Іменем України
21 грудня 2018 року
Київ
справа №805/5045/15-а
адміністративне провадження №К/9901/11379/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
Головуючої судді - Желтобрюх І.Л.,
суддів: Білоуса О.В., Стрелець Т.Г.,
розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Головного територіального управління юстиції у Донецькій області на постанову Донецького окружного адміністративного суду від 14 березня 2016 року (суддя Голошивець І.О.) та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 8 червня 2016 року (колегія суддів у складі: Арабей Т.Г., Геращенка І.В., Міронової Г.М.) у справі № 805/5045/15-а за позовом ОСОБА_4 до Головного територіального управління юстиції у Донецькій області, відділу державної виконавчої служби Красноармійського міськрайонного управління юстиції у Донецькій області про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу
установив:
У грудні 2015 року ОСОБА_4 звернулась з адміністративним позовом до Головного територіального управління юстиції у Донецькій області (далі - ГТУЮ у Донецькій області), відділу державної виконавчої служби Красноармійського міськрайонного управління юстиції у Донецькій області (далі - ВДВС Красноармійського МУЮ), в якому просила: визнати протиправними дії ГТУЮ у Донецькій області щодо звільнення позивача з посади спеціаліста 2 категорії ВДВС Красноармійського МУЮ; скасувати наказ ГТУЮ у Донецькій області від 5 жовтня 2015 року № 2398/1 щодо звільнення її з посади, поновити її на посаді та стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу; зобов'язати ГТУЮ у Донецькій області заповнити належним чином трудову книжку. Вважала незаконним її звільнення з роботи за прогули без поважних причин, оскільки вона мала намір звільнитися за угодою сторін.
Постановою Донецького окружного адміністративного суду від 14 березня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 8 червня 2016 року, позов задоволено частково: визнано протиправними дії ГТУЮ у Донецькій області в частині звільнення ОСОБА_4 з посади спеціаліста 2 категорії ВДВС Красноармійського МУЮ; скасовано наказ ГТУЮ у Донецькій області від 5 жовтня 2015 року №2398/1 про звільнення позивача та поновлено її на посаді з 6 жовтня 2015 року; зобов'язано ГТУЮ у Донецькій області виплатити позивачу середній заробіток за час вимушеного прогулу; в решті позову відмовлено.
Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, ГТУЮ у Донецькій області звернулось із касаційною скаргою, у якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та прийняти нове про відмову у задоволенні позову. Заявник касаційної скарги посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права. Зазначає, що суди помилково трактували порядок звільнення працівників органів державної виконавчої служби. Також стверджує, що суди не вказали, у чому саме полягає протиправність дій відповідачів при звільненні позивача за пунктом 4 статті 40 Кодексу законів про працю України, при цьому, ГТУЮ у Донецькій області здійснено всі необхідні дії, які передували звільненню, а саме: складено акти про відсутність на робочому місці, здійснено запити до лікарняних установ.
Заперечення (відзиву) на касаційну скаргу не надходило.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги, матеріали справи, судові рішення, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, з огляду на таке.
Суди встановили, що ОСОБА_4 з 16 грудня 2010 року перебувала на посаді спеціаліста 2 категорії ВДВС Красноармійського МУЮ, з 7 серпня 2012 року по 12 червня 2015 року перебувала у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.
19 травня 2015 року позивачем подано на ім'я начальника ВДВС Красноармійського МУЮ у Донецькій області заяву про звільнення з займаної посади за угодою сторін з 12 червня 2015 року на підставі пункту 1 статті 36 Кодексу законів про працю України, однак відповіді на неї позивач не отримала.
30 липня 2015 року ОСОБА_4 звернулась із заявою на ім'я начальника ГТУЮ у Донецькій області, в якій просила надати відповідь за результатами розгляду її заяви про звільнення від 12 червня 2015 року.
Листом від 13 серпня 2015 року ГТУЮ у Донецькій області роз'яснило позивачу, що суб'єктом звільнення державних службовців Красноармійського МУЮ є начальник ГТУЮ у Донецькій області, у зв'язку з чим її заяву про звільнення залишено без розгляду. Одночасно позивачу запропоновано подати заяву про звільнення на ім'я начальника ГТУЮ у Донецькій області.
5 вересня 2015 року позивач звернулась до ГТУЮ у Донецькій області та просила вирішити її заяву від 12 червня 2015 року про звільнення.
Листом від 15 вересня 2015 року ГТУЮ у Донецькій області повідомило позивача, що для належного звільнення їй необхідно написати заяву на ім'я начальника ГТУЮ у Донецькій області, і якщо не буде подана заява про звільнення за встановленими стандартами, ГТУЮ буде вимушене застосувати вимоги частини четвертої статті 40 КЗпП України.
Поряд з цим, 15 вересня 2015 року начальник ВДВС Красноармійського МУЮ звернувся до в.о. начальника ГТУЮ у Донецькій області із поданням про звільнення ОСОБА_4 з роботи за прогули без поважних причин згідно зі статтею 40 КЗпП України.
3 жовтня 2015 року позивач звернулась до начальника ГТУЮ у Донецькій області із заявою про звільнення, в якій просила звільнити її з займаної посади за згодою сторін. Дана заява була отримана адресатом 8 жовтня 2015 року.
Наказом в.о. начальника ГТУЮ у Донецькій області від 5 жовтня 2015 року спеціаліста ІІ категорії ВДВС Красноармійського МУЮ ОСОБА_4 звільнено з займаної посади згідно з пунктом 4 статті 40 КЗпП України за прогули без поважних причин.
Задовольняючи позов частково суди виходили з того, що відповідачем неправомірно звільнено позивача із займаної посади за прогули без поважних причин, оскільки нею подавалась заява про звільнення за угодою сторін, однак, остання була проігнорована. Суди вважали, що залишаючи без розгляду заяву позивача про її звільнення, відділ ДВС діяв неправомірно, оскільки отримавши таку заяву начальник відділу був зобов'язаний направити начальнику ГТУЮ у Донецькій області подання про звільнення позивача з посади. Також апеляційний суд встановив, що відповідачами порушено порядок накладення дисциплінарного стягнення та строк його застосування.
Переглядаючи судові рішення на предмет їх відповідності нормам матеріального права, колегія суддів Верховного Суду виходить з такого.
Відповідно до статті 21 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з дотриманням внутрішньому трудовому розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Трудовий договір може бути припинено, а працівника звільнено з роботи, лише з підстав і в порядку, визначених законодавством про працю.
Підстави припинення трудового договору обумовлені статтею 36 КЗпП України, серед яких виокремлено: звільнення за угодою сторін (пункт 1 частини першої статті 36 КЗпП), розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39 КЗпП) або з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41).
У пункті 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» зазначено, що при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП України (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами.
Основними умовами угоди про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП України, щодо яких сторони трудового договору повинні дійти згоди, є підстава припинення угоди сторін та строк, з якого договір припиняється.
Тобто, трудовий договір може бути розірваний за пунктом 1 статті 36 КЗпП України (за угодою сторін) тільки у тому випадку, коли працівник і роботодавець дійшли взаємної згоди щодо припинення трудових відносин. В даному випадку така пропозиція може надходити як від власника або уповноваженого ним органу, так і від працівника. Якщо з поданою однією зі сторін пропозицією про припинення трудового договору погоджується інша сторона, то вважається, що сторони досягли угоди про припинення трудового договору, і працівник звільняється з роботи в обумовлений сторонами строк. При відсутності згоди однієї сторони на пропозицію іншої, трудовий договір не може бути припинений за пунктом 1 статті 36 КЗпП України.
Вирішуючи справу, суди керувалися положеннями статті 38 КЗпП України, яка регламентує порядок розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, з ініціативи працівника (за власним бажанням). Натомість, у справі, що розглядається, позивач виявила бажання припинити трудовий договір за пунктом 1 статті 36 КЗпП України (за угодою сторін), про що свідчить зміст поданої нею заяви про звільнення.
З огляду на правову природу звільнення працівника за угодою сторін, у таких спорах судам необхідно встановити, чи надавалася суб'єктом звільнення працівника згода на припинення укладеного між ними трудового договору, тобто, чи було досягнуто між ними взаємної згоди.
Суди цього не перевірили, не дослідили належним чином наявні у справі докази.
Крім того, вказуючи на невиконання ВДВС Красноармійського МУЮ у Донецькій області обов'язку щодо направлення начальнику ГТУЮ у Донецькій області подання про звільнення ОСОБА_4 на підставі поданої нею заяви, суди не врахували, що це не може бути підставою для невиходу позивача на роботу та не спростовує факт порушення нею трудової дисципліни.
Позивач, ініціюючи звільнення за угодою сторін, мала усвідомлювати, що відповідно до положень законодавства про працю така згода має бути взаємною. При цьому роботодавець (суб'єкт звільнення) не наділений повноваженнями самостійно змінювати визначену у заяві працівника підставу звільнення.
Крім того, вирішуючи правомірність наказу ГТУЮ у Донецькій області від 5 жовтня 2015 року №2398/1 про звільнення позивача за прогули без поважних причин, суд апеляційної інстанції виходив з того, що такий прийнятий з пропуском місячного строку накладення дисциплінарного стягнення, оскільки відповідачем виявлено проступок позивача у вигляді прогулу ще 12 червня 2015 року.
Однак з таким висновком Суд теж не може погодитися, оскільки позивач не виходила на роботу протягом червня - жовтня 2015 року, а такий дисциплінарний проступок як прогул (невихід на роботу без поважних причин) має триваючий характер і позивач, не приступивши до роботи в установлений день, як і наступні чотири місяці, продовжувала порушувати трудову дисципліну.
Ще однією підставою для визнання звільнення позивача з роботи незаконним стала відсутність доказів отримання від неї пояснень. З цього приводу Суд зазначає, що невиконання власником або уповноваженим ним органом обов'язку зажадати письмове пояснення від працівника та неодержання такого пояснення, не може бути підставою для скасування дисциплінарного стягнення, якщо факт порушення трудової дисципліни підтверджений представленими суду доказами.
Відповідно до статті 242 КАС України (в редакції з 15 грудня 2017 року) рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Статтею 353 КАС України передбачено, що підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
Враховуючи викладене, судами першої та апеляційної інстанцій на порушення статей 9, 242 КАС України не з'ясовано обставини справи, що мають значення для її правильного вирішення, тому судові рішення підлягають скасуванню із направленням справи на новий розгляду до суду першої інстанції.
Керуючись статтями 345, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду
Касаційну скаргу Головного територіального управління юстиції у Донецькій області задовольнити частково.
Постанову Донецького окружного адміністративного суду від 14 березня 2016 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 8 червня 2016 року скасувати, а справу направити до суду першої інстанції на новий розгляд.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
Головуюча суддя І.Л. Желтобрюх
Судді О.В. Білоус
Т.Г. Стрелець