27 грудня 2018 р. Справа № 480/3957/18
Сумський окружний адміністративний суд в особі судді Шаповала М.М., розглянувши в порядку спрощеного провадження в приміщенні суду в м. Суми адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Сумській області про визнання відмови протиправною та зобов'язання вчинити дії,-
ОСОБА_1 просить суд визнати протиправною відмову Головного управління Держгеокадастру у Сумській області, викладену в листі від 11.10.2018 № КО--11513-4665/21-18, у наданні йому дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність загальною площею 1,2 га для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель сільськогосподарського призначення на території Сакунихської сільської ради Недригайлівського району Сумської області за межами населених пунктів, та зобов'язати відповідача надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою.
Свої вимоги мотивує тим, що відповідач безпідставно відмовив йому в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, чим грубо порушив законні права позивача. Земельним кодексом України передбачено вичерпний перелік підстав для відмови в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою. Підставою для відмови в наданні дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою. Земельним кодексом України забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені ст. 118 ЗК України. Таким чином, підстави для відмови в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою відсутні. Вважає, що ефективним способом захисту свого порушеного права буде зобов'язання відповідача надати дозвіл.
31.10.2018 ухвалою суду відкрито провадження та ухвалено розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
14.11.2018 представник відповідача надіслав до суду письмовий відзив на позов (а.с. 34-35), у якому зазначив, що Головне управління Держгеокадастру листом від 11.10.2018 № КО--11513-4665/21-18 повідомило позивача про неможливість задоволення його заяви у зв'язку з тим, що землі, за рахунок яких планується відведення земельної ділянки, відносяться до земель сільськогосподарського призначення: номер графи 14 (господарські двори і двори). У комплекті документів, поданому позивачем на розгляд, відсутні правовстановлюючі документи на нерухоме майно чи довідка про їх відсутність. Крім того, на запит Головного управління Сакунихська сільська рада Недригайлівського району Сумської області колегіальної обґрунтованої та мотивованої відповіді щодо погодження чи непогодження вказаного землевідведення не надала. Також представник відповідача зазначив, що зобов'язання надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність є втручанням в дискреційні повноваження відповідача та виходить за межі адміністративного судочинства. Просив суд відмовити в задоволенні позову.
21.11.2018 представник позивача надіслав до суду відповідь на відзив (а.с. 42), у якому зазначив, що вимоги відповідача щодо надання правовстановлюючих документів та технічного паспорта на нерухоме майно вважає безпідставними. До відзиву додав довідку про відсутність нерухомого майна на спірній земельній ділянці (а.с. 43).
Перевіривши матеріали справи та оцінивши наявні докази в їх сукупності, суд визнає, що позов підлягає задоволенню з таких підстав.
Судом встановлено, що 11.09.2018 ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Держгеокадастру з заявою про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 1,2 га для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель сільськогосподарського призначення, яка розташована на території Сакунихської сільської ради Недригайлівського району Сумської області за межами населеного пункту (а.с. 7).
Листом від 11.10.2018 № КО--11513-4665/21-18 (а.с. 8) відповідач відмовив ОСОБА_1 в задоволенні вказаної заяви та повідомив позивача про те, що відповідно до інформаційної довідки, наданої відділом у Недригайлівському районі Головного управління від 10.10.2018 № 408/410-18, землі, за рахунок яких планується відведення земельної ділянки, відносяться до земель сільськогосподарського призначення: номер графи 14 (господарські двори). Також у своєму листі зазначив, що згідно з ч. 1 ст. 120 Земельного кодексу України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Відповідно до п.п. 5, 6 ст. 15 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" під час проведення державної реєстрації прав та їх обтяжень видаються наступні документи: свідоцтво про право власності на нерухоме майно у випадках, встановлених ст. 18 цього Закону та витяг з Державного реєстру прав про зареєстровані права та/або їх обтяження. Також, технічний паспорт на об'єкт нерухомості - це основний документ, в якому відображаються технічні характеристики приміщення. У комплекті документів, поданому позивачем на розгляд, відсутні вказані вище правовстановлюючі документи на нерухоме майно чи довідка про їх відсутність.
Суд вважає таку відмову відповідача в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність протиправною з таких підстав.
Так, відповідно до п. "а" ч. 3 ст. 22 Земельного кодексу України від 25.10.2001 № 2768-ІІІ (далі - ЗК України) землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства.
Відповідно до ч.ч. 1, 2, 3 ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.
Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами визначений статтею 118 ЗК України.
Згідно з ч. 6 ст. 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим, Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Відповідно до ч. 7 ст. 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Згідно з ч. 4 ст. 122 ЗК України центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.
На підставі пунктів 1 та 7 Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14.01.2015 № 15, Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастр) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Віце-прем'єр-міністра України - Міністра регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства і який реалізує державну політику у сфері топографо-геодезичної і картографічної діяльності та земельних відносин, а також у сфері Державного земельного кадастру.
Держгеокадастр здійснює свої повноваження безпосередньо і через утворені в установленому порядку територіальні органи.
Системний аналіз наведених правових норм дає підстави суду дійти до висновку, що Земельним кодексом України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, зокрема: невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. При цьому, чинним законодавством не передбачено право суб'єкта владних повноважень відступати від положень ст. 118 ЗК України.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 27.02.2018 у справі № 545/808/17.
Тобто, проект землеустрою розробляється на підставі дозволу органу, до компетенції якого входить питання про передачу земельних ділянок громадянам. У даному випадку таким органом є Головне управління Держгеокадастру у Сумській області. Позивачу відмовлено в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою у зв'язку з тим, що землі, за рахунок яких планується відведення земельної ділянки, відносяться до земель сільськогосподарського призначення: номер графи 14 (господарські двори і двори). У ч. 7 ст. 118 ЗК України визначено вичерпний перелік підстав для відмови в наданні дозволу, однак відповідач жодної з них у листі від 11.10.2018 № КО--11513-4665/21-18 не вказав. Не зазначив також яким вимогам нормативних актів не відповідає місце розташування земельної ділянки, що планується до відведення. Відповідно до положень Земельного кодексу України забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені ст. 118 ЗК України. Земельний кодекс України не передбачає подання правовстановлюючих документів на нерухоме майно чи довідки про їх відсутність.
Таким чином, відповідач протиправно відмовив позивачу в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, при цьому, відповідач посилається на підстави, не передбачені Земельним кодексом України чи іншими законодавчими актами.
Згідно зі ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідач зобов'язаний або надати дозвіл позивачу на розроблення проекту землеустрою, або відмовити у наданні такого дозволу, але на законних підставах. Суд вважає, що відповідач не надав мотивовану обґрунтовану відмову.
Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.
Враховуючи те, що відповідач, відмовляючи ОСОБА_1 в задоволенні заяви про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, не дотримався вимог Земельного кодексу України, таке рішення не може відповідати приписам ч. 2 ст. 2 КАС України, а тому позовні вимоги про визнання протиправною та скасування відмови у наданні позивачу дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Щодо зобов'язання Головне управління Держгеокадастру у Сумській області надати позивачу дозвіл на розроблення проекту землеустрою суд зазначає наступне.
Доводи відповідача про те, що суд не може зобов'язати орган владних повноважень до прийняття конкретного рішення, оскільки це буде фактичне втручання в його дискреційні повноваження, суд вважає необґрунтованими. Обрана судом форма захисту порушених прав у даному випадку не є втручанням у дискреційні повноваження відповідача. Втручанням у дискреційні повноваження суб'єкта владних повноважень може бути прийняття судом рішень не про зобов'язання вчинити дії, а саме прийняття ним рішень за заявами заявників замість суб'єкта владних повноважень. Аналогічна позиція випливає зі змісту ухвали Вищого адміністративного суду України від 24.03.2016 у справі № 826/17109/13-а.
Згідно з Рекомендаціями Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Але ж в даному випадку зобов'язання відповідача надати дозвіл є виправданим, оскільки відсутній інший дієвий спосіб захисту порушеного права позивача.
Тобто, дискреційними є повноваження суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова "може".
Натомість, у цій справі, відповідач помилково вважає свої повноваження дискреційними. Відповідач не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти не за законом, а на власний розсуд, зокрема, прийняти відмову або надати дозвіл. Безперечно, правомірним у даному випадку є лише один варіант поведінки, залежно від фактичних обставин.
При цьому, слід зазначити, якщо відмова відповідного органу визнана судом протиправною, а іншого варіанту поведінки у суб'єкта владних повноважень за законом не існує, то суд має право зобов'язати такий орган влади вчинити конкретні дії, які б гарантували захист прав і свобод позивача. Отже, застосування судами зазначеного способу захисту права не можливо вважати втручанням у дискреційні повноваження такого суб'єкта владних повноважень.
Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Вказані висновки узгоджуються з позицією Верховного Суду, викладеної у постановах від 22.03.2018 (справа № 823/795/17), від 27.02.2018 (справа № 816/591/15-а), від 16.09.2015 (справа № 21-1465а15).
Тобто, законодавець передбачив обов'язок суду змусити суб'єкт владних повноважень до правомірної поведінки, а не вирішувати питання, які належать до функцій і виключної компетенції останнього (дискреційні повноваження), тому втручання в таку діяльність є формою втручання в дискреційні повноваження наведеного органу та виходить за межі завдань адміністративного судочинства.
Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави, а статтею 8 Конституції України закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенство права.
Принцип верховенства права сформувався як інструмент протидії свавіллю держави, що виявляється в діях її органів як у цілому, так і окремих із них. Верховенство права - це розуміння того, що верховна влада, держава та її посадові особи мають обмежуватися законом.
У судовому рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Олссон проти Швеції" від 24.03.1988 (скарга № 10465/83) зазначено, що серед вимог, які суд визначив як такі, що випливають з фрази "передбачено законом", є наступні:
- будь-яка норма не може вважатися "законом", якщо вона не сформульована з достатньою точністю так, щоб громадянин самостійно або, якщо знадобиться, з професійною допомогою міг передбачити з часткою ймовірності, яка може вважатися розумною в даних обставинах, наслідки, які може спричинити за собою конкретну дію;
- фраза "передбачено законом" не просто відсилає до внутрішнього права, але має на увазі й якість закону, вимагаючи, щоб останній відповідав принципу верховенства права. У внутрішньому праві повинні існувати певні заходи захисту проти свавільного втручання публічної влади у здійснення прав;
- закон, який передбачає дискреційні повноваження, сам по собі не є несумісним з вимогами передбачуваності за умови, що дискреційні повноваження та спосіб їх здійснення вказані з достатньою ясністю для того, щоб з урахуванням правомірності мети зазначених заходів забезпечити індивіду належний захист від свавільного втручання влади.
Крім того, згідно з п. 65 вказаного рішення Суду, втручання повинно бути зумовлено досягненням правомірної цілі.
Європейський суд з прав людини вказує, що у відповідності зі сформованою практикою Суду під поняттям "необхідності" мається на увазі, що втручання відповідає якій-небудь нагальній суспільній потребі і що воно пропорційно законній меті. При визначенні того, чи є втручання "необхідним у демократичному суспільстві", суд враховує, що за державами - учасницями Конвенції залишається певна свобода розсуду.
Також необхідно зазначити, що запорукою вірного застосування дискреційних повноважень є високий рівень правової культури державних службовців. Обсяг таких повноважень суб'єкта владних повноважень повинен мати чіткі межі застосування. Рішення органу влади має бути визнано протиправним у разі, коли істотність порушення процедури потягнуло його неправильність, а за наявністю правової можливості (якщо йдеться про прийняття органом одного з двох рішень надати чи ні певну можливість здійснювати певні дії) суд зобов'язаний відновити порушене право шляхом зобов'язання суб'єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення про надання можливості, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається.
Як зазначив Європейський суд з прав людини в рішенні від 06.09.1978 у справі "Класс та інші проти Німеччини", із принципу верховенства права випливає, зокрема, що втручання органів виконавчої влади у права людини має підлягати ефективному нагляду, який, як правило, повинна забезпечувати судова влада. Щонайменше це має бути судовий нагляд, який найкращим чином забезпечує гарантії незалежності, безсторонності та належної правової процедури.
Статтею 6 КАС України та статтею 17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" визначено, що суди при розгляді справ застосовують принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а також Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод як джерело права.
Так, у п. 54 рішення від 02.11.2006 по справі "Волохи проти України" зазначено, що це втручання не може розглядатися як таке, що було здійснене "згідно із законом", оскільки законодавство України не визначає з достатньою чіткістю межі та умови здійснення органами влади своїх дискреційних повноважень у сфері, про яку йдеться, та не передбачає достатніх гарантій захисту від свавілля при застосуванні таких заходів спостереження.
Будь-яка дія органів державної влади має будуватися на цьому принципі, а відтак чинні положення національного законодавства потрібно формулювати так, щоб вони були достатньо доступними, чіткими і передбачуваними у практичному застосуванні (п. 147 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Броньовський проти Польщі" від 22.06.2004). Закон вимагає, щоб він був доступний для особи і вона також могла передбачити наслідки його застосування до неї та щоб закон не суперечив принципові верховенства права. У національному праві має існувати засіб правового захисту від свавільного втручання з боку державних органів у права, гарантовані Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Небезпека свавілля є особливо очевидною, коли виконавча влада здійснює свої функції закрито. (Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гавенда проти Польщі" від 14.03.2002, п. 56 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Аманн проти Швейцаріїї" від 16.02.2000).
Також Європейський суд з прав людини у п. 30 рішення від 24.04.1990 у справі "Круслена" зазначив, що закон, який надає дискреційне право, має визначати межі здійснення такого права, хоча докладні правила та умови мають міститися в нормах субстантивного права. Проте надання законом виконавчій владі чи судді нічим не обмеженого дискреційного права суперечило б принципові верховенства права. Отже, закон має досить чітко визначати межі будь-яких таких повноважень, наданих компетентним органам, а також спосіб їх застосування, щоб забезпечувати належний захист особистості від свавільного втручання.
Загальні принципи диференціації між підміною органу державної влади судом та здійсненням правосуддя безпосередньо сформульовано в рішенні від 09.06.2005 по справі "Фадєєва проти Росії", в якому Суд з відсилкою до справи "Баклі проти Сполученого Королівства" зазначив, що згідно з усталеною практикою Суду саме національні органи влади мають дати вихідну оцінку "необхідності" втручання як стосовно законодавчого поля, так і реалізації конкретного заходу, але, незважаючи на надану національним органам влади свободу розсуду, їхнє рішення підлягає перевірці Судом на предмет його відповідності вимогам Конвенції".
Зобов'язуючи орган державної влади виконати свої дискреційні повноваження, суд встановлює справедливість та відновлює баланс взаємодії між органами державної влади та суб'єктами господарювання. Також, що є дуже важливим, суд унеможливлює виникнення вільного трактування та зловживання органами державної влади своїми дискреційними повноваженнями.
Покладення такого обов'язку на відповідача, як надання дозволу на розробку проекту землеустрою, не є перебиранням функції іншого суб'єкта владних повноважень в реалізації відповідних управлінських функцій і вирішенні питань, віднесених до виключної компетенції такого суб'єкта, та зобов'язанням його приймати рішення, які входять до його компетенції чи до компетенції іншого органу, з огляду на обов'язковість ефективного механізму захисту порушеного права.
Зі змісту листа відповідача вбачається, що відповідач відмовив позивачу в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність. Таким чином, відповідач у спірних відносинах вже реалізував свої дискреційні владні повноваження, відмовивши позивачу в наданні такого дозволу. Оскільки відповідач відмовив в наданні дозволу протиправно, а визначених законом підстав для такої відмови під час розгляду справи встановлено не було, суд вважає, що відновлення порушеного права позивача можливе не інакше, як шляхом зобов'язання відповідача вчинити певні дії, зокрема зобов'язання Головного управління Держгеокадастру у Сумській області надати такий дозвіл. Крім того, отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність чи користування.
Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Головне управління Держгеокадастру як суб'єкт владних повноважень не довело правомірності свого рішення щодо відмови ОСОБА_1 в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою.
Враховуючи викладене, суд визнає необхідним задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 про зобов'язання надати дозвіл на розробку проекту землеустрою.
На підставі ч. 1 ст. 139 КАС України на користь позивача належить стягнути понесені ним судові витрати зі сплаті судового збору, сплаченого при поданні позовної заяви до суду, в сумі 1409,60 грн згідно з квитанціями від 22.10.2018 № 0.0.1166017384.1, від 31.10.2018 № 0.0.1173196386.1 (а.с. 3, 29).
Керуючись ст.ст. 90, 139, 143, 241- 246, 250, 255, 295 КАС України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Сумській області про визнання відмови протиправною та зобов'язання вчинити дії - задовольнити.
Визнати протиправною та скасувати відмову Головного управління Держгеокадастру у Сумській області, викладену в листі від 11.10.2018 № КО--11513-4665/21-18, у наданні ОСОБА_1 дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність загальною (орієнтовною) площею 1,2 га для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель сільськогосподарського призначення, яка розташована на території Сакунихської сільської ради Недригайлівського району Сумської області за межами населених пунктів.
Зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у Сумській області надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність загальною (орієнтовною) площею 1,2 га для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель сільськогосподарського призначення на території Сакунихської сільської ради Недригайлівського району Сумської області за межами населених пунктів.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Головного управління Держгеокадастру у Сумській області (40021, м. Суми, вул. Петропавлівська, буд. 108, код ЄДРПОУ 39765885) на користь ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, РНОКПП НОМЕР_1) витрати на оплату судового збору в сумі 1409,60 грн (одна тисяча чотириста дев'ять гривень шістдесят копійок).
Рішення може бути оскаржено до Харківського апеляційного адміністративного суду через Сумський окружний адміністративний суд шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя М.М. Шаповал