28 грудня 2018 рокуЛьвів№ 857/3614/18
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого судді: Глушка І.В.,
суддів: Большакової О.О., Макарика В.Я.,
за участю секретаря судового засідання: Омеляновської Л.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 02 листопада 2018 року про відмову у відкритті провадження, постановлену суддею Сакалош В.М. у м.Львові, у справі № 1340/5045/18 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Баірової Наталії Михайлівни про визнання неправомірними дій та скасування постанови, -
29 жовтня 2018 року позивач - ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до відповідача - приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Баірової Наталії Михайлівни, у якому просив визнати неправомірними дії щодо винесення постанови від 08.10.2018 ВП № 57380879 про стягнення основної винагороди в розмірі 102962,81 грн, визнати протиправною та скасувати постанову приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Баірової Наталії Михайлівни від 08.10.2018 ВП №57380879.
В обгрунтування позовних вимог зазначає, що постановою Дрогобицького міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області від 06.02.2015 ВП №46385056 відкрито виконавче провадження з виконання виконавчого листа №442/7856/14-ц, виданого Дрогобицьким міськрайонним судом Львівської області 26.11.2014.
28 серпня 2018 року заступником начальника Дрогобицького міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області Кушнір С.Т. було прийнято постанову про повернення виконавчого листа №442/7856/14-ц від 26.11.2014 стягувачу - ПАТ «Укрсоцбанк».
Також 28 серпня 2018 року заступником начальника Дрогобицького міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області Кушнір С.Т. було прийнято постанову про стягнення виконавчого збору ВП №46385056 в розмірі 85439,00 грн.
10 жовтня 2018 року року заступником начальника Дрогобицького міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області Кушнір С.Т. було прийнято постанову про відкриття виконавчого провадження ВП 57384786 з виконання постанови від 28.08.2018 ВП №46385056.
Водночас, 08 жовтня 2018 року приватним виконавцем виконавчого округу Львівської області Баіровою Н.М. було прийнято постанову №57380879 про стягнення з ОСОБА_1 основної винагороди в розмірі 102962,81 грн у зв'язку з примусовим виконанням виконавчого листа №442/7856/14-ц, виданого Дрогобицьким міськрайонним судом Львівської області 26.11.2014.
Таким чином, Дрогобицьким міськрайонним відділом державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області та приватним виконавцем виконавчого округу Львівської області Баіровою Н.М. одночасно було прийнято постанови про стягнення виконавчого збору в розмірі 10% суми, що підлягає примусовому стягненню у зв'язку з виконанням одного виконавчого документу.
Відтак, на думку позивача, такі дії приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Баірової Н.М. є неправомірними, а постанова від 08.10.2018 №57380879 є протиправною, оскільки не містить розрахунку щодо суми боргу в розмірі 1029628,05 грн, з якої здійснено обрахунок основної винагороди державного виконавця - 10%, та виконання вимог оскаржуваної постанови має наслідком подвійне стягнення з боржника - ОСОБА_1 виконавчого збору.
Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 02 листопада 2018 року відмовлено у відкритті провадження у адміністративній справі позовом ОСОБА_1 до приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Баірової Наталії Михайлівни про визнання неправомірними дій та скасування постанови.
Ухвала мотивована тим, що спірні правовідносини не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, та позивач, як сторона виконавчого провадження у рамках примусового виконання рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області за виконавчим листом №442/7856/14-ц у цивільній справі, має право на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця до місцевого загального суду у порядку, визначеному стст.447-452 ЦПК України.
Не погоджуючись з вищевказаною ухвалою суду, позивач оскаржив її в апеляційному порядку. Вважає, що оскаржувана ухвала постановлена з неповним з»ясуванням обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального та процесуального права та підлягає скасуванню з підстав, наведених у апеляційній скарзі. Просить скасувати оскаржувану ухвалу суду та направити справу до суду першої інстанції для продовження її розгляду.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги, покликаючись на ст.74 Закону України «Про виконавче провадження» №1404-VIII та ст.287 Кодексу адміністративного судочинства України, зазначає, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. Вважає, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі якої юрисдикції, вони видані.
В судове засідання сторони не з'явились, хоча були повідомлені належним чином про час та місце розгляду справи у суді, а тому суд вважає за можливе розглянути справу без їх участі та відповідно до вимог ч.4 ст.229 Кодексу адміністративного судочинства України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювати.
Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити з наступних підстав.
Захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням, відбувається шляхом пред'явлення позову у формі позовної заяви до суду першої інстанції. При цьому суд повинен перевірити належність справи до відповідної юрисдикції.
Закріплений у статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) принцип верховенства права суд застосовує з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, яка відповідно до вимог статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" є джерелом права в Україні.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (заяви №№ 29458/04, 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики Суду термін «встановленим законом» у ст.6 Конвенції спрямований на гарантування того, «що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом» (рішення у справі «Занд проти Австрії» (Zand v. Austria)). У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. &?л;…&?х; фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках Суд дійшов висновку, що не може вважатися судом, «встановленим законом», національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом.
Відповідно до п. 4 ч.1 ст.171 Кодексу адміністративного судочинства України, суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи належить позовну заяву розглядати в порядку адміністративного судочинства.
Юрисдикція - це визначена законом сукупність повноважень судів щодо розгляду цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, справ про адміністративні правопорушення, віднесених до компетенції відповідного суду.
За правилом, встановленим ч.1 ст.5 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
В розумінні п.1 та п.2 ч.1 ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи.
Частиною 1 ст.19 КАС України визначені справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: 1) спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження; 2) спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спорах між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; 4) спорах, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; 5) за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб'єкту законом; 6) спорах щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму; 7) спорах фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації; 8) спорах щодо вилучення або примусового відчуження майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності; 9) спорах щодо оскарження рішень атестаційних, конкурсних, медико-соціальних експертних комісій та інших подібних органів, рішення яких є обов'язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб; 10) спорах щодо формування складу державних органів, органів місцевого самоврядування, обрання, призначення, звільнення їх посадових осіб; 11) спорах фізичних чи юридичних осіб щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності замовника у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України "Про особливості здійснення закупівель товарів, робіт і послуг для гарантованого забезпечення потреб оборони", за винятком спорів, пов'язаних із укладенням договору з переможцем переговорної процедури закупівлі, а також зміною, розірванням і виконанням договорів про закупівлю; 12) спорах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів охорони державного кордону у справах про правопорушення, передбачені Законом України "Про відповідальність перевізників під час здійснення міжнародних пасажирських перевезень".
Частиною 2 цієї ж статті встановлено, що юрисдикція адміністративних судів не поширюється на справи: 1) що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України; 2) що мають вирішуватися в порядку кримінального судочинства; 3) про накладення адміністративних стягнень, крім випадків, визначених цим Кодексом; 4) щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) громадського об'єднання, саморегулівної організації віднесені до його (її) внутрішньої діяльності або виключної компетенції, крім справ у спорах, визначених пунктами 9, 10 частини першої цієї статті.
Аналіз наведених норм дає підстави вважати, що віднесення судового спору до тієї чи іншої юрисдикції залежить від сукупності умов, за яких справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства. Такими умовами, зокрема, є: суб'єктний склад сторін, предмет спору та характер спірних правовідносин.
Крім того, такою умовою може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в порядку якого розглядається визначена категорія справ.
Як слідує з матеріалів справи, предметом спору є оскарження позивачем дій та рішення приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Баірової Наталії Михайлівни щодо стягнення з боржника за виконавчим документом - виконавчим листом №442/7856/14-ц, виданим 26.11.2018 Дрогобицьким міськрайонним судом Львівської області, основної винагороди приватного виконавця.
Однак, в оскаржуваному судовому рішенні суд першої інстанції дійшов висновку, що вирішення спірних правовідносин не віднесено до юрисдикції адміністративного суду та не належить роглядати в порядку адміністративного судочинства, застосувавши правові наслідки, передбачені п.1 ч.1 ст.170 КАС України.
Обґрунтовуючи вимоги апеляційної скарги, ОСОБА_1 зазначає, що оскаржуване судове рішення підлягає скасуванню внаслідок неправильного застосування судом першої інстанції ст. 74 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі - Закон № 1404-VIII) та ст. 287 КАС України.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами у справі, колегія суддів вважає, що такий висновок суду першої інстанції не ґрунтується на правильному застосуванні статті 6 Конвенції стосовно «суду, встановленого законом».
Особливості провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця визначено ст.287 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до частини першої цієї статті учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
Оскаржувана постанова приватного виконавця прийнята під час дії Закону України «Про виконавче провадження» № 1404-VІІІ.
Частинами 1 та 2 ст. 74 Закону N 1404-VIII передбачено, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
Отже, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанови приватного виконавця про стягнення основної винагороди, прийнятої під час дії Закону № 1404-VІІІ у виконавчому провадженні щодо примусового виконання виконавчого документа незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, він виданий.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 20 вересня 2018 року (справа №821/872/17), від 17 жовтня 2018 року (справа №826/5195/17), від 14 листопада 2018 року (справа № 820/4243/17), а відповідно до ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного суду.
За таких обставин висновки суду першої інстанції про те, що критерієм визначення юрисдикції суду щодо вирішення спірних правовідносин є юрисдикційна належність суду, який видав виконавчий документ, та статус позивача як сторони у виконавчому провадженні є помилковими та не ґрунтуються на вимогах закону.
Аналізуючи наведені правові норми та характер спірних правовідносин, колегія суддів приходить до висновку, що заявлені позовні вимоги підлягають розгляду судом за правилами адміністративного судочинства.
Наведені обставини в своїй сукупності під час прийняття процесуального рішення залишилися поза увагою суду першої інстанції, що має наслідком його скасування.
Відповідно до ст.320 КАС України підставами для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання.
Відповідно до частини першої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Суд першої інстанції не виконав вказані вимоги процесуального закону, оскільки до спірних правовідносин не вірно застосував норми процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного рішення, оскаржувана ухвала постановлена з неповним з'ясуванням судом обставин.
З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що оскаржувана ухвала підлягає скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для продовження її розгляду.
Керуючись статтями 287, 308, 310, 320, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити, а ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 02 листопада 2018 року про відмову у відкритті провадження у справі № 1340/5045/18 - скасувати.
Направити справу для продовження її розгляду до суду першої інстанції.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя І. В. Глушко
судді О. О. Большакова
В. Я. Макарик
Постанова складена в повному обсязі 02.01.2019.