ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
19 грудня 2018 року № 826/8221/17
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Мазур А.С., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу
за позовом Громадянина Таджикистану ОСОБА_2
до Головного управління державної міграційної служби України в місті Києві, Головного управління Державної міграційної служби України в Київській області
про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся громадянин Таджикистану ОСОБА_2 із позовною заявою до Головного управління державної міграційної служби України в місті Києві (далі - відповідач-1) та Головного управління Державної міграційної служби України в Київській області (далі - відповідач-2), у якій з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просив суд: визнати рішення Головного управління державної міграційної служби України в місті Києві від 09.02.2017 (наказ №61) про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту незаконним та скасувати; зобов'язати Управління Державної міграційної служби України в Київській області прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 03.07.2017 відкрито провадження у справі та призначено її до судового розгляду на 05.12.2017.
Зважаючи на неявку представників сторін в судове засідання 05.12.2017, суд відклав розгляд справи на 06.03.2018.
У судовому засіданні 06.03.2018 суд оголосив перерву до 24.04.2018.
У судовому засіданні 24.04.2018 суд перейшов до розгляду спору по суті, залучив до участі у справі Головне управління Державної міграційної служби України в Київській області та відклав розгляд справи.
У судовому засіданні 09.08.2018 суд ухвалив перейти до розгляду справи в порядку письмового провадження.
В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що оскаржуване рішення немає під собою правового підґрунтя, а також останній вказує, що вважає неможливим за короткий термін розмови із ним встановити підстави того, що йому в країні походження не загрожує небезпека катувань, тортур, нелюдського та такого, що принижує гідність поводження.
Відповідач-1 у своїх запереченнях на позов вказав, що за результатами дослідження матеріалів справи було підтверджено, що відносно позивача було порушено кримінальну справу за скоєння злочину передбаченого ч. 2 ст. 307-3 КК Республіки Таджикистан (організація діяльності екстремістської діяльності), проте ознаки саме політичного переслідування відсутні, а зазначені позивачем причини повертатись до країни громадянської належності не мають конвекційних ознак, за якими особу можна визнати біженцем або особою, що потребує додаткового або тимчасового захисту. Крім того, вказано, що ГУДМС в м. Києві належно проаналізовано всі подані позивачем відомості про його особу та причини звернення за захистом, і на підставі ч. 6 ст. 8 Закону прийнято рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з ч. 3 ст. 241 Кодексу адміністративного судочинства України судовий розгляд в суді першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 громадянин Республіки Таджикистан, народився в Таджикистані в місті Душанбе, віросповудіє іслам (суніт), одружений має чотирьох дітей, середню освіту, за професією - підприємець. Прибув до України 24.06.2016 легально повітряним транспортом з Туреччини, скориставшись підробленим паспортом на ім'я ОСОБА_4 Місце перетину кордону - аеропорт в м. Харків.
16.01.2017 позивач звернувся через адміністрацію Київського СІЗО до ГУДМС із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Причиною звернення за захистом в Україні вказав, що у країні походження його звинувачують у скоєнні злочину, передбаченого ст. 307-3 ч. 2 Кримінального кодексу Республіки Таджикистан (організація діяльності екстремістської організації), а відтак існує загроза ув'язнення та фізичної розправи. Також позивач вказав, що був змушений покинути країну походження через переслідування та тиск з боку державних органів та окремих осіб. Позивача звинувачують в терористичному угрупуванні Ансаруллах.
Рішенням Головного управління державної міграційної служби України в місті Києві від 09.02.2017 позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням, позивачем було подано скаргу в Державну міграційну службу України, за результатом розгляду якої позивачем було отримано повідомлення від 26.06.2017 №151 про відхилення скарги на рішення Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що ДМС прийнято рішення від 09.06.2017 №40-17 про відхилення скарги на рішення ГУ ДМС України про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Нормативно-правовим актом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
У відповідності до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
При цьому, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).
Згідно з ч.ч. 1 та 2 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У силу ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (ч. 1 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).
Приписами ч.ч. 1 та 2 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.
Відповідно до ч.ч. 11 та 12 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.
За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (ч. 5 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).
Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду (ч. 2 ст. 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).
З матеріалів справи вбачається, що позивача було обвинувачено та засуджено за скоєння злочину передбаченого ч. 2 ст. 307-3 КК Республіки Таджикистан (організація діяльності екстремістської діяльності), що в порівнянні з законодавством України відповідає ч. 1 ст. 258-3 Кримінального кодексу України та є особливо тяжким злочином.
Відповідно до пункту 56, 59 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН переслідування слід відрізняти від покарань за порушення закону відповідно до правових норм. Особи, що рятуються від переслідування або покарання за такі злочини, як правило не є біженцями.
Таким чином, біженець - це жертва або потенційна жертва несправедливості, а не особа, що ухиляється від правосуддя.
Відповідно до абзаців 1-3 пункту 24 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» при розгляді справ про оскарження рішень щодо надання статусу біженця судам у кожному разі необхідно перевіряти, у тому числі, додержання спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах міграції вимог статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», пункту «F» статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року. Згідно з цими нормами особі не надається статус біженця, якщо вона вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біженця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексом України до тяжких злочинів (за класифікацією злочинів, установленою статтею 12 Кримінального кодексу України 2001 року, - тяжких та особливо тяжких злочинів). При цьому як умову для відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зазначені нормативні акти передбачають наявність серйозних (обґрунтованих) підстав вважати, що особа вчинила тяжкий злочин. Фактичні дані, зафіксовані у процесуальних документах і рішеннях, прийнятих у рамках провадження у кримінальній справі (постанови про порушення кримінальної справи щодо особи, притягнення особи як обвинуваченого, обрання запобіжного заходу, оголошення розшуку обвинуваченого, вироки суду тощо) можуть свідчити про вчинення особою такого злочину. Ці документи повинні перевірятися та оцінюватися судом щодо їх належності, допустимості та достовірності.
Відповідач-1 у своїх запереченнях проти позову вказує, що твердження позивача щодо існування загрози його життю, безпеці чи свободі у країні громадянської належності є необґрунтованими, суперечливими та носять характер зловживання з метою затягування часу для недопущення його екстрадиції до Таджикистану.
На питання: «З ким конкретно Ви пов'язуєте своє переслідування?», відповів: «Ні. Не знаю через що це могло бути».
На питання: «Чому він приїхав саме до України з Туреччини», позивач відповів: «Тому що білет до України дешевший, ніж в інші міста».
Також відповідачем-1 зазначено, що на початку співбесіди ОСОБА_2 сказав, що виїхав з країни походження через те, що його постійно мучили, говорили, що він терорист. Разом з цим, в подальшому ОСОБА_2 зазначив, що фізичному та психологічному тиску він не піддавався, будь-якого тиску чи переслідувань з боку силових відомств та контролюючих органів не зазнавав, чим спростував факт переслідування державними органами з політичних або інших мотивів.
На питання «Коли Ви прийняли рішення залишити країну Вашої громадянської належності, то поставили за ціль потрапити в яку країну?», відповів «Я спочатку хотів жити в Москві, однак там було дорогувато, і ми переїхали в Турцію».
На питання чому не звернувся із заявою про надання статусу біженця в Туреччині, позивач відповів, що багато працював та не було вільного часу.
Суд погоджується з думкою відповідача-1, що основним мотивом звернення позивача за захистом в Україні є уникнення відповідальності на території Таджикистану, оскільки вирішується питання щодо його екстрадиції відповідним органам Таджикистану.
З матеріалів екстрадиційної перевірки відомо, що позивач входив до складу екстремістської організації «Джамоат Ансоррулох» та разом з іншими членами зазначеної організації займався залученням та фінансуванням інших громадян Таджикистану для участі в злочинній організації, а також їх відправкою для участі в злочинній організації, а також їх відправкою для участі в бойових діях на території Іраку та Сирії.
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів - не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Такий самий принцип викладений у Конвенції про статус біженців 1951 року (далі-Конвенція).
Беручи до уваги, що заявник обвинувачується у скоєнні тяжкого злочину, необхідно врахувати положення пп. «b» пункту «F» статті 1 Конвенції та положення про виключення, передбачені ст. 12,17 Директиви Європарламенту і Ради ЄС 2011/95/ЄС стосовно стандартів для кваліфікації громадян третіх країн чи осіб без громадянства, як бенефіціарів міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців або для осіб, що мають право на додатковий захист і стосовно змісту захисту (переглянута) від 13 грудня 2011 року, що визначають умови, за яких статус біженця та додатковий захист не надається. Згідно з цими нормами міжнародний захист не надається, зокрема особі, яка вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біженця або додаткового захисту.
Таким чином, з огляду на все викладе вище, суд приходить до висновку, що ГУ ДМС в місті Києві, де розглядалася заява громадянина Таджикистану ОСОБА_2, належним чином проаналізувало всі подані останнім відомості про його особу та причини звернення за захистом, і на підставі частини шостої статті 8 Закону прийнято правомірне рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту) (наказ ГУДМС в місті Києві від 09.02.2017 № 61).
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Проте, заява позивача зазначеним критеріям не відповідала, що і зумовило прийняття оскаржуваного рішення.
Крім того, ДМС, відповідно до вимог ст.ст. 3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст. 3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року, ст. 28 Конституції України, частини Другої ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України», не було встановлено фактів щодо можливості застосування до заявника смертної кари, виконання вироку про смертну кару, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання в разі повернення на Батьківщину. Документів, що підтверджують факти переслідувань та утисків позивач не суду не надав, обставин, зазначених у відзиві не спростував.
Враховуючи вищевикладене, суд доходить до висновку, що оскаржуване рішення прийняте відповідачем на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та чинним законодавством України, а тому позовні вимоги про скасування зазначеного рішення є безпідставними, необґрунтованими та такими, що задоволенню не підлягають.
Таким чином, у зв'язку із відсутністю підстав для задоволення вимоги щодо визнання незаконним та скасування рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відсутні підстави для зобов'язання Управління Державної міграційної служби України в Київській області прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин (ч. 2 цієї статті).
Відповідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
З огляду на викладене вище, суд вважає, що оскаржуване позивачем рішення є правомірним та прийнятим відповідачем у межах законних повноважень.
Керуючись ст. ст. 72-77, 139, 242-243, 245-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста,-
У задоволенні позовних вимог громадянина Таджикистану ОСОБА_2 відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу
Суддя А.С. Мазур