Справа № 759/765/18
Провадження № 2/761/5962/2018
03 грудня 2018 року Шевченківський районний суд м. Києва в складі:
головуючого судді: Піхур О.В.,
за участю :
секретаря судового засідання - Орел П.Ю.,
представника позивача - ОСОБА_1,
розглянувши у судовому засіданні в приміщенні Шевченківського районного суду м. Києва в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя, -
У січні 2018 року позивач ОСОБА_2 (далі - позивач) звернулася до Святошинського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_3 (далі - відповідач) про поділ спільного майна подружжя.
Позовні вимоги позивача обґрунтовані тим, що 26.091997 року між позивачем і відповідачем зареєстровано шлюб. 07.11.2017 року рішенням Подільського районного суду м. Києва шлюб між сторонами розірвано. Позивач зазначила, що від шлюбу сторони мають спільних дітей: сина - ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, доньку - ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2. За час подружнього життя сторони набули спільне майно: квартиру за адресою: АДРЕСА_1, відповідно до договору купівлі-продажу від 07.08.2012 року, квартиру за адресою: АДРЕСА_2, гараж АДРЕСА_3, гараж АДРЕСА_4, автомобіль марки Fiat Scudo. Відповідач продав два гаражі в 2017 році, які були придбані під час шлюбу, хоча позивач дозволу не надавав, тобто відповідач незаконно реалізував дану нерухомість. Крім того, зазначає, що відповідач забрав всі оригінали документів на спільне майно.
Тому позивач просив суд стягнути з відповідача на свою користь кошти в сумі 84000,00 грн. в якості еквіваленту половини вартості транспортного засобу, який належить відповідачу на праві власності і являється спільним майном подружжя, визнати один з двох гаражів в ГК «Тюльпан-2», таким, що належить позивачу, як половина спільно нажитого майна подружжя.
Ухвалою судді Святошинського районного суду м. Києва від 12.02.2018 року відкрито провадження у справі.
Постановою Апеляційного суду м. Києва від 29.05.2018 року скасовано ухвалу Святошинського районного суду м. Києва від 12.02.2018 року, справу направлено для розгляду до Шевченківського районного суду м. Києва.
07.06.2018 року відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням осіб.
У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав та просив задовольнити їх у повному обсязі.
У судове засідання відповідач не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, про причини неявки суду не повідомив, відзив на позовну заяву не надав.
Суд, заслухавши пояснення представника позивача, повно та всебічно дослідивши матеріали справи, надані докази, приходить до висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ч. 1 ст. 316 ЦК України).
Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (ч. 1 ст. 317 ЦК України).
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (ч. 1 ст. 319 ЦК України).
Частиною 1 ст. 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
З матеріалів справи вбачається, що 07.11.2017 року рішенням Подільського районного суду м. Києва шлюб між сторонами розірвано.
Позивач зазначає, що від шлюбу сторони мають спільних дітей: сина - ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, доньку - ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, за час подружнього життя сторони набули спільне майно: квартиру за адресою: АДРЕСА_1, відповідно до договору купівлі-продажу від 07.08.2012 року, квартиру за адресою: АДРЕСА_2, гараж АДРЕСА_3, гараж АДРЕСА_4, автомобіль марки Fiat Scudo, на підтвердження надає інформаційну довідку з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та роздруківку із сайту продажу автомобілів AutoRia.
Проте суд не може взяти до уваги надані позивачем докази, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів укладення договорів купівлі-продажу нерухомого майна, а надана роздруківка з інтернету не підтверджує грошову оцінку автомобіля.
Згідно зі ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності.
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно зі ст. 63 СК України передбачено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Згідно зі ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою.
Ст. ст. 70, 71 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.
Частиною 2 ст. 70 СК України передбачено, що при вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї. Частина 3 цієї ж норми передбачає можливість за рішенням суду збільшити частку дружини, чоловіка, якщо з нею, ним, проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.
Відповідно до ч. 2 ст. 71 СК України неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.
Відповідно до ч. 2 ст. 184 ЦК України передбачено, що неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення.
У п. 30 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007р. «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» роз'яснено, що під обставинами, що мають істотне значення для справи, потрібно розуміти не тільки випадки, коли один із подружжя не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї, але і випадки, коли один із подружжя не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку чи доходу (частина перша статті 60 СК).
Сутність поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов'язків. При здійсненні поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток. При винесенні рішення суд має керуватися "обставинами, що мають істотне значення", якими можуть бути, насамперед, ступінь трудової та (або) фінансової участі кожного з подружжя в утриманні спільного майна, зроблених поліпшеннях, доцільність та обґрунтованість укладених правочинів, спрямованих на розпорядження спільним майном, наявність або відсутність вчинення одним з подружжя дій, що порушують права другого з подружжя, суперечать інтересам сім'ї, матеріальне становище співвласників тощо. Поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється з визначення кола об'єктів спільної сумісної власності подружжя і встановлення їхньої вартості. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи (абзац перший пункту 22 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" від 21 грудня 2007 р. N 11).
Згідно з п. 23 Постанови вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69, ч. З ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами, тощо.
Вирішуючи питання про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення частин 4, 5 ст. 71 СК України щодо обов'язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності (ч.ч. 1, 3 п. 25 Постанови).
Частиною 1 ст. 71 СК України визначено, що майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Частина 2 даної норми передбачає, що неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ч. 1, 2, 3 ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. (ст. 81 ЦПК України).
Отже, в силу вимог ст.ст. 2, 4, 12, 76-81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести належними та допустимими доказами ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Даючи юридичну оцінку зібраним по справі доказам, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності, враховуючи те, що обставини, на які посилається позивач, як на підставу для задоволення позову, не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи, оскільки не ґрунтуються на достатніх, належних та допустимих доказах, а рішення суду не може ґрунтуватися на припущеннях, тому суд прийшов до висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Керуючись ст. ст. 3-5, 7-13, 17, 43, 49, 76-81, 141, 258, 262, 264, 265, 268, 280, 352-353 ЦПК України, ст.ст. 21, 60, 63, 70, 71 СК України, Постановою Пленуму Верховного суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», суд,
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя - відмовити.
Рішення може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Відповідно до п. 15.5 Перехідних положень ЦПК України (в редакції від 03.10.2017 року) : до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи: апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, а саме, відповідно до ч.1 ст. 296 ЦПК України : апеляційна скарга подається апеляційному суду через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Дата складення повного судового рішення 12.12.2018 року.
Суддя