Справа № 1540/4182/18
22 грудня 2018 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді - Аракелян М.М. розглянувши в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 (65003, АДРЕСА_1) до Суворовського об'єднаного управління Пенсійного фонду України в місті Одесі (65003, м. Одеса, вул. Чорноморського козацтва, 95, код ЄДРПОУ: 40388751), Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області (65107, м. Одеса, вул. Канатна, 83, код ЄДРПОУ:20987385) про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити певні дії, стягнення моральної шкоди, -
До Одеського окружного адміністративного суду надійшла позовна ОСОБА_1 (65003, АДРЕСА_1) до Суворовського об'єднаного управління Пенсійного фонду України в місті Одесі (65003, м. Одеса, вул. Чорноморського козацтва, 95, код ЄДРПОУ: 40388751), Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області (65107, м. Одеса, вул. Канатна, 83, код ЄДРПОУ:20987385) про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити певні дії, стягнення моральної шкоди в якій позивач просить:
- визнати протиправними дії Суворовського об'єднаного управління Пенсійного фонду України в місті Одесі по припиненню виплати пенсії ОСОБА_1 та зобов'язати виплатити пенсію за період з 01.05.2018 року по день винесення рішення у справі судом і в подальшому виплачувати пенсійне забезпечення відповідно до вимог законодавства;
- стягнути з Суворовського об'єднаного управління Пенсійного фонду України в місті Одесі моральну шкоду на користь ОСОБА_1 у розмірі 20 000 гривень.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що вона є громадянкою України, пенсіонером та обліковується в Суворовському ОУПФУ в м. Одесі як внутрішньо переміщена особа. Підставою для звернення до суду є нездійснення відповідачем виплати пенсії позивачці з 01.05.2018 року без законних для цього підстав. Так, спеціальний статус внутрішньо переміщеної особи не може підміняти собою жоден із закріплених у Конституції України конституційно-правових статусів особи. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею та є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії. Затверджений постановою КМУ № 365 від 08.06.2016 Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат, як підзаконний нормативно-правовий акт, не може підміняти собою закони, яким врегульовані відповідні правовідносини, або суперечити їм. Невиплату позивачці пенсії з 01.05.2018 року року було здійснено не у спосіб, передбачений Законом № 1058-IV та з порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки є втручанням у право власності позивачки.
Ухвалою від 22.08.2018 року Одеським окружним адміністративним судом відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
Ухвалою суду від 20.09.2018р. постановлено розглядати справу в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін.
21.09.2018 року (вхід. № 27912/18) від Суворовського об'єднаного управління Пенсійного фонду України в місті Одесі надійшла заява про приєднання до матеріалів справи копії пенсійної справи позивача.
21.09.2018 року (вхід. № 27914/18) від Суворовського об'єднаного управління Пенсійного фонду України в місті Одесі надійшов відзив на адміністративний позов, в якому представник відповідача проти задоволення позовних вимог ОСОБА_1 заперечував з наступних підстав. Зупинення з 01.05.2018 року виплат пенсії позивачці обумовлено постановою КМУ № 365 від 08.06.2016, якою затверджено «Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування». Згідно з п.2, п.6, п.12 п.13 зазначеного Порядку, на адресу Управління 02.04.2018 року надійшли списки ( звіт ОР, в якому зазначено особливість 93, а саме відсутній за фактичним місцем проживання), від Управління соціального захисту населення в Суворовському районі м. Одеси, в зв'язку з чим виплата пенсії позивачці була припинена з 01.05.2018 року. 17.05.2018 позивач звернулася до Управління із заявою про поновлення виплати пенсії з 01.05.2018, у зв'язку із чим дані передано на розгляд Комісії при Департаменті праці та соціальної політики Одеської міської ради. Проте, як зазначає представник Суворовського об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Одесі, рішення Комісії при Департаменті праці та соціальної політики Одеської міської ради на адресу Управління не надійшло, у зв'язку з чим підстави для поновлення виплати пенсії - відсутні. Позовну вимогу позивача про відшкодування моральної шкоди у розмірі 20 000,00 грн. представник Суворовського об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Одесі вважає безпідставною, оскільки позивач не надав належних доказів, які могли б підтвердити заподіяну моральну шкоду.
09.10.2018 року (вхід. № ЕП/5628/18) від представника позивача надійшла заява про перенесення розгляду справи.
10.10.2018 року (вхід. № 30037/18) від представника Суворовського об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Одесі надійшла заява про перенесення розгляду справи.
Ухвалою від 29.10.2018 року Одеським окружним адміністративним судом залучено до участі у справі другого відповідача - Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області.
03.12.2018 року (вхід. № 37149/18) від представника Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області надійшли письмові пояснення по справі.
03.12.2018 року (вхід. № 37301/18) від Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області надійшло клопотання про розгляд справи без участі представника Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області.
06.12.2018 року (вхід. № ЕП/7139/18) від представника позивача надійшла заява про ознайомлення з матеріалами справи.
06.12.2018 року (вхід. № ЕП/7139/18) від представника позивача надійшла заява про ознайомлення з матеріалами справи.
19.12.2018 року (вхід. № ЕП/7510/18) від представника позивача надійшла заява про розгляд справи за відсутності позивача та представника позивача.
20.12.2018 року (вхід. № ЕП/7546/18) від Суворовського об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Одесі надійшло клопотання про розгляд справи за відсутності представника Суворовського об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Одесі.
Таким чином, враховуючи відсутність потреби заслухати свідка чи експерта, а також з урахуванням заяв учасників справи про розгляд справи без їх участі, судом вирішено розглянути адміністративну справу в порядку письмового провадження відповідно до ч.3 ст.194 КАС України.
Розглянувши матеріали справи, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд дійшов наступного.
Завданням адміністративного судочинства відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 є громадянином України (паспорт серії ЕЕ № 624644) та згідно довідки від 21.10.2014 № НОМЕР_1 Управління соціального захисту населення в Суворовському районі м. Одеси перебуває на обліку як внутрішньо переміщена особа за адресою: АДРЕСА_1, відповідно до статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб».
Позивач є пенсіонером, що підтверджується довідкою Управління Пенсійного фонду України в Суворовському р-ні м. Одеси від 01.07.2014 року № 8931, та перебуває на обліку в Суворовському об'єднаному управлінні Пенсійного фонду України в м. Одесі.
Згідно з п.2, п.6, п.12 п.13 «Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування», на адресу Управління 02.04.2018 року надійшли списки ( звіт ОР, в якому зазначено особливість 93, а саме відсутній за фактичним місцем проживання), від Управління соціального захисту населення в Суворовському районі м. Одеси, в зв'язку з чим, виплата пенсії позивачці була припинена з 01.05.2018 року.
17.05.2018 ОСОБА_1 звернулася до Суворовського об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Одесі із заявою про поновлення виплати пенсії з 01.05.2018, у зв'язку із чим дані передано на розгляд Комісії при Департаменті праці та соціальної політики Одеської міської ради.
Як зазначає представник Суворовського об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Одесі, рішення Комісії при Департаменті праці та соціальної політики Одеської міської ради на адресу Управління не надійшло, у зв'язку з чим підстави для поновлення виплати пенсії - відсутні.
Вирішуючи адміністративну справу по суті заявлених вимог, надаючи оцінку обставинам (фактам), якими обґрунтовано вимоги і заперечення учасників справи, суд виходить з такого.
Статтею 291 КАС України визначено особливості провадження у типовій справі, зокрема, згідно з частиною третьою цієї статті при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.
Оскільки дана адміністративна справа є типовою до зразкової справи № 805/402/18, суд вважає за необхідне розглянути її у письмовому провадженні, з урахуванням правових висновків Верховного Суду, викладених у рішенні від 03 травня 2018 року за результатами розгляду зразкової справи.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Статтею 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
Згідно із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 26 червня 2014 року у справі «Суханов та Ільченко проти України» (Заяви № 68385/10 та № 71378/10) Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 1 Першого протоколу включає в себе три окремих норми: «перша норма, викладена у першому реченні першого абзацу, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друга норма, що міститься в другому реченні першого абзацу, стосується позбавлення власності і підпорядковує його певним умовам; третя норма, закріплена в другому абзаці, передбачає право Договірних держав, зокрема, контролювати користування власністю відповідно до загальних інтересів. Проте ці норми не є абсолютно непов'язаними між собою. Друга і третя норми стосуються конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном, а тому повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закріпленого першою нормою» (параграф 30).
Щодо соціальних виплат стаття 1 Першого протоколу не встановлює жодних обмежень свободи Договірних держав вирішувати, мати чи ні будь-яку форму системи соціального забезпечення та обирати вид або розмір виплат за такою системою. Проте якщо Договірна держава має чинне законодавство, яке передбачає виплату як право на отримання соціальної допомоги (обумовлене попередньою сплатою внесків чи ні), таке законодавство має вважатися таким, що передбачає майнове право, що підпадає під дію статті 1 Першого протоколу щодо осіб, які відповідають її вимогам (параграф 31).
Зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (параграф 52).
Першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету «в інтересах суспільства». Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено «справедливий баланс» між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (параграф 53).
У рішенні Європейського суду з прав людини від 14 жовтня 2010 року у справі «Щокін проти України» (Заяви № 23759/03 та № 37943/06) Європейський суд з прав людини зазначив, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення «законів». Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (параграф 50).
Згідно з статтею 1 Закону України від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» (далі - Закон № 1706-VII), який набрав чинності з 22 листопада 2014 року, внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
Статтею 2 Закону № 1706-VII визначено, що Україна вживає всіх можливих заходів, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, щодо запобігання виникненню передумов вимушеного внутрішнього переміщення осіб, захисту та дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, створення умов для добровільного повернення таких осіб до покинутого місця проживання або інтеграції за новим місцем проживання в Україні.
Згідно з частиною першою статті 4 Закону № 1706-VII факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.
Відповідно до частини першої статті 7 Закону № 1706-VII для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, на отримання соціальних послуг здійснюється відповідно до законодавства України.
Частиною першою статті 4 Закону України від 09.07.2003 № 1058-IV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон № 1058-IV) визначено, що законодавство про пенсійне забезпечення в Україні, яке базується на Конституції України, складається з Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, цього Закону, Закону про недержавне пенсійне забезпечення, законів, якими встановлюються умови пенсійного забезпечення, відміни від загальнообов'язкового державного пенсійного страхування та недержавного пенсійного забезпечення, міжнародних договорів з пенсійного забезпечення, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також інших законів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до законів про пенсійне забезпечення в Україні.
Частиною третьою статті 4 Закону № 1058-IV регламентовано, що виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються, зокрема: види пенсійного забезпечення, умови участі в пенсійній системі чи їх рівнях, пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат, джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення, умови, норми та порядок пенсійного забезпечення, організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.
Згідно з частиною першою статті 5 Закону № 1058-IV цей Закон регулює відносини, які виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону.
Відповідно до частини другої статті 5 Закону № 1058-IV виключно цим Законом, зокрема, визначаються порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням, порядок використання коштів Пенсійного фонду та накопичувальної системи пенсійного страхування.
Згідно із частиною другою статті 46 Закону № 1058-IV нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів. Компенсація втрати частини пенсії у зв'язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом.
Статтею 47 Закону № 1058-IV визначено, що пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.
Статтею 49 Закону № 1058-IV врегульовано питання щодо припинення та поновлення виплати пенсії.
Так, частиною першою статті 49 Закону № 1058-IV передбачено, що виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:
1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;
2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;
3) у разі смерті пенсіонера;
4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;
5) в інших випадках, передбачених законом.
Частиною другою цієї статі визначено, що поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статтею 46 цього Закону.
Постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб», яка набрала чинності з 08 жовтня 2014 року, затверджено Порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, пунктами 1 та 2 якого передбачено:
Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи (далі - довідка) є документом, який підтверджує факт внутрішнього переміщення і взяття на облік внутрішньо переміщеної особи».
Для отримання довідки повнолітня або неповнолітня внутрішньо переміщена особа звертається особисто, а малолітня дитина, недієздатна особа або особа, дієздатність якої обмежена, - через законного представника із заявою про взяття на облік, форму якої затверджує Мінсоцполітики, до структурного підрозділу з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад.
Пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 05 листопада 2014 № 637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам», яка набрала чинності з 26 листопада 2014 року (у редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин) установлено, що призначення та продовження виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), довічних державних стипендій, усіх видів соціальної допомоги та компенсацій, матеріального забезпечення, надання соціальних послуг, субсидій та пільг за рахунок коштів державного бюджету та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування внутрішньо переміщеним особам здійснюються за місцем перебування таких осіб на обліку, що підтверджується довідкою, виданою згідно з Порядком оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2014 р. № 509.
Зазначені виплати, що призначені або продовжені відповідним особам до набрання чинності цією постановою, здійснюються за фактичним місцем їх проживання (перебування) у разі видачі їм до 31 грудня 2014 року такої довідки.
08 червня 2016 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 365 «Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам», яка набрала чинності 14 червня 2016 року, пунктом 1 якої затверджено Порядок призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання /перебування.
Пунктом 4 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам установлено, що соціальні виплати внутрішньо переміщеним особам призначаються і виплачуються […] територіальними органами Пенсійного фонду України […] за місцем їх фактичного проживання/перебування, незалежно від факту реєстрації місця проживання/перебування.
Згідно з пунктом 2 Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання /перебування:
Контроль за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам здійснюють структурні підрозділи з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад (далі - структурні підрозділи з питань соціального захисту населення) шляхом відвідування не рідше ніж одного разу на шість місяців фактичного місця проживання/перебування внутрішньо переміщеної особи, про що складається акт обстеження матеріально-побутових умов сім'ї за формою, встановленою Мінсоцполітики. Якщо в Єдиній інформаційній базі даних про внутрішньо переміщених осіб є інформація щодо проходження особою фізичної ідентифікації в публічному акціонерному товаристві «Державний ощадний банк України», чергова перевірка у відповідному періоді не проводиться. […]
Згідно з пунктом 12 Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання /перебування:
Соціальні виплати припиняються у разі:
1) наявності підстав, передбачених законодавством щодо умов призначення відповідного виду соціальної виплати;
2) встановлення факту відсутності внутрішньо переміщеної особи за фактичним місцем проживання/перебування згідно з актом обстеження матеріально-побутових умов сім'ї;
3) отримання рекомендацій Мінфіну щодо фактів, виявлених під час здійснення верифікації соціальних виплат;
4) скасування довідки внутрішньо переміщеної особи з підстав, визначених статтею 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб»;
5) отримання інформації від Держприкордонслужби, МВС, СБУ, Мінфіну, Національної поліції, ДМС, Держфінінспекції, Держаудитслужби та інших органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.
З вищеописаних норм чинного законодавства слідує, що частиною першою статті 49 Закону № 1058-IV визначено вичерпний перелік підстав припинення виплати пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду України або за рішенням суду. Цим переліком передбачена можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, передбачених законом.
У свою чергу постановами Кабінету Міністрів України від 05.11.2014 № 637 та від 08.06.2016 № 365 визначено умови призначення та продовження виплати пенсій внутрішньо переміщеним особам: знаходження внутрішньо переміщеної особи на обліку місця перебування, що підтверджується довідкою; наявність рахунку в установі ПАТ «Державний ощадний банк».
Як зазначає представник Суворовського об'єднаного управління Пенсійного фонду України в місті Одесі, призупинення виплати пенсії позивачу з 01.05. 2018 року сталося на підставі списку ( звіт ОР, в якому зазначено особливість 93, а саме відсутній за фактичним місцем проживання) управління соціального захисту населення в Суворовському районі м. Одеси.
Тобто припинення виплати пенсії позивачу відбулося без належних підстав та не у спосіб, визначений частиною першою статті 49 Закону № 1058-IV.
Аргументи відповідача, що відповідач зобов'язаний у свої діяльності керуватися постановами Кабінету Міністрів України, зокрема, встановленим цими постановами порядком продовження та поновлення виплат, суд вважає безпідставними та відхиляє, з огляду на таке.
Як вже вище зазначено, підстави припинення виплати пенсії визначаються виключно законами України.
Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України, до повноважень якого належить прийняття законів.
У свою чергу, Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, який забезпечує проведення державної політики у соціальній сфері, повноважний вживати заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина та проводити політику у сфері соціального захисту.
Водночас, за змістом конституційних норм, Кабінет Міністрів України не наділений правом вирішувати питання, які належать до виключної компетенції Верховної Ради України, так само, як і приймати правові акти, які підміняють або суперечать законам України.
За загальним правилом «закон» - це нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, який приймається відповідно до особливої процедури парламентом та регулює найважливіші суспільні відносини.
У свою чергу нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України є підзаконними, тому ними не можуть бути внесені будь-які зміни до законів.
Відповідно, встановлення постановами Кабінету Міністрів України інших підстав для припинення виплати пенсії, відмінних від визначених частиною першою статті 49 Закону № 1058-IV, не є іншим випадком припинення виплати пенсії, передбаченим законом, у розумінні пункту 5 частини першої статті 49 цього Закону.
Таким чином, припинення виплати пенсії позивачу за відсутності передбачених законами України підстав, є незаконним.
Судом встановлено, що позивач з 01.05.2018 не отримує пенсію внаслідок дій Суворовського об'єднаного управління Пенсійного фонду України в місті Одесі.
Таким чином, суми пенсії, не виплачені позивачу з вини відповідача, мають бути виплачені йому за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.
Відповідачем суду не наведено інших специфічних, доречних та важливих аргументів, які суд зобов'язаний оцінити, виконуючи свій обов'язок щодо пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Зважаючи на вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Що стосується обраного позивачем способу захисту порушеного права, суд зазначає таке.
Частиною другою статті 245 КАС України визначено, що у разі задоволення позову суд може прийняти рішення, зокрема, про:
- визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень (пункт 2);
- визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій (пункт 3);
- визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії (пункт 4);
- інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів (пункт 10).
Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
В рамках адміністративного судочинства:
дії - певна форма поведінки суб'єкта владних повноважень, яка полягає у здійсненні суб'єктом владних повноважень своїх обов'язків у межах наданих законодавством повноважень чи всупереч їм;
бездіяльність - певна форма поведінки суб'єкта владних повноважень, яка полягає у невиконанні ним дій, які він повинен був і міг вчинити відповідно до покладених на нього посадових обов'язків згідно із законодавством України;
рішення - нормативно-правовий акт або індивідуальний акт (нормативно-правовий акт - акт управління (рішення) суб'єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування; індивідуальний акт - акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк).
Частиною другою статті 9 КАС України визначено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
З матеріалів справи убачається, що позивачка звернулася до Суворовського ОУПФУ із заявою про виплату пенсії ще 17.05.2018р., та 07.06.2018р. із запитом ОСОБА_2 як представник ОСОБА_3 з цього ж питання.
Проте Суворовське ОУПФУ питання поновлення виплати пенсії ОСОБА_3 не вирішило, допустивши протиправну бездіяльність, що істотно вплинуло на захищене конституцією України право позивачки на соціальний захист як непрацездатної за віком особи.
Суд відхиляє посилання Суворовського ОУПФУ на неотримання рішення Комісії при Департаменті праці та соціальної політики Одеської міськради стосовно ОСОБА_3 як підставу невиплати пенсії позивачці, оскільки, по-перше, доказів направлення документів стосовно позивачки на Комісію суду не надано, по-друге, саме на відповідача покладено функції із забезпечення виплати пенсій.
Зважаючи на обставини справи, суд встановив, що порушення прав позивача відбулося внаслідок припинення з 01.05.2018 року виплат пенсії позивачці, тому належним способом захисту порушеного права в даному випадку є визнання протиправними дій Суворовського об'єднаного управління Пенсійного фонду України в місті Одесі по припиненню виплати пенсії ОСОБА_1 та зобов'язання Суворовського об'єднаного управління Пенсійного фонду України відновити нарахування та виплату ОСОБА_1 пенсії з 01.05.2018 року.
Щодо вимоги позивача про зобов'язання відповідача виплачувати в подальшому пенсію, суд не знаходить підстав для її задоволення з огляду на таке.
До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
Позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду, а також суб'єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подано позов до адміністративного суду.
Виходячи із завдань Кодексу адміністративного судочинства України, як то захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, судовий захист права може бути здійснений лише за умови наявності порушення прав та інтересів фізичної чи юридичної особи.
Вимога позивача про зобов'язання відповідача нараховувати та виплачувати позивачу пенсію в майбутньому не спрямована на захист порушеного права, а суд не може захистити права та обов'язки позивача на майбутнє.
Вирішуючи спір про стягнення моральної шкоди в сумі 20 000 грн., суд виходить з наступного.
Відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Згідно ч.1 та ч.2 ст. 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також, ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Відповідно до ч.3 ст. 23 Цивільного кодексу України моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також, з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Згідно з ст. 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.
Пунктом 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" від 31.03.1995 р. № 4 (далі - Постанова) роз'яснено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Пунктами 4,5 Постанови роз'яснено, що у позовній заяві про відшкодування моральної шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, яку неправомірними діями чи бездіяльністю заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами підтверджується. Обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суди, зокрема, повинні з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Згідно з пунктом 9 Постанови розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Суд враховує доводи позивача щодо наявності підстав для стягнення моральної шкоди, які обґрунтовані безпідставним припиненням виплати пенсії ОСОБА_1 з 01.05.2018 року, що зумовило обставини, які вимагали від позивача додаткових зусиль по організації власного життя та змушували постійно звертатись до родичів для отримання коштів на прожиття та купівлю ліків, які необхідні ОСОБА_1 в силу її захворювання (згідно з довідкою Біляївської центральної районної лікарні).
Суд вважає доречними та переконливими доводи позивача, викладені в позовній заяві на підтвердження факту заподіяння Суворовським об'єднаним управлінням Пенсійного фонду України в місті Одесі моральних страждань внаслідок припинення виплати пенсії з 01.05.2018 року.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року була підписана від імені України 9 листопада 1995 року та ратифікована Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року. Законом України від 9 лютого 2006 року № 3436-IVдо офіційного тексту та назви Конвенції були внесені зміни та застосований новий переклад. Згідно з пунктом 3 статті 59 Конвенції для тих держав, які підписали цю Конвенцію і які ратифікуватимуть її після набрання нею чинності, Конвенція набирає чинності з дня здачі на зберігання Генеральному секретарю Ради Європи ратифікаційних грамот. У рішенні Європейського суду від 25 липня 2002 року по справі "Совтрансавто-Холдинг" проти України" 11 вересня 1997 року визначено як дату вступу Конвенції в законну силу щодо України.
Стаття 41 Конвенції проголошує: "Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє законодавство відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову сатисфакцію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".
При цьому за практикою Європейського суду з прав людини щодо моральної шкоди, Суд вважає, що саме визнання порушення пункту 1 статті 6 Конвенції становить достатню сатисфакцію (Справа "Бушемі проти Італії", рішення від 16.09.1999 р.).
Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 р. № 3-рп/2003).
Підсумовуючи вищевикладене, дослідивши матеріали справи та з'ясувавши питання наявності моральної шкоди взагалі та обов'язку її відшкодування, суд дійшов висновку, що відповідач безпідставним припиненням виплати пенсії ОСОБА_1 з 01.05.2018 року завдав позивачу тяжких моральних страждань і переживань, пов'язаних фактичною відсутністю коштів для купівлі продуктів харчування, ліків на лікування хвороби, яка підтверджується довідкою Біляївської ЦРЛ, та вважає, що позовна вимога щодо стягнення завданої Суворовським об'єднаним управління Пенсійного фонду України в місті Одесі моральної шкоди підлягає частковому задоволенню у розмірі 2000грн.
Як роз'яснив Верховний суд України у постанові Пленуму Верховного суду України №4 від 31.03.1995р. «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», а саме у пунктах 10-1, 13, при розгляді справ за позовами про відшкодування моральної шкоди на підставі ст. 56 Конституції судам слід мати на увазі, що при встановленні факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, місцевого самоврядування або їх посадових чи службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень вона підлягає відшкодуванню за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування. Дія цієї норми не поширюється на випадки заподіяння моральної шкоди рішеннями, діями чи бездіяльністю недержавних органів, їх посадових чи службових осіб. Така шкода за наявності необхідних підстав може бути відшкодована на підставі ст. 440 1 ЦК чи іншого законодавства. При вирішенні спору про відшкодування моральної шкоди, заподіяної громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, його посадовими або службовими особами, судам слід виходити з того, що зазначений орган має бути відповідачем у такій справі, якщо це передбачено відповідним законом (наприклад, ст. 9 Закону "Про оперативно-розшукову діяльність"). Якщо ж відповідним законом чи іншим нормативним актом це не передбачено або в ньому зазначено, що шкода відшкодовується державою (за рахунок держави), то поряд із відповідним державним органом суд має притягнути як відповідача відповідний орган Державного казначейства України.
На думку суду, обґрунтованою сумою завданої моральної шкоди є 2000 грн., які підлягають стягненню на користь ОСОБА_1 (65003, АДРЕСА_1) з Суворовського об'єднаного управління Пенсійного фонду України в місті Одесі.
Суд відмовляє у позові до ГУПФУ в Одеській області, враховуючи надані цим відповідачем пояснення від 03.12.2018р. щодо продовження здійснення функцій з виплати пенсій саме Суворовським об'єднаним управлінням Пенсійного фонду України в місті Одесі, незважаючи на перебування цього відповідача у стані припинення.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд виходить з такого.
Ухвалою суду від 22.08.2018 позивача звільнено від сплати судового збору за звернення з даною адміністративною позовною заявою.
Відповідно до ч. 5 ст. 139 КАС України у разі відмови у задоволенні вимог позивача, звільненого від сплати судових витрат, або залишення позовної заяви без розгляду чи закриття провадження у справі, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з іншої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від сплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Приймаючи до уваги те, що позивача звільнено від сплати судового збору, а відповідачем не понесені судові витрати, відсутні підстави для компенсування останніх за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Керуючись ст. ст. 139, 194, 241-246, 250, 251, 255, 290, 295, 297 КАС України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 (65003, АДРЕСА_1) до Суворовського об'єднаного управління Пенсійного фонду України в місті Одесі (65003, м. Одеса, вул. Чорноморського козацтва, 95, код ЄДРПОУ: 40388751), Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області (65107, м. Одеса, вул. Канатна, 83, код ЄДРПОУ:20987385) про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити певні дії, стягнення моральної шкоди - задовольнити частково.
Визнати протиправними дії Суворовського об'єднаного управління Пенсійного фонду України в місті Одесі (65003, м. Одеса, вул. Чорноморського козацтва, 95, код ЄДРПОУ: 40388751) щодо припинення виплати пенсії ОСОБА_1 з 01.05.2018 року.
Зобов'язати Суворовське об'єднане управління Пенсійного фонду України в місті Одесі (65003, м. Одеса, вул. Чорноморського козацтва, 95, код ЄДРПОУ: 40388751) відновити нарахування та виплату ОСОБА_1 (65003, АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_2) призначеної їй пенсії за віком з 01.05.2018 року.
Стягнути на користь ОСОБА_1 (65003, АДРЕСА_1) з Суворовського об'єднаного управління Пенсійного фонду України в місті Одесі (65003, м. Одеса, вул. Чорноморського козацтва, 95, код ЄДРПОУ: 40388751) суму завданої моральної шкоди 2000(дві тисячі)грн.
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Рішення суду може бути оскаржено в порядку та в строки, встановлені ст. 293,295 КАС України.
Рішення суду набирає законної сили в порядку та в строки, встановлені ст. 255 КАС України.
Суддя М.М. Аракелян
.