Дата документу 11.12.2018 Справа № 318/2865/17
Єдиний унікальний №318/2865/17 Головуючий у 1 інстанції: Васильченко В.В.
Провадження № 22-ц/807/26/18 Суддя-доповідач: Дашковська А.В.
«11» грудня 2018 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого: Дашковської А.В.,
суддів: Кримської О.М.,
Бєлки В.Ю.,
секретар: Волчанова І.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу з апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Кам'янсько-Дніпровського районного суду Запорізької області від 16 травня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3, третя особа: виконавчий комітет Кам'янсько-Дніпровської міської ради Запорізької області про усунення перешкод в користуванні власністю та визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,
В грудні 2017 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3, третя особа: виконавчий комітет Кам'янсько-Дніпровської міської ради Запорізької області про усунення перешкод в користуванні власністю та визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
В обґрунтування позовних вимог зазначив, що 10.11.1990 року між ним та ОСОБА_5 - батьком відповідача, був укладений договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1
Згідно з рішенням Кам'янсько-Дніпровського районного суду Запорізької області від 22.12.1998 року вказаний договір був визнаний недійним, а він став законним власником вказаного нерухомого майна.
Рішенням Кам'янсько-Дніпровського районного суду Запорізької від 04.10.2002 р. зобов'язано ОСОБА_5, ОСОБА_6 та проживаючих з ними дітей передати йому житловий будинок з надвірними будівлями вартістю 25 805 грн. 70 коп., а його на момент передачі будинку виплатити одноразово подружжю ОСОБА_6 25 805 грн. 70 коп. або суму за вищевказане майно станом на момент виконання даного рішення.
Крім того, рішенням Кам'янсько-Дніпровського районного суду Запорізької області від 17.02.2015 року виселено ОСОБА_5 та ОСОБА_6 з житлового будинку АДРЕСА_1
Таким чином, ОСОБА_5, ОСОБА_6 є такими, що втратили право користування спірним будинком, при цьому ОСОБА_3, будучи членом сім'ї ОСОБА_3 також втратив право користування будинком.
На підставі зазначеного просив усунути перешкоди в користуванні житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1, визнавши ОСОБА_3 таким, що втратив право користування вказаним житловим будинком.
Рішенням Кам'янсько-Дніпровського районного суду Запорізької області від 16 травня 2018 року позов задоволено.
Усунуто перешкоди в користуванні житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1, визнавши ОСОБА_3 таким, що втратив право користування житловим будинком, який розташований за адресою: АДРЕСА_1.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду ОСОБА_3, подав апеляційну скаргу, посилаючись на звернення позивача з позовом з тим самим предметом, між тими самим сторонами та з тих самих підстав, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, безпідставне стягнення з нього судового збору, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
ОСОБА_4 в особі представника ОСОБА_7 подав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначив, що раніше звертався до суду з іншими вимогами, правові підстави користування відповідачем спірним будинком відсутні.
Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю-доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права (ч. 1 ст. 376 ЦПК України).
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що позивач як власник спірної квартири має право вимагати усунення відповідних перешкод у тому числі шляхом звернення до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні власністю.
Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду з наступних підстав.
Судом встановлено, що 10.11.1990 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 - батьком відповідача, був укладений договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1
Рішенням Кам'янсько-Дніпровського районного суду Запорізької області від 22.12.1998 р. у справі № 2-1/1998 договір купівлі-продажу вищезазначеного будинку від 10 листопада 1990 року було визнаний недійним. Рішення набрало законної сили 04.01.1999 р. (а.с.6).
Рішенням Кам'янсько-Дніпровського районного суду Запорізької від 04.10.2002 р. у справі № 2-400/2002 зобов'язано ОСОБА_5, ОСОБА_6 та проживаючих з ними дітей передати житловий будинок з надвірними будівлями вартістю 25 805 грн. 70 коп. ОСОБА_4, а останнього на момент передачі йому будинку, виплатити одноразово подружжю ОСОБА_6 25 805 грн. 70 коп. або суму за вищевказане майно станом на момент виконання даного рішення. Рішення набрало законної сили 05.11.2002 року (а.с.7).
Рішенням Кам'янсько-Дніпровського районного суду Запорізької області від 17.02.2015 року у справі № 318/140/15-ц виселено ОСОБА_5 та ОСОБА_6 з житлового будинку АДРЕСА_1 Рішення набрало законної сили 23.09.2015 року (а.с.8-9).
За приписами ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Оскільки вищезазначеними судовими рішеннями ОСОБА_4 поновлено у правах власника житлового будинку № АДРЕСА_1, зобов'язано ОСОБА_5, ОСОБА_6 та проживаючих з ними дітей, до яких відноситься й відповідач передати житловий будинок ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 визнано такими, що втратили право користування спірним будинком, вказані обставини не потребують доказування в силу вимог ч. 4 ст. 82 ЦПК України.
Таким чином, посилання в апеляційній скарзі на те, що позивачем не доведено наявності в нього права власності на спірний житловий будинок, не заслуговує на увагу.
Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Згідно положень статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16.
Статтею 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.
Аналіз вищенаведених норм права свідчить про те, що право членів сім'ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім'ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім'ї.
Такий висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 5 листопада 2014 року № 6-158 цс 14.
У пунктах 38, 92 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц зроблено висновок, що негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення. А тому негаторний позов може бути пред'явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення.
У постанові від 05 листопада 2015 року у справі № 6-158цс14 Верховний Суд України вказав, що право членів сім'ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім'ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім'ї.
Чинним законодавством України не передбачено перехід прав та обов'язків попереднього власника до нового власника в частині збереження права користування житлом членів сім'ї колишнього власника у випадку зміни власника.
Оскільки відповідач не є членом сім'ї ОСОБА_4, суд першої інстанції, встановивши, що право користування будинком було похідним від прав колишнього власника, членом сім'ї якого був ОСОБА_3, обґрунтовано задовольнив позов.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_3 про те, що ОСОБА_4 не виконав рішення Кам'янсько-Дніпровського районного суду Запорізької області від 04 жовтня 2002 року не спростовують висновків суду, відповідач не позбавлений права вирішити це питання у порядку Закону України «Про виконавче провадження».
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч. 1 ст. 367 ЦПК України).
Частиною 3 ст. 367 ЦПК України передбачено, що докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Докази, надані ОСОБА_3 в судовому засіданні апеляційного суду, а саме: копії свідоцтва про народження ОСОБА_9 від 17 жовтня 2018 року, довідки про реєстрацію місця проживання від 26 жовтня 2018 року, не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зазначені в них обставини не існували на момент ухвалення рішення суду першої інстанції від 16 травня 2018 року, законність і обґрунтованість якого є предметом перевірки при апеляційному перегляді.
До того ж місцем проживання малолітньої дитини згідно з вимогами ст. 29 ЦК України є місце проживання її батьків або одного з них, з ким вона проживає.
Інші доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції та ґрунтуються на переоцінці доказів, які були досліджені та оцінені судом з додержанням норм процесуального права.
В той же час доводи апеляційної скарги в частині необґрунтованості стягнення ОСОБА_3 судового збору знайшли своє підтвердження.
В матеріалах справи міститься довідка до акта огляду медико-соціальною експертною комісією серія АВ №0825527 від 27 лютого 2017 року, згідно з якою ОСОБА_3 встановлена перша група інвалідності (а.с. 36).
За приписами ч. 6 ст. 141 ЦПК України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Оскільки позивач ОСОБА_4 звільнений на підставі Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору як інвалід другої групи, відповідач ОСОБА_3 звільнений на підставі Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору як інвалід першої групи, в силу вимог ст. 141 ЦПК України, судові витрати, пов'язані із розглядом цієї справи, підлягають компенсації за рахунок держави.
З огляду на зазначене, колегія суддів дійшла висновку про необхідність скасування рішення суду в частині стягнення з ОСОБА_3 судового збору з прийняттям нової постанови про компенсування судових витрат за рахунок держави.
Керуючись ст. ст. 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
Рішення Кам'янсько-Дніпровського районного суду Запорізької області від 16 травня 2018 року у цій справі скасувати в частині стягнення судового збору та прийняти в цій частині нову постанову.
Судові витрати компенсувати за рахунок держави.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складений 17 грудня 2018 року.
Головуючий
Судді: