30 листопада 2018 року м.Київ справа № 810/4186/18
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Кушнової А.О., за участю секретаря судового засідання Сакевич Ж.В., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Комісії по вирішенню спірних питань щодо визначення статусу осіб, які брали участь у проведенні робіт з евакуації людей і майна із зони відчуження у 1986 році Київської обласної державної адміністрації та Київської обласної державної адміністрації про визнання протиправним та скасування рішення,
Суть спору: до Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_2 (далі - позивач, ОСОБА_2І.) з позовом до Комісії по вирішенню спірних питань щодо визначення статусу осіб, які брали участь у проведенні робіт з евакуації людей і майна із зони відчуження, а також евакуйованих із зони відчуження в 1986 році Київської обласної державної адміністрації (далі - відповідач 1, Комісія) та Київської обласної державної адміністрації (далі - відповідач 2, КОДА) про визнання протиправним та скасування рішення засідання Комісії по вирішенню спірних питань щодо визначення статусу осіб, які брали участь у проведенні робіт з евакуації людей і майна із зони відчуження, а також евакуйованих із зони відчуження в 1986 році Київської обласної державної адміністрації, яке оформлене у вигляді протоколу від 25.12.2015 №182, в частині визнання посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи категорії 2 серія Б №018018 від 24.12.1992 року виданим безпідставно та визнання довідки №71574 (додаток №3 до Порядку видачі посвідчень особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, затверджений постановою Кабінету ОСОБА_3 України від 20.01.1997 №51) про евакуацію із с.Залісся Чорнобильського району Київської області недійсною.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що народився в селі Залісся Чорнобильського району Київської області, з 01.09.1985 навчався у Київському політехнікумі зв'язку.
Позивач стверджує, на навчання він щодня їздив автобусом маршрут Чорнобиль-Київ-Чорнобиль та Прип'ять-Київ-Прип'ять, який прибував та відправлявся від автостанції «Шевченко» м. Київ. В момент аварії на Чорнобильській АЕС (26.04.1986) він знаходився у с. Залісся Чорнобильського району Київської області. З огляду на те, що м.Чорнобиль було визнано закритою зоною, позивач разом із своєю сім'єю були евакуйовані з 30-км зони ЧАЕС та переселені в с. Нове Залісся Бородянського району Київської області, де проживали до 12.11.1987.
На підставі довідки виконкому Київської обласної ради народних депутатів від 22.08.1991 №71574, Київською обласною державною адміністрацією 24.12.1992 позивачу було видано посвідчення громадянина, евакуйованого у 1986 році із зони відчуження (2 категорії) серії Б №018018.
Комісією по вирішенню спірних питань щодо визначення статусу осіб, які брали участь у проведенні робіт з евакуації людей і майна із зони відчуження, а також евакуйованих із зони відчуження у 1986 році Київської обласної державної адміністрації прийнято рішення, оформлене протоколом №182 від 25.12.2015, згідно з яким вважається недійсним посвідчення позивача серії Б №018018 від 24.12.1992. Таким чином, позивач зазначає, що його було позбавлено статусу особи, евакуйованої із зони відчуження у 1986 році. Також Комісія визнала довідку від 22.08.1991 №71574 про евакуацію позивача із с.Залісся Чорнобильського району Київської області недійсною.
Позивач вважає вказані дії протиправними з огляду на те, що фактично на момент аварії на Чорнобильській АЕС він проживав в ІНФОРМАЦІЯ_1 і був евакуйований звідти 04.05.1986, що підтверджується відомостями на виплату допомоги евакуйованих громадян та показами свідків.
Відповідач-1 письмових заперечень проти позову чи відзиву на позовну заяву до суду не надав.
Відповідач-2, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, зазначив про те, що єдиним підтвердженням, що позивач є потерпілою особою від наслідків катастрофи на ЧАЕС та був евакуйований із зони відчуження є довідка від 22.08.1991 №71574, видана виконкомом Київської обласної ради народних депутатів, дані якої нічим не підтверджуються та суперечать іншим письмовим доказам.
Так, відповідно до копії трудової книжки БТ-ІІ №0726530 (записи 4-6): з 01.09.1895 по 31.05.1987 ОСОБА_2 працював в Київському політехнікумі зв'язку.
Згідно з копією військового квитка НУ №8323769 (стор. 26 - перебування на військовому обліку) ОСОБА_2 знятий з обліку Заліською сільрадою 28.08.1985 (в м.Київ навчання), прийнятий на облік Печерським РВК м. Києва 14.10.1985, знятий з обліку Печерським РВК м. Києва 05.11.1987.
Відповідно до довідки архівного відділу Іванківської РДА від 08.10.2015 №05-06/126 в списках громадян, евакуйованих з Чорнобильського району по Заліській сільраді за 1986 рік прізвище ОСОБА_2 не значиться.
У судових засіданнях 11.10.2018 та 07.11.2018 представник позивача та позивач підтримали адміністративний позов, просили суд задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
У судові засідання по справі 11.10.2018 та 07.11.2018 представник відповідача-1 не з'явився, про час та місце судового розгляду справи був повідомлений належним чином.
Представник відповідача-2 у судовому засіданні по справі 11.10.2018 проти позову заперечував, просив відмовити у задоволенні позову.
Представник відповідача-2 у судове засідання по справі 07.11.2018 не з'явився, про час та місце судового розгляду справи був повідомлений належним чином.
Окрім того, 07.11.2018 представник позивача подав письмове клопотання про продовження розгляду справи №810/4186/18 у порядку письмового провадження.
В судовому засіданні 11.10.2018 були допитані як свідки позивач ОСОБА_2 (за його згодою) та ОСОБА_4.
Відповідно до ч.9 ст. 205 Кодексу адміністративного судочинства України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
Відповідно до ч.3 ст.194 Кодексу адміністративного судочинства України учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження на підставі наявних у суду матеріалів.
Враховуючи, що матеріали справи у достатній мірі характеризують взаємовідносини сторін, відсутність потреби у заслуховуванні інших свідків чи експерта, суд ухвалив подальший розгляд справи здійснювати у порядку письмового провадження.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, є громадянином України, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1, паспорт серії СК №216169, виданий Броварським МВ ГУ МВС України в Київській області 07 травня 1996 року (а.с. 15-20).
Як встановлено судом, позивач народився в с. Залісся Чорнобильського району Київської області, що підтверджується копією паспорта та свідоцтва про народження серії V-УР №0451527 (а.с. 22).
Згідно довідки виконавчого комітету Новозаліської сільської ради Бородянського району Київської області від 23.09.2015 №702 ОСОБА_2 дійсно проживав в ІНФОРМАЦІЯ_1 по 28.08.1985 та тимчасово вибув в м. Київ на навчання (а.с. 28).
Відповідно до відомостей про навчання, які містяться у трудовій книжці позивача, ОСОБА_2 з 01.09.1985 по 29.04.1988 навчався на денному відділенні у Київському політехнікумі зв'язку (а.с. 23-24).
Згідно з довідкою виконавчого комітету Київської обласної ради народних депутатів №71574 від 22.08.1991 ОСОБА_2 станом на 26 квітня 1986 року фактично проживав та був прописаний в с. Залісся Чорнобильського району та згідно установленого порядку евакуйований 04 травня 1986 року (а.с. 90).
На підставі довідки №71574 від 22.08.1991, Київською обласною державною адміністрацією позивачу був наданий статус громадянина, евакуйованого у 1986 році із зони відчуження, та видано посвідчення громадянина, евакуйованого у 1986 році із зони відчуження серії Б №018018 від 24.12.1992 року, категорія 2 (а.с. 21).
25 грудня 2015 року Комісією по вирішенню спірних питань щодо визначення статусу осіб, які брали участь у проведенні робіт з евакуації людей і майна із зони відчуження, а також евакуйованих із зони відчуження у 1986 році Київської обласної державної адміністрації прийнято рішення, оформлене протоколом №182 від 25.12.2015, яким ОСОБА_2 не підтверджено у безумовному порядку факт проживання на момент аварії у 1986 році та евакуацію в установленному порядку із с. Залісся Чорнобильського району Київської області. Визнано посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи категорії 2 серія Б №018018 від 24.12.1992 виданим безпідставно. Безпідставно видане посвідчення відповідно до постанови Кабінету ОСОБА_3 України від 20.01.1997 №51 підлягає вилученню. Довідку №71574 від 22.08.1991 про евакуацію із с. Залісся Чорнобильського району Київської області визнано недійсною (а.с. 39).
В обґрунтування рішення зазначено: на момент аварії ОСОБА_2 навчався в Київському політехнічному інституті з 1985 року по 31.05.1987. Згідно військового квитка - військовий облік з 14.10.1985 по 05.11.1987 м. Київ. На запит ДСЗН КОДА, архівний відділ Іванківської РДА листом від 08.10.2015 №05-06/126 повідомив про відсутність у списках евакуйованих із с. Залісся. Додатково надав пояснення - на момент аварії студент Політехнічного інституту, був прописаний та проживав у гуртожитку. 1 травня приймав участь у святковому параді в м. Києві. Після чого поїхав додому до батьків у с. Залісся. 3 травня виїхав з м. Чорнобиль на рейсовому автобусі (а.с.88-89).
11 липня 2018 року позивач звернувся до Комісії по вирішенню спірних питань щодо визначення статусу осіб, які брали участь у проведенні робіт з евакуації людей і майна із зони відчуження, а також евакуйованих із зони відчуження в 1986 році Київської обласної державної адміністрації із заявою, в якій просив направити на його адресу належним чином завірену копію витягу з протоколу засідання комісії по результатам розгляду питання щодо підтвердження ОСОБА_2 статусу особи, евакуйованої у 1986 році із зони відчуження, разом з матеріалами (додатками), на підставі яких приймалося рішення (а.с. 33-34).
Листом від 25.07.2018 №1838/02-53 Департамент соціального захисту населення Київської обласної державної адміністрації надав позивачу копію витягу з протоколу від 25.12.2015 №182, копію військового квитка НУ №8323769, копію трудової книжки БТ-ІІ №0726530, копію довідки архівного відділу Іванківської районної державної адміністрації від 08.10.2015 №05-06/126 (а.с. 35).
Також 13 липня 2018 року позивач звернувся до Комісії по вирішенню спірних питань щодо визначення статусу осіб, які брали участь у проведенні робіт з евакуації людей і майна із зони відчуження, а також евакуйованих із зони відчуження в 1986 році Київської обласної державної адміністрації із заявою, в якій просив відновити йому статус потерпілого внаслідок Чорнобильської катастрофи ІІ категорії, однак відповідь на заяву, станом на день звернення до суду, не отримав (а.с. 37-38).
Позивач, не погоджуючись з вказаними діями та рішенням Комісії, звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами суд зазначає наступне.
Загальновідомо, що 26 квітня 1986 року при проведенні проектних випробувань стався вибух на Чорнобильській АЕС, розташованій на відстані 2 км від м. Прип'ять Київської області, що повністю зруйнував четвертий реактор станції і спричинив значне забруднення навколишньої території радіоактивними речовинами. Внаслідок цієї аварії повністю евакуйоване населення міст Прип'яті, Чорнобиля та всіх інших населених пунктів у радіусі 30 км навколо станції.
Законом України «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 27.02.1991 №791а-XII визначено території, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Згідно статті 2 вказаного Закону територія, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, поділяється на зони; зона відчуження - це територія, з якої проведено евакуацію населення в 1986 році.
Постановою Кабінету ОСОБА_3 УРСР від 23.07.1991 №106, якою затверджено перелік населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи (додаток № 1), с. Залісся Чорнобильського району Київської області віднесено до зони відчуження.
Статус осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, їх соціальний захист та гарантії, визначені, зокрема, Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28.02.1991 №796-XII (далі - Закон №796-XII).
Статтею 11 Закону №796-XII передбачено, що до потерпілих від Чорнобильської катастрофи належать, крім іншого: евакуйовані із зони відчуження (в тому числі особи, які на момент евакуації перебували у стані внутрішньоутробного розвитку після досягнення ними повноліття), а також відселені із зон безумовного (обов'язкового) і гарантованого добровільного відселення; особи, які постійно проживали на територіях зон безумовного (обов'язкового) та гарантованого добровільного відселення на день аварії або прожили за станом на 1 січня 1993 року на території зони безумовного (обов'язкового) відселення не менше двох років, а на території зони гарантованого добровільного відселення - не менше трьох років, та відселені або самостійно переселилися з цих територій.
Відповідно до частини другої статті 15 Закону №796-XII підставою для визначення статусу евакуйованих із зони відчуження, відселених і таких, які самостійно переселилися, відповідно до статті 4 Закону є довідка про евакуацію, відселення, самостійне переселення.
Згідно з частиною першою статті 65 Закону №796-XII учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та потерпілим від Чорнобильської катастрофи видаються посвідчення, виготовлені за зразками, затвердженими Кабінетом ОСОБА_3 України.
Видача посвідчень провадиться спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади, ОСОБА_3 міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською і Севастопольською міськими державними адміністраціями за поданням районних державних адміністрацій. Порядок видачі посвідчень встановлюється Кабінетом ОСОБА_3 України (ч. 4 ст. 65 Закону №796-XII).
Відповідно до пункту 4 Порядку видачі посвідчень особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженого постановою Кабінету ОСОБА_3 України від 25.08.1992 №501 (яка була чинною на час видачі посвідчення позивачу), потерпілим від Чорнобильської катастрофи з числа евакуйованих у 1986 році із зони відчуження і особам, які постійно проживали у зоні безумовного (обов'язкового) відселення з моменту аварії до прийняття рішення про відселення (розпорядження ОСОБА_3 ОСОБА_3 УРСР від 28.06.1989 р. № 224), віднесеним до категорії 2, видаються посвідчення сірого кольору, серія Б.
У подальшому, постановою Кабінету ОСОБА_3 України №51 від 20.01.1997 затверджено новий Порядок видачі посвідчень особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, який регулює правила видачі посвідчень учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС і потерпілого внаслідок Чорнобильської катастрофи (далі - Порядок №51, який був чинним в період виникнення спірних правовідносин).
Згідно з пунктом 4 Порядку №51 потерпілим від Чорнобильської катастрофи з числа евакуйованих у 1986 році із зони відчуження (в тому числі особам, які на момент евакуації перебували у стані внутрішньоутробного розвитку, після досягнення ними повноліття) і особам, які постійно прожили у зоні безумовного (обов'язкового) відселення з моменту аварії до прийняття рішення про відселення (розпорядження ОСОБА_3 ОСОБА_3 УРСР від 28 червня 1989 року №224), віднесеним до категорії 2, видаються посвідчення сірого кольору, серія Б.
Пунктом 10 Порядку №51 встановлено, що посвідчення видається потерпілим від Чорнобильської катастрофи з числа евакуйованих у 1986 році із зони відчуження (в тому числі особам, які на момент евакуації перебували у стані внутрішньоутробного розвитку, після досягнення ними повноліття) і особам, які постійно проживали в зоні безумовного (обов'язкового) відселення з моменту аварії до прийняття рішення про відселення (розпорядження ОСОБА_3 ОСОБА_3 УРСР від 28 червня 1989 року №224), - на підставі довідки, виданої Волинською, Житомирською, Київською, Рівненською або Чернігівською облдержадміністраціями (додатки №3 або №4).
Відповідно до пункту 12 Порядку №51 спірні питання щодо визначення статусу осіб, евакуйованих із зони відчуження в 1986 році, розглядаються відповідними комісіями Київської і Житомирської облдержадміністрацій на підставі довідок та інших документів, що засвідчують факт перебування в населеному пункті, віднесеному до зони відчуження, виданих місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування. Рішення зазначених комісій є підставою для видачі посвідчень відповідної категорії. У разі встановлення цими комісіями факту необґрунтованої видачі посвідчення відповідної категорії посвідчення на підставі рішення комісії підлягає вилученню.
Таким чином, прийняття рішення щодо визначення позивачу статусу особи, евакуйованої із зони відчуження в 1986 році, віднесено до компетенції Комісії по вирішенню спірних питань щодо визначення статусу осіб, які брали участь у проведенні робіт з евакуації людей і майна із зони відчуження, а також евакуйованих із зони відчуження у 1986 році Київської обласної державної адміністрації.
Відповідно до пункту 1 Положення про Комісію Київської обласної державної адміністрації по вирішенню спірних питань щодо визначення статусу осіб, які брали участь у проведенні робіт з евакуації людей і майна із зони відчуження, а також евакуйованих із зони відчуження в 1986 році, що є додатком до розпорядження Голови Київської обласної державної адміністрації від 05.11.1998 №594 (далі - Положення №594) Комісія є колегіальним органом і утворюється розпорядженням голови облдержадміністрації (а.с.95).
Пунктом 4 Положення №594 передбачено, що Комісія в межах своїх повноважень приймає рішення, зокрема, про визначення статусу учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС; про визначення статусу евакуйованого із зони відчуження в 1986 році; про визнання факту необґрунтованої видачі посвідчення відповідної категорії.
Згідно з пунктом 5 Положення №594 Комісія має право запитувати від райдержадміністрацій, міськвиконкомів, підприємств, установ і організацій необхідну інформацію і документи, які б сприяли прийняттю об'єктивних рішень.
При розгляді відповідних справ Комісія може запрошувати на свої засідання і заслуховувати пояснення як заявників, так і окремих посадових осіб.
Так, з матеріалів справи вбачається, що підставою для визнання відповідачем виданого посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи категорії 2 серії Б №018018 від 24.12.1992, таким, що видано безпідставно, стало непідтвердження у безумовному порядку проживання позивача на момент аварії у 1986 році та евакуації в установленому порядку із с. Залісся Чорнобильського району Київської області. Відповідач зазначає, що на момент аварії на Чорнобильській АЕС та в період евакуації позивач перебував на навчанні в м. Києві.
В судовому засіданні 11.10.2018 в якості свідка судом допитано позивача ОСОБА_1, за його згодою, який пояснив, що в грудні 1983 року звільнився зі строкової служби в армії, в 1984 році поступив на роботу у Чорнобильський районний вузол зв'язку, а в 1985 році по направленню з місця роботи поступив до Київського політехнікуму зв'язку на 1 курс денного відділення. Навчання у політехнікумі почалось 01.09.1985. Київський політехнікум зв'язку знаходився за адресою: м. Київ, вул. Леонтовича, буд. 11. Позивач проживав в гуртожитку технікуму за адресою: м. Київ, вул. Лейпцизька, буд. 6, де був тимчасово прописаний на час навчання. Навчався з 08:00 години ранку щодня з понеділка по п'ятницю.
Позивач зазначив, що восени 1985 року його батьки потрапили в ДТП і перебували в тяжкому стані, а тому кожні вихідні з п'ятниці по понеділок він їздив додому за адресою: Київська область, Чорнобильський район, с. Залісся, вул. Радянська, буд. 27.
Свідок ОСОБА_2 зазначив, що 25 квітня 1986 року (п'ятниця) він також приїхав додому у с.Залісся Чорнобильського району Київської області після занять і перебував дома до 04.05.1986 року. 04 травня 1986 року відбулась евакуація людей із с. Залісся Чорнобильського району Київської області у зв'язку з аварією на ЧАЕС. ОСОБА_2 наголошує, що був дома в с. Залісся до моменту евакуації. Виїхати раніше ніж 04.05.1986 було не можливо, у зв'язку з тим, що на вулицях було багато техніки та автобусів. Його разом з батьками було евакуйовано 04.05.1986 року в с. Нове Залісся Бородянського району Київської області в сім'ю Висоцьких, де вони прожили до осені 1986 року. Після чого сім'я позивача отримала квартиру в м. Бровари Київської області та переїхала жити туди, а позивач продовжував навчатися в політехнікумі зв'язку.
Позивач вказує, що отримав посвідчення особи, евакуйованої у 1986 році із зони відчуження категорії 2 серії Б. В подальшому він подав заяву до Пенсійного фонду України про призначення пенсії. Однак, її нараховано не було, оскільки Пенсійний фонд України звернувся до Київської обласної державної адміністрації, яка не підтвердила факт проживання позивача на момент аварії у 1986 році та евакуацію із с. Залісся Чорнобильського району Київської області, визнала посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи категорії 2 серія Б №018018 від 24.12.1992 виданим безпідставно. В листопаді 2015 року вказане посвідчення у позивача було вилучено.
Позивач стверджує, що оскаржуване рішення комісії йому одразу після прийняття направлено чи видано не було, і це рішення позивач отримав, лише звернувшись до відповідача із відповідною заявою.
Судом встановлено, що дійсно, згідно довідки виконавчого комітету Новозаліської сільської ради Бородянського району Київської області від 23.09.2015 №702 ОСОБА_2 проживав в ІНФОРМАЦІЯ_1 по 28.08.1985 та тимчасово вибув в м. Київ на навчання (а.с. 28).
Згідно відомостей про навчання, які містяться у трудовій книжці позивача, ОСОБА_2 з 01.09.1985 по 29.04.1988 навчався на денному відділенні у Київському політехнікумі зв'язку (а.с. 23-24).
Відповідно до копії військового квитка НУ №8323769 ОСОБА_2 знятий з обліку Заліською сільрадою радою Чорнобильського району Київської області 28.08.1985 (в м. Київ, навчання), прийнятий на облік Печерським РВК м. Києва 14.10.1985 та знятий з обліку Печерським РВК м. Києва 05.11.1987 (а.с. 25-26).
Однак, суд зазначає, що зазначені дані є загальною інформацію щодо організації та проведення навчального процесу в навчальному закладі. Такі дані не спростовують факт перебування позивача на момент аварії в с. Залісся Чорнобильського району Київської області в 30-км зоні від Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 року, та факт перебування позивача в с. Залісся Чорнобильського району Київської області з 25.04.1986 дома у батьків аж до дня евакуації 04.05.1986 року із с. Залісся Чорнобильського району Київської області разом з батьками, як заявлено позивачем.
Тобто, прописка позивача у гуртожитку у м. Києві не є доказом того, що в момент аварії на ЧАЕС позивач перебував у місті Києві, як і не є доказом того, що позивач не перебував у батьків в с. Залісся Чорнобильського району Київської області.
Суд враховує, що аварія на Чорнобильській АЕС відбулась у суботу 26 квітня 1986 року. Факт приїзду в спірний період позивача до додому в с. Залісся Чорнобильського району Київської області 25.04.1986 та перебування позивача з 25.04.1986 по 04.05.1986 в с. Залісся Чорнобильського району Київської області в судовому засіданні 11.10.2018 підтвердив допитаний свідок ОСОБА_4.
Свідок ОСОБА_4 пояснила, що із позивачем вони знайомі з народження, оскільки вона народилась в с. Залісся Чорнобильського району Київської області та жила по сусідству з позивачем.
Свідок ОСОБА_4 зазначила, що на момент аварії вона проживала в ІНФОРМАЦІЯ_1. У зв'язку з тим, що ОСОБА_2 навчався в Політехнікумі зв'язку у м. Києві, а мати позивача була після аварії, свідок приходила допомагати батькам позивача.
Свідок зазначила, що позивач приїжджав додому кожні вихідні та був евакуйований разом зі всіма односельцями 04.05.1986.
Крім того, суд зазначає, що на виконання вимог ухвали суду про витребування доказів Новозаліською сільською радою Бородянського району Київської області листом від 24.10.2018 №01-14-305 надано копію відомості на виплату допомоги евакуйованим громадянам (студентам та особам, які повернулись з рядів ОСОБА_5) по Заліській сільській раді народних депутатів Чорнобильського району 1986 року (а.с.113).
Так, згідно відомості на виплату допомоги евакуйованим громадянам (студентам та особам, які повернулись з рядів ОСОБА_5) по Заліській сільській раді народних депутатів Чорнобильського району 1986 року під номером 21 значиться учень ОСОБА_2, який отримав допомогу у розмірі 200 крб. (а.с. 114-117).
Враховуючи викладене, суд доходить до висновку, що на момент аварії на Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 року, та до дня евакуації 04 травня 1986 року, позивач перебував в с. Залісся Чорнобильського району Київської області у батьків, звідки був евакуйований разом зі своєю сім'єю до Бородянського району Київської області.
Суд зазначає, що згідно з пунктом 2 частини першої статті 9 Закону №796-XII потерпілими від Чорнобильської катастрофи є громадяни, включаючи дітей, які зазнали впливу радіоактивного опромінення внаслідок Чорнобильської катастрофи.
При цьому сам факт евакуації свідчить про те, що особа перебувала у зоні відчуження та зазнала впливу радіоактивного опромінення.
Тобто, позивачу правомірно 22.08.1991 виконавчим комітетом Київської обласної ради народних депутатів видано довідку №71574 про його евакуацію із с. Залісся Чорнобильського району Київської області та на підставі цієї довідки, - посвідчення громадянина, евакуйованого в 1986 році із зони відчуження категорії 2.
Оскільки факт перебування позивача в с. Залісся Чорнобильського району Київької області, яке віднесено до зони відчуження, на час аварії на Чорнобильській АЕС, та факт його евакуації 04.05.1986 підтверджено документально та показами свідків, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для прийняття Комісією по вирішенню спірних питань щодо визначення статусу осіб, які брали участь у проведенні робіт з евакуації людей і майна із зони відчуження у 1986 році Київської обласної державної адміністрації рішення, яке оформлене у вигляді протоколу від 25.12.2015 №182, в частині, що стосується ОСОБА_2, та наявність підстав для його скасування.
Відповідно до частини першої статті 3 КАС України, яка визначає законодавство про адміністративне судочинство, порядок здійснення адміністративного судочинства встановлюється ОСОБА_6 України, цим Кодексом та міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною ОСОБА_3 України.
Згідно з частиною другою статті 3 КАС України якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною ОСОБА_3 України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору.
ОСОБА_6 України як центрального джерела конституційного права зумовлюють систему принципів адміністративного процесуального права і як загальноправового регулятора, і як способу здійснення судової влади за допомогою адміністративного судочинства.
Кодекс адміністративного судочинства України за своєю сутністю є кодифікованим законом, де систематизовано норми адміністративного процесуального права.
Фундаментальним міжнародним договором у частині здійснення адміністративного судочинства є Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (зокрема, стаття 6 щодо права на справедливий суд).
Відповідно до статті 8 ОСОБА_6 України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. ОСОБА_6 України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі ОСОБА_6 України і повинні відповідати їй. ОСОБА_6 України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі ОСОБА_6 України гарантується.
Відповідно до статті 9 ОСОБА_6 України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною ОСОБА_3 України, є частиною національного законодавства України.
Отже, згідно зі статтями 8, 9 ОСОБА_6 України у разі виникнення колізії між нормами ОСОБА_6 України чи Кодексу адміністративного судочинства України з положеннями ратифікованого міжнародного договору, то застосовуються останні як норми прямої дії.
Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» №475/97-ВР від 17 липня 1997 року ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7, 11 до Конвенції.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з справ людини як джерело права.
Слід зазначити, що "трискладовий тест" для визначення виправданості втручання за статтею 8 Конвенції є засобом для перевірки наявності необхідних умов для обмеження прав, гарантованих Конвенцією і передбачає наявність всіх елементів, що вказує на те, що будь-яке обмеження права має пройти перевірку на відповідність сукупності трьох умов: 1) втручання здійснене «згідно із законом»; 2) воно відповідає законній (легітимній) меті; 3) воно «необхідне в демократичному суспільстві».
, обмеження, що не відповідає таким умовам, порушує право особи.
Так, у рішенні у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine) від 2.12.2010 р., заява № 30856/03, ЄСПЛ зазначив: 42. Втручання держави є порушенням ст. 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи кілька, що перелічені у п. 2 ст. 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві».
Така концепція міститься і в інших рішеннях ЄСПЛ, наприклад у рішеннях у справах «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine) від 18.12.2008 р., заява № 39948/06, п. 47; «Вєренцов проти України» (Vyerentsov v. Ukraine) від 11.04.2013 р., заява № 20372/11, п. 51; «ОСОБА_7 проти України» (Sergey Volosyuk v. Ukraine) від 12.03.2009 р., заява №1291/03, п. 81, та інших рішеннях ЄСПЛ). Тобто її можна вважати усталеною практикою ЄСПЛ.
Одним із основних принципів, на необхідності дотримання якого наголошує Європейський суд з прав людини, є принцип верховенства права, до фундаментальних аспектів якого відноситься принцип юридичної визначеності
Рішенням Європейського суду з прав людини від 14 жовтня 2010 року у справі «Щокін проти України» визначено концепцію якості закону, зокрема з вимогою, щоб він був доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні. Відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості й точності порушує вимогу «якості закону». В разі коли національне законодавство припустило неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов'язків осіб, національні органи зобов'язані застосувати найбільш сприятливий для осіб підхід.
Тобто вирішення колізій у законодавстві завжди тлумачиться на користь особи.
Європейський суд у справіClawson Ltd. v. Papierwerke AG, (1975) AC 591 at 638 вказав, що сприйняття верховенства права як конституційного принципу вимагає того, аби будь-який громадянин, перед тим, як вдатися до певних дій, мав змогу знати заздалегідь, які правові наслідки настануть.
Сутність принципу правової визначеності Європейський суд визначив як забезпечення передбачуваності ситуації та правовідносин у сферах, що регулюються, цей принцип не дозволяє державі посилатись на відсутність певного правового акта, який визначає механізм реалізації прав і свобод громадян, закріплених у конституційних та інших актах.
Як зазначив Європейський суд у справіvan Duyn v. Home Office, принцип правової визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатись на зобов'язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов'язання містяться в законодавчому акті, якій загалом не має автоматичної прямої дії.
дія названого принципу пов'язана із іншим принципом - відповідальності держави, який полягає в тому, що держава не може посилатись на власне порушення зобов'язань для запобігання відповідальності.
На державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок ("Лелас проти Хорватії" , заява № 55555/08, пункт 74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії" , заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах (" Онер'їлдіз проти Туреччини", пункт 128, та "Беєлер проти Італії", пункт 119).
Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків ("Лелас проти Хорватії", пункт 74).
У справі «Рисовський проти України» (п.70-71) Європейський Суд зазначив про особливу важливість принципу "належного урядування", який передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах "Беєлер проти Італії" [ВП], заява N 33202/96, п. 120, ECHR 2000-I, "Онер'їлдіз проти Туреччини" [ВП], заява N 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, "Megadat.com S.r.l. проти Молдови", заява N 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і "Москаль проти Польщі", заява N 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії", заява N 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії", заява N 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах "Онер'їлдіз проти Туреччини", п. 128, та "Беєлер проти Італії", п. 119).
Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (справа "Москаль проти Польщі", п. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки", заява N 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII).
Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії", п. 74).
Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки", п. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії", заява N 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії", заява N 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року).
Застосовуючи прецедентну практику у розглядуваній справі та дотримуючись правил для визначення виправданості втручання держави за статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод як засобу для перевірки наявності необхідних умов для обмеження прав, гарантованих Конвенцією, суд у розглядуваній справі констатує, що позбавлення позивача статусу потерпілого від аварії на ЧАЕС та вилучення відповідного посвідчення потерпілого від аварії на ЧАЕС 2 категорії не відповідає положенням Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Відповідно до пункту 2 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.
В силу положень частини третьої статті 245 КАС України у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
Відповідно до частини 4 статті 245 КАС України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті (визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії), суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
Згідно абзацу 2 частини 4 статті 245 КАС України у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Відповідно до положень статті 8 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом №475/97-ВР від 17.07.1997, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У пункті 145 рішення від 15.11.1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини зазначив, що норма статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Отже, ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Крім того, в рішенні Верховного Суду України від 16.09.2015 у справі №21-1465а15, суд вказав, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Відповідно до приписів частини другої статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.
Проте, вказаною нормою встановлено, що суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
За наведених обставин та враховуючи, що прийняте відповідачем рішення є протиправним та таким, що порушує права та законні інтереси позивача, суд, з метою ефективного захисту прав, свобод, інтересів позивача дійшов висновку про необхідність зобов'язання Київської обласної державної адміністрації поновити ОСОБА_2 статус громадянина, евакуйованого у 1986 році із зони відчуження, та видати йому відповідне посвідчення.
Як вбачається з положень Рекомендації Комітету ОСОБА_3 Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом ОСОБА_3 Європи 11.05.1980, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі визначених йому повноважень законодавцем.
Згідно з пунктом 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 23.06.2010 №1380/5, дискреційні повноваження - сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов'язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб'єкта. Він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але і не має права виходити за її межі.
Тобто дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб'єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб'єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.
Отже, у разі відсутності у суб'єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов'язання судом суб'єкта прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.
Так, Пленум Вищого адміністративного суду України в пункті 10.3 Постанови від 20 травня 2013 року N 7 «Про судове рішення в адміністративній справі» зазначив, що суд може ухвалити постанову про зобов'язання відповідача прийняти рішення певного змісту, за винятком випадків, коли суб'єкт владних повноважень під час адміністративних процедур відповідно до закону приймає рішення на основі адміністративного розсуду.
Суд звертає увагу на те, що рішення суб'єкта владних повноважень про позбавлення позивача статусу громадянина, евакуйованого у 1986 році із зони відчуження та вилучення відповідного посвідчення громадянина, евакуйованого у 1986 році із зони відчуження серії Б №018018 від 24.12.1992 року, категорія 2, має містити вичерпні підстави для такого рішення, з метою гарантування права особи на оскарження такого рішення та запобігання можливим подальшим діям, направленим на позбавлення статусу потерпілого від аварії на ЧАЕС та неодноразовому зверненню особи до суду за захистом своїх прав.
Суд зазначає, що дискреційні функції відповідача як суб'єкта владних повноважень стосовно вирішення питання про позбавлення позивача статусу потерпілого від аварії на ЧАЕС та вилучення відповідного посвідчення жорстко обмежені в законодавчому порядку, оскільки такі дії мають відповідати положенням чинного законодавства та можуть бути оскаржені у судовому порядку.
З урахуванням тієї обставини, що під час розгляду справи у суді були встановлені факти неправомірного позбавлення позивача статусу потерпілого від аварії на ЧАЕС та наявність підстав для визнання за позивачем такого статусу, суд вважає, що у даному випадку у відповідача відсутня дискреція як можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, у зв'язку з чим повний та ефективний захист порушеного права позивача потребує зобов'язання Київської обласної державної адміністрації поновити ОСОБА_2 статус громадянина, евакуйованого у 1986 році із зони відчуження, та видати йому відповідне посвідчення.
За загальним правилом, що випливає з принципу змагальності, кожна сторона повинна подати докази на підтвердження обставин, на які вона посилається, або на спростування обставин, про які стверджує інша сторона.
Відповідно до частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства та матеріалів справи, враховуючи, що відповідачі не довели правомірності прийнятих ними рішень, суд дійшов до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню в повному обсязі.
Щодо строку звернення до суду із позовом про оскарження рішення Комісії по вирішенню спірних питань щодо визначення статусу осіб, які брали участь у проведенні робіт з евакуації людей і майна із зони відчуження у 1986 році Київської обласної державної адміністрації, яке оформлене у вигляді протоколу від 25.12.2015 №182, суд зазначає, що доказів направлення позивачу оскаржуваного рішення після його прийняття відповідачем до суду не надано, хоча такі докази і витребовувались від відповідача ухвалою суду від 10.09.2018.
Тому суд виходить з того, що позивач дізнався про порушення своїх прав лише отримавши таке рішення після звернення до відповідача із заявою від 11.07.2018, а саме разом із листом Департаменту соціального захисту населення Київської обласної державної адміністрації від 25.07.2018 №1838/02-53 (а.с. 35).
Отже шестимісячний строк звернення до суду із даним позовом позивачем не пропущено.
Відповідно до частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Під час звернення з даним позовом до суду позивач судовий збір не сплачував. Таким чином, судовий збір за рахунок відповідача на користь позивача відшкодуванню не підлягає.
На підставі викладеного, керуючись статтями 243-246, 250, 255 КАС України, суд
1. Адміністративний позов задовольнити в повному обсязі.
2. Визнати протиправним та скасувати рішення Комісії по вирішенню спірних питань щодо визначення статусу осіб, які брали участь у проведенні робіт з евакуації людей і майна із зони відчуження у 1986 році Київської обласної державної адміністрації, яке оформлене у вигляді протоколу від 25.12.2015 №182, в частині, що стосується ОСОБА_2.
3. Зобов'язати Київську обласну державну адміністрацію поновити ОСОБА_2 статус громадянина, евакуйованого у 1986 році із зони відчуження, та видати йому відповідне посвідчення.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII “Перехідні положення” Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.
Повний текст рішення складено та підписано 30.11.2018.
Суддя Кушнова А.О.