Постанова
Іменем України
18 грудня 2018 року
місто Київ
справа № 753/15642/16-ц
провадження № 61-30707св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Стрільчука В. А.,
суддів: Кузнєцова В. О., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_3,
відповідачі: Державна казначейська служба України, Генеральна прокуратура України, прокуратура Дарницького району міста Києва (Київська місцева прокуратура № 2 міста Києва), Дарницьке управління поліції Головного управління національної поліції в місті Києві, Прокуратура міста Києва, Печерський районний суд міста Києва, Окружний адміністративний суд міста Києва, Київський апеляційний адміністративний суд, Вищий адміністративний суд України, Головне територіальне управління юстиції у місті Києві,
третя особа - Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у місті Києві,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 08 листопада 2016 року у складі судді Даниленка В. В. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 20 вересня 2017 року у складі колегії суддів: Оніщука М. І., Українець Л. Д., Шебуєвої В. А.,
У серпні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зазначеним позовом до відповідачів, у якому просив визнати незаконними рішення, дії та бездіяльність Генеральної прокуратури України, прокуратури Дарницького району міста Києва (Київська місцева прокуратура № 2 міста Києва), Дарницького управління поліції Головного управління національної поліції в місті Києві, Прокуратури міста Києва, Печерського районного суду міста Києва, Окружного адміністративного суду міста Києва, Київського апеляційного адміністративного суду, Вищого адміністративного суду України, Головного територіального управління юстиції у місті Києві, відшкодувати на його користь солідарно з відповідачів за рахунок Державного бюджету України, стягнувши з Державної казначейської служби України, за завдану йому майнову шкоду в розмірі 25 000 000, 00 грн та моральну шкоду у розмірі 25 000 000, 00 грн, а разом 50 000 000, 00 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що права та свободи ОСОБА_3 почали порушувати посадові особи Генеральної прокуратури України
(далі - ГПУ), зокрема, особисто колишній Генеральний прокурор України ОСОБА_4, до якого звернулися в незаконний, в неофіційний спосіб працівники іноземної спецслужби, а саме: Комітету державної безпеки Республіки Білорусь (далі - КДБ Республіки Білорусь) після надання позивачу Україною за рішенням Державного комітету України у справах національностей та міграції політичного притулку за незаконне переслідування в Республіці Білорусь за ознакою політичних переконань, з чим в КДБ Республіки Білорусь та інших державних органах Республіки Білорусь були незадоволені, і тому звернулися неофіційно до ОСОБА_4, після чого за підбурюванням ОСОБА_4 незаконне переслідування на території України здійснювалося іншими відповідачами.
У червні 2012 року за незаконних рішень, дій та бездіяльності посадових та службових осіб у змові з посадовими особами КДБ Республіки Білорусь та іншими державними органами Республіки Білорусь було знищено належний позивачу будинок у місті Мінську вартістю 25 000 000, 00 грн, після чого незаконні рішення, дії та бездіяльність посадових і службових осіб відповідачів за змовою були і є скерованими на блокування процесу законного поновлення порушених прав шляхом відшкодування за рахунок держави матеріальної і моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органами досудового розслідування, прокуратури або суду, а так само іншими органами державної влади України, їх посадовими і службовими особами при здійсненні ними своїх повноважень.
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 08 листопада 2016 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що ОСОБА_3 не надав суду будь-яких належних та допустимих доказів на доведення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів відповідачами. Доводи позивача, викладені в позовній заяві, мають винятково
абстрактно-декларативний характер та не знайшли підтвердження під час розгляду справи.
Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 20 вересня 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Ухвала апеляційного суду обґрунтовувалась тим, що вимоги позивача до відповідачів про відшкодування йому майнової шкоди, спричиненої знищенням його будинку, який розташований в Республіці Білорусь, ґрунтуються лише на припущеннях і власній суб'єктивній думці позивача, який переконаний, що саме відповідачі (органи державної влади України) повинні нести відповідальність за знищення його майна на території іншої держави. Так само є абсолютно надуманими вимоги позивача про відшкодування моральної шкоди, оскільки матеріали справи не містять належних і допустимих доказів наявності такої шкоди, протиправності діянь її заподіювачів, наявності причинного зв'язку між шкодою і протиправними діяннями заподіювачів та їхньої вини в її заподіянні такої шкоди.
У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3 просив скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
Касаційна скарга обґрунтовувалась тим, що суди не дослідили надані ОСОБА_3 докази на підтвердження завданої йому шкоди. Суд першої інстанції не врахував подані позивачем доповнення до позовної заяви від 27 вересня 2017 року та від 04 жовтня 2017 року. На переконання заявника, суддя Дарницького районного суду міста Києва ОСОБА_5 надав секретарю судового засідання ОСОБА_6 злочинний наказ не надавати ОСОБА_3 на ознайомлення матеріали цивільної справи. 08 листопада 2016 року суддя видалив його із зали судового засідання, внаслідок чого позбавив процесуальних прав, передбачених статтями 27, 128-193 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року
№ 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року). Суди не дослідили рішення і чотири ухвали, якими встановлена незаконною бездіяльність відповідачів.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 грудня 2017 року відкрито касаційне провадження.
Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду у травні 2018 року.
Ухвалою Верховного Суду від 26 листопада 2018 року справу призначено до судового розгляду.
Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив висновок, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України 2004 року, відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Звертаючись до суду з цим позовом, позивач посилався на порушення його прав відповідачами, заподіяння йому майнової шкоди шляхом знищення належного йому майна (будинку), яка підлягає солідарному відшкодуванню відповідачами за рахунок коштів Державного бюджету України, а також стверджував, що в такому ж порядку підлягає відшкодуванню на його користь й моральна шкода, заподіяна йому незаконними рішеннями, діями і бездіяльністю відповідачів.
Щодо пред'явлених позовних вимог до Печерського районного суду міста Києва, Окружного адміністративного суду міста Києва, Київського апеляційного адміністративного суду, Вищого адміністративного суду України
Згідно із частиною першою статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права.
Згідно із частиною першою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у зазначеній редакції судове рішення, яким закінчується розгляд справи в суді, ухвалюється іменем України. Таким чином, суддя виступає як посадова особа, уповноважена на виконання функцій держави, а не як приватна особа, до якої можна звернутися з позовом.
Відповідно до частини другої статті 124 Конституції України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Згідно із статтями 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист в суді свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, зокрема, шляхом відшкодування моральної шкоди.
Проте, у справі, яка переглядається, між позивачем та судом (суддею) зазначені правовідносини не виникли, тому справа не підсудна судам загальної юрисдикції.
Відповідно до статті 125 Конституції України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) в Україні діють місцеві, апеляційні, вищі спеціалізовані суди та Верховний Суд України.
Особи мають право оскаржити судове рішення до судів вищої інстанції в порядку та з підстав, визначених у процесуальному законодавстві.
Отже, чинне законодавство дає можливість особі повною мірою реалізувати своє право на оскарження судового рішення.
Законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів (судів), вчинених під час розгляду конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю.
За таких обставин необхідно зробити висновок, що належним відповідачем у таких спорах може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя.
Такий же правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 01 березня 2017 року у справі № 6-3139цс16, підстав відступити від якого судом касаційної інстанції не встановлено.
Зважаючи на наведене та враховуючи, що відповідачами у справі позивач визначив Печерський районний суд міста Києва, Окружний адміністративний суд міста Києва, Київський апеляційний адміністративний суд, Вищий адміністративний суд України, провадження в частині вимог до цих відповідачів підлягає закриттю як таке, що не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.
Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності.
Враховуючи наведене, необхідно дійти висновку, що позовні вимоги, пред'явлені до Печерського районного суду міста Києва, Окружного адміністративного суду міста Києва, Київського апеляційного адміністративного суду, Вищого адміністративного суду України не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Пунктом 5 частини першої статті 409 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині.
Відповідно до змісту частини першої статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу.
Щодо пред'явлених позовних вимог до Державної казначейської служби України, Генеральної прокуратури України, прокуратури Дарницького району (Київської місцевої прокуратури № 2 міста Києва), Дарницького управління поліції Головного управління національної поліції в місті Києві, Прокуратури міста Києва, Головного територіального управління юстиції у місті Києві
Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
За змістом частини першої, пункту 1 частини другої статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).
За приписами частин першої та другої статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
У статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Згідно з частиною першою статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
У частині другій статті 1167 ЦК України визначено, що моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; в інших випадках, встановлених законом.
Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування та посадової або службової особи вказаних органів при здійсненні ними своїх повноважень, визначені статтями 1173 та 1174 ЦК України відповідно.
Відповідно до статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Згідно зі статтею 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
Таким чином, ці підстави характеризуються особливостями суб'єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює як зазначені органи, так і їх посадових чи службових осіб, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.
При цьому з урахуванням положень пункту 10 частини другої статті 16, статей 21, 1173 та 1174 ЦК України шкода, завдана зазначеними органами чи (та) особами, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування лише у випадках визнання таких рішень незаконними й їх подальшого скасування або визнання дій або бездіяльності таких органів чи (та) осіб незаконними.
Під час визначення належної до застосування до спірних правовідносин норми права Верховний Суд також зобов'язаний застосувати правовий висновок, викладений Верховним Судом України у постанові від 22 червня 2017 року справі № 6-501цс17, згідно з яким шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.
За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті: така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, передбачених статтями 1173, 1174 цього Кодексу.
Верховним Судом не встановлено підстав відступити від наведених правових висновків під час перегляду цієї справи.
Під моральною шкодою необхідно розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню під час вирішення спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного та обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення вимог позову, оскільки позивачем не доведено наявність шкоди, протиправність діянь її вірогідних, за твердженням позивача, заподіювачів, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправними діяннями заподіювачів.
За правилами статей 1173, 1174 ЦК України шкода підлягає відшкодуванню незалежно від вини особи, рішеннями, діями або бездіяльністю якої її завдано проте доведення наявності інших елементів, необхідних для застосування правил про відшкодування шкоди за правилами глави 82 ЦК України, покладається на позивача.
Визначаючи розподіл тягаря доведення у цивільних справах цієї категорії, Верховний Суд дійшов переконання про необхідність застосування до спірних правовідносин правила частини третьої статті 10 ЦПК України 2004 року, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
У розумінні наведеного правила необхідно враховувати також правило частини четвертої статті 60 ЦПК України 2004 року, згідно з якою доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Саме таке розуміння процесуального закону найбільшою мірою відповідатиме засадничим принципам цивільного процесу: принципам змагальності сторін та диспозитивності цивільного судочинства.
Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суди не дослідили подані ОСОБА_3 рішення і чотири ухвали, якими встановлена незаконною бездіяльність відповідачів, а також інші докази на підтвердження спричиненої йому шкоди, оскільки ці доводи спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами першої та апеляційної інстанцій, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції та не може бути здійснене цим судом під час перегляду оскаржуваних судових рішень.
Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року № 63566/00 «Проніна проти України (Pronina v. Ukraine)», § 23).
Верховний Суд наголошує на тому, що суд касаційної інстанції позбавлений можливості самостійно встановлювати обставини справи, не встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, а також досліджувати докази справи, змінюючи їх оцінку. Суд під час ухвалення власного рішення виходить з того, що судами не встановлено наявності усіх елементів, необхідних для застосування такого способу захисту прав та інтересів особи, як відшкодування шкоди, заявник не довів ані існування такої шкоди, ані обґрунтованість її розміру.
Верховний Суд встановив, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині вирішення позовних вимог до Державної казначейської служби України, Генеральної прокуратури України, прокуратури Дарницького району (Київської місцевої прокуратури № 2 міста Києва), Дарницького управління поліції Головного управління національної поліції в місті Києві, Прокуратури міста Києва, Головного територіального управління юстиції у місті Києві ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів у наведеній частині не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.
Керуючись статтями 255, 400, 409, 410, 414, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 08 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 20 вересня 2017 року в частині розгляду позовних вимог, пред'явлених до Печерського районного суду міста Києва, Окружного адміністративного суду міста Києва, Київського апеляційного адміністративного суду, Вищого адміністративного суду України про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, скасувати.
Провадження в частині позовних вимог, пред'явлених до Печерського районного суду міста Києва, Окружного адміністративного суду міста Києва, Київського апеляційного адміністративного суду, Вищого адміністративного суду України про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, закрити.
В іншій частині рішення Дарницького районного суду міста Києва
від 08 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва
від 20 вересня 2017 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. А. Стрільчук
Судді В. О. Кузнєцов
С. О. Погрібний
О. В. Ступак
Г. І. Усик