ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
17 жовтня 2018 року 15:18 № 826/802/17
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Федорчука А.Б., суддів: Вєкуа Н.Г., Смолія І.В., при секретарі Семеняці А.Р. розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Кабінету Міністрів України
треті особи Національний банк України,
Міністерство фінансів України,
Акціонерне товариство комерційний банк "Приватбанк"
про визнання протиправним та скасування Постанови № 961.
за участю представників сторін:
представник позивача: не прибув
представник відповідача: Пріцак І.Є., Бігдан А.В.
представник третьої особи-1: Донець А.П.
представник третьої особи-2: Самсонович О.А
представник третьої особи-3: не прибув
Відповідно до частини шостої статті 250 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засіданні 17.10.2018 року проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Позивач, в особі ОСОБА_1 (надалі - Позивач), звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом до Кабінету Міністрів України (надалі - Відповідач), третя особа без самостійних вимог на стороні Відповідача - Національний банк України (надалі - третя особа 1), в якому просить суд: визнати протиправним і скасувати постанову Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2016 року №961.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва 24.04.2017 р., відкрито провадження в адміністративній справі та призначено судове засідання на 09.08.2017 р.
Протоколом автоматичного визначення складу колегії суддів від 17.07.2017 р. визначено склад колегії: Федорчук А.Б. - головуючий суддя; суддів: Келеберда В.І., Качур І.А.
В судовому засіданні 09.08.2017 р., Судом оголошено про відкладення розгляду справи для вирішення питання про об'єднання справ в одне провадження на 06.09.2017р.
У відповідності до Довідки про не здійснення фіксування судового засідання від 06.09.2017 р. розгляд справи відкладено до 22.11.2017 р. у зв'язку з неявкою представника Позивача в судове засідання.
В судовому засіданні 22.11.2017 р. Судом прийнято рішення про залучення до розгляду справи в якості третіх осіб без самостійних вимог на стороні Відповідача: Міністерство фінансів України (надалі - третя особа 2), Акціонерне товариство комерційний банк "Приватбанк" (надалі - третя особа 3) та Судом прийнято рішення про залучення до розгляду справи в якості третіх осіб без самостійних вимог на стороні Відповідача: Міністерство фінансів України (надалі - третя особа 2), Акціонерне товариство комерційний банк "Приватбанк" (надалі - третя особа 3) та відкладено розгляд справи.
Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14.08.2018 р. змінено склад колегії: Федорчук А.Б. - головуючий суддя; суддів: Вєкуа Н.Г., Смолій І.В.
В судовому засіданні 12.09.2018 р. Судом зобов'язано Кабінет Міністрів України не пізніше як за 7 днів до судового засідання опублікувати оголошення про знаходження у провадженні Окружного адміністративного суду міста Києва адміністративної справи №826/802/17 за позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, третя особа Національний банк України про визнання протиправним та скасування Постанови № 961. Відкладено розгляд справи на 17.10.2018 р.
В обґрунтування позовних вимог Позивач зазначає, що Відповідачем не мав права придбати акції ПАТ КБ "Приватбанк" без проведення відкритого конкурсу, оскільки спірне рішення не відповідає вимогам законодавства.
Представник Відповідача заперечував проти задоволення позовних вимог, зазначивши, що спірна постанова прийнята у зв'язку з необхідністю забезпечення стабільності фінансової системи і захисту прав та охоронюваних законом інтересів вкладників, з метою запобігання виникненню нестабільності ситуації в банківській системі. Також представник відповідача зазначив про те, що спірна постанова повністю узгоджується з ст. 411 Закону України "Про гарантування вкладів фізичних осіб" та прийнята відповідно до норм Бюджетного кодексу України та ст. 16 Закону України "Про державний бюджет на 2016 рік". Крім того, представник Відповідача стверджує про ненаведення в позовній заяві доказів, які б свідчили, що факт прийняття постанови від 18.12.2016 р. № 961 порушує інтереси Позивача.
Представником третьої особи 1 надано суду письмові пояснення в яких зазначає, оскільки ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» є системно важливим банком для банківської системи України і його діяльність впливає на економіку країни, то спірна Постанова Кабінету Міністрів України повністю відповідає загальнодержавним інтересам України та була прийнята у чіткій відповідності з діючим законодавством.
Представники третіх осіб 2, 3 проти позовних вимог заперечували з підстав викладених в відзиві на позовну заяву наданою Відповідачем.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд м. Києва зазначає наступне.
Рішенням Правління Національного банку України "Про віднесення Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" до категорії неплатоспроможних" від 18.12.2016 р. №498-рш/БТ ПАТ КБ "Приватбанк" віднесено до категорії неплатоспроможних, а також вирішено Департаменту банківського нагляду не пізніше дня, наступного за днем прийняття цього рішення, забезпечити надання Фонду гарантування вкладів фізичних осіб копії цього рішення.
Виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення "Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ КБ "Приватбанк" та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку" від 18.12.2016 р. №2859, яким розпочато процедуру виведення ПАТ КБ "Приватбанк" з ринку шляхом запровадження у ньому тимчасової адміністрації строком на один місяць з 19.12.2016 р. по 18.01.2017 р. та призначено уповноважених осіб Фонду на здійснення тимчасової адміністрації у вказаному банку.
Крім того, рішенням Правління Національного банку України "Про надання пропозиції Кабінету Міністрів України щодо виведення неплатоспроможного банку з ринку за участю держави" від 18.12.2016 р. №499-рш/БТ затверджено пропозицію Національного банку України про участь держави у виведенні ПАТ КБ "Приватбанк" з ринку, шляхом його продажу інвестору в особі держави, в якій зазначено, що відповідно до ч. 3 ст. 41-1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", з метою запобігання виникненню нестабільної ситуації у банківській системі України, враховуючи системну важливість ПАТ КБ "Приватбанк", надано пропозицію щодо його виведення з ринку за участі держави у спосіб, визначений п. 5 ч. 2 ст. 39 цього Закону.
Так, пунктом 2 рішення Ради національної безпеки України від 18.12.2016 р. "Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки України в економічній сфері та захисту інтересів вкладників", яке введено в дію Указом Президента України від 18.12.2016 р. №560/2016, вирішено запропонувати Кабінету Міністрів України розглянути на підставі пропозицій Національного банку України питання щодо капіталізації за участю держави в установленому законодавством порядку ПАТ КБ "Приватбанк".
Постановою Кабінетом Міністрів України 18.12.2016 р. прийнято Постанову №961 "Деякі питання забезпечення стабільності фінансової системи".
Позивач вважає, що рішення Відповідача прийнято з порушенням вимог законодавства, а тому звернувся до суду з даним позовом.
Повно та всебічно дослідивши наявні матеріали справи, а також норми чинного законодавства, суд прийшов до висновку про необґрунтованість позовних вимог, виходячи з наступного. Національний банк України (далі - Національний банк), у відповідності до ч. 1 ст. 2 Закону України "Про Національний банк України" від 20.05.1999 №679-ХІV (надалі - Закон №679, тут і надалі у редакції, яка діяла станом на момент виникнення спірних правовідносин), є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України.
Згідно з п. 8 ч. 1 ст. 7 Закону №679, Національний банк, зокрема, виконує функцію зі здійснення банківського регулювання та нагляду на індивідуальній та консолідованій основі.
У розумінні положень ст. 1 Закону №679, банківський нагляд - система контролю та активних впорядкованих дій Національного банку України, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими особами, стосовно яких Національний банк України здійснює наглядову діяльність законодавства України і встановлених нормативів, з метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників та кредиторів банку.
У силу положень ст. 55 Закону №679, головна мета банківського регулювання і нагляду - безпека та фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів.
Національний банк здійснює функції банківського регулювання і нагляду на індивідуальній та консолідованій основі за діяльністю банків та банківських груп у межах та порядку, передбачених законодавством України.
Національний банк здійснює постійний нагляд за дотриманням банками, їх підрозділами, афілійованими та спорідненими особами банків на території України та за кордоном, банківськими групами, представництвами та філіями іноземних банків в Україні, а також іншими юридичними та фізичними особами банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку і економічних нормативів. Національний банк не здійснює перевірок і ревізій фінансово-господарської діяльності осіб, зазначених у цій статті.
При цьому, Правління Національного банку приймає, зокрема, такі рішення: про віднесення банку до категорії проблемних або неплатоспроможних, а також про фінансову спроможність приймаючого банку виконати зобов'язання перед вкладниками та іншими кредиторами (п. 1 ч. 1 ст. 15 Закону №679).
Так, нормативно-правовим актом, що визначає структуру банківської системи, економічні, організаційні і правові засади створення, діяльності, реорганізації і ліквідації банків, є Закон України "Про банки і банківську діяльність" від 07.12.2000 №2121-ІІІ (надалі - Закон №2121, тут і надалі у редакції, яка діяла станом на момент виникнення спірних правовідносин).
Приписами ч. 6 ст. 4 Закону №2121 визначено, що Національний банк України здійснює регулювання та банківський нагляд відповідно до положень Конституції України, цього Закону, Закону України "Про Національний банк України", інших законодавчих актів України та нормативно-правових актів Національного банку України. Національний банк України визначає особливості регулювання та нагляду за системно важливим банком, банком, що має статус Розрахункового центру з обслуговування договорів на фінансових ринках, з урахуванням специфіки діяльності таких банків.
У разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об'єктом перевірки Національного банку України відповідно до цього Закону, банківського законодавства, законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму, нормативно-правових актів Національного банку України, його вимог, встановлених відповідно до статті 66 цього Закону, або здійснення ризикової діяльності, яка загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, застосування іноземними державами або міждержавними об'єднаннями або міжнародними організаціями санкцій до банків чи власників істотної участі у банках, що становлять загрозу інтересам вкладників чи інших кредиторів банку та/або стабільності банківської системи, Національний банк України адекватно вчиненому порушенню або рівню такої загрози має право застосувати заходи впливу, до яких, зокрема, належать: віднесення банку до категорії проблемного або неплатоспроможного (п. 12 ч. 1 ст. 73 Закону №2121).
Згідно з ч.ч. 1 та 2 ст. 76 Закону №2121, Національний банк України зобов'язаний прийняти рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних у разі: 1) неприведення банком своєї діяльності у відповідність із вимогами законодавства, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку України, після віднесення його до категорії проблемних, але не пізніше ніж через 180 днів з дня визнання його проблемним; 2) зменшення розміру регулятивного капіталу або нормативів капіталу банку до однієї третини від мінімального рівня, встановленого законом та/або нормативно-правовими актами Національного банку України; 3) невиконання банком протягом п'яти робочих днів поспіль двох і більше відсотків своїх зобов'язань перед вкладниками та іншими кредиторами та/або встановлення фактів невідображення в бухгалтерському обліку документів клієнтів банку, що не виконані банком у встановлений законодавством строк, після віднесення банку до категорії проблемних; 5) виявлення фактів здійснення банком після віднесення його до категорії проблемного операцій (крім нарахування відсотків за вкладами, отримання клієнтами банку заробітної плати, аліментів, пенсій, стипендій, інших соціальних, державних виплат), оформлення (переоформлення) договорів, внаслідок яких зобов'язання перед фізичними особами в межах гарантованої суми відшкодування збільшуються за рахунок зменшення зобов'язань перед фізичними особами, які перевищують гарантовану суму відшкодування, та/або зобов'язань перед фізичними особами, які не підпадають під гарантії Фонду гарантування фізичних осіб, та/або юридичними особами; 6) невиконання банком, віднесеним до категорії проблемного, розпорядження, рішення Національного банку України (у тому числі про застосування заходів впливу/санкцій) та/або вимоги Національного банку України щодо усунення порушень банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку України протягом визначеного Національним банком України строку.
Національний банк України не пізніше дня, наступного за днем прийняття рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних, повідомляє про це рішення Фонд гарантування вкладів фізичних осіб для вжиття ним заходів, передбачених Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".
Як було зазначено вище, на підставі наведених законодавчих положень Правлінням Національного банку України прийнято рішення "Про віднесення Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" до категорії неплатоспроможних" від 18.12.2016 №498-рш/БТ.
У свою чергу, відповідно до ч.ч. 1 та 3 ст. 34 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" від 23.02.2012 №4452-VI (надалі - Закон №4452, тут і надалі у редакції, яка діяла станом на момент виникнення спірних правовідносин), Фонд розпочинає процедуру виведення неплатоспроможного банку з ринку не пізніше наступного робочого дня після офіційного отримання рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних.
Виконавча дирекція Фонду не пізніше наступного робочого дня після офіційного отримання рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних призначає з числа працівників Фонду уповноважену особу Фонду (кілька уповноважених осіб Фонду), якій Фонд делегує всі або частину своїх повноважень тимчасового адміністратора. Уповноважена особа Фонду повинна відповідати вимогам, встановленим Фондом. Рішення про призначення уповноваженої особи Фонду доводиться Фондом до головного офісу банку та до кожного відокремленого підрозділу банку негайно.
На підставі викладеного, а також на виконання рішення Правління Національного банку України "Про віднесення Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" до категорії неплатоспроможних" від 18.12.2016 №498-рш/БТ виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення "Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ КБ "Приватбанк" та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку" від 18.12.2016 №2859.
У той же час, приписами ч.ч. 1 та 2 ст. 39 Закону №4452 визначено, що протягом 30 днів з дня початку тимчасової адміністрації виконавча дирекція Фонду затверджує план врегулювання з обов'язковим дотриманням принципу найменших витрат для Фонду.
План врегулювання складається відповідно до вимог, встановлених актами Фонду. У плані врегулювання на підставі оцінки фінансового і майнового стану банку визначаються заходи щодо виведення неплатоспроможного банку з ринку в один із таких способів: 1) ліквідація банку з відшкодуванням з боку Фонду коштів за вкладами фізичних осіб у порядку, встановленому цим Законом; 2) ліквідація банку з відчуженням у процесі ліквідації всіх або частини його активів і зобов'язань на користь приймаючого банку; 3) відчуження всіх або частини активів і зобов'язань неплатоспроможного банку на користь приймаючого банку з відкликанням банківської ліцензії неплатоспроможного банку та подальшою його ліквідацією; 4) створення та продаж інвестору перехідного банку з передачею йому активів і зобов'язань неплатоспроможного банку і подальшою ліквідацією неплатоспроможного банку; 5) продаж неплатоспроможного банку інвестору.
При цьому, згідно з ч. 1 ст. 41-1 Закону №4452, держава в особі Міністерства фінансів України або в особі банку, в якому держава є власником частки понад 75 відсотків акцій (крім санаційного банку) (далі - державний банк), має право брати участь у виведенні з ринку неплатоспроможного банку, що відповідає критеріям, визначеним Кабінетом Міністрів України за погодженням з Національним банком України, у спосіб, визначений пунктами 3-5 частини другої статті 39 цього Закону.
Виведення з ринку неплатоспроможного банку за участю держави здійснюється протягом двох календарних днів з дня, наступного за днем початку процедури виведення неплатоспроможного банку з ринку. Фонд протягом двох календарних днів під час виведення неплатоспроможного банку з ринку у спосіб, визначений пунктом 4 або 5 частини другої статті 39 цього Закону, за поданням Міністерства фінансів України призначає членів правління та ради банку. Норми статті 7 Закону України "Про банки і банківську діяльність" не поширюються на банк, придбаний державою відповідно до цієї статті.
Держава набуває право власності на акції банку після завершення двох календарних днів з дня, наступного за днем початку процедури виведення неплатоспроможного банку з ринку, з оплатою акцій на умовах відстрочення платежу в порядку, встановленому цією статтею.
Кабінет Міністрів України, Міністерство фінансів України, Національний банк України та Фонд гарантування вкладів фізичних осіб зобов'язані своєчасно вжити всіх необхідних заходів та вчинити всі необхідні дії для забезпечення належної комунікації між собою, іншими органами державної влади та установами (у тому числі учасниками депозитарної системи України), а також своєчасно підготувати документи та прийняти рішення, необхідні для забезпечення виконання вимог цієї статті.
У разі виведення неплатоспроможного банку з ринку за участю держави у спосіб, визначений пунктом 4 або 5 частини другої статті 39 цього Закону, держава виступає інвестором.
Виведення неплатоспроможного банку з ринку за участю держави здійснюється за рахунок державного бюджету та/або коштів державного банку.
Згідно з ст. ст. 113 Конституції України Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.
Зазначені положення Конституції України кореспондують зі ст.1 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади», ст.1 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», відповідно до яких систему центральних органів виконавчої влади складають міністерства України (далі - міністерства) та інші центральні органи виконавчої влади. Система центральних органів виконавчої влади є складовою системи органів виконавчої влади, вищим органом якої є Кабінет Міністрів України.
Відповідно до ч.1, 2 ст. 21 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України спрямовує і координує роботу міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, які забезпечують проведення державної політики у відповідних сферах суспільного і державного життя, виконання Конституції та законів України, актів Президента України, додержання прав і свобод людини та громадянина. Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади відповідальні перед Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні йому.
Згідно ст. 38 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України відповідно до Конституції та законів України взаємодіє з Національним банком України, іншими державними органами з питань, що належать до його компетенції.
Стаття 117 Конституції України, ст. 49 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» регламентує повноваження Кабінету Міністрів України, який в межах свої своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання.
Як вбачається з матеріалів справи, що 18.12.2016 р. Відповідачем прийнято Постанову № 961 "Деякі питання забезпечення стабільності фінансової системи" (надалі - Постанова), якою, відповідно до статті 411 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", на підставі пропозиції Національного банку щодо капіталізації за участю держави, рішення Ради з фінансової стабільності, враховуючи зобов'язання власників істотної участі банку (лист від 16.12.2016) та виходячи з необхідності забезпечення стабільності фінансової системи і захисту прав та охоронюваних законом інтересів вкладників, прийнято пропозицію Національного банку щодо участі держави в особі Міністерства фінансів у виведенні з ринку публічного акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк" (далі - ПАТ КБ "Приватбанк") у спосіб, визначений п. 5 ч. 2 ст. 39 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (п. 1), а також установлено, що: держава в особі Міністерства фінансів придбаває акції ПАТ КБ "Приватбанк" у повному обсязі за одну гривню; після виконання абзацу другого цього пункту з метою відновлення та забезпечення стабільної роботи ПАТ КБ "Приватбанк" держава в особі Міністерства фінансів бере участь у його додатковій капіталізації шляхом придбання акцій додаткової емісії існуючої номінальної вартості на суму, що не перевищує розміру мінімальної потреби в капіталі, розрахованої Національним банком (п. 2).
Пунктом 3 Постанови також вирішено Міністерству фінансів: забезпечити для виконання абзацу другого пункту 2 цієї постанови укладення договору купівлі-продажу акцій ПАТ КБ "Приватбанк" після здійснення Фондом гарантування вкладів фізичних осіб заходів, визначених статтею 411 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", забезпечення прозорої, керованої, контрольованої і безперервної роботи системи інформаційних технологій і процесів оброблення інформації та узгодження з Національним банком плану підтримання ліквідності ПАТ КБ "Приватбанк". Видатки на придбання зазначених акцій здійснити за рахунок коштів, передбачених Міністерству фінансів у державному бюджеті на його утримання; здійснювати для забезпечення виконання абзацу третього пункту 2 цієї постанови випуск облігацій внутрішньої державної позики в розмірі до 116800000000 гривень із строком обігу до 15 років та відсотковою ставкою доходу на рівні не вище 10,5 відсотка річних, у тому числі з індексованою вартістю в розмірі до 73800000000 гривень із строком обігу до 15 років та відсотковою ставкою доходу на рівні 6 відсотків річних, із подальшим внесенням їх від імені держави в оплату за акції додаткової емісії ПАТ КБ "Приватбанк"; у тримісячний строк внести пропозиції щодо необхідності додаткової капіталізації ПАТ КБ "Приватбанк" за результатами проведеної міжнародно визнаною аудиторською компанією оцінки його фінансового стану.
Пунктом 4 Постанови вирішено взяти до відома рішення Ради національної безпеки і оборони України від 1812.2016 "Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки України в економічній сфері та захисту інтересів вкладників", введене в дію Указом Президента України від 18.12.2016 № 560.
З аналізу матеріалів справи та норм права, Суд приходить до висновку, що Постанова КМ України від 18.12.2016 р. № 961 "Деякі питання забезпечення стабільності фінансової системи" прийнята у відповідності до вимог законодавства.
Крім того, згідно з ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Завданням адміністративного судочинства згідно з ч. 1 ст. 2 КАС України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Частиною 1 ст. 5 КАС України встановлено право на звернення до суду і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення ч. 2 ст. 55 Конституції України, в рішенні від 14.12.2011 № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 2 ст. 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення ч. 3 ст. 8, ст. 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту.
Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.
Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 55 Конституції України, ст.ст. 2, 5 КАС України.
Вирішуючи спір, Суд перш за все повинен пересвідчитись у наявності у особи, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу, встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Таким чином, гарантоване ст. 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
При цьому, слід відмітити, що звернення до суду є способом захисту порушених суб'єктивних прав, а не способом відновлення законності та правопорядку у публічних правовідносинах.
Особливості провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів, зокрема, органів виконавчої влади, визначено статтею 264 КАС України.
Відповідно до ч. 2 ст. 264 КАС України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.
Отже, вказана правова конструкція знайшла своє втілення у процесуальному законі - ч. 2 ст. 264 КАС України, який вимагає, щоб у позовній заяві про оскарження нормативно-правового акта позивач, з-поміж іншого, обґрунтував свою належність до суб'єктів правовідносин, у яких застосовується або буде застосовано цей акт.
Суд також враховується, що відповідно до правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постановах від 24.10.2017 р. по справах №21-1650а16, №21-3926а16, №21-1013а17, Позивач, який є акціонером банку, але не є власником істотної участі в Банку, не володіє великим (значним, істотним) пакетом акцій, що надає йому основоположний, вирішальний ступінь впливу на діяльність банку, не може бути визнаний особою, що вправі звертатись до суду у зв'язку із втручанням органів державної влади, зокрема, в особі Національного банку України та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у його суб'єктивні майнові права. Не може бути Позивачем у спорах про оскарження рішень, дій чи бездіяльності Національного банку України й акціонер з незначною кількістю акцій (приміром, меншою за розмір, під яким розуміється термін істотна участь у володінні статутним капіталом банку - 10 і більше відсотків) чи акціонер, якого за рядом подібних до зазначених критеріїв максимально не можна наблизити (прирівняти) до особи, котра прямо і безпосередньо потерпіла від дій чи рішень Національного банку України.
Враховуючи вищевикладене, Суд прийшов до висновку, що Позивач не є власником істотної участі в ПАТКБ "Приватбанк", не володіє великим (значним, істотним) пакетом акцій, що надає йому основоположний, вирішальний ступінь впливу на діяльність банку, не може бути визнаний особою, що вправі звертатись до суду у зв'язку із втручанням органів державної влади в особі КМУ у його суб'єктивні майнові права, а отже позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Частиною другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві.
Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
З урахуванням викладеного, Суд приходить до висновків про відмову в задоволенні позовних вимог.
Керуючись положеннями статей 2, 7, 9, 11, 44, 72-78, 79, 139, 194, 241-246, 250, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 (адреса: 01030, м. Київ, а/с 80) відмовити повністю.
Відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Згідно ч. 1 ст. 295 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
У відповідно до пп. 15.5 п. 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Головуючий суддя А.Б. Федорчук
Судді Н.Г. Вєкуа
І.В. Смолій