Справа № 167/360/18 Головуючий у 1 інстанції: Сіліч І.І.
Провадження № 22-ц/802/132/18 Категорія: 27 Доповідач: Федонюк С. Ю.
20 грудня 2018 року місто Луцьк
Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді Федонюк С. Ю.,
суддів - Матвійчук Л. В., Русинчука М. М.,
з участю:
секретаря судового засідання - Губарик К. А.,
позивача - ОСОБА_1,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 на рішення Рожищенського районного суду Волинської області від 20 серпня 2018 року,
У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики. Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 05.06.2017 року між ним та відповідачем укладений письмовий договір позики, згідно з умовами якого він зобов'язався передати, а відповідач отримала грошові кошти у розмірі 18000 грн, і зобов'язалася повернути суму позики до 11 червня 2017 року. У встановлений договором строк відповідач свого зобов'язання з повернення грошових коштів не виконала.
З урахуванням зазначеного позивач просив стягнути зі ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 551158 грн, з яких: 18000 грн - основний борг, 531000 - пеня, 1722,51 грн - інфляційні втрати, 436, 00 грн - 3% річних, а також судові витрати в сумі 5512,00 грн.
Рішенням Рожищенського районного суду Волинської області від 20 серпня 2018 року позов задоволено частково. Стягнуто із ОСОБА_2 в користь ОСОБА_1 3% річних від простроченої суми за порушення грошового зобов'язання в сумі 436, 44 грн, 1721,95 грн інфляційних витрат, 20 000 грн пені та 221,58 грн судового збору, а всього на суму 22 158,39 грн. В решті позовних вимог відмовлено.
Ухвалою Рожищенського районного суду Волинської області від 21 серпня 2018 року виправлено описку, яка була допущена при ухваленні вступної та резолютивної частини рішення від 20 серпня 2018 року, а саме викладено резолютивну частину даного рішення в наступній редакції: Стягнути з ОСОБА_2 в користь ОСОБА_1 3% річних від простроченої суми за порушення грошового зобов'язання в сумі 436, 44 грн, 1721,95 грн інфляційних витрат, 20 000 грн пені та 221,58 грн судового збору, а всього на суму 22 379,97 грн. В решті вимог відмовити.
Не погоджуючись із даним рішенням суду, позивач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій зазначає, що дане судове рішення є несправедливим, упередженим, незаконним та необгрунтованим, оскільки прийняте з грубим порушенням норм матеріального та процесуального права, без з'ясування та врахування обставин, що мають істотне значення для правильного вирішення справи. Апеляційна скарга мотивована тим, що на день написання позовної заяви грошові кошти відповідачем не було повернуто, що дає підстави для нарахування пені, яка визначена умовами договору позики від 05.06.2017 р., до дня подання позову 03.04.2018 року, тобто протягом 295 днів. Зазначав, що судом не вказано в рішенні, які інші обставини вплинули на прийняття рішення про зменшення розміру пені до 20 000 грн, що свідчить про його упередженість у прийнятті оскаржуваного рішення суду.
Відзив на апеляційну скаргу до апеляційного суду не надійшов.
Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню з таких підстав.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що під час розгляду справи судом першої інстанції відповідач погасила суму основного боргу в сумі 12000 грн 16 травня 2018 року та 6000 грн 26 червня 2018 року, однак в установлений договором строк відповідач не повернула суму позики, що у свою чергу є підставою для стягнення на користь позивача 3% річних від простроченої суми в розмірі 436,44 грн та 1721,95 грн інфляційних втрат за період з 12.06.2017 р. по 04.04.2018 р.(день подання позову). Разом з тим, зменшуючи розмір нарахованої пені, суд виходив з того, що він значно перевищує розмір боргу, а тому є правові підстави для застосування ч. 3 ст. 551 ЦК України.
Із таким висновком суду першої інстанції погоджується колегія суддів з огляду на таке.
Відповідно до ч.1-3 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Згідно з ч. 6 ст. 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.
Судом встановлено, шо 05.06.2017 року між сторонами укладено договір позики, згідно з яким ОСОБА_1 передає ОСОБА_2 безпроцентну позику на суму 18000 грн, а позичальник зобов'язується повернути зазначену суму позики в строк до 11.06.2017 р. (п.1.1).
Відповідно до п. 3.1 договору у випадку неповернення зазначеної в п.1.1 суми позики в зазначений у п.2.2 строк, позичальник сплачує штраф у розмірі 10,5 % від суми позики за кожний день прострочення до дня її повернення позикодавцю.
У випадку невиконання або неналежного виконання однією зі сторін зобов'язань за цим договором, вона зобов'язана відшкодувати іншій стороні заподіяні таким невиконанням збитки (п. 3.2).
На підтвердження укладення договору позики та його умов ОСОБА_2 склала розписку позичальника (а.с.7).
Оскільки в установлений договором строк відповідач не повернула суму позики, 04 квітня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про стягнення боргу за вказаним договором.
Відповідно до наданого позивачем розрахунку 3 % річних за користування позикою, штраф (пеня) та інфляційні втрати за період з 12 червня 2017 року по 03 квітня 2018 року (295 днів), які розраховувались від суми позики 18000 грн, становлять в сукупності 551 158 грн, яку позивач і просив стягнути на свою користь зі ОСОБА_2
Як встановлено матеріалами справи та не заперечується позивачем, 16 травня 2018 року ОСОБА_2 повернула ОСОБА_1 12000 грн боргу та 26 червня 2018 року сплатила йому ще 6000 грн в рахунок заборгованості за позикою, що підтверджено долученими до матеріалів справи відповідними розписками відповідача та позивача (а.с.35-38,56-60).
Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором.
Однак сторонами у договорі не обумовлювалась сплата процентів за користування коштами.
Згідно статей 526, 527, 530 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином і у встановлений строк відповідно до умов договору та вимог закону, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до частини першої статті 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Частиною першою статті 625 ЦК України передбачено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
Згідно з частиною першою статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
Як встановлено частиною другою статті 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Правовий аналіз норм статей 525, 526, 599, 611, 625 ЦК України свідчить про те, що невиконання боржником умов договору не припиняє правовідносин сторін цього договору, та не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання, передбаченої статтею 625 цього Кодексу.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку про те, що прострочення ОСОБА_2 виконання грошового зобов'язання з повернення коштів позики є підставою для стягнення з неї на користь позивача встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також трьох процентів річних від простроченої суми.
Разом з тим, у договорі сторони встановили, що у випадку неповернення зазначеної в договорі суми позики у визначений строк позичальник сплачує штраф у розмірі 10,5 % від суми позики за кожен день прострочення до дня її повернення позикодавцю.
Проте, як видно зі змісту позовної заяви, позивач ОСОБА_1 називає нараховану на підставі вказаного пункту договору суму в розмірі 531000 грн пенею (штрафом), виходячи із 10,5% від суми боргу 18000 грн за період 295 днів прострочення.
Статтею 549 ЦК України передбачено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Тобто пеня - це санкція, яка нараховується з першого дня прострочення й до тих пір, поки зобов'язання буде виконано. Її розмір збільшується залежно від продовження правопорушення.
Отже, суд вірно прийшов до висновку, що сторони у договорі встановили неустойку саме у вигляді пені, враховуючи її правову природу.
Щодо нарахування пені необхідно зважати на вимоги статей 549, 550, 551 ЦК України, згідно з якими пенею є грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення зобов'язання і яка обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Пеня може нараховуватись на суму невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов'язання (зокрема, щодо повернення позики чи сплати процентів) протягом усього періоду прострочення, якщо інше не вказано в законі чи договорі.
Разом з тим, згідно з ч. 3 ст.551 ЦК України розмір неустойки (штрафу, пені) може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Істотними обставинами в розумінні ч. 3 ст. 551 ЦК України можна вважати, зокрема, ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу (наприклад, відсутність негативних наслідків для позивача через прострочення виконання зобов'язання).
При цьому питання зменшення розміру неустойки вирішується в конкретній ситуації на підставі певних доказів і розрахунків.
Частина 3 ст. 551 ЦК України з урахуванням положень ст. 3 ЦК України щодо загальних засад цивільного законодавства дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що її розмір значно перевищує розмір збитків.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України у справі № 6-100цс 14 від 03 вересня 2014 року.
Таким чином, встановивши, що розмір пені значно більший від розміру боргового зобов'язання (майже у 30 разів), а також взявши до уваги те, що основна сума боргу відповідачем погашена, суд правильно застосував до спірних правовідносин норму ч. 3 ст. 551 ЦК України, яка підлягала застосуванню, та зменшив нараховану суму пені за несвоєчасну сплату боргу у визначеному ним розмірі.
Покликання позивача в апеляційній скарзі на те, що суд не взяв до уваги визнання відповідачем позову, не заслуговують на увагу, оскільки зі змісту поданих до суду заяв видно, що відповідач визнає вину у спричиненні заборгованості та визнає борг за договором позики, однак просить суд винести законну ухвалу на користь ОСОБА_1В.(а.с.57,62).
Під час розгляду справи суд першої інстанції дотримався вимог закону, повно та всебічно з'ясував обставин справи, надав вірну правову оцінку доводам і запереченням сторін та зібраним у справі доказам, вірно застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, з огляду на що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим.
Виходячи з викладеного, колегія суддів доходить висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам матеріального та процесуального права, підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, колегія суддів не знаходить.
Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст.367,374,375,381-384, ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Рожищенського районного суду Волинської області від 20 серпня 2018 року в даній справі залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий
Судді