26.12.18
22-ц/812/194/18
Справа № 490/8388/17
Провадження №22-ц/812/194/18 Суддя доповідач апеляційного суду - Крамаренко Т.В.
Категорія 21
26 грудня 2018 року м. Миколаїв
Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі:
головуючого - Крамаренко Т.В.,
суддів - Бондаренко Т.З., Темнікової В.І.,
із секретарем судового засідання - Андрієнко Л.Д.,
за участю: позивачки - ОСОБА_1 її представника - ОСОБА_2, представників відповідачів - ОСОБА_3, ОСОБА_4, розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою
ОСОБА_5, ОСОБА_6
на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 7 вересня 2018 року, ухваленого під головуванням судді - Гуденко О.А. о 10 год. 00 хв. в приміщенні того ж суду по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5, ОСОБА_6 за участю третьої особи - Миколаївської міської ради про визнання недійсним договору дарування,
28 вересня 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом в якому просила визнати недійсним договір дарування земельної ділянки, площею 0,0292 га, розташованої по АДРЕСА_1, укладений 17 вересня 2014 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Черніковою О.Є. за р/№350.
Позивачка зазначала, що їй та ОСОБА_6 на праві спільної часткової власності по 1/2 частці належав житловий будинок по АДРЕСА_2, розташований на земельній ділянці площею 500 кв.м. У період 2009-2010 років частки кожного виділені в окремі адреси: їй по АДРЕСА_3 та ОСОБА_6 - по АДРЕСА_1.
Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 6 вересня 2010 року, ухваленим у її відсутності, визначено порядок користування земельною ділянкою та виділено у користування ОСОБА_6 292 кв.м. На підставі цього рішення, Миколаївської міською радою 24 листопада 2011 року прийнято рішення про надання ОСОБА_6 у власність земельну ділянку площею 292 кв.м для обслуговування житлового будинку та господарських споруд, на підставі якого остання отримала Державний акт на право власності на земельну ділянку.
В подальшому рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 20 вересня 2012 року рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 6 вересня 2010 року скасовано, а в задоволенні позову про встановлення порядку користування земельною ділянкою було відмовлено.
Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 5 серпня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 9 жовтня 2014 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково, скасовано пункти 8 та 8.1 рішення Миколаївської міської ради від 24 листопада 2011 року та визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий на ім'я ОСОБА_6
Проте при розгляді в апеляційному суді справи за її позовом про встановлення порядку користування земельною ділянкою в квітні 2017 року вона дізналася, що власником житлового будинку та земельної ділянки, площею 0,0292 га АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 17 вересня 2014 року стала ОСОБА_5, договір укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_6
Таким чином, після отримання рішення суду першої інстанції в серпні 2014 року про скасування Державного акту на право приватної власності на землю і до набуття цим рішенням суду законної сили ОСОБА_6 незаконно подарувала земельну ділянку, власником якої вже фактично не була, ОСОБА_5
На її думку даний договір був обумовлений лише намаганням відповідачів уникнути цивільно-правової відповідальності та небажанням повертати ділянку у спільну часткову власність. ОСОБА_5. є рідною донькою ОСОБА_6 і їй було добре відомо про те, що право власності дарувателя оспорюється в судовому порядку, отже її не можна вважати добросовісним набувачем.
Посилаючись на те, що оскільки оспорюваний договір порушує її право спільної власності на вказану земельну ділянку та право на визначення порядку користування ділянкою пропорційно до часток у праві власності на домоволодіння, просила про задоволення свого позову.
Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 15 травня 2018 року до участі у справі в якості третьої особи залучено - Миколаївську міську раду.
Ухвалою того ж суду від 7 вересня 2018 року виправлено описку в ухвалі судді про відкриття провадження у справі від 15 листопада 2017 року та викладено назву цивільної справи в наступній редакції: «по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання недійсним договору дарування».
Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 7 вересня 2018 року позов задоволено. Визнано недійсним договір дарування земельної ділянки, площею 0,0292 га по АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Черніковою О.Є. за № 350 від 17 вересня 2014 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 Вирішено питання про судові витрати.
В апеляційній скарзі ОСОБА_5, посилаючись на порушення судом норм матеріального права, неповне з'ясування обставин справи, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити.
Відповідачка ОСОБА_6 звернулась до Миколаївського апеляційного суду із заявою про приєднання до апеляційної скарги ОСОБА_5 на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 7 вересня 2018 року, яка прийнята ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 21 листопада 2018 року.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 просила рішення суду залишити без змін, а апеляційну каргу без задоволення.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які приймали участь у справі, дослідивши докази по справі в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (ч.1 ст. 4 ЦПК України) .
Відповідно до ст. 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. А у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі (ст. 13 ЦПК України).
За положеннями статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин ( ст. 264 ЦПК України).
Рішення суду зазначеним вимогам закону в цілому відповідає.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що оспорюваний договір порушує право позивачки спільної власності на вказану земельну ділянку та право на визначення порядку користування ділянкою пропорційно до часток у праві власності.
Згідно ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосується фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційний скарзі та (або) відзиві на неї.
Згідно ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (стаття 78 ЦПК України).
Статтею 81 ЦПК України на сторін покладено обов'язок довести ті обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказуванню підлягають обставини, щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.
Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть ті самі особи або особи щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
З матеріалів справи вбачається та таке встановлено судом, що ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 31 жовтня 1996 року належить на праві власності 1/2 частини житлового будинку по АДРЕСА_2, ОСОБА_6 належить 1/2 частини того ж будинку на підставі договору купівлі-продажу від 1 грудня 1999 року .
Рішенням Миколаївської міської ради від 23 жовтня 2009 року частина житлового будинку, що належала ОСОБА_6 виділена в окрему адресу - АДРЕСА_1, частина, що належала ОСОБА_1 виділена в окрему адресу - АДРЕСА_3 на підставі рішенням Миколаївської міської ради від 24 вересня 2010 року.
З судових рішень, які містяться в матеріалах справи вбачається, що ОСОБА_1, та ОСОБА_6 набули право спільного користування земельною ділянкою площею 500 кв. м по АДРЕСА_2.
Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 6 вересня 2010 року задоволено позов ОСОБА_6 та визначено порядок користування земельною ділянкою, за яким останній виділено в користування 292 кв.м. земельної ділянки, а ОСОБА_1 - 219 кв.м.
24 листопада 2011 року рішенням Миколаївської міської ради від № 11/48 пункт 8, ОСОБА_6 затверджено технічну документацію щодо складання державного акту та надано у власність земельну ділянку площею 292 кв.м. для обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1.
На підставі цього рішення 16 лютого 2012 року ОСОБА_6 видано державний акт серія НОМЕР_1 про право власності на земельну ділянку площею 0, 0292 га по АДРЕСА_1 та 5 березня 2012 року зареєстровано в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 481010001001743.
Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 20 вересня 2012 року рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 6 вересня 2010 року скасовано, а ОСОБА_6 відмовлено в задоволенні позову про визначення порядку користування земельною ділянкою.
Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 5 серпня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 9 жовтня 2014 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково, скасовано пункти 8 та 8.1 рішення Миколаївської міської ради від 24 листопада 2011 року та визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий на ім'я ОСОБА_6
З наведених судових рішень, вбачається, що суди дійшли висновку, проте що оскільки між ОСОБА_6 та ОСОБА_1, як користувачами земельною ділянкою площею 500 (511) кв.м згоди щодо порядку користування не досягнуто, а рішення суду з цього питання скасовано, то й приватизація частини земельної ділянки відповідачкою ОСОБА_6 не відповідає вимогам земельного законодавства та порушує права іншого користувача - ОСОБА_1
Крім того, рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 20 вересня 2012 року встановлений факт порушення земельних прав ОСОБА_1 та не підлягає доказуванню відповідно до вимог статті 82 ЦПК України.
Заочним рішенням Центрального районного суду від 3 червня 2016 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_6 про визначення порядку користування земельною ділянкою задоволено частково.
Не погодившись з вказаним рішенням ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, яка рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 19 вересня 2016 року була задоволена частково, а заочне рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 3 червня 2016 року змінено. Визначено порядок користування земельною ділянкою, закріпленою за домоволодіннями АДРЕСА_1 та АДРЕСА_3 відповідно до другого варіанту судової будівельно-технічної експертизи № 125-115 від 23 березня 2016 року, який графічно відображений у додатку №2.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 січня 2017 року заочне рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 3 червня 2016 року в незмінній після апеляційного перегляду частині та рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 19 вересня 2016 року залишено без змін.
6 березня 2017 року ОСОБА_5 подала апеляційну скаргу на заочне рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 3 червня 2016 року, в якій вказувала, що участі в справі не брала, проте судом було вирішено питання про її право власності на житловий будинок та земельну ділянку, розташовані по АДРЕСА_1, яке було набуто нею на підставі договору дарування, укладеного з ОСОБА_6, 17 вересня 2014 року тобто, ще до звернення ОСОБА_1 до суду з даним позовом.
Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 20 квітня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 задоволено, заочне рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 03 червня 2016 року та рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 19 вересня 2016 року скасовані та ухвалено нове рішення. В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_6 про визначення порядку користування земельною ділянкою відмовлено.
Судом встановлено, що за ОСОБА_5 право власності на земельну ділянку кадастровий номер НОМЕР_2 та житловий будинок по АДРЕСА_1 зареєстровано у Державному реєстрі 17 вересня 2014 року на підставі договору дарування, укладеного 17 вересня 2014 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6, посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Черніковою О.Є. за р/№ 350.
Зі змісту вказаного договору вбачається, що сторони діючи добровільно і перебуваючи при здоровому розумі та ясній пам'яті, розуміючи значення своїх дій, попередньо ознайомлені нотаріусом з приписами цивільного законодавства, що регулюють укладений нами правочин (зокрема, з вимогами щодо недійсності правочину), а також зі ст. 27 Закону України «Про нотаріат» щодо обов'язку сторін правочину подавати правдиву інформацію щодо будь-якого питання, пов'язаного із вчиненням нотаріальної дії, надавати дійсні справжні, непідроблені документи, заявляти про відсутність чи наявність осіб, прав чи інтересів яких може стосуватися нотаріальна дія.
Предметом цього договору є, зокрема, земельна ділянка площею 0,0292 га, кадастровий номер НОМЕР_2 для будівництва та обслуговування житлового будинку що розташована по АДРЕСА_1, яка належить дарувальнику на праві власності на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серія НОМЕР_1, виданого Миколаївською міською радою 16 лютого 2012 року.
Пунктами 5.1., 5.2. договору дарування зазначено, що дарувальник свідчить, що він має усі права власника щодо вільного розпорядження майном, що є предметом цього договору. Відчужуване нерухоме майно до цього часу в спорі та під забороною (арештом), податковою заставою не перебуває, а також що відносно нього не пред'явлені позови що до нього не укладено будь-яких договорів з відчуження, внаслідок відчуження нерухомого майна не буде порушено прав та законних інтересів інших осіб.
Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (ч.2 ст. 328 ЦК України).
Згідно ч. 1 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.
Згідно до ч. ч. 1-3 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
За положеннями ч.1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1 ч.1-3, 5, 6, ст. 203 цього Кодексу.
В роз'ясненнях, що містяться у п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» зазначено, що відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.
Отже, закон не обмежує коло осіб, які мають право вимагати визнання недійсним оспорюваного правочину лише сторонами.
Як встановлено, що на момент укладання договору дарування 17 вересня 2014 року набуття права власності ОСОБА_6 на земельну ділянку, а саме державний акт на право власності на земельну ділянку серія НОМЕР_1, виданого Миколаївською міською радою 16 лютого 2012 рокуна підставі рішення суду скасовано, а відтак остання, як власник майна не мала права на його відчуження.
До того, ж при укладенні оспорюваного правочину ОСОБА_6 не повідомила нотаріуса про те, що на той час відносно земельної ділянки існує спір у суді та є рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 5 серпня 2014 року, яким державний акт на право власності на спірну земельну ділянку скасовано.
Отже, суд першої інстанції правильно визначив характер спірних правовідносин та дійшов вірного висновку про наявність підстав для визнання договору дарування недійсним, оскільки оспорюваним договором порушено право позивачки на визначення порядку користування земельною ділянкою, а відтак обґрунтовано задовольнив позов з підстав, передбачених ст. ст. 203, 215 ЦК України.
Доводи апеляційної скарги про відсутність договору дарування земельної ділянки не заслуговують на увагу, оскільки під час апеляційного розгляду у приватного нотаріуса Чернікової О.Є. було витребувано оспорюваний правочин з якого вбачається, що предметом вказаного договору є два об'єкти, в тому числі і земельна ділянка площею 0,0292 га з кадастровим номером НОМЕР_2.
Посилання на те, що суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог та позбавив права власності на домоволодіння також не можуть бути прийняті до уваги, оскільки земельна ділянка є окремим предметом договору.
Також не можуть бути прийняті до уваги твердження відповідачів про обрання неналежного способу захисту, оскільки вимоги про витребування майна не заявлялися.
Доводи апеляційної скарги про порушення судом процесуального права щодо самостійного залучення ОСОБА_6 в якості відповідача в супереч ст. 51 ЦПК України, спростовуються позовною заявою поданою позивачкою, яка міститься в матеріалах справи (т. 1 а.с.21-23).
Інші доводи апеляційної скаргизводяться до заперечень на позов, та незгоди з висновками суду першої інстанції, яким суд надав належну оцінку та обґрунтовано їх спростував.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
За таких обставин, доводи апеляційної скарги не дають підстав для скасування рішення суду в частині задоволення позовних вимог.
Разом з тим, вирішуючи питання про розподіл судових витрат, поклавши обов'язок на відповідачів щодо сплати судового збору на користь позивачки у розмірі по 320 грн. з кожного не взято до уваги, що ОСОБА_6 є інвалідом ІІ групи загального захворювання та відповідно до п.9. ч.1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» звільнена від сплати судового збору.
У зв'язку з чим рішення суду в частині розподілу судових витрат на підставі п. 1 ч.1 ст. 376 ЦПК України підлягає зміні шляхом стягнення з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 судового збору у розмірі 640 грн.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, колегія суддів
Апеляційну скаргу ОСОБА_5, ОСОБА_6 задовольнити частково.
Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 7 вересня 2018 року в частині розподілу судових витрат змінити.
Стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 640 грн.
В іншій частині рішення суду залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складання повного її тексту до Верховного Суду у порядку та випадках, передбачених статтею 389 ЦПК України.
Головуючий: Т.В. Крамаренко
Судді: Т.З. Бондаренко
В.І. Темнікова
Повний текст постанови складено 28 грудня 2018 року.