справа № 753/6142/16-ц Головуючий у 1-й інстанції суддя: Леонтюк Л.К.
18 грудня 2018 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого: Саліхова В.В.
суддів: Вербової І.М., Шахової О.В.
секретаря судового засідання: Дячук І.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу Державної казначейської служби України на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 29 серпня 2018 року в справі за позовом ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України, Державної судової адміністрації України, Генеральної прокуратури України, Міністерства внутрішніх справ України, треті особи: Святошинський районний суд міста Києва, Національна поліція України про відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями та бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду,
У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вищевказаним позовом та з урахуванням уточненої позовної заяви просив стягнути з Державного казначейства України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на відшкодування моральної шкоди 5 000 000, 00 грн., на відшкодування матеріальної шкоди 108 213,40 грн. завдану позивачу Головним слідчим управлінням МВС України, Генеральною прокуратурою України та Святошинським районним судом м. Києва.
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 29 серпня 2018 року позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто на користь ОСОБА_1 з Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку: 1 500 369, 00 грн., в решті позовних вимог відмовлено. Судові витрати віднесено на рахунок держави.
№ апеляційного провадження: 22-ц/824/2629/2018
В апеляційній скарзі Державна казначейська служба України просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове про відмову в задоволенні позову. Посилається на порушення судом норм процесуального права, неправильного застосування норм матеріального права. В обґрунтування своїх доводів вказує, що розгляд заяви про відшкодування шкоди повинен був здійснювати Святошинський районний суд м. Києва, в якому справа відносно позивача у вчиненні правопорушення закрита. Зазначає на відсутність обґрунтування щодо визначеного розміру компенсації завданої позивачу. Вказує, що розмір моральної шкоди може бути зменшеним з урахуванням ступеня вини заподіювача і потерпілого та майнового стану відповідача. Звертає увагу на те, що стягнута сума судом першої інстанції призведе до економічно-необґрунтованих збитків Державного бюджету України.
Вказує, що Казначейство жодних прав та інтересів позивача не порушувало, не вступало у правовідносини з ним і жодної шкоди не завдало, тому відповідно до вимог чинного законодавства не повинно нести відповідальність за шкоду, завдану позивачу внаслідок незаконних дій, зокрема, інших державних органів.
ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_3 заперечували проти апеляційної скарги, просили її залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Представники Генеральної прокуратури України, Міністерства внутрішніх справ України та Національна поліція України підтримали апеляційну скаргу та просили останню задовольнити.
Святошинський районний суд міста Києва свого представника в судове засідання не направив, подав клопотання про розгляд справи без його участі.
Державна казначейська служба України свого представника в судове засідання не направила, будучи належним чином повідомленим про час та місце слухання справи.
У рішенні ЄСПЛ від 03.04.2008 № 3236/03, § 41«Пономарьов проти України» суд вказав, що сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.
Крім того, як наголошує у своїх рішеннях Європейський суд, сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватись належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
На підставі викладеного, та враховуючи вимоги ч. 2 ст. 372 ЦПК України, колегія суддів ухвалила розглянути справу за відсутності представника Державної казначейської служби України.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача та представників учасників справи, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів прийшла до висновку, що остання не підлягає задоволенню.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачу заподіяно моральної шкоди внаслідок неправомірних дій органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури, суду. В решті позовні вимоги не підлягають задоволенню, оскільки позивач та його представник не надав належних та допустимих доказів щодо надання юридичної допомоги у кримінальній справі, а якщо така допомога і надавалася, то при закритті провадженні у кримінальному провадженні мав би право звернення про відшкодування зазначених витрат. Також не підлягають задоволенню позовні вимоги і в частині стягнення матеріальної шкоди, які в належний спосіб не обґрунтовані та не доведені.
З таким висновком суду першої інстанції погоджується колегія суддів, враховуючи наступне.
Рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог не оскаржується, у зв'язку з чим судом апеляційної інстанції не переглядається.
Відповідно до ст. 55 Конституції Україниправа і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими способами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Згідно із ч.1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (ч. 1 ст. 15 ЦК України).
Відповідно до ч. 2 ст. 16 ЦК України встановлено способи захисту цивільних прав та інтересів судом, до яких належать й інші способи відшкодування шкоди.
Судом першої інстанції встановлено та вбачається з матеріалів справи, що 01 березня 2011 року старшим прокурором Генеральної прокуратури України старшим радником юстиції Грицай Ю. І. порушено відносно ОСОБА_1, кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 364 Кримінального кодексу України. (т. 1, а. с. 8).
10 березня 2011 року постановою старшого слідчого в ОВС ГСУ МВС України підполковника міліції ОСОБА_5 - ОСОБА_1притягнуто як обвинуваченого та пред'явлено обвинувачення у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 364 Кримінального кодексу України ( т. 1, а. с. 9).
14 липня 2011 року старшим прокурором відділу Генеральної прокуратури України Грищенко Ю. О. порушено відносно ОСОБА_1кримінальну справу за ознаками злочинів, передбачених ч. 5 ст. 191; ч. 3 ст. 209; ч. 3 ст. 28; ч. 2 ст. 366 Кримінального кодексу України (т. 1, а. с. 12-14).
25 липня 2011 року постановою старшого слідчого в ОВС ГСУ МВС України підполковника міліції ОСОБА_5 ОСОБА_1, притягнуто як обвинуваченого та пред'явлено обвинувачення у вчиненні злочинів, передбачених ч. 5 ст. 191; ч. 3 ст. 209; ч. 3 ст. 28; ч. 2 ст. 366 Кримінального кодексу України (т. 1, а. с. 15-17).
05 квітня 2011 року старший оперуповноважений в ОВС ГСУ МВС України майор міліції ОСОБА_7 затримав ОСОБА_1 для доставки під вартою до Печерського районного суду міста Києва (т. 1, а. с. 18-19).
05 квітня 2011 року постановою старшого слідчого в ОВС ГСУ МВС України підполковника міліції ОСОБА_5 накладено арешт на майно належне дружині ОСОБА_1 - ОСОБА_8(т. 1, а. с. 21).
У якості запобіжного заходу постановою Печерського районного суду міста Києва від 07 квітня 2011 року по справі № 4 - 1627 / 11 ОСОБА_1 обрано запобіжний захід у вигляді утримання під вартою в Київському слідчому ізоляторі Державного департаменту України з питань виконання покарань (т. 1, а. с. 22).
Постановою Печерського районного суду міста Києва від 03 червня 2011 року по справі № 4 - 2683 / 11 строк тримання ОСОБА_1 під вартою продовжено до чотирьох місяців (т. 1, а. с. 23).
Постановою Апеляційного суду міста Києва від 26 липня 2011 року строк тримання під вартою продовжено до шести місяців.
04 жовтня 2011 року року постановою Апеляційного суду міста Києва строк тримання під вартою продовжено до дев'яти місяців до 16 грудня 2011 року.
13 грудня 2011 року постановою Апеляційного суду міста Києва строк тримання ОСОБА_1 під вартою продовжено до одинадцяти місяців.
03 лютого 2012 року постановою Апеляційного суду міста Києва строк тримання ОСОБА_1 під вартою продовжено до тринадцяти місяців до 05 травня 2012 року.
05 червня 2012 року під час попереднього судового засідання та в судовому засіданні 20 липня 2012 року були заявлені клопотання про зміну запобіжного заходу, які були відхилені.
Клопотання про зміну запобіжного заходу також було заявлено 02 жовтня 2012 року в Апеляційному суді міста Києва під час розгляду апеляційної скарги на постанову Святошинського районного суду міста Києва від 20 липня 2012 pоку, яке також було відхилено.
У 2013 році в судових засіданнях та через канцелярію Святошинського районного суду міста Києва тричі заявлялось клопотання про зміну запобіжного заходу. Два клопотання були розглянуті та відмовлено в їх задоволенні, а клопотання подане 05 листопада 2013 року через канцелярію Святошинського районного суду міста Києва залишилось не розглянутим.
Лише 20 березня 2014 року Постановою Святошинського районного суду міста Києва щодо ОСОБА_1 було змінено міру запобіжного заходу, а саме з утримання під вартою замінили на підписку про невиїзд. Загальний строк позбавлення волі ОСОБА_1 через утримання під вартою в Київському слідчому ізоляторі Державного департаменту України з питань виконання покарань склав 1 080 днів в період з 05 квітня 2011 року по 20 березня 2014 року (2011 рік - 270 днів, 2012 рік - 366 днів, 2013 рік - 365 днів, 2014 рік - 79 днів ).
16 вересня 2014 року представники державного обвинувачення заявили, що вони відмовляються підтримувати державне обвинувачення відносно ОСОБА_1, а тому Постановою Святошинського районного суду міста Києва від 16 вересня 2014 року кримінальна справа у вчиненні злочинів, передбачених ч. 5 ст. 191; ч. 3 ст. 209; ч. 3 ст. 28, ч. 2 ст. 366 Кримінального Кодексу України відносно ОСОБА_1 закрита. Міра запобіжного заходу - підписка про невиїзд, скасована. Термін обмеження прав і свобод через застосування міри запобіжного заходу підписки про невиїзд склав 180 днів з 21 березня 2014 року по 16 вересня 2014 року.
Позивач зазначив, що незаконним притягненням його до обвинувачення та взяттям і триманням під вартою ОСОБА_1 завдана моральна шкода, яка полягає у стражданнях, заподіяних внаслідок незаконного позбавлення волі, що призвело до погіршення здоров'я та позбавлення можливостей реалізації своїх звичок, бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру.
Моральну шкоду позивач оцінює виходячи з обставин справи та знаходження під слідством та судом в загальному розмірі - 5 000 000 грн. Також зазначив на завдану матеріальну шкоду в розмірі 2 520, 61 гривень, які він витратив на придбання лікарських препаратів в період з 15 грудня 2016 року по 29 грудня 2016 року. Вказує, що з метою доведеності своєї невинуватості у вчиненні інкримінованого йому злочину, перебуваючи під вартою, слідством і судом (42 місяці) вимушений був користуватися професійними послугами адвоката, та ніс матеріальні збитки з оплати його послуг на загальну суму 108 213, 40 грн.
Враховуючи вищевикладене, позивач звернувся до суду із відповідним позовом.
Відповідно до ч. 1 ст. 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
За ст.ст. 1173, 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
Згідно зі ст. 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт (п. 2 ч. 2 ст. 1167 ЦК України).
Відповідно до ст. ст. 1, 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок: 1) незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян; 2) незаконного застосування адміністративного арешту чи виправних робіт, незаконної конфіскації майна, незаконного накладення штрафу; 3) незаконного проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених законами України «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» та іншими актами законодавства.
У випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду.
Право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках: 1) постановлення виправдувального вироку суду; 1-1) встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали суду про призначення нового розгляду) факту незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян, незаконного проведення оперативно-розшукових заходів;2) закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати; 4) закриття справи про адміністративне правопорушення.
Право на відшкодування шкоди, завданої зазначеними у статті 1 цього Закону оперативно-розшуковими заходами, виникає у випадках, передбачених пунктом 1-1 частини першої цієї статті, або за умови, що протягом шести місяців після проведення таких заходів не було розпочате кримінальне провадження за результатами цих заходів.
У наведених в статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовуються (повертаються), зокрема, моральна шкода (п. 5 ст. 3 даного Закону).
Згідно із вимогами ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданим споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Аналіз зазначених норм права дає можливість дійти до висновку про те, що моральна шкода завдана фізичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою незалежно від вини цієї особи. У випадку закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або не встановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати.
Судом першої інстанції встановлено та знайшло своє підтвердження при розгляді справи в суді апеляційної інстанції, що неправомірні дії, які призвели до незаконного взяття і тримання під вартою ОСОБА_1 були допущені стороною обвинувачення та полягали у істотних порушеннях вимог кримінального процесуального закону в частині зібрання доказів та допустимості даних, що в них містяться. Як наслідок було закрите кримінальне провадження у зв'язку із відсутністю у діях ОСОБА_1 складу злочину.
Встановлено, що загальний строк перебуванняпозивачапід слідством та судовим розглядом склав 1 296 днів або 42 з половиною місяці (з 01 березня 2011 року по 16 вересня 2014 року).
За час перебування в СІЗО протягом 1 080 днів у позивача ОСОБА_1різко погіршився стан здоров'я. Він неодноразово звертався до медпрацівників СІЗО і мав потребу в негайному стаціонарному лікуванні, яке не могло бути надане в умовах СІЗО, тому існувала реальна загроза здоров'ю, та отримання інвалідності.
Листом від 14 травня 2012 року № Ч - 498 підтверджується неодноразове звернення до Київського СІЗО за медичною допомогою та перебування на диспансерному обліку у лікаря-терапевта корпусного відділення та дерматолога з діагнозом: гіпертонічна хвороба І стадії, остеохондроз шийного та поперекового відділів хребта, виразкова хвороба шлунку стадії ремісії, хронічний гастродуоденіт ст. ремісії, хронічний холецистопанкреатит ст. нестійкої ремісії, псоріаз розповсюджений, зимовий тип, стаціонарна стадія. За результатами обстеження спеціалістами Київської центральної міської лікарні проведеного 07 травня 2012 року, у ОСОБА_1 діагностована наявність таких захворювань: псоріаз, розповсюджена форма, краплевидно - бляшковий, прогресуюча стадія, зимовий тип. Псоріатична артропатія (т. 1, а. с. 40).
Перебування в СІЗО вкрай негативно позначилось на стані здоров'я. Після виходу з СІЗО ОСОБА_1 потребував медичної допомоги і змушений був неодноразово проходити курси стаціонарного та амбулаторного лікування (т. 1, а. с. 34-38).
Незаконним притягненням як обвинуваченого та незаконним взяттям і триманням під вартою ОСОБА_1 завдана також моральна шкода, яка полягає у стражданнях, заподіяних внаслідок незаконного позбавлення волі, що призвело до погіршення та позбавлення можливостей реалізації своїх звичок, бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру.
Отже, суттєві порушення громадянських і людських прав ОСОБА_1 спричинили в його житті фізичні та моральні страждання, які утворилися внаслідок незаконних дій органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури та суду.
Зазначені події наповнили життя ОСОБА_1 стресогенними чинниками в таких сферах життєдіяльності як: емоційно-вольова сфера особистості; система особистих цінностей і світогляду; соціальні, професійні, родинні стосунки; фізичного та психічного стану здоров'я, спричинило глибокий психоемоційний стрес для позивача.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає висновки суду першої інстанції про необхідність стягнення моральної шкоди правильними.
Відповідно до ч. 3 ст. 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» відшкодування шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.
Пунктом 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 2005 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» роз'яснено, що коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи неоподаткованим мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати, що діють на час розгляду справи.Визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд повинен наводити в рішенні відповідні мотиви.
Судом першої інстанції визначено розмір компенсації завданої ОСОБА_1 моральної шкоди у слідстві незаконних дій органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури та суду - 403 мінімальної заробітної плати, прийнятий на момент винесення судом рішення.
Визначений судом першої інстанції розмір 403 мінімальної заробітної плати, сторонами по справі не оскаржувався та не заперечувався при розгляді справи в суді апеляційної інстанції, а тому колегія суддів вважає його належним.
Відповідно до ч. 1 ст. 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2018» від 13.10.2018 - № 2573-VIII установлено у 2018 році мінімальну заробітну платуу місячному розмірі: з 1 січня - 3 723 грн.
Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про необхідність стягнення на користь ОСОБА_1 моральної шкоди в розмірі 1 500 369, 00 грн. (403 х 3 723).
За наведеного, доводи апеляційної скарги на відсутність обґрунтування визначеного розміру моральної шкоди та необхідності його зменшення не знайшли свого підтвердження при розгляді справи в суді апеляційної інстанції, враховуючи вищевикладене.
Державною казначейською службою України не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що стягнута сума є значною та може призвести до збитків Державного бюджету України.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що розгляд заяви про відшкодування шкоди повинен був здійснювати Святошинський районний суд м. Києва, в якому справа відносно позивача у вчиненні правопорушення закрита, є необґрунтованими, оскільки дані позовні вимоги розглядаються не в рамках кримінального провадження, а відповідно до підсудності визначеної в ЦПК України.
Відповідно до вимог чинного законодавства, моральна шкода завдана фізичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою незалежно від вини цієї особи.
Отже, доводи апеляційної скарги, що Казначейство жодних прав та інтересів позивача не порушувало, не вступало у правовідносини з ним і жодної шкоди не завдало, тому не повинно нести відповідальність за шкоду, завдану позивачу внаслідок незаконних дій, зокрема, інших державних органів не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції.
Така шкода відшкодовується державою через Державну казначейську службу України шляхом списання з рахунку призначеного для відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів державної влади за бюджетною програмою.
Враховуючи вищевикладене, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження при розгляді справи в суді апеляційної інстанції.
Обґрунтовуючи своє рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958. Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Враховуючи наведені обставини та вимоги ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 367-368, 371, 374-375, 381-384, 389-390 ЦПК України, суд -
Апеляційну скаргу Державної казначейської служби України залишити без задоволення.
Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 29 серпня 2018 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови шляхом подання касаційної скарги до суду касаційної інстанції.
Повний текст постанови складено 20.12.2018.
Головуючий: В.В. Саліхов
Судді: І.М. Вербова
О.В. Шахова