ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
24.09.2018Справа № 910/9119/18
Господарський суд міста Києва у складі судді Ковтуна С.А., секретар судового засідання Мамонтова О.О., дослідивши матеріали справи
за позовом приватного сільськогосподарського підприємства «Оскар»
до товариства з обмеженою відповідальністю «Украгрохімтрейд»
про визнання недійсним договору в частині,
Представники:
від позивача Пастушок Л.М. (за дов.)
від відповідача Лісовий Д.Л. (за дов.)
До Господарського суду міста Києва звернулося з позовом приватне сільськогосподарське підприємство «Оскар» до товариства з обмеженою відповідальністю «Украгрохімтрейд» про визнання недійсними пунктів 3.5, 8.4, 8.5, 8.6 договору поставки № 1502К від 15.02.2016.
Позивач вважає, що умови договору, які містяться в наведених пунктах, суперечать закону а тому підлягають визнанню недійсними. Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач послався на таке.
У п. 8.6. договору передбачено право кредитора нараховувати штрафні санкції до моменту належного виконання зобов'язання та право звернутись до суду з вимогою про стягнення штрафних санкцій за договором «в межах строку загальної позовної давності» (тобто 3 роки). Поряд з тим, в силу дії ч. 6 ст. 232 ГК України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано. Згідно ч. 1 ст. 252 ЦК України строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Тому п. 8.6. договору суперечить вимогам ст. 252 ЦК України, ч. 6 ст. 232 ГК України, оскільки строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, відповідно, застереження «до моменту належного виконання зобов'язання» не є зміною або продовженням строку нарахування неустойки, встановленого ч. 6 ст. 232 ГК України, тобто не вказано інший, ніж 6 місяців, строк.
У п. 3.5. і п. 8.5 договору, всупереч закону, встановлено подвійну відповідальність за користування чужими коштами. Крім того, положення п. 8.5 договору, в якому є посилання на ст. 625 ЦК України, суперечить цій же статті. Всупереч змісту статті 625 ЦК України, в якій йдеться про відсоток річних, які можуть встановлюватися сторонами в договорі, пунктом 8.5 договору визначено « 30 (тридцять) %», однак не вказано що йдеться про відсотки річних, так як того вимагає вищезгадана норма ст. 625 ЦК України.
Також у пункті 3.5 договору визначено відсотки за користування товарним кредитом (користування чужими грошовими коштами), за період від дня, коли товар мав бути оплачений, до дня його фактичної оплати у розмірі 0.1 (нуль цілих одна десята) % в день від вартості переданого, але неоплаченого товару.
Поряд з тим, п. 8.4. договору також визначено відповідальність у вигляді сплати пені в розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожен день прострочення платежу.
Позивач вважає, що вказані в п. 3.5. договору проценти підпадають під визначення пені, а подвійне стягнення пені за несвоєчасне виконання зобов'язання суперечить ст. 61 Конституції України. Пунктом 8.4. договору вже передбачено нарахування пені у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України від вартості неоплаченого або частково неоплаченого товару за кожний день прострочення оплати, при цьому і п. 3.5. договору передбачає сплату процентів за користування чужими грошовими коштами, які також нараховуються у розмірі 0,1 % від вартості невиконаного зобов'язання за кожен день такого прострочення, що є неустойкою (пенею) у відповідності до ч. 3 ст. 549 Цивільного кодексу України.
Також позивач зазначив, що п. 8.5 договору є недійсним через його суперечність змісту додатку № 1 до договору поставки № 1502 К та не відповідності в цій частині договору Закону України «Про індексацію грошових доходів населення».
Відповідач позовні вимоги відхилив повністю. Заперечуючи проти позову відповідач зазначив, що у п. 12.7 договору сторони підтверджують, що договір підписаний при повному розумінні всіх його положень та погоджені всі умови договору, який не договором приєднання у розумінні ст. 634 Цивільного кодексу України.
Розглянувши надані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, всебічно та повно з'ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив:
15.02.2016 приватне сільськогосподарське підприємство «Оскар» (покупець) та товариство з обмеженою відповідальністю «Украгрохімтрейд» (постачальник) уклали договір поставки № 1502К (далі - Договір), відповідно до п. 1.1 якого, у терміни і на умовах, визначених Договором, постачальник зобов'язується поставити покупцю насіння (далі - товар), а покупець зобов'язується прийняти та оплатити товар, найменування (асортимент) і кількість якого визначаються в додатку (ах) до Договору, а також підписати відповідний додаток (ки) до Договору, що є його невід'ємною частиною (далі - додатки).
Відповідно до ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Частинами 1-4 ст. 180 Господарського кодексу України визначено, що зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.
Позивач просить визнати недійсними пункти 3.5, 8.4, 8.5, 8.6 Договору, які стосуються його відповідальності за невиконання зобов'язань за Договором. Ці пункти сторонами викладені у такій редакції.
Пункт 3.5 Договору: сторони погодили, що відповідно до вимог ст. 536. ч. 5 ст. 694 Цивільного кодексу України у разі порушення покупцем строків оплати вказаних в Договорі (або додатках), товар вважається проданим на умовах товарного кредиту. В такому разі покупець, без додаткового погодження зобов'язаний сплатити постачальнику відсотки за користування товарним кредитом (користування чужими грошовими коштами), за період від дня, коли товар мав бути оплачений, до дня його фактичної оплати у розмірі 0.1 (нуль цілих одна десята) % в день від вартості переданого, але неоплаченого товару.
Пункт 8.4 Договору: у випадку несплати у строк платежів за договором, сторона, що прострочила своє зобов'язання повинна сплатити іншій стороні пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми простроченого платежу за кожен день прострочення платежу.
Пункт 8.5 Договору: крім того, відповідно до вимог ст. 625 Цивільного кодексу України, за порушення грошового зобов'язання покупець зобов'язується сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції, за весь час прострочення та 30 (тридцять) % від простроченої (неоплаченої) суми протягом семи днів з моменту пред'явлення письмової вимоги постачальника.
Пункт 8.6 Договору: строк нарахування штрафних санкцій (неустойки) за Договором не обмежується строком, встановленим ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України. Штрафні санкції за прострочення виконання зобов'язань за Договором нараховуються до моменту належного виконання відповідного зобов'язання. До вимог про стягнення штрафних санкцій за Договором не застосовується строк спеціальної позовної давності, передбачений ч. 1 ст. 258 Цивільного кодексу України, кредитор за зобов'язанням, що порушене, може звернутися до суду з вимогою про стягнення штрафних санкцій за Договором в межах строку загальної позовної давності, встановленого ст. 257 Цивільного кодексу України.
Оцінюючи доводи позивача щодо встановлення Договором подвійної відповідальності у вигляді сплати відсотків за користування товарним кредитом (п. 3.5 Договору) та, за порушення грошового зобов'язання, сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції, за весь час прострочення відсотків від простроченої (неоплаченої) суми, суд виходить з такого.
Зобов'язання за договором купівлі-продажу врегульовані параграфом 3 глави 54 Цивільного кодексу України. Зокрема, частиною 1 статті 655 ЦК України визначено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за ньому певну грошову суму.
Можливість продажу товару у кредит, що має місце у цьому випадку, визначено ст. 694 ЦК України, частиною 5 якої визначено право нарахування процентів відповідно до ст. 536 ЦК України на прострочену суму від дня, коли товар мав бути оплачений, до дня його фактичної оплати. Також законом передбачено, що договором купівлі-продажу може бути передбачений обов'язок покупця сплачувати проценти починаючи від дня передання товару продавцем.
За приписами ст. 536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти. Ця норма закріплює загальне правило про сплату боржником у грошовому зобов'язання процентів за користування чужими коштами. Сплата боржником процентів за грошовим зобов'язанням є обов'язок боржника й у разі прострочення виконання грошового зобов'язання за ст. 625 ЦК України. Юридична природа процентів, що мають сплачуватись боржником у разі прострочення виконання зобов'язання (ст. 625 ЦК України), є особливим видом цивільно-правової відповідальності за порушення зобов'язання, тобто є санкцією. Водночас, проценти, які боржник зобов'язаний сплатити за користування чужими коштами, за своєю юридичною природою не є санкціє, а боргом. Це пов'язано з тим, що таке користування носить правомірний характер.
Таким чином, оскільки проценти, нараховані на підставі ст. 536 ЦК України не є відповідальністю, і законом (ст. 694 України), передбачена можливість їх нарахування у на прострочену суму від дня, коли товар мав бути оплачений, до дня його фактичної оплати, доводи позивача про подвійну відповідальність є не обґрунтованими.
З цих же підстав суд не погоджується з доводами позивача про подвійне нарахування пені за п. 3.5 Договору та п. 8.4 Договору.
Неустойка, як один із видів забезпечення зобов'язання (ч. 1 ст. 546 ЦК України), є засобом, який застосовується з метою стимулювання боржника до належної поведінки, що гарантує виконання ним свого основного зобов'язання. Неустойка є акцесорним зобов'язанням, яке виникає у зв'язку з основним зобов'язанням та залежить від долі останнього.
Основною особливістю цивільних правовідносин є те, що вони засновані на рівності, автономії волі, майновій і організаційній відокремленості її суб'єктів. Цей принцип диспозитивності знайшов своє відображення у главі 49 ЦК України, не обмеживши учасників цивільних правовідносин визначними ч. 1 ст. 546 ЦК України видами забезпечення виконання зобов'язання. Частина 2 цієї норми наділяє учасників правом у договорі встановити інші види забезпечення зобов'язання.
Можливість врегулювання сторонами договору своїх відносин на власний розсуд, відступивши від положень актів цивільного законодавства, також передбачена абзацом 1 частини 3 статті 6 ЦК України.
Саме таким чином реалізується свобода договору (ст. 627 ЦК України), яка проявляється, перш за все, у вільному волевиявленні сторін, у тому числі і щодо вибору способу забезпечення виконання зобов'язання.
Особливістю неустойки як способу забезпечення зобов'язань є її подвійна природа, оскільки після порушення зобов'язання неустойка трансформується у форму відповідальності (санкцію за порушення зобов'язання).
Юридична природа процентів, які боржник зобов'язаний сплатити за користування чужими коштами, які не є санкцією, а боргом. Вказане свідчить про помилкове ототожнення позивачем цих двох правових категорій та про необґрунтованість його доводів про подвійне нарахування пені.
Також не може бути підставою недійсності п. 8.5 Договору відсутність періоду, який застосовується для обчислення 30 (тридцять) процентів. Не визначення у п. 8.5 Договору такого періоду може свідчить виключно про певну неповноту, яка, у випадку неможливості її усунення шляхом тлумачення змісту правочину (ст. 213 ЦК України), вказуватиме тільки про наявність чи відсутність згоди сторін щодо цієї умови. Водночас, цивільне законодавства не пов'язує неповноту чи неоднакове розуміння сторонами його змісту з недійсністю правочину (ст. 203 ЦК України).
Не обґрунтованими є доводи позивача про невідповідність п. 8.5 Договору Закону України «Про індексацію грошових доходів населення».
Згідно зі ст. 99 Конституції України, національною грошовою одиницею України є гривня. Тому ЦК України встановлює як валюту виконання зобов'язань саме гривню, що застосовується при здійсненні як готівкових, так і безготівкових розрахунків. Відповідний припис містить частина 1 статті 533 Цивільного кодексу України, в якій зазначено, що грошове зобов'язання має бути виконано у гривнях. Також гривня як грошова одиниця України (національна валюта), що є єдиним законним платіжним засобом в Україні, яка приймається усіма фізичним та юридичними особами без будь-яких обмежень на всій території України для проведення переказів, передбачена Законом України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» від 05.04.2001 р. №2346-ІІІ (ст. 3 цього Закону).
Водночас ЦК України закріплює можливість визначення грошового еквіваленту в іноземній валюті, при цьому сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом (ч. 3 ст. 533 ЦК України).
Тобто закон розмежовує категорію «виконання грошового зобов'язання» від категорії «визначення розміру грошового зобов'язання», які не є тотожними, надаючи право сторонам при визначенні розміру грошового зобов'язання застосувати "валютне застереження". З огляду на це позивач помилково ототожнює можливість встановлення ціни з визначення грошового еквіваленту в іноземній валюті з дозволом на використання іноземної валюти при здійснені розрахунків на території України, оскільки це допускається лише у випадках, порядку та умовах, встановлених законом (Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Закон України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті»).
Таким чином, законодавство України хоч і передбачає обов'язковість застосування валюти України при здійсненні розрахунків, але не містить заборони визначення грошового еквіваленту зобов'язань в іноземній валюті.
Жодне з положень Договору не встановлює можливість використання іноземної валюти як платіжного засобу за Договором. У специфікації № 1 до Договору йде мова виключно про право здійснення коригування вартості товару, в основі якого лежить зміна курсової різниці (зміна курсу гривні відносно долара США), тобто є умовами щодо визначення грошового еквіваленту, який підлягає сплаті у гривні. Застосування цього механізму визначення вартості товару не суперечить законодавству України.
Не погоджується суд з доводами позивача про невідповідність п. 8.6 Договору вимогам ст. 252 ЦК України, ч. 6 ст. 232 ГК України.
Як зазначено судом вище, основною особливістю цивільних правовідносин є те, що вони засновані на рівності, автономії волі, майновій і організаційній відокремленості її суб'єктів. Можливість врегулювання сторонами договору своїх відносин на власний розсуд, відступивши від положень актів цивільного законодавства, також передбачена абзацом 1 частини 3 статті 6 ЦК України. Саме таким чином реалізується свобода договору (ст. 627 ЦК України), яка проявляється, перш за все, у вільному волевиявленні сторін.
Частиною 6 статті 232 Господарського кодексу України передбачено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Отже, ця норма носить диспозитивний характер, надаючи сторонам можливість самостійно, на власний розсуд врегулювати свої права і обов'язки, порядок і підстави їх виникнення і здійснення. Отже, визнання припинення періоду нарахування санкцій вказівкою на певну подію (виконання зобов'язань) не суперечить ч. 6 ст. 232 ГК України, і підстави для оцінки п. 8.6 Договору на відповідність ст. 252 ЦК України, яка визначає порядок обчислення строку, відсутні. Крім того, законом момент початку періоду нарахування санкцій також визначає вказівкою на подію - невиконання зобов'язання.
Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою -третьої, п'ятою, шостою ст. 203 Цивільного кодексу України.
Статтею 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Доказами, наданими позивачем, не доведено, що пункти 3.5, 8.4, 8.5, 8.6 Договору укладено з порушенням вимог законодавства.
Інших доказів недійсності пункти 3.5, 8.4, 8.5, 8.6 Договору, ніж ті, що містяться в позовних вимогах, позивачем не надано.
Враховуючи вищезазначене суд вважає, що позовні вимоги не доведені та не підлягають задоволенню.
Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, судовий збір покладається на позивача.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 129, 202, 231, 232, 233, 236, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд
У задоволенні позову приватного сільськогосподарського підприємства «Оскар» до товариства з обмеженою відповідальністю «Украгрохімтрейд» відмовити повністю.
Судові витрати покласти на приватне сільськогосподарське підприємство «Оскар».
Відповідно до ст. 241 Господарського процесуального кодексу України, рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Згідно з ч. 1 ст. 256 Господарського процесуального кодексу України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Апеляційна скарга на рішення може бути подана в порядку, передбаченому підпунктом 17.5 пункту 17 розділу XI «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст рішення складено 28.12.2018.
Суддя С. А. Ковтун