Справа № 161/16785/15-ц Головуючий у 1 інстанції: Івасюта Л.В.
Провадження № 22-ц/802/284/18 Категорія: 48 Доповідач: Русинчук М. М.
05 грудня 2018 року місто Луцьк
Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді Русинчука М.М.,
суддів - Данилюк В.А., Матвійчук Л.В.,
з участю: секретаря - Губарик К.А.,
позивача - ОСОБА_2,
представника позивача - ОСОБА_3,
відповідачки - ОСОБА_4,
представника органу опіки та піклування - ОСОБА_5,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_4 про визначення місця проживання дітей та зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_6 про визначення місця проживання дітей за апеляційною скаргою відповідачки ОСОБА_4 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 13 лютого 2018 року,
У квітні 2015 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом про визначення місця проживання двох малолітніх дітей з ним, мотивуючи свої вимоги тим, що з 24 листопада 2002 року до 11 листопада 2014 року перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4, від якого народилося двоє дітей: ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2.
На початку липня 2014 року відповідачка, нікому не повідомивши, зібрала всі свої речі та переїхала проживати до м. Луцька. Через деякий час він разом із дітьми переїхав проживати також на АДРЕСА_1 до квартири своїх батьків.
За час проживання дітей окремо від матері вона взагалі не цікавилася їх життям та здоров'ям, не навідувала, вихованням та доглядом за дітьми займався лише він сам та допомагали його батьки.
За період навчання дітей у м. Луцьку у середній загальноосвітній школі № 5 відповідачка приходила декілька разів, але такі відвідування негативно впливали на психіку дітей, оскільки закінчувалися сварками, нервовими розладами та погіршенням стану здоров'я у дітей. Навчальний процес у дітей контролює він сам та систематично відвідує школу. Причиною небажання дітей спілкуватися із матір'ю є її психологічна неврівноваженість.
Після розірвання шлюбу діти залишилися проживати з ним, їм створені всі умови для нормального проживання та виховання, діти забезпеченні усім необхідним.
Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_2 просив визначити місце проживання синів із ним.
У березні 2017 року ОСОБА_4 подала зустрічний позов про визначення місця проживання дітей з нею, мотивуючи його тим, що перебуваючи у шлюбі та проживаючи у м. Києві, спільне життя з ОСОБА_2 стало нестерпним, останній влаштовував сварки, принижував її і вона змушена була без дітей переїхати у власну квартиру АДРЕСА_2.
У подальшому ОСОБА_2 без її згоди відвіз синів для проживання до своїх батьків у квартиру АДРЕСА_1, після чого на деякий час передав їй для проживання сина ОСОБА_7, якого згодом повторно відібрав.
ОСОБА_2 та його батьки чинять перешкоди у виконанні нею батьківських обов'язків. Така їх поведінка призвела до того, що діти не бажають із нею зустрічатися та спілкуватися, отримувати від неї матеріальну допомогу. Перешкодами у вихованні синів батько позбавляє їх материнської турботи, а своєю грубістю нав'язує зневажливе ставлення до суспільства, що негативно впливає на їх соціальний і духовний розвиток.
Діти проживають тривалий період у м. Луцьку без реєстрації, чим позбавлені юридичного права захисту своїх житлових прав.
Вона має у власності квартиру, у якій створені умови для проживання дітей.
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 13 лютого 2018 року позов ОСОБА_2 задоволено.
Визначено місце проживання дітей ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2, з батьком ОСОБА_2
Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 243,60 грн судових витрат.
У зустрічному позові ОСОБА_4 відмовлено.
В апеляційній скарзі відповідачка (позивачка за зустрічним позовом) ОСОБА_4, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати це рішення, а справу повернути до суду першої інстанції на новий розгляд.
У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_9 від імені позивача ОСОБА_2, посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду та безпідставність вимог апеляційної скарги, просив залишити її без задоволення, а рішення суду залишити без змін.
Постановою Апеляційного суду Волинської області від 31 травня 2018 року рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 13 лютого 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні первісного позову ОСОБА_2 відмовлено.
Зустрічний позов ОСОБА_4 задоволено.
Визначено місце проживання дітей ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2, з матір'ю ОСОБА_4
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 2 647,68 грн понесених судових витрат.
Апеляційний суд при вирішенні спору врахував висновок Служби у справах дітей Луцької міської ради від 12 вересня 2017 року, у якому зазначено, що син ОСОБА_7 має більше прихильності до матері, та дійшовши висновку про неможливість окремого проживання обох братів, з метою захисту прав ОСОБА_2, вважав за необхідне обох дітей залишити проживати з матір'ю.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, постанову Апеляційного суду Волинської області від 31 травня 2018 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Скасовуючи постанову апеляційного суду та передаючи справу на новий розгляд, касаційний суд у своїх висновках вказував на те, що апеляційний суд не перевірив наявність або відсутність підстав для застосування статті 161 СК України і визначення місця проживання дітей крізь призму врахування найкращих інтересів дитини та з'ясування особистої думки дитини.
Суд апеляційної інстанції скасовуючи рішення суду першої інстанції та визначаючи місце проживання дітей з матір'ю, не надав оцінки та не врахував думку заслуханого в судовому засіданні неповнолітнього ОСОБА_2, 2003 року народження, який висловив своє бажання проживати з батьком ОСОБА_2 та братом ОСОБА_7, а також не заслухав думку останнього.
Про необхідність заслуховування думки дітей, які досягли певного віку, та її врахування при вирішенні спорів про відібрання дітей зазначено, зокрема, у рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 18 грудня 2008 року «Савіни проти України» (заява 39948/06). У параграфі 59 цього рішення вказано, що суд також зауважує, що на жодному етапі провадження у справі судді не заслуховували дітей.
Крім того, пославшись на те, що батько дітей ОСОБА_2 з моменту подання ним позовної заяви і на цей час з підстав своєї зайнятості по роботі в організаціях, які знаходяться у місті Києві, фактично у місті Луцьку постійно не проживає, суд не надав оцінки іншим обставинам, які мають значення при забезпеченні якнайкращих інтересів дитини, не взяв до уваги тривалий час проживання дітей разом із батьком, не з'ясував чи не відобразиться зміна місця та умов проживання на них.
Апеляційний суд не встановив усіх фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення справи, не надав оцінку всім зібраним у справі доказам, допустив порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Частиною 1 статті 417 ЦПК України передбачено, що вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.
Отже, наведені вище вказівки, що містяться у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року, є обов'язковими під час нового апеляційного розгляду даної справи.
Апеляційна скарга відповідачки (позивачки за зустрічним позовом) ОСОБА_4 підлягає до часткового задоволення, а рішення місцевого суду - скасуванню в частині визначення місця проживання неповнолітнього ОСОБА_2 з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову в задоволенні таких вимог позивача за первісним позовом та із залишенням в решті рішення без змін, виходячи з таких мотивів.
Задовольняючи первісний позов ОСОБА_2 та відмовляючи у зустрічному позові ОСОБА_4, суд першої інстанції виходив із того, що проживання дітей із батьком буде відповідати їх інтересам, оскільки вони на теперішній час проживають із ним і роль батька у вихованні дітей займає значну частину. Він працевлаштований, отримує заробітну плату, а тому може забезпечити дітей усім необхідним. Відповідачка не надала суду належних доказів про її можливість у достатній мірі забезпечувати дітей усім необхідним. Також судом взято до уваги висновок Служби у справах дітей щодо доцільності проживання дітей із батьком з урахуванням поведінки матері з дітьми, їх прихильності до батька та небажання проживати з матір'ю.
Проте повністю погодитися з такими висновками суду першої інстанції не можна.
Встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі з 24 листопада 2002 року, який розірвано рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11 листопада 2014 року.
Від шлюбу у сторін народилося двоє синів: ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2.
Між батьками дітей склалися неприязні відносини після розірвання шлюбу. Зустрічі ОСОБА_4 із дітьми проходять напружено та діти не виявляють бажання бачитися та спілкуватися з матір'ю.
З липня 2014 року ОСОБА_4 переїхала проживати у власну квартиру АДРЕСА_2, а ОСОБА_2 - у належну на праві власності його батькам квартиру АДРЕСА_1.
Відповідно до акта обстеження умов проживання разом із ОСОБА_2 проживають його діти - ОСОБА_2 та ОСОБА_7, а також ОСОБА_10 (дід), ОСОБА_1 (баба) та ОСОБА_11 (дядько дітей). Для дітей створені належні умови для навчання та відпочинку.
Згідно з інформацією, наданою Луцькою середньою загальноосвітньою школою № 5, ОСОБА_2 навчається у Луцькій спеціалізованій школі І-ІІІ ступенів № 5 Луцької міської ради Волинської області з 01 вересня 2014 року. Вихованням дитини займається батько ОСОБА_2
Мати ОСОБА_4 за І семестр 2014-2015 навчального року відвідала школу три рази, під час цих зустрічей дитина уникала будь-якого спілкування з нею.
Відповідно до психолого-педагогічної характеристики, наданої Луцькою середньою загальноосвітньою школою № 5, ОСОБА_7 не сприймає матір, відвідує корекційні заняття з психологом, які стосуються взаємовідносин із батьками.
Відповідно до довідок про стан здоров'я дітей, наданих комунальним закладом «Луцька міська дитяча поліклініка», ОСОБА_2 та ОСОБА_7 неодноразово зверталися до медичного закладу, основною причиною звернення була необхідність огляду та призначення лікування неврологом, а також консультація психіатра.
Рішенням виконавчого комітету Луцької міської ради від 23 вересня 2016 року № 598-1 визначено способи участі ОСОБА_4 у вихованні та спілкуванні з дітьми: щосуботи з 16 год. 30 хв. до 20 год. 00 хв., щопонеділка з 13 год. 00 хв. до 17 год. 00 хв. та визначено дні спільного відпочинку з дітьми - у святкові дні.
Згідно з частинами другою, восьмою, дев'ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Відповідно до частини другої статті 29 ЦК України фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлені законом.
Частиною третьою зазначеної норми права встановлено, що місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.
У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.
В частині четвертій названої статті зазначено, що місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
Такі ж положення закріплені в статті 160 СК України.
Згідно з частиною першою статті 161 цього Кодексу, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними вирішується органом опіки та піклування або судом.
Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення
Тлумачення цього положення закону дозволяє стверджувати, що до інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов'язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку.
ЄСПЛ зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (HUNT v. UKRAINE, № 31111/04, § 54, ЄСПЛ, від 07 грудня 2006 року). При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).
Аналіз наведених норм права, зокрема й практики ЄСПЛ, дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.
Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини (враховуючи, при цьому, сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо) та балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини й обов'язком батьків діяти в її інтересах.
У статті 12 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року встановлено, що держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю. 3 цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що торкається дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами національного законодавства.
У національному законодавстві України також закріплені відповідні положення щодо забезпечення права дитини на власну думку.
Відповідно до частин першої та другої статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім'ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання.
Тлумачення частини другої статті 171 СК України приводить до висновку, що ця норма права закріплює випадки, коли думка дитини має бути вислухана обов'язково. До таких випадків, у тому числі, належить і вирішення спору між батьками, іншими особами щодо її виховання (стаття 159 СК України); вирішення спору між батьками, іншими особами щодо її місця проживання (стаття 161 СК України).
Ухвалюючи рішення у справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13), ЄСПЛ указав на те, що при визначенні найкращих інтересів дитини в конкретній справі слід брати до уваги два міркування: по-перше, у найкращих інтересах дитини зберегти її зв'язки із сім'єю, крім випадків, коли доведено, що сім'я непридатна або неблагополучна; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (пункт 100 рішення від 16 липня 2015 року у справі «Мамчур проти України», заява № 10383/09).
Разом з тим положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов'язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.
Аналогічний висновок наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц.
У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду висловила правову позицію про те, що при визначенні місця проживання дитини першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини в силу вимог статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року.
Як встановлено апеляційним судом, під час розгляду справи в суді першої інстанції була заслухана думка неповнолітнього ОСОБА_2, 2003 року народження, який висловив своє бажання проживати з батьком ОСОБА_2 та братом ОСОБА_7, 2008 року народження. Думка останнього судом першої інстанції не заслуховувалась, хоча вона повинна була бути заслухана, оскільки має істотне значення для вирішення питання щодо визначення місця проживання цієї малолітньої дитини, яка на час розгляду в суді апеляційної інстанцій досягла десяти років.
Під час апеляційного розгляду даної справи колегією суддів було заслухано думку малолітнього ОСОБА_7 у присутності представника служби у справах дітей (ч. 1 ст. 232 ЦПК України), який також як і його старший брат ОСОБА_2, 2003 року народження, висловив бажання проживати разом з батьком ОСОБА_2 та категорично не бажав проживати разом з матір'ю ОСОБА_4
Надаючи оцінку цим обставинам, апеляційний суд враховує те, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, а тому у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.
При розгляді даної справи апеляційний суд насамперед виходить з інтересів самих дітей, враховуючи при цьому їх сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан.
Як встановлено, з липня 2014 року тривалий час (станом на день апеляційного розгляду справи понад чотири роки) діти проживають разом із батьком ОСОБА_2 в квартирі АДРЕСА_1, до якого мають більшу прихильність ніж до матері ОСОБА_4, яку не сприймають та уникають будь-якого спілкування з нею. Діти перебувають на утриманні батька ОСОБА_2, який систематично відвідує школу, контролює навчальний і виховний процес обох синів.
Отже, зібрані у справі докази свідчать про те, що на час розгляду справи як в суді першої, так і апеляційної інстанції, діти виявляють більшу прихильність до батька; проживають тривалий час (більше чотирьох років) окремо від матері у безпечному, спокійному і стійкому соціальному середовищі як брати з батьком, бабусею і дідусем в упорядкованому жилому приміщенні, у якому позивач (батько дітей) має частку у праві власності. При цьому як старший, так і молодший сини не бажають проживати зі своєю матір'ю.
Служба у справах дітей Луцької міської ради своїм висновком № 94 від 25 травня 2015 року вважає за доцільне проживання дітей із батьком з урахуванням поведінки матері з дітьми, їх прихильності до батька та небажання проживати з матір'ю. Останнім висновком органу опіки та піклування № 210 від 12 вересня 2017 року визначено за доцільне визначення місця проживання малолітнього сина ОСОБА_7 за місцем проживання його батька - ОСОБА_2
На переконання колегії суддів, та обставина, що діти тривалий час проживають з батьком, зміна місця та умов їх проживання безумовно негативно відобразиться на них з огляду на існуючі сталі соціальні зв'язки, місце навчання дітей і така зміна суперечитиме якнайкращим інтересам дітей.
Отже, місцевий суд ухвалюючи оскаржуване рішення в даній справі, дійшов правильного висновку про визначення місця проживання ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2, який на час розгляд справи судом першої інстанції не досяг десятирічного віку, з батьком ОСОБА_2, що у розглядуваному випадку якнайкраще забезпечуватиме інтереси дитини, у зв'язку з чим колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду у цій частині є обґрунтованим і його слід залишити без змін.
Проте колегія суддів не може погодитися з висновком суду щодо визначення місця проживання ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, з батьком ОСОБА_2
Частиною другою статті 29 ЦК України визначено, що фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Такі обмеження встановлені у ст. 13 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні».
Як вбачається з матеріалів справи, на час ухвалення 13 лютого 2018 року місцевим судом оскаржуваного рішення ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, досяг чотирнадцяти років, а тому він має право вільно обирати собі місце проживання. З огляду на дану обставину, у суду не було передбачених законом підстав визначати місце його проживання з батьком ОСОБА_2, тому колегія суддів дійшла висновку, що оскаржуване рішення в частині вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про визначення місця проживання неповнолітнього ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, ухвалене з порушенням норм матеріального права, у зв'язку з чим воно підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення в цій частині про відмову в задоволенні таких вимог.
Наведені відповідачкою ОСОБА_4 в апеляційній скарзі доводи про те, що згідно принципу 6 Декларації прав дитини стосовно того, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини бути розлучена зі своєю матір'ю, колегією суддів до уваги не приймаються, оскільки Декларація прав дитини не є міжнародним договором, який ратифікований Україною, а тому не є частиною національного законодавства України та не має юридичного загальнообов'язкового характеру на території України.
Колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги в частині того, що наявні в матеріалах справи висновки навчальних закладів, у яких навчаються діти сторін щодо неналежної участі відповідачки (матері дітей) у їх вихованні виходять за межі компетенції цих закладів є бездоказовими і тому не можуть братись до уваги при вирішенні розглядуваного спору.
Апеляційний суд також відкидає як безпідставний висновок суду про негативний вплив відповідачки на духовний та моральний розвиток дітей, оскільки такий висновок не підтверджується будь-якими доказами, окрім згаданих висновків навчальних закладів, які судом вже відкинуті з наведених вище міркувань.
Апеляційний суд не вбачає вини відповідачки (матері дітей) у тому, що діти втратили прихильність до неї і, навпаки, зміцнили свою прихильність до батька за чотири роки проживання з ним. Колегія суддів вважає, що така ситуація стала можливою через неприязні відносини між батьками та відсутність порозуміння між ними у питанні визначення місця проживання дітей, внаслідок чого діти стали заручниками таких напружених відносин між сторонами. Якщо ще при першому розгляді справи у 2015 році, коли Романові виповнилось лише 6 років, останній внаслідок свого віку, нетривалого періоду проживання окремо від матері виявляв більшу прихильність до неї, у зв'язку з чим його найкращі інтереси вимагали проживання разом з матір'ю, то у 2018 році на час нового останнього розгляду зазначеної справи ситуація кардинально змінилась і вплинула на визначення якнайкращих його інтересів. За цей період (три роки) дитина подорослішала, втратила прихильність до матері і бажання з нею жити, набула стійких зв'язків в іншому спокійному і безпечному середовищі батька, брата, бабусі, дідуся, в якому відсутня мати дитини.
Тому за таких обставин обов'язок суду надавати перевагу інтересам дитини перед інтересами батьків (в розглядуваному випадку - матері) вимагає визначення місця проживання дитини з її батьком, яким забезпечено проживання і розвиток дитини саме в такому безпечному, спокійному і стійкому середовищі.
Інші доводи апеляційної скарги спростовуються наведеними висновками місцевого та апеляційного судів.
Виходячи з вищенаведеного та встановлених у справі обставин, з огляду на порушення судом норм матеріального права, що регулюють питання визначення місця проживання дітей, оскаржуване рішення в частині визначення місця проживання неповнолітнього ОСОБА_2 підлягає скасуванню з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову у вказаних вимогах. В решті рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права та підлягає залишенню без змін.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, Волинський апеляційний суд
Апеляційну скаргу відповідачки ОСОБА_4 задовольнити частково.
Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 13 лютого 2018 року в даній справі в частині визначення місця проживання неповнолітнього ОСОБА_2 скасувати і ухвалити в цій частині нове рішення.
В частині вимог ОСОБА_6 до ОСОБА_4 про визначення місця проживання неповнолітнього ОСОБА_2 відмовити.
В решті рішення залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий
Судді