26 вересня 2018 року
м. Київ
справа № 379/1727/15-ц
провадження № 61-6676св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - судді Стрільчука В. А.,
суддів: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Кузнєцова В. О., Погрібного С. О., СтупакО. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_4,
відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Відродження»,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду Київської області від 22 червня 2016 року, ухвалене колегією у складі суддів: Таргонія Д. О., Гуля В. В., Приходька К. П.,
У грудні 2015 року ОСОБА_4 звернувся з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Відродження» (далі - ТОВ «Відродження») про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки.
Позовні вимоги мотивовані тим, що йому на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 від 9 листопада 2006 року належить земельна ділянка площею 2,1275 га, розташована на території Великоберезянської сільської ради та призначена для ведення особистого селянського господарства.
Дану земельну ділянку раніше обробляло ТОВ « Відродження» .
Восени 2015 року позивач звернувся до відповідача щодо виділення в натурі на місцевості даної земельної ділянки для власного використання за призначенням в зв'язку з тим, що він не укладав з відповідачем договору оренди земельної ділянки.
У відповідь йому надано примірник договору оренди земельної ділянки № 590 від 1 червня 2012 року, згідно якого позивач передав відповідачу належну йому відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 від 9 листопада 2006 року земельну ділянку площею 2,1275 га в оренду строком на п'ять років. Також надано акт прийому-передачі даної земельної ділянки.
Посилаючись на те, що підпис на даному договорі оренди виконано не ним, а невідомою особою, до жовтня 2015 року він не знав про існування договору оренди, просив визнати недійсним договір оренди земельної ділянки № 590 від 1 червня 2012 року площею 2,1275 га (кадастровий номер НОМЕР_2), сторонами якого є ОСОБА_4 та ТОВ «Відродження», стягнути з відповідача на користь позивача судові витрати, які складаються з витрат по сплаті судового збору в розмірі 487,20 грн та витрат на проведення експертизи в розмірі 2 772 грн.
Рішенням Таращанського районного суду Київської області від 25 квітня 2016 року, постановленим у складі судді Бабоїд О. М., позов задоволено.
Визнано недійсним договір оренди земельної ділянки № 590 від 1 червня 2012 року площею 2,1275 га (кадастровий номер НОМЕР_2), сторонами якого є ОСОБА_4 та ТОВ «Відродження».
Стягнено з ТОВ «Відродження» на користь ОСОБА_4 судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 487,20 грн та витрати на проведення експертизи в розмірі 2 772 грн.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з доведеності того, що оспорюваний договір оренди земельної ділянки позивач не підписував, що підтверджено висновком експерта № 385/386/16-32 від 23 березня 2016 року за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи, отже договір укладено з порушенням вимог статей 203, 215 ЦК України. Оскільки про порушення свого права ОСОБА_4 дізнався у жовтні 2015 року із повідомлення відповідача, суд першої інстанції вважав, що строк для звернення до суду за захистом порушеного права позивачем не пропущено.
Рішенням апеляційного суду Київської області від 22 червня 2016 року рішення районного суду скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Апеляційний суд, ухвалюючи рішення, дійшов висновку, що, незважаючи на відсутність підпису позивача у договорі, про наявність його волевиявлення на укладення договору оренди свідчить фактична передача земельної ділянки відповідачу та отримання орендної плати протягом 2012 -2015 років.
У серпні 2016 року ОСОБА_4 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просив скасувати рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що рішення апеляційного суду не ґрунтується на матеріалах справи та зібраних у справі доказах, зокрема апеляційний суд безпідставно не взяв до уваги висновок судово-почеркознавчої експертизи, якою встановлено, що позивач договір не підписував; не враховано, що відсутність підпису на договорі оренди свідчить про відсутність волевиявлення особи - власника земельної ділянки - на укладення договору; відповідач не довів, що виплачував саме позивачу оренду плату за договором оренди, а сам позивач сприймав кошти, отримані від відповідача, як плату за фактичне використання його земельної ділянки. Крім того, у касаційній скарзі ОСОБА_4 посилається на висновок Верховного Суду України у справі № 6-146цс16 від 23 березня 2016 року щодо законності користування орендарем земельною ділянкою після закінчення строку дії договору оренди землі та умови реалізації переважного права орендаря на переукладення договору оренди.
Відзиву на касаційну скаргу не надходило.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 листопада 2016 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою і ухвалою цього ж суду від 20 червня 2017 року справу призначено до судового розгляду.
Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
У лютому 2018 року вказана справа надійшла до Верховного Суду.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону від 3 жовтня 2017 року касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України у редакції Закону від 3 жовтня 2017 року провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню.
Судом встановлено, що позивачу на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 від 9 листопада 2006 року належить земельна ділянка площею 2,1275 га, розташована на території Великоберезянської сільської ради та призначена для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер НОМЕР_2.
Також суд встановив, що 17 грудня 2012 року проведено державну реєстрацію договору оренди земельної ділянки № 590 від 1 червня 2012 року, за умовами якого цей договір укладений між ОСОБА_4 і ТОВ «Відродження» строком до 17 грудня 2017 року.
Судом першої інстанції також встановлено, що відповідно до висновку експерта № 385/386/16-32 від 23 березня 2016 року за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи, підписи від імені ОСОБА_4 у графах «Орендодавець» у двох примірниках договору № 590 оренди земельної ділянки від 1 червня 2012 року, сторонами якого є ОСОБА_4 та ТОВ «Відродження», і актів прийому-передачі земельної ділянки (додатків до даного договору) виконано рукописним способом без попередньої технічної підготовки та застосування технічних засобів і виконано не ОСОБА_4, а іншою особою.
Звернувшись до суду з позовом, позивач посилався на те, що про укладення від його імені договору оренди земельної ділянки він дізнався у жовтні 2015 року, тобто з моменту отримання від відповідача примірника договору оренди, тому позовна давність позивачем не пропущена.
Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що, незважаючи на вчинення підпису в графі «орендодавець» в оспореному правочині не позивачем, а іншою особою, це не свідчить про відсутність волевиявлення позивача, оскільки він протягом тривалого часу отримував орендну плату, тобто був обізнаний про наявність договору оренди землі.
Касаційний суд вважає, що такі висновки апеляційного суду не ґрунтуються на вимогах закону.
Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Як вольова дія, правочин являє собою поєднання волі та волевиявлення. Воля сторін полягає в їхній згоді взяти на себе певні обов'язки, вона повинна бути взаємною, двосторонньою і спрямованою на досягнення певної мети.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно із частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Пред'являючи позов, ОСОБА_4 посилався на відсутність волевиявлення на укладення оспорюваного договору, оскільки до реєстрації надано договір оренди, зміст якого не відповідає підписаному ним. Підпис на зареєстрованому договорі є підробним.
Вирішуючи справу, апеляційний суд безпідставно не врахував, що, насамперед, волевиявлення особи на укладення договору має прояв у власноручному підписі договору, або у підписі правочину від його імені на підставі відповідного доручення; відсутність підпису однієї із сторін договору свідчить про порушення при укладенні договору вимог частини третьої статті 203 ЦК України, тобто свідчить про відсутність вільного волевиявлення сторони правочину та недотримання сторонами вимог частини четвертої статті 203 ЦК України щодо укладення правочину у формі, встановленій законом.
Слід зазначити, що відповідач не ставив питання про визнання оспорюваного договору дійсним з тих підстав, що позивач тривалий час виконував умови договору, отримуючи оренду плату, тобто відповідач не спростував доводів позивача про недійсність договору. Сама по собі обставина щодо отримання позивачем орендної плати не свідчить про укладення договору оренди земельної ділянки і його дійсність та відповідність вимогам статті 203 ЦК України.
Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
Враховуючи те, що висновки суду першої інстанції відповідають встановленим у справі обставинам, а рішення апеляційного суду ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, касаційна скарга підлягає задоволенню, а рішення апеляційного суду - скасуванню із залишенням рішення суду першої інстанції в силі.
Керуючись статтями 400, 402, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити.
Рішення апеляційного суду Київської області від 22 червня 2016 року скасувати.
Рішення Таращанського районного суду Київської області від 25 квітня 2016 року залишити в силі.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. А. Стрільчук
Судді: С. О. Карпенко
В. О. Кузнєцов
С. О. Погрібний
О. В. Ступак