Харківський окружний адміністративний суд
61004, м. Харків, вул. Мар'їнська, 18-Б-3, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
13 грудня 2018 р. № 520/8401/18
Харківський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Бабаєва А.І.
при секретарі судового засідання Боднар І.Ю.,
за участі:
представника позивача ОСОБА_1,
представника відповідача та ГУ ДМС України в Харківській області Вишневського О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Харкові адміністративну справу за позовом ОСОБА_4 до Державної міграційної служби України, треті особи Управління Державної міграційної служби України в Київській області, Головне Управління Державної міграційної служби України в Харківській області про визнання протиправним та скасування наказу, -
ОСОБА_4 звернулась до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Державної міграційної служби України, треті особи Управління Державної міграційної служби України в Київській області, Головне Управління Державної міграційної служби України в Харківській області, в якому з урахуванням уточнень, з підстав протиправності рішення, просила суд визнати протиправним та скасувати наказ Державної міграційної служби України № 106 від 16.07.2018 року про скасування посвідки на постійне проживання щодо громадянки Соціалістичної Республіки В'єтнаму ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1.
В обґрунтування позовних вимог зазначила, що пункт 2 (п.п.2.1-2.3) наказу Державної міграційної служби України № 106 від 16.07.2018 року про визнання недійсними деяких посвідок на постійне проживання винесено, на думку позивача, без врахування приписів чинного законодавства.
Відповідач, Державна міграційна служба України, проти позову заперечувала. В обґрунтування заперечень зазначила, що відповідач у спірних правовідносинах діяв згідно чинного законодавства.
В судове засідання представник позивача прибув, позов підтримав та просив його задовольнити.
В судове засідання представник відповідача та Головного Управління Державної міграційної служби України в Харківській області прибув, проти позову заперечував та просив відмовити в його задоволенні.
В судове засідання представник Управління Державної міграційної служби України в Київській області не прибув, про дату, час та місце судового засідання повідомлявся належним чином.
Суд, заслухавши пояснення представника позивача, представника відповідача та Головного Управління Державної міграційної служби України в Харківській області, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши докази у їх сукупності вважає, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що позивач ОСОБА_4 є громадянкою Соціалістичної Республіки В'єтнам, ІНФОРМАЦІЯ_1.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_4 у 1993 році прибула до України відповідно до Міжурядової Угоди "Про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР". Проходила професійне навчання на Київському заводі "Ленінська кузня".
13.08.2004 року ОСОБА_4 було документовано посвідкою на постійне проживання відповідно до абз.4 п. 4 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію".
Начальником Управління Державної міграційної служби України в Київській області затверджено висновок від 05.06.2018 року про перевірку матеріалів справи щодо оформлення посвідки на постійне проживання в Україні громадянці Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_4, в якому зазначено - «вважав би : цей висновок разом з матеріалами справи про видачу посвідки НОМЕР_2 від 13.08.2004 громадянці СРВ ОСОБА_4 надіслати до Державної міграційної служби України для підготовки проекту наказу Голови ДМС про скасування рішення про видачу посвідки на постійне проживання та визнання її недійсною.
У вказаному вище висновку було зазначено, що заяву позивача про отримання посвідки прийнято після шестимісячного терміну передбаченого приписами абз.4 п. 4 розділу V Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію". Також вказано, що абз.4 п. 4 розділу V Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію" втратив чинність.
Державною міграційною службою України винесено наказ №106 від 16.07.2018 року про визнання недійсними деяких посвідок на постійне проживання, в пункті 2 якого зазначено, що на підставі висновку УДМС у Київській області від 05.06.2018 року стосовно громадянки Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_4, 01.06.1970, визнати недійсною та такою, що підлягає вилученню та знищенню посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_2, видану відділом ГІРФО ГУМВС України 13.08.2004. Крім того, наказано начальникові ГУДМС у Харківській області Гузю В.В. за місцем проживання іноземця забезпечити вилучення зазначеної у підпункті 2.1 пункту 2 наказу посвідки на постійне проживання, а також здійснити заходи, передбачені законодавством України про правовий статус іноземців та осіб без громадянства.
Позивач, вважаючи п.2 оскаржуваного наказу протиправним, звернувся до суду з даним позовом.
Як встановлено судом, первинно, видача посвідки на постійне проживання позивачу здійснювалась відповідно до абз.4 п.4 розділу V Прикінцеві положення Закону України «Про імміграцію», згідно з яким вважаються такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 06.03.1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні.
Зазначені підстави для видачі посвідки на постійне проживання були самостійно визнані міграційним органом та зазначені у висновку.
З моменту документування позивача посвідкою на постійне проживання, не виникало нових обставин, які б тягли за собою обґрунтування скасування дозволу на імміграцію. Відповідачем у справі зазначені обставини не наводяться і документально не підтверджуються.
Згідно абз. 6 ст. 1 Закону України "Про імміграцію" (в редакції, чинній на момент видачі посвідки), посвідка на постійне проживання - документ, що підтверджує право іноземця чи особи без громадянства на постійне проживання в Україні.
Так, згідно абз. 6 п.4 Розділу V Прикінцеві положення Закону України «Про імміграцію» особам, зазначеним у пункті 4 Прикінцевих положень, посвідка на постійне проживання видається за їхніми заявами або заявами їх законних представників без оформлення дозволу на імміграцію. На них поширюється чинність статей 12-15 цього Закону.
Тобто, з аналізу вказаної норми вбачається, що посвідка на постійне проживання видається уповноваженим органом за заявою, та не передбачає попереднього оформлення дозволу на імміграцію, а відтак, позивач отримав посвідку на постійне проживання в межах законодавства.
Суд зазначає, що позивачу не надавався дозвіл на імміграцію в Україні, оскільки він прибув до України в 1993 році, а Закон України "Про імміграцію" прийнятий 07.06.2001 року, передбачив набуття дозволу на імміграцію позивача в силу цього Закону без окремої дії чи рішення суб'єкта владних повноважень. Позивачу, в силу дії цього Закону щодо набуття права на дозвіл на імміграцію, надана посвідка на постійне місце проживання в Україні без надання дозволу на імміграцію.
При наданні у 2004 році позивачу посвідки на постійне місце проживання в Україні, ВГІРФО ГУМВС України в Київській області проводило перевірку законності залишення його на постійне проживання на території України та керувалось положеннями абз.4 п.4 розділу V Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію», підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію не виявлено та надано посвідку на постійне місце проживання в Україні. За результатами аналізу цієї ж норми Закону відповідач прийняв протилежне рішення, що міститься у висновку УДМС України в Київській області від 05.06.2018 року.
Доказів того, що посвідка на постійне проживання ОСОБА_4 є підробленою або отримана позивачкою у не передбаченому законом порядку, відповідачем не надано.
Між тим, доказів притягнення до відповідальності посадової особи, яка складала, затверджувала та видала посвідку на постійне проживання за прийняття безпідставного рішення не надано.
Згідно положень ст. 12 Закону України "Про імміграцію", дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо: 1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України.
При цьому, відповідачем не враховано, що перелік підстав для прийняття такого рішення визначений ст. 12 Закону України "Про імміграцію", а "інших випадків", зокрема, з підстав пропуску шестимісячного строку для подання заяви про видачу посвідки на постійне проживання в Україні, чинним законодавство не було передбачено.
Крім того, з приводу доводів відповідача про пропущення ОСОБА_4 шестимісячного строку звернення за отриманням посвідки, слід зазначити, що пунктом 2 розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію» було зобов'язано Кабінет Міністрів України у двомісячний термін з дня набрання чинності цим Законом прийняти нормативно-правові акти, необхідні для реалізації цього Закону.
Пунктом 3 розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію» рекомендовано Президенту України визначити центральний орган виконавчої влади, на який буде покладено виконання функцій спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції, та привести свої акти у відповідність з цим Законом.
З метою забезпечення виконання Закону України «Про імміграцію» Президентом України видано Указ № 596 від 07.08.2001 року, яким покладено на Міністерство внутрішніх справ України виконання функцій спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та зобов'язано Кабінету міністрів України затвердити у двомісячний строк зразок посвідки на постійне проживання в Україні, правила та порядок її оформлення і видачі, а також порядок видачі посвідки на постійне проживання в Україні особам, зазначеним у пункті 4 розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію».
Таким підзаконним актом стала постанова КМУ «Про затвердження Порядку формування квоти імміграції, Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і подання про його скасування та виконання прийнятих рішень, Порядку оформлення і видачі посвідки на постійне проживання» №1983 від 26.12.2002 року. Відповідно до вступної частини постанова видана на виконання статті 5 Закону України «Про імміграцію», тобто поза межами шестимісячного строку, визначеного абзацом четвертим пункту 4 розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію» (з простроченням на 1 рік 2 місяці).
Таким чином, документування посвідками на постійне місце проживання в'єтнамських громадян на підставі Закону України «Про імміграцію» відповідними міграційними органами фактично було розпочато після 26.12.2002 року у порядку, передбаченому постановою КМУ №1983 від 26.12.2002 року вже після спливу шестимісячного терміну, передбаченого «Прикінцевими положеннями» Закону України «Про імміграцію».
Відповідно до вищенаведеного, жоден громадянин Соціалістичної республіки В'єтнам не міг звернутися і бути документованим посвідкою на постійне проживання у визначений законом термін до 07.02.2002 року, оскільки порядок видачі таких посвідок було затверджено Кабінетом Міністрів України, всупереч п.2 розділу V Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію» та Указу Президента України № 596 від 07.08.2001 року.
Суд зазначає, що на момент звернення позивача з клопотанням про надання посвідки було передбачено оформлення посвідки на постійне проживання без надання дозволу на імміграцію відповідно до п. 4 розділу V Закону України «Про імміграцію», разом з тим, недотримання позивачем передбаченого вказаною нормою шестимісячного терміну не є підставою для скасування вже виданої посвідки на постійне проживання.
Такий висновок суду узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 03.08.2018 року по справі № 820/1608/17, відповідно до якої посвідка на постійне проживання може бути скасована суб'єктом владних повноважень лише у випадку скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статей 12 і 13 Закону України "Про імміграцію". Інших підстав для скасування вже виданої посвідки на постійне проживання діюче законодавство не передбачає.
При цьому, суд ввавжає безпідставними посилання відповідача у висновку від 05.06.2018 року на той факт, що після спливу законодавчо встановленого шестимісячного терміну для звернення з заявами про видачу посвідок на постійне проживання, норма абз.4 п.4 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію" втратила чинність, оскільки жодним законом ця норма скасована не була, що свідчить про відсутність підстав вважати протилежне.
Крім того, при розгляді зазначеної справи судом враховано, що на підставі посвідки на постійне проживання позивач тривалий час проживає на території України.
При розгляді питання щодо підстав прийняття рішення про скасування посвідки на постійне проживання в Україні, суд також вважає за необхідне зазначити, що перебування іноземця чи особи без громадянства на території України на законних підставах є визначальним для встановлення його правового статусу.
Так, відповідно ст.26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, які знаходяться в Україні на законних підставах користуються тими ж правами та свободами, а також несуть такі ж самі обов'язки, що і громадяни України.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Судом встановлено, що позивач має дитину ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2, яка відповідно до ч.3 ст.8 Закону України «Про громадянство» має право набути громадянство України.
Суд зазначає, що міжнародними договорами, ратифікованими Україною встановлено, що дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (Конвенція про права дитини, затверджена ООН від 20 листопада 1989, Конвенція (Конвенцію ратифіковано постановою ВР № 789-XII від 27.02.91 (ст.9 ); дитина та її батьки мають право встановлювати й підтримувати регулярний контакт один з одним, такий контакт може бути обмежений або заборонений лише тоді, коли це необхідно в найвищих інтересах дитини (Конвенція про контакт з дітьми (ETS N 192) (укр/рос) № ETSN192, 15.05.2003, Конвенція, Рада Європи ( Конвенцію ратифіковано з заявою Законом № 166-V від 20.09.2006 (ст..4 )
Статтею 11, 12,14 Закону України "Про охорону дитинства" визначено, що кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини. Виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці. Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами. Діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили.
Отже нормами національного законодавства та міжнародного законодавства передбачено, що батьки мають мешкати разом з дітьми. Розлучення батьків з дитиною може мати місце лише в інтересах дитини.
Вирішуючи спірні правовідносини, суд вважає за необхідне застосувати положення ст..17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", якою встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Згідно судової практики: "для матері і дитини головним елементом сімейного життя є можливість постійного спільного проживання" (постанова по справі "МакМайкл проти Сполученого Королевства" (McMichael v. United Kingdom) від 24.02.1995 р., Series A, № 307, р. 55, § 86).
Влаштування сімейного життя в країні громадянства батьків істотно суперечить інтересам та можливостям дитини налагодити в країні батьків соціальну адаптацію. Зазначене насамперед підтверджується тим, що дитина все своє свідоме життя мешкає разом з батьками в Україні, володіє мовами для спілкування в Україні. На необхідність врахування зазначених обставин також звернув увагу Європейський суд з прав людини та визнав наявність порушення ст.8 Конвенції у зіставленні з нормами національного міграційного законодавства у справі СЕН (SEN) проти Нідерландів, скарга № 31465/96, постанова суду від 21 грудня 2001 р. Так, в п.40 зазначеної постанові зазначено, що діти усе своє життя мешкали у Нідерландах у культурному оточенні вказаної країни, відвідують школу (постанова по справі "Беррехаб против Ни дерландов", р. 8, § 7 и р. 16, § 29). Оскільки діти усе життя мешкають на території іншої країни у них окрім національного походження або зовсім відсутні або мінімальні зв'язки з країною походження (постанова по справі "Мехми против Франции" (Mehmi v. France) від 26.09.1997 року Reports 1997-VI, р. 1971, § 36), таким чином, відносно них маються певні труднощі щодо перенесення сімейного життя до іншої країни (справи 'Тюль против Швейцарии", р. 176, § 42, "Ахмут против Нидерландов", р. 2033, § 69). В цих умовах переїзд до Нідерландів став би доцільним засобом впорядкування родинного життя з участю дитини, оскільки через неповноліття виникає особлива необхідність інтегрування у родину батьків, яка також відповідає прагненню останніх турбуватися про дитину ("Йохансен против Норвегии" (Johansen v. Norway) от 7 августа 1996 г., Reports 1996-III, pp.1001- 1002, § 52, и pp. 1003- 1004, § 64, постанова по справі "X, Y и Z против Соединенного Королевства" (X, Y and Z v. United Kingdom) от 22 апреля 1997 г., Reports 1997-П, р. 632, § 43.
На порушення зазначених приписів законодавства оскаржуване рішення не містить позначення, що вивчались обставини наявності у позивача неповнолітніх дітей, тривалість терміну перебування дітей в Україні, їх соціальні зв'язки, можливі негативні наслідки якщо діти мають переїхати разом з батьком до країни його походження.
Отже, втручання органу державної влади в сімейне життя позивача є неправомірним, оскільки, не враховувався неповнолітній вік дитини, законні права дитини на проживання разом з батьками.
Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що пункт 2 наказу Державної міграційної служби України № 106 від 16.07.2018 року про визнання недійсними деяких посвідок на постійне проживання щодо ОСОБА_4 прийнято всупереч приписів чинного законодавства, а тому підлягає скасуванню.
Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
З огляду на те, що відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, не доведено правомірності прийнятого ним рішення, суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивача є обгрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Відповідно до ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
На підставі вищевикладеного та керуючись ст. 243, ст. 246, ст. 255, ст. 293, ст. 295, ст. 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_4 (61000, АДРЕСА_1) до Державної міграційної служби України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9), треті особи Управління Державної міграційної служби України в Київській області (4073, м. Київ. вул. Петропавлівська, буд. 11), Головне Управління Державної міграційної служби України в Харківській області (61057, м. Харків, вул. Римарська, 24) про визнання протиправним та скасування наказу - задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати пункт 2 наказу Державної міграційної служби України № 106 від 16.07.2018 року про визнання недійсними деяких посвідок на постійне проживання щодо громадянки Соціалістичної Республіки В'єтнаму ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1.
Стягнути з Державної міграційної служби України (код ЄДРПОУ 37508470, 01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_4 (р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1, 61000, АДРЕСА_1) сплачений судовий збір в сумі 704 (сімсот чотири) грн. 80 коп.
Рішення може бути оскаржене до Харківського апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя Бабаєв А.І.
Повний текст рішення складено 18.12.2018 року.