській Республіці Пакистан від 13.10.2017 року зазначається, що звернень до Посольства та Почесного консульства України в місті Карачі щодо надання притулку в Україні у зв'язку з утисканням в Пакмстані християнської меншини не надходило. Проповідування в Пакистані християнських вірувань об'єктивно ускладнено, проте, за результатами проведення зустрічей з окремими християнськими релігійними діячами, аналізу матеріалів ЗМІ та офіційних повідомлень державних органів влади - в Пакистані не відслідковуються ознаки масового утискання християн. Враховуючи постійне налагодження нових каналів нелегальної міграції з подальшою легалізацією громадян Пакистану в Україні, пропонуємо упереджено підходити до питання надання їм статусу осіб, які потребують додаткового захисту або статусу біженця.
Надаючи правову оцінку рішенню ДМС України № 424-17 від 17 листопада 2018 року, суд керувався наступним.
Статтею 19 Конституції Українивизначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Нормативно-правовим актом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011 року № 3671-VI (у редакції Закону станом на час виникнення спірних правовідносин, далі Закон 3671).
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону 3671 біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону 3671 особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону 3671 особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до ч. 2 ст. 5 Закону 3671 особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до ст. 6 Закону 3671 не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Обєднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Відповідно до ч. 1 ст. 8 Закону 3671 центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону 3671 розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Згідно з ч. 2 ст. 9 Закону 3671 працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.
Відповідно до ч. 11 ст. 9 Закону 3671 після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до ч. 12 ст. 9 Закону 3671 особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.
Відповідно до ч. 5 ст. 10 Закону 3671 за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до ч. 2 ст. 12 Закону 3671 рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду.
Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Згідно п. 195, 196 Керівництва УВКБ ООН по процедурах та критеріях визначення статусу біженців (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року щодо статусу біженця) 1992 р. http://www.unhcr.org/4d93528a9.pdf-
В кожному конкретному випадку всі необхідні факти мають бути надані, в першу чергу, самим заявником, потім особа, уповноважена проводити процедуру встановлення статусу біженця (перевіряючий) має оцінити всі доводи та достовірність тверджень заявника.
Згідно з п. 5 ст. 4 Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 року № 8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Проте, заява позивача зазначеним критеріям не відповідала, що і зумовило прийняття оскаржуваного рішення.
Так, громадянка ОСОБА_1 при зверненні із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вказала, що причиною виїзду з країни постійного проживання є те, що пакистанські люди нас вбивають.
Під час співбесіди 13.07.2017 року позивач повідомила, що три або чотири роки тому почалися проблеми. Зокрема, вибухи в церквах, які вчиняли таліби. Таліби вбивають християн, тому християни не можуть вільно відвідувати храми. Озброєні люди з бородами і в одязі, який носять представники пакистанського талібану, перекривали дорогу і не пропускали йти на богослужіння християн в церкви. До самих церков таліби не заходять, але на підступах перешкоджали входу до храму. Позивач не розповідала про факт погроз щодо неї особисто.
Під час співбесіди 11.10.2017 року вона вказує, що була свідком кількох бійок між мусульманами та християнами на вулиці. Однак з сусідами - мусульманами жила мирно, без конфліктів. Вона не надала достатньо детальних свідчень про те, як і за яких обставин представник талібану звертався до неї із погрозами. Згідно її тверджень представник талібану не застосовував до неї фізичного насильства. Позивач стверджувала, що християнам погрожували, з метою, щоб вони змінили віру і прийняли мусульманство.
Позивачем не доведено, що перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, позивачем не надано жодного доказу на підтвердження обґрунтованості побоювань загрози життю, не доведено існування умов для визнання його біженцем або особою, яка потреб.
Також суд враховує, що позивач прибула в Україну 02.06.2017 року. Разом з тим, із заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернулася тільки 29 червня 2017 року, після того як була затримана на ділянці відповідальності Мукачівського прикордонного загону на ділянці відділу прикордонної служби «В.Паладь» Мукачівського прикордонного загону, в районі 29 прикордонного знаку, під час спроби незаконного поза пунктом пропуску перетинання державний кордон з України в Угорщину, у складі групи осіб. Вказані обставини підтверджується протоколом співбесіди від 13 липня 2017 року та листом Мукачівського прикордонного загону від 17 липня 2017 року, та ставлять під сумнів реальність побоювань переслідування та намір позивача отримати в Україні статус біженця.
Крім того, суд зазначає, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад із резолюцій Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державним комітетом України у справах національностей та релігій, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації.
За інформацією Міністерства закордонних справ України (http://tripadvisor.mfa.gov.ua/?p=29) у зв'язку з посиленням терористичної активності та погіршенням безпекової ситуації на території Ісламської Республіки Пакистан, від 25.10.2016 р. Посольство рекомендує громадянам України категорично утриматися від відвідування таких регіонів Ісламської Республіки Пакистан: Зона племен федерального управління (Federally Administered Tribal Area), особливо агентства Хайбер, Курам, Моманд та Північний Вазирістан; провінція Хайбер Пахтунхва, включаючи райони міст Пешавар, Чарсадда, Кохат, Танк, Банну, Лаккі, ОСОБА_Дера Ісмаїл Ханера, Свабі, Мардан та Хангу, агентства Сват, Бунер, Нижній Дір та Чітрал, а також долини Калеш та Бамоборед; Західна та північна частини провінції Балочистан, особливо міста Кветта (столиця провінції). округ Гілгіт північної області Гілгіт Балтістан; околиця міста Карачі (столиця провінції Сінд). інші регіони можуть бути рекомендовані для відвідування за умов вжиття приймаючою стороною відповідних заходів безпеки (надання цілодобової озброєної охорони, ескортування вздовж маршрутів пересування тощо).
Так, у відкритих джерелах міститься інформація (ІНФОРМАЦІЯ_1) щодо звільнення в Пакистані християнки, яка засуджена до страти за богохульсто.
Так, Верховний суд Пакистану виніс виправдувальний вирок жінці, яка 2010 року була засуджена до смертної кари за богохульство.
Християнка ОСОБА_17, смертний вирок щодо якої у справі про богохульство раніше скасував Верховний суд Пакистану, відпущена на свободу, повідомляє Интерфакс.
Зі слів представника МЗС Пакистану, ОСОБА_17 звільнена і нині в безпеці, проте де вона перебуває, не розкривається. Християнка згодом може безперешкодно залишити країну.
Раніше Верховний суд Пакистану виніс виправдувальний вирок ОСОБА_17, яка 2010 року була засуджена до смертної кари за богохульство. ОСОБА_17, що, відповідно до законодавства Пакистану, тягне за собою вищу міру покарання.
Отже, ОСОБА_17 могла стати першою жінкою в Пакистані, яку стратили б за богохульство відповідно до законодавства.
Також, слід зазначити, що вперше в історії Пакистану на території державного університету відкрито християнську каплицю.(ІНФОРМАЦІЯ_2
Йдеться про церковцю Пресвятої Марії, розміщену в атріумі Сільськогосподарського Університету в Фейсалабаді. В неділю, 15 квітня 2018 р., храм посвятив Ісламабадсько-Равальпіндійський Архиєпископ ОСОБА_18, який очолює місцеву єпископську конференцію та є адміністратором Фейсалабадської дієцезії. Про це повідомляє інформагентство «Fides».
Відкриття каплиці відбулося за участі віце-канцлера вузу ОСОБА_19, викладачів, студентів та духовних осіб. Архиєпископ ОСОБА_18 відзначив старання християнської спільноти навчального закладу, яка зуміла подбати про те, щоб спорудити християнське місце культу поряд з уже існуючим ісламським. «Спорудження храму в університетському комплексі є посланням любові та гармонії для всієї країни, - сказав він. - Християнський люд приходитиме до цієї церковці та молитиметься за поступ і процвітання університету й Пакистану».
За словами ієрарха, ця подія є здійсненням слів ОСОБА_16, батька-засновника сучасної пакистанської держави, який у своїй промові до народу в 1947 році казав: «Ви - вільні, вільні відвідувати свої храми. Ви вільні ходити до своїх мечетей чи будь-яких інших місць культу в цій Пакистанській державі. Ви можете сповідувати будь-яку релігію чи вірування».
Згідно правової позиції ЄСПЛ, що неодноразово відображалася у рішеннях ЄСПЛ, зокрема, у справі ABUHMAID v. UKRAINE (заява №31183/13) від 12.01.2017 року, необхідно наголосити, що держави користуються певною свободою розсуду, коли йде мова про встановлення умов потрапляння іноземців на її територію та їх проживання там (див. Osman v. Denmark, no. 38058/09, § 54, 14 червня 2011), і відсутні підстави для висновку про те, що відповідні умови в Україні очевидно необґрунтовані або свавільні. з цього приводу Суд зазначає, що Конвенція не гарантує право іноземців потрапити або мешкати у конкретній країні. Також нею не гарантуються право отримати певний вид дозволу на проживання (див. ІНФОРМАЦІЯ_3
Разом з цим, ситуація у країні походження позивача не є такою, що надає безумовних підстав для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а надані представником позивача докази характеризують загальне положення в країні походження заявника та не містять конкретних відомостей про його утиски.
Позивачем не надано аргументованих та обґрунтованих пояснень з урахуванням критеріїв про причини, з яких позивач не може повернутися в країну своєї громадянської належності, достовірних доказів та аргументованих пояснень про факти переслідування та доводів щодо відмови країни його громадянської належності захищати його права від дискримінації, переслідувань, що свідчить про відсутність належного обґрунтування побоювань стати жертвою переслідувань та про неможливість користуватися захистом країни свого походження.
З огляду на вищенаведене, суд погоджується з висновком відповідача про те, що позивачем не доведено обґрунтованості побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також щодо загрози його життю, безпеці, чи свободі, в країні походження.
За таких обставин суд вважає, що рішення відповідача № 424-17 від 17 листопада 2017 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийняте уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України.
Щодо вимоги позивача про зобов'язання ДМС України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд приходить до висновку про відмову в її задоволенні, оскільки вказана вимога є похідною позовною вимогою.
У відповідності до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідачем доведено та матеріалами справи підтверджено законність та правомірність винесення оскарженого рішення, підстав для його скасування не вбачається, а тому суд вважає за необхідне відмовити у задоволенні позовних вимог повністю.
Керуючись ст. ст. 5, 19, 77, 243, 246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про скасування рішення та зобов'язання вчинити дії - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції (з урахуванням особливостей, що встановлені пп. 15.5 п. 15 Розділу VII КАС України).
СуддяЯ.М. Калинич