Справа № 199/8607/17
Провадження №2/202/988/2018
Іменем України
03 грудня 2018 року Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська
у складі: головуючого судді - Слюсар Л.П.,
за участю секретаря - Дмитрієва Р.С.,
представника позивача - ОСОБА_1,
представника відповідача - ОСОБА_2,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Дніпро цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання правочину удаваним та визнання укладеного договору купівлі-продажу,-
Позивач звернувся до суду з вищевказаним позовом, в якому просив суд: визнати договір позики укладений 14.01.2014 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 удаваним та визнати, що 14.01.2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено договір купівлі-продажу та відповідно правовідносини між сторонами регулюються правилами щодо правочину договору купівлі-продажу та стягнути судові витрати з відповідача.
Позов обґрунтований тим, що 14.01.2014 року, ОСОБА_3 було написано розписку про отримання в борг від ОСОБА_4 160 000 грн. Проте насправді в січні 2014 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу гранітних плит. За умовами договору купівлі-продажу гранітне каміння, яке належить продавцю передавалося на зберігання покупцеві та зберігалося покупцем на належних йому підприємстві і використовувалось в підприємницькій діяльності останнього (виготовленні надгробних плит та інших речей ритуального характеру і облаштуванні місця поховань) по мірі потреби, а оплата за використані плити здійснювалась безпосередньо після використання вказаних гранітних плат та оплати їх вартості замовниками послуг ОСОБА_3 з облаштування місць поховання.
Після укладання вказаного договору продавець (ОСОБА_4М.) передав покупцеві (ОСОБА_3М.) гранітне каміння у визначеній сторонами кількості. Вартість переданих покупцеві гранітних плит була оцінена сторонами у 160000 грн.
На підтвердження факту прийняття ОСОБА_3 гранітних плит від ОСОБА_4 за згоди між сторонами було складено розписку про отримання ОСОБА_3 грошей у сумі 160000 грн. (вартість плит), яка і була підписана ОСОБА_3
Сторони домовились про те, що право власності на товар (гранітні плити) зберігаються за продавцем до оплати товару покупцем (у відповідності до ст.697 ЦК України), яка в свою чергу здійснювалась після розрахунку з покупцем третіх осіб, замовників його послуг з облаштування місць поховання. Тобто сторони узгодили між собою обставини за яких право власності переходить до покупця.
Також сторони домовились про те, що ОСОБА_4 має право самостійно продати належні йому гранітні плити, що передані та зберігались на підприємстві ОСОБА_3 третім особам з відома останнього.
В період часу з 23.03.2014 року по 10.09.2014 року у такий спосіб ОСОБА_3 було придбано в ОСОБА_4 гранітних плит на загальну суму 49500 грн., що підтверджується підписами ОСОБА_4 у розписках про отримання грошей за вказаний період часу.
В цей же час ( протягом 2014 року) ОСОБА_4 з відома ОСОБА_5 продавав гранітні плити, які зберігалися у ОСОБА_3 третім особам.
Наприкінці вересня 2014 року у зв'язку з ненастанням обставин за яких право власності на товар переходить до покупця (невикористання їх у підприємницькій діяльності покупцем) залишок невикористаних гранітних плит було повернуто покупцю.
Вказані плити у вересні 2014 року було вивезено ОСОБА_4 з підприємства ОСОБА_3
Проте після повернення ОСОБА_4 ОСОБА_3 невикористаних гранітних плит ОСОБА_4 повернути ОСОБА_3 розписку про отримання грошей від 14.01.2014 року відмовився. Жодних претензій щодо невиконання ОСОБА_3 умов договору купівлі-продажу гранітних плит ( неповна оплата, неповернення невикористаного товару у повному обсязі) ОСОБА_4 ОСОБА_3 не пред'являв.
За таких обставин вважає, що є всі підстави для визнання договору позики, укладеного між сторонами 14.01.2014 року у вигляді розписки про отримання грошей у сумі 160000 грн. підписаної ОСОБА_3 удаваним та визнання укладеним між сторонами договору купівлі-продажу.
Представник позивача в судовому засіданні позов підтримав в повному обсязі та просив задовольнити.
Представник відповідача в судовому засіданні проти позову заперечував та просив відмовити в його задоволенні посилаючись на те, що між сторонами ніколи не існувало договірних відносин. Коштами, які ОСОБА_3 отримав за договором позики, останній розпорядився на власний розсуд. Позивачем не надано жодного належного доказу на обґрунтування позову.
Суд, вислухавши пояснення представника позивача, представника відповідача, допитавши свідків, дослідивши та оцінивши письмові докази у справі у їх сукупності, дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню, враховуючи наступне.
Судом встановлено, що 14.01.2014 р. ОСОБА_3 взяв в борг 160 000,00 гривень у ОСОБА_4, що підтверджується відповідною розпискою, написання якої не заперечується сторонами.
За приписом ст. 1046 ЦК України позикові відносини зумовлені характером обов'язку боржника повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Відповідно до ч. 2 ст. 1047 на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позичкодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Ст. 1048 ЦК України передбачає, що договір позики може бути оплатним чи безоплатним.
Розписка ОСОБА_3 констатує факт одержання грошових коштів, передбачає їх повернення у визначений строк 31 грудня 2014 року та вказує на безоплатний характер позикових зобов'язань.
Таким чином, розписка ОСОБА_3 є доказом укладення між ним та ОСОБА_4 договору позики.
Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 04 грудня 2017 року справа № 202/8014/16-ц, провадження № 2/202/678/2017 по цивільній справі ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, позовні вимоги ОСОБА_4 задоволено та стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4, заборгованість за договором позики від 14.01.2014 року. ОСОБА_3 подано апеляційну скаргу. Рішення не набрало чинності.
Позивач, обґрунтовуючи свої позовні вимоги зазначає, що обставини підписання розписки та правовідносини, що при цьому виникли, засвідчують те, що правочин позики, а також розписка, видана начебто на підтвердження договору позики, - є удаваним правочином, тобто таким, що приховує інший, якій дійсно мав місце, а саме договір купівлі-продажу.
Свідок ОСОБА_6, художник, з 2007 року по 2015 рік працював у ОСОБА_3, розповів про те, що ОСОБА_4 завіз гранітні плити на територію господарської діяльності ОСОБА_3 для продажу. ОСОБА_4 продавав гранітні плити, а залишок забрав. ОСОБА_3 розрахувався з ОСОБА_4. за реалізовані плити. Особисто бачив, як ОСОБА_3 отримував кошти і розписувався в зошиті. Особисто чув, як ОСОБА_4 просив ОСОБА_3 написати розписку про отримання ним коштів, дана розписка йому була потрібна для дружини.
Свідок ОСОБА_7, працівник ОСОБА_3 з 2014 року. В січні 2014 року бачив, як ОСОБА_4 завозив на територію каміння для виготовлення пам'ятників. Це були плити. Залишок плит ОСОБА_4 вивіз з території господарської діяльності ОСОБА_3 Особисто не бачив як передавалися кошти та не був при складані розписки. Між сторонами був спір за гроші. Про повернення грошейв загальній сумі 49500 грн. записувалося в зошит.
При вирішенні позовних вимог ОСОБА_3 суд виходить з положень статті 235 ЦК України, за приписом якої удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховування іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховування іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
Суд відноситься до показів свідків критично, оскільки вони є працівниками ОСОБА_3, безпосередньо свідками укладання договору позики вони не були. Укладання договору купівлі-продажу між сторонами вони також підтвердити чи спростувати не могли.
Позивачем жодних належних і допустимих доказів на підтвердження тієї обставини, що під договором позики сторони приховали договір купівлі-продажу укладеного ОСОБА_3 та ОСОБА_4, та існування інших відносин суб'єктів господарювання, суду не надано.
Надані позивачем, не підтверджують факт, та не спростовують факт укладання між сторонами договору позики, та надана позивачем відповідачу розписка не містить жодних вказівок на договір купівлі-продажу.
Таким чином, вимоги за даним позовом є недоведеними та не обґрунтованими.
У відповідності до ч. 1 та ч. 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
За таких обставин, суд доходить висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4про визнання правочину удаваним та визнання укладеного договору купівлі-продажув повному обсязі.
Відповідно до ст.141 ЦПК України оскільки позивачу відмовлено в позові то судові витрати не відш кодовуються.
Керуючись: ст.ст. 203,215,235,638,692,697 ЦК України, ст.ст. 4,13,141,259,263-265 ЦПК України, суд, -
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 (АДРЕСА_1, РНОКПП НОМЕР_1) до ОСОБА_4 (АДРЕСА_2) про визнання правочину удаваним та визнання укладеного договору купівлі-продажу - відмовити.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку через суд першої інстанції шляхом подачі протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення апеляційної скарги.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення складено 12.12.2018 року.
Суддя Л.П. Слюсар