Справа № 826/3278/17 Суддя (судді) першої інстанції: Аблов Є.В.
13 грудня 2018 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
судді-доповідача Кузьменка В. В.,
суддів Василенка Я. М., Шурка О. І.,
за участю секретаря Видмеденко О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Києві справу за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Державної фіскальної служби України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення суми заробітку за весь час вимушеного прогулу, за апеляційними скаргами ОСОБА_3 та Державної фіскальної служби України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.09.2018, -
Позивач звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної фіскальної служби України та просив скасувати наказ ДФС України від 03.02.2017 №157-о «Про звільнення ОСОБА_3», поновити позивача на посаді начальника відділу протокольної роботи управління організаційно-технічної підтримки департаменту міжнародних зв'язків з 04.02.2017, стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 04.02.2017 по день винесення судом рішення про поновлення на роботі включно, допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення позивача на посаді та стягнення середнього заробітку в межах суми стягнення за один місяць.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.09.2018 позов задоволено у повному обсязі.
Не погоджуючись з вищезазначеним судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення першої інстанції та відмовити в задоволенні позову.
Позивачем оскаржено також рішення суду в частині стягнення судових витрат та суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
В судове засідання з'явився представник позивача. Просив змінити рішення суду першої інстанції та стягнути з Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_3 середній заробіток за час вимушеного прогулу 04.02.2017 по 14.09.2018 включно у розмірі 205 444,50 грн. (двісті п'ять тисяч чотириста сорок чотири) гривень, 50 копійок». Стягнути з Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_3 понесені нею судові витрати, пов'язані з наданням правничої допомоги в розмірі 3200,00 (три тисячі двісті) гривень. 00 копійок.
Представник відповідача, будучи належним чином повідомленим про дату, час та місце апеляційного розгляду справи, в судове засідання не з'явився.
Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо письмових доказів для правильного вирішення апеляційних скарг, а особиста участь сторін в судовому засіданні - не обов'язкова, колегія суддів у відповідності до ч. 2 ст. 313 КАС України визнала можливим проводити апеляційний розгляд справи за відсутності представника відповідача.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
У відповідності до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З матеріалів справи убачається, що Позивач проходила державну службу на посаді начальника відділу протокольної роботи управління організаційно-технічної підтримки департаменту міжнародних зв'язків Державної фіскальної служби України.
20.05.2016 позивача попереджено про наступне вивільнення із займаної посади у зв'язку зі зміною організаційної структури та скороченням штатної чисельності Державної фіскальної служби України. Також зазначено про відсутність на дату попередження про наступне вивільнення в апараті ДФС рівнозначних або нижчих вакантних посад, що передбачають виконання роботи за професією чи спеціальністю, що відповідали б кваліфікації позивача, та не потребують обов'язкового проведення конкурсу відповідно до Закону України «Про державну службу».
08.12.2016 позивачу було запропоновано наявні посади відповідно до штатного розпису ДФС, а саме: головного державного ревізора-інспектора відділу тематичних перевірок департаменту внутрішнього аудиту, головного державного ревізора-інспектора відділу координації та аналізу департаменту внутрішнього аудиту на період відпустки для догляду за дитиною ОСОБА_4, головного державного ревізора-інспектора відділу євроінтеграції та проектів розвитку управління міжнародних зв'язків департаменту організації роботи ДФС на період відпустки для догляду за дитиною ОСОБА_5, провідного інспектора загального відділу управління документального забезпечення департаменту матеріального забезпечення так розвитку інфраструктури.
Позивач від запропонованих посад відмовилася з тих підстав, що вони не відповідають її кваліфікації.
Наказом № 157-о від 03.02.2017 «Про звільнення ОСОБА_3» відповідно до статей 44, 49-2 КЗпП України, частини 4 статті 87 Закону України «Про державну службу», наказів ДФС України від 02.11.2015 №834 «Про затвердження Плану заходів із скорочення штатної чисельності працівників Державної фіскальної служби», від 30.12.2015 №1022 «Про скорочення чисельності та введення в дію Структури Державної фіскальної служби України», позивача звільнено з 03.02.2017 із займаної посади на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України, пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» у зв'язку зі зміною організаційної структури та скороченням штатної чисельності Державної фіскальної служби України із виплатою вихідної допомоги в розмірі середньомісячної заробітної плати та грошової компенсації за 69 календарних днів невикористаної щорічної відпустки та 44 календарних дні додаткової відпустки.
Вказане стало причиною звернення позивача до суду з адміністративним позовом.
Судом першої інстанції задоволено позовні вимоги у повному обсязі виходячи з того, що наказ ДФС України від 03.02.2017 №157-о про звільнення позивача з посади начальника відділу протокольної роботи управління організаційно-технічної підтримки департаменту міжнародних зв'язків ДФС України прийнято з порушенням вимог п.1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу», ч. 2 ст. 40, ст. 42, ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам апеляційної скарги, а також виходячи з меж апеляційного перегляду справи, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до п. 17 ч. 1 ст. 4 КАС України, публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, визначено Законом України від 10.12.2015 № 889-VIII «Про державну службу».
Статтею 43 Закону України «Про державну службу» передбачено, що підставами для зміни істотних умов державної служби є, зокрема, скорочення чисельності або штату працівників у зв'язку з оптимізацією системи державних органів чи структури окремого державного органу.
Відповідно до положень п.1 ч.1 ст.87 Закону України «Про державну службу» підставою для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі.
Також ст.87 Закону України «Про державну службу» передбачено, що процедура вивільнення державних службовців на підставі п.1 ч.1 цієї статті визначається законодавством про працю. Звільнення на підставі п.1 ч.1 цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення.
Процедура, порядок вивільнення державних службовців у випадку ліквідації держоргану здійснюється законодавством про працю, тобто за правилами визначеними Кодексом законів про працю України (далі - КЗпП України).
Відповідно до п. ч.ч. 1,2 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Звільнення з підстав, зазначених у п.п.1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Частиною 2 ст. 40 КЗпП України встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пункті 1 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до ст. 48 Закону України "Про зайнятість населення", власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників ( ст. 49-2 КЗпП України).
Однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов'язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника. Власник є таким, що належно виконав вимоги ч. 2 ст. 40, ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.
При цьому роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.
Оскільки обов'язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.
Згідно з листом ДФС від 24.02.2017 №2717/т/99-99-04-01-01-14 станом на день попередження позивача про вивільнення 20.05.2016 були наявні вакантні посади, зокрема посади заступника начальника відділу експрес-реагування проактивного аналізу департаменту моніторингу доходів та обліково-звітних систем та заступника начальника відділу обліку платників управління реєстрації та обліку платників департаменту обслуговування платників - на період відпустки для догляду за дитиною основного працівника.
Також на запит суду відповідач надав інформацію (вих.№ 595/99-99-04-01-01-18 від 12.04.2018, службова записка №721/99-99-10-03-18 від 06.04.2018), згідно з якою у департаменті організації роботи Служби, до якого було передано функції реорганізованого (ліквідованого) департаменту міжнародних зв'язків, з 20.05.2016 по 03.02.2017 (станом на день звільнення позивача) були вакантними наступні посади: головний державний ревізор-інспектор відділу організації та проведення заходів управління організаційно-контрольного забезпечення, головний державний інспектор відділу організації та проведення заходів управління організаційно-контрольного забезпечення, заступник директора департаменту - начальник управління міжнародних зв'язків, начальник управління відомчих реформ, заступник начальника управління - начальник відділу комунікацій управління інформаційної політики, заступник начальника відділу комунікацій управління інформаційної політики.
Разом з тим, жодна з наведених вакантних посад не була запропонована позивачу, незважаючи на те, що позивач займала у департаменті міжнародних зв'язків посаду начальника відділу протокольної роботи управління організаційно-технічної підтримки.
Зазначений механізм не був запропонований і застосований до позивача, а тому наявний факт порушення відповідачем норм трудового законодавства.
Аналогічна правова позиція висловлена, зокрема, в постанові Верховного Суду від 29 січня 2018 року у справі № 806/1733/17.
Відповідно до пункту 6 частини 1 статті 2 Закону України «Про державну службу» рівнозначна посада - посада державної служби, що належить до однієї групи оплати праці з урахуванням юрисдикції державного органу.
Згідно зі схемою посадових окладів на посадах державної служби за групами оплати праці з урахуванням юрисдикції державних органів у 2017 році, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 18.01.2017 № 15, посада позивача відноситься до шостої групи оплати праці, до якої відносяться посади керівника/заступника керівника управління у складі департаменту, головного управління, служби, керівника/заступника керівника відділу у складі департаменту, головного управління, служби, самостійного управління, завідувача сектору у складі департаменту, головного управління, служби, самостійного управління та відділу.
У пункті 2 частини 2 статті 6 Закону України «Про державну службу» встановлено, що до категорії «Б», зокрема, відносяться посади керівників структурних підрозділів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та інших державних органів, їх заступників, керівників територіальних органів цих державних органів та їх структурних підрозділів, їх заступників; заступників керівників державної служби в інших державних органах, юрисдикція яких поширюється на всю територію України.
Позивачу також не були запропоновані посади, які були вакантними у період з 20.05.2016 по 08.12.2016 (включно) згідно з даними, зазначеними у додатках до листа ДФС від 24.02.2017 №2717/т/99-99-04-01-01-14, відтак, станом на 08.12.2016 позивачу за наявності у штаті рівноцінних вакантних посад були запропоновані нижчі посади головного державного ревізора-інспектора та провідного інспектора згідно з наявною у матеріалах справи пропозицією від 08.12.2016.
Згідно з листом ДФС від 29.03.2017 №4373/3/99-99-04-01-01-14 станом на 10.01.2017, а також станом на 03.02.2017 були вакантні посади, зокрема, заступника начальника управління-начальника відділу кадрового адміністрування апарату управління роботи з персоналом апарату департаменту кадрової політики та роботи з персоналом, заступника начальника управління-начальника відділу добору та оцінки персоналу управління організації розвитку департаменту кадрової політики та роботи з персоналом, заступника начальника управління-начальника відділу координації та аналізу управління координації, аналізу та моніторингу департаменту внутрішнього аудиту, заступника начальника внутрішнього аудиту департаменту внутрішнього аудиту, заступника начальника управління-начальника відділу проведення перевірок суб'єктів декларування управління перевірок відомостей в деклараціях про майно, доходи, витрати і зобов'язання фінансового характеру департаменту податків і зборів з фізичних осіб, заступника начальника управління-начальника відділу перевірок фінансових установ управління аудиту фінансових установ та валютного контролю департаменту аудиту, заступника начальника методології оподаткування управління координації роботи з вдосконалення податкової системи департаменту методологічної та нормотворчої роботи.
Відповідно до інформації, наданої у листах ДФС від 01.03.2017 №2963/3/99-99-05-01-05-14, від 10.03.2017 №3350/3/99-99-04-01-01-14, станом на день звільнення позивача 03.02.2017 кількість вакантних посад в структурних підрозділах ДФС (у тому числі на період перебування основного працівника у відпустці для догляду за дитиною) згідно з табелями обліку використання робочого часу склала: департамент організації роботи служби - 3 шт.од., департамент матеріального забезпечення та розвитку інфраструктури - 4 шт.од., департамент кадрової політики та роботи з персоналом - 1 шт.од., департамент внутрішнього аудиту - 5 шт.од., департамент моніторингу доходів та обліково-звітних систем - 5 шт.од., департамент податків і зборів з фізичних осіб - 1 шт.од., департамент аудиту - 3 шт.од., департамент методологічної та нормотворчої роботи - 1 шт.од., департамент боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом - 10 шт.од., департамент організації митного контролю - 2 шт.од., департамент організації протидії митним правопорушенням - 2 шт.од.
Згідно з листом ДФС від 24.02.2017 №2718/3/99-99-04-01-01-14 до кваліфікаційних вимог, які пред'являються до осіб, що претендують на зайняття посади заступника начальника відділу в ДФС (посада державної служби категорії «Б») відносяться такі загальні вимоги: вища освіта (юридична, економічна або технічна), ступінь вищої освіти - не нижче магістра, вільне володіння державною мовою, досвід роботи на посадах державної служби категорій "Б" чи "В" або досвід служби в органах місцевого самоврядування, або досвід роботи на керівних посадах підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності не менше двох років.
З доданих до листа ДФС від 29.03.2017 №4373/3/99-99-04-01-01-14 документів вбачається, що відповідачем були затверджені вимоги до осіб, які претендують на зайняття посад державної служби категорії «В», зокрема щодо посад начальника відділу інформаційного забезпечення перевірок управління перевірок відомостей в деклараціях про майно, доходи, витрати і зобов'язання фінансового характеру департаменту податків і зборів з фізичних осіб (вакантна з 02.08.2016), заступника начальника відділу загальної методології оподаткування управління координації роботи з вдосконалення податкової системи департаменту методологічної та нормотворчої роботи (вакантна з 10.01.2017), заступника начальника відділу кадрового забезпечення управління роботи з керівним складом територіальних органів департаменту кадрової політики та роботи з персоналом (вакантна з 10.10.2016) визначені наступні загальні вимоги:
- вища освіта (за фахом фінансово-економічного чи юридичного спрямування), ступінь вищої освіти - магістр, вільне володіння державною мовою, стаж роботи відповідно до підпунктів 2-4 частини 2 статті 20 Закону України «Про державну службу»;
- спеціальні вимоги: знання законодавства, професійні знання - перелічені навички роботи у відповідній галузі, а також лідерство, прийняття ефективних рішень, ефективна комунікація, управління організацією роботи та персоналом, тощо.
Як встановле, позивач має вищу освіту за спеціальністю «економіка підприємства», диплом Київського державного торговельно-економічного університету серії ЛЗ №010626 від 22.06.1995, згідно з записами у трудовій книжці досвід роботи на посадах державної служби, що відповідають категоріям «Б» і «В», з 07.09.1995.
Вказане свідчить, що відповідачем не було запропоновано позивачу рівноцінної посади на виконання вимог пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу, відповідач не пропонував позивачу інших вакантних посад, крім тих, що були запропоновані 08.12.2016, незважаючи на їх наявність.
Відповідно до ст. 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.
При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається: 1) сімейним - при наявності двох і більше утриманців; 2) особам, в сім'ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; 3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації; 4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва; 5) учасникам бойових дій, особам з інвалідністю внаслідок війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»; 6)авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій; 7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання; 8) особам з числа депортованих з України, протягом п'яти років, з часу повернення на постійне місце проживання до України; 9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби; 10) працівникам, яким залишилося менше трьох років до настання пенсійного віку, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат. Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.
Так, продуктивність праці і кваліфікація працівника повинні оцінюватися окремо, але в кінцевому підсумку повинен бути визначений працівник, який має більш високу кваліфікацію і продуктивність праці за сукупністю цих двох показників. При відсутності різниці у кваліфікації і продуктивності праці перевагу на залишення на роботі мають працівники, перелічені в ч. 2 ст. 42 КЗпП України.
Таким чином, виходячи з вищевказаних норм, визначальним критерієм для визначення наявності переважного права на залишенні на роботі при скороченні чисельності штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці є саме рівень кваліфікації працівника та продуктивність праці, а сімейний стан, стаж роботи і інші обставини, що дають право для залишення на роботі, враховуються лише в тому разі, коли працівники мають однакову кваліфікацію і продуктивність праці.
Доказами більш високої кваліфікації можуть бути відомості про освіту і присвоєння кваліфікаційних розрядів (класів, категорій, рангів), підвищення кваліфікації, навчання без відриву від виробництва, винаходи і раціоналізаторські пропозиції, авторами яких є відповідні працівники, тимчасове виконання обов'язків більш кваліфікованих працівників, досвід трудової діяльності.
Про продуктивність праці, як узагальнюючий показник її результативності, може свідчити збільшення обсягу виконуваної роботи, її якості, суміщення професій тощо. Однією з істотних ознак більш високої продуктивності праці є дисциплінованість працівника.
Для виявлення працівників, які мають це право, роботодавець повинен зробити порівняльний аналіз продуктивності праці і кваліфікації тих працівників, які залишилися на роботі, і тих, які підлягають звільненню.
Такий аналіз може бути проведений шляхом приготування довідки у довільній формі про результати порівняльного аналізу з наведенням даних, які свідчать про переважне право одного перед іншим на залишення на роботі. Тобто, ці обставини повинен з'ясовувати сам суб'єкт владних повноважень, приймаючи відповідне рішення.
Вказана позиція узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними в постанові від 11.07.2018 у справі № 816/1232/17.
Порівняння працівників, в тому числі і позивача, у порядку, передбаченому ст. 42 КЗпП України, відповідач не провів.
Відповідачем не доведено, що при звільненні позивача було враховано вимоги частини 1 статті 42 КЗпП України щодо переважного права працівника з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці на залишення на роботі, а при рівних умовах продуктивності і кваліфікації - частини 2 статті 42 КЗпП України.
За таких обставин, наказ ДФС України від 03.02.2017 №157-о про звільнення позивача з посади начальника відділу протокольної роботи управління організаційно-технічної підтримки департаменту міжнародних зв'язків ДФС України прийнято з порушенням вимог пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу», частини 2 статті 40, статті 42, частини 3 статті 49-2 КЗпП України.
Частиною 1 ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Поновлення на роботі полягає в тому, що працівнику надається та ж робота, яку він виконував до звільнення його з роботи. При цьому повноваження суду при вирішенні трудового спору щодо поновлення працівника на попередній роботі не слід ототожнювати із процедурою призначення на посаду, що належить до компетенції роботодавця. Виходячи із положень трудового законодавства незаконно звільнений працівник не поновлюється на попередній роботі лише тоді, коли повністю ліквідоване підприємство.
При цьому, колегія суддів зазначає, що факт ліквідації вищевказаної посади, повинен бути взятий до уваги відповідачем при вирішенні питання щодо поновлення на посаді позивача на виконання даного судового рішення.
У разі відсутності посади, на якій працював незаконно звільнений працівник, для виконання рішення суду роботодавець повинен поновити працівника на рівнозначній посаді або внести відповідні зміни до штатного розкладу, ввести скорочену посаду. Якщо підприємство, установа реорганізовано, рішення про поновлення працівника на роботі має бути виконано правонаступником.
Відповідно до ч. 2 ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Середній заробіток працівника згідно з ч. 1 ст. 27 Закону України "Про оплату праці" визначається за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100.
Із пункту 5 вказаного Порядку вбачається, що основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.
Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку).
Отже, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у Порядку.
Відповідно до довідки ДФС України №159 від 03.03.2017 середньомісячна заробітна плата позивача складає 9 551,01 грн., а розмір середньоденної заробітної плати - 454,81 грн. За схемою посадових окладів затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 18.01.2017 № 15, посадовий оклад позивача до звільнення складав 6900,00 грн, згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 25.01.2018 № 24 в період з 01.01.2018 посадовий оклад за посадою, яку займала позивач, дорівнює 8900,00 грн, тобто коефіцієнт підвищення посадового окладу в 2018 році дорівнює 1,2898 (8900:6900).
Позивач не заперечував щодо вказаних даних.
Таким чином, розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача у 2017 році за період з 04.02.2017 по 31.12.2017 склав 102 787,06 грн (226 робочих днів*454,81 грн), а у 2018 році за період з 01.01.2018 по 27.08.2018 склав 95 618,07 грн (163 робочих дні*454,81*1,2898 грн), що становить 198 405,13 грн.
Позивачем для підтвердження витрат на правову допомогу надано копії договору про надання правової допомоги від 23.02.2017 №02/17 та додаткової угоди № 1 від 23.02.2017, акта №1 передачі-прийняття послуг з надання правової допомоги від 14.03.2017 та прибуткового касового ордеру № 5 від 14.03.2017 на суму 3 200,00 грн.
Однак, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що за відсутності первинних документів щодо фактичного обсягу витрат на правничу допомогу відсутні підстави для покладення на відповідача судових витрат позивача на професійну правничу допомогу.
Враховуючи викладене в сукупності, колегія суддів дійшла висновку про те, що рішення суду першої інстанції у цій справі є законним та обґрунтованим і не підлягає скасуванню, оскільки суд, всебічно перевіривши обставини справи, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, в судовому рішенні повно і всебічно з'ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи апеляційних скарг їх не спростовують.
Суд також застосовує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).
Керуючись ст.ст. 242, 308, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційні скарги ОСОБА_3 та Державної фіскальної служби України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.09.2018 у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Державної фіскальної служби України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення суми заробітку за весь час вимушеного прогулу - залишити без задоволення.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.09.2018 - залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя-доповідач: В. В. Кузьменко
Судді: Я. М. Василенко
О. І. Шурко
Повний текст постанови виготовлено 18.12.2018