Справа № 201/8574/18
Провадження № 2/201/2669/2018
(заочне)
29 листопада 2018 року Жовтневий районний суд
м. Дніпропетровська
у складі: головуючого - судді Федоріщева С.С.,
за участю секретаря - Разумняк К.П.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особи: Орган опіки і піклування Соборної районної у місті Дніпрі ради, Соборний відділ державної виконавчої служби міста Дніпрі Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області про зміну місця проживання дитини та припинення стягнення аліментів на дитину, -
07.08.2018р. позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особи: Орган опіки і піклування Соборної районної у місті Дніпрі ради, Соборний ВДВС міста Дніпрі ГТУЮ у Дніпропетровській області, в якому просить суд змінити місце проживання ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, визначивши місце проживання разом із батьком, ОСОБА_1; припинити примусове стягнення аліментів з ОСОБА_1 аліментів на утримання ОСОБА_3 за рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська справі № 201/1318/14 від 27 лютого 2014 року у виконавчому провадженні; вирішити питання про відшкодування судових витрат позивачу.
В обґрунтування своїх позовних вимог позивач посилається на те, що 30 вересня 2005 року між сторонами був укладений шлюб. У шлюбі були народжені донька - ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, та син - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1. 27 лютого 2014 року рішенням Жовтневого районного суду з позивача стягнуто аліменти у розмірі по 1/6 на кожну дитину до досягнення ними повноліття. Станом на сьогодні у відкрито виконавче провадження по примусовому стягненню аліментів на ОСОБА_3 14 грудня 2016 року Апеляційний суд Дніпропетровської області у справі № 201/3278/16 виніс рішення, яким визначив місце проживання сина із відповідачем, а місце проживання доньки із позивачем. Апеляційний суд мотивував своє рішення щодо залишення малолітнього сина із відповідачкою тим, що у ст. 6 Декларації прав дитини від 1959 року зазначено, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір'ю. З січня 2017 року малолітній син почав проживати із батьком, і проживає досі. Як зазначає позивач, син не хоче повертатись до матері, хоче проживати із батьком та сестрою, продовжувати ходити до школи за місцем проживання позивача. Відповідач не має самостійного доходу, власного житла, грошових коштів та цінного майна, якими зможе належно забезпечувати сина. У справі № 201/3278/16 Орган опіки та піклування надав висновок, в якому рекомендував суду залишити малолітнього ОСОБА_3 із позивачем, однак суди першої та апеляційної інстанції не прислухалися до висновку. Позивач має стабільний дохід, власне житло, в змозі забезпечити дітей усім необхідним.
Представник позивача надав до суду заяву, в якій позовні вимоги підтримав та просив суд їх задовольнити, розгляд справи просив провести в письмовому провадженні, на підставі доказів, наявних в матеріалах справи. Проти заочного розгляду справи судом не заперечував.
Відповідач у судове засідання не з'явилась, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялась належним чином, причини неявки суду не повідомила, з клопотанням про відкладення розгляду справи до суду не звернулась, відзиву на позов не надала.
Представник Орган опіки і піклування Соборної районної у місті Дніпрі ради надала до суду висновок про доцільність визначення місця проживання ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_6.н., з батьком, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_7.н., а також надала заяву, в якій просила при вирішенні справи врахувати наданий висновок, справу розглянути за її відсутності.
Представник Соборного ВДВС міста Дніпрі ГТУЮ у Дніпропетровській області в судове засідання не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, докази чого наявні в матеріалах справи, причини неявки суду не повідомив, з клопотанням про відкладення розгляду справи до суду не звернувся, пояснень на позов не надав.
Зважаючи на ці обставини, суд керується ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (РИМ, 4.XI.1950), яка згідно з частиною першою статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, та яка визначає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Строки, встановлені Цивільним процесуальним кодексом України, є обов'язковими для судів та учасників судових процесів, оскільки визначають тривалість кожної стадії процесу або час, протягом якого має бути вчинено процесуальну дію (наприклад, строк оскарження судового рішення, строк подачі зауважень щодо журналу судового засідання). Зазначене є завданням цивільного судочинства та кримінального провадження (стаття 1 ЦПК, стаття 2 КПК). Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.
Європейський суд з прав людини, вирішуючи питання про дотримання права на справедливий суд, передбаченого пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, у контексті оцінки дій сторони в справі, спрямованих на захист свого права, або її бездіяльності, дійшов з урахуванням принципів, що випливають з прецедентної практики Суду, висновків про те, що: одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності; «право на суд» не є абсолютним, воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави; сторона в розумні інтервали часу має вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їй судового провадження; право на вчинення процесуальних дій стороною або щодо певної сторони не є необмеженим, позаяк обмежується, зокрема, необхідністю дотримання прав іншої сторони в процесі та власне необхідністю забезпечити дотримання права на справедливий суд у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції (рішення від 19 червня 2001 року у справі «Креуз проти Польщі» (п.п. 52, 53, 57 та ін.); рішення від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України» (п.п. 40, 41, 42 та ін.). У рішенні Європейського Суду з прав людини від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьова проти України» зазначено, що сторони мають вживати заходів, щоб дізнатися про стан відомого їм судового провадження.
Розумність тривалості судового розгляду має визначатися з огляду на обставини справи та наступні критерії: складність справи, поведінка заявника та компетентних органів, а також важливість предмета позову для заявника у справі (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Фрідлендер проти Франції»).
Таким чином, суд вважає за можливе на підставі ст.ст. 280, 281, 282 ЦПК України ухвалити у справі заочне рішення суду в судовому засіданні за відсутності сторін та без фіксування процесу технічними засобами відповідно до положень ч. 2 ст. 247 ЦПК України за наявними у справі матеріалами.
Дослідивши матеріали справи та надані докази, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню з наступних підстав.
Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно із ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що 30.09.2005р. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали шлюб (а.с. 15).
В шлюбі народилися діти, ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_3, та ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_4 (а.с. 16 - 17)
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 24.01.2013р. шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 був розірваний.
Відповідно до рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14.12.2016р. місце проживання ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_5, було визначено з батьком, ОСОБА_1, а місце проживання ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_6, з матір'ю, ОСОБА_2 (а.с. 20 - 24).
Апеляційний суд мотивував своє рішення щодо залишення малолітнього сина з ОСОБА_2 тим, що у ст. 6 Декларації прав дитини від 1959 року зазначено, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір'ю.
Фактично з січня 2017 року ОСОБА_3 мешкає з батьком та сестрою за адресою: АДРЕСА_1. Умови проживання відмінні, дитина має окрему кімнату обладнану всім необхідним для комфортного проживання та розвитку. Ця квартира на праві приватної власності належить ОСОБА_1 (а.с. 25 - 34, 73).
ОСОБА_3 є учнем 2-А класу КЗО "СЗШ № 10 ім. І.І. Манжури" ДМР. Відповідно до характеристики СЗШ № 10 ОСОБА_3 зарекомендував себе як старанний та спокійний учень. На уроках уважний, виконує домашні завдання. Батько приділяє належну увагу вихованню та навчанню сина. Матір ОСОБА_8 жодного разу до школи не приходила, з адміністрацією навчального закладу, класним керівником сина зв'язок не підтримує (а.с. 75).
ОСОБА_7 також є ученицею КЗО "СЗШ № 10 ім. І.І. Манжури" ДМР. Відповідно до характеристики школи, батько, ОСОБА_1, цікавиться навчальними досягненнями доньки та відповідально ставиться до її виховання. Батько регулярно відвідує школу та спілкується з класним керівником (а.с. 74).
В матеріалах справи наявні письмові пояснення знайомих родини позивача, зокрема пояснення ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_7, яка характеризує ОСОБА_1, як люблячого, турботливого батька. Діти завжди мають охайний вигляд, тактичні і з повагою ставляться до старших. ОСОБА_1 відвідує батьківські збори, водить дітей на гуртки, спортивні секції (а.с. 79 - 82); та пояснення ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_8, який знайомий з ОСОБА_1 більше 20 років. ОСОБА_10 зазначив, що ОСОБА_11 проживає зі своїми дітьми, піклується про них та повністю їх матеріально забезпечує (а.с. 76 - 78).
Також представник позивача надав до суду письмові пояснення ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_9, яка пояснила, що вона є цивільною дружиною позивача, з яким проживає з лютого 2014 року. З 28 грудня 2016 року з їх родиною став проживати й син позивача ОСОБА_8. Зазначає, що коли дитину забрали до себе, стан здоров'я хлопчика був незадовільний, довелося звертатися до лікарів, за рекомендаціями яких дитині була зроблена операція. Станом на сьогодні дитини здорова, ходить до школи, відвідує секції з футболу та айкідо. Хлопчик усім забезпечений, має свою кімнату, в родині його люблять та поважають. ОСОБА_8 життям сина не цікавиться, матеріально не допомагає. ОСОБА_12 вважає позивача гарним батьком (а.с. 84 - 85).
Відповідно до актів про фактичне місце проживання малолітньої особи, підписаних сусідами ОСОБА_1 від 08.01.2017р., 24.06.2017р., 30.06.2018р. ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_4, з 06.01.2017р. проживає разом зі своїм батьком за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 25 - 27, 73).
Як повідомив Органу опіки та піклування, останнє відоме місце проживання ОСОБА_2: АДРЕСА_3. ОСОБА_2 обізнана про розгляд в суді цивільної справи № 201/8574/18, а також про розгляд питання на засіданні комісії з питань захисту прав дитини. Станом на 21.11.2018р. до виконавчого комітету Соборної районної у місті Дніпрі ради ОСОБА_6 жодних пояснень, документів не надала.
Відповідно до ч. 5 ст. 19 СК України орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Представником Органу опіки та піклування Соборної районної у місті Дніпрі ради було надано суду Висновок виконавчого комітету Соборної районної у місті Дніпрі ради від 26.11.2018р. № 238/05-38, відповідно до якого виконком вважає доцільним визначити місце проживання ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_6.н., з батьком ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_10 (а.с. 71 - 72).
Згідно ст. 11 Закону України «Про охорону дитинства», кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
Відповідно до ч. 2 ст. 141 СК України, розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
Частиною 2 ст. 150 СК України передбачено, що батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Згідно ч. 4 ст. 150 СК України, батьки зобов'язані поважати дитину.
Відповідно до ст. 153 СК України, мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом. Частиною 2 ст. 155 СК України передбачено, що батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Згідно ч. 2 ст. 157 СК України, той з батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.
З аналізу зазначених вище норм вбачається, що батьки несуть відповідальність за розвиток дитини, забезпечують її матеріальний та духовний розвиток, а права та обов'язки батьків повинні ґрунтуватися на принципі інтересів дитини.
При вирішенні цього конкретного спору про місце проживання дитини, суд виходить з принципу пріоритетності прав та інтересів дитини, приймає до уваги встановлені в судовому засіданні факти щодо різного за відповідальністю ставлення батька та матері до виконання своїх обов'язків, а також норми Конституції України та законодавства, що регулює ці питання.
Так, статтею 21 Конституції України проголошено вільність і рівність усіх людей у своїй гідності та правах. Ця вихідна конституційна засада конкретизована у статті 24 Конституції України: громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, не може бути привілеїв чи обмежень, в тому числі за ознаками статі. У частині 3 цієї статті Конституції України закріплено конституційні гарантії, якими забезпечується рівність прав жінки і чоловіка.
Право на свободу вибору місця проживання кожному гарантоване ст. 33 Конституції України.
Згідно із ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому, у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Частиною 3 ст. 29 ЦК України визначено, що місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає (ч. 4 ст. 29 ЦК України).
Згідно ч. 1 ст. 3 Конвенції про права дитини, ст. 7 СК України при вирішення будь-яких питань щодо дітей суд повинен керуватися максимальним забезпеченням їх інтересів.
Пунктом 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійним та поділ спільного майна подружжя» роз'яснено, що при вирішенні спору про місце проживання дитини належить звертати увагу на її вік та з'ясовувати, з ким із батьків вона бажає проживати. Судам слід враховувати також положення ст. 160 СК України, якою передбачено, що місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків, яка досягла десяти років, - за спільною згодою батьків та самої дитини, а місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
Відповідно до ст. 291 ЦК України фізична особа незалежно від віку та стану здоров'я має право на сім'ю. Фізична особа не може бути проти її волі розлучена з сім'єю, крім випадків, встановлених законом. Фізична особа має право на підтримання зв'язків з членами своєї сім'ї та родичами незалежно від того, де вона перебуває. Ніхто не має права втручатися у сімейне життя фізичної особи, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Інтереси дитини у вирішенні цього спору є першочерговими і за сукупності доказів, наданих сторонами, обставин справи суд вважає, що саме проживання з батьком відповідає інтересам дитини.
Добровільної спільної згоди щодо визначення місця проживання малолітньої дитини сторони не досягли.
Як встановлено судом та підтверджено матеріалами справи, майже два роки хлопчик проживає разом зі своєю сестрою в родині батька, який, в свою чергу, дбає про сина, забезпечує йому належні умови проживання, харчування, лікування, а також навчання та розвитку. При цьому, позивач піклується не тільки про матеріальне благополуччя, а й про емоційний стан хлопчика.
Відповідачем не було надано суду жодних доказів на підтвердження можливості залишення місця проживання дитини саме з матір'ю, зокрема позивачем не було підтверджено її відповідальне ставлення до своїх батьківських обов'язків відносно сина, матеріальне становище (наявність постійного місця роботи або іншого доходу), можливість забезпечення належних житлових умов та інших потреб дитини щодо її виховання, розвитку, навчання, лікування. Також відповідач не довела суду, що зміна постійного місця проживання малолітній дитині не зашкодить останній з огляду на те, що вже 2 роки дитина мешкає окремо від матері та остання не приймає у часті у житті сина у необхідному обсязі.
Відповідно до статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
Згідно з абзацом другим принципу 7 Декларації прав дитини найкраще забезпечення інтересів дитини має бути керівним принципом для тих, на кому лежить відповідальність за її освіту і навчання; ця відповідальність лежить перш за все на батьках.
При розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо.
Велика Палата Верховного Суду, стосовно постанов Верховного Суду України від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі № 6-564цс17, відступивши від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини (постанова Великої палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18)), зазначила таке:
Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.
Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (пункт 39 рішення від 24 квітня 2008 року у справі «C.G. та інші проти Болгарії», заява № 1365/07; пункт 170 рішення від 09 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України», заява № 21722/11).
Як неодноразово зазначав ЄСПЛ, формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (пункти 31, 32 рішення від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції», заява № 17862/91; пункт 65 рішення від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява № 20372/11).
Принцип правової визначеності, на думку ЄСПЛ, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (пункт 61 рішення від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії», заява № 28342/95). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (пункт 123 рішення від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви у м. Люпені проти Румунії», заява № 76943/11). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (пункт 36 рішення від 22 листопада 1995 року у справі «С. В. проти Сполученого Королівства», заява № 20166/92).
Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів у тлумаченні, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба у з'ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (пункт 65 рішення ЄСПЛ від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява № 20372/11; пункт 93 рішення від 21 жовтня 2013 року у справі «Дель Ріо Прада проти Іспанії», заява № 42750/09).
У справі, що розглядалась, суди керувалися тим, що, незважаючи на принцип 6 Декларації прав дитини, яким передбачено, що малолітня дитина може бути розлучена з матір'ю лише за виняткових обставин, суд при прийнятті рішення надає перевагу частині першій статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року та керується цією нормою, яка передбачає, що в усіх діях щодо дітей першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини, а зібрані у тій справі докази з урахуванням думки дитини та висновку органу опіки та піклування вказують на те, що проживання малолітнього, з батьком найкраще забезпечить інтереси дитини.
Натомість у постанові Верховного Суду України від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2445цс16, у якій також розглядалося питання визначення місця проживання малолітньої дитини, зазначено, що у принципі 6 Декларації прав дитини проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір'ю. При цьому суди в цій справі не встановили виняткових обставин у розумінні положень статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, які б свідчили про неможливість проживання дітей разом з матір'ю.
Подібні висновки про обов'язковість судів брати до уваги принцип 6 Декларації прав дитини про те, що малолітня дитина не повинна бути розлучена зі своєю матір'ю, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, містяться й у постанові Верховного Суду України від 12 липня 2017 року у справі № 6-564цс17.
Таким чином, у зазначених постановах Верховний Суд України зробив висновок про те, що до правовідносин, що виникають з визначення місця проживання дитини, суди повинні обов'язково застосовувати норми принципу 6 Декларації прав дитини про недопустимість розлучення дитини з матір'ю, крім випадків, коли є виняткові обставини.
У статтях 8, 9 Конституції України встановлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.
У статті 10 ЦПК України визначений виключний перелік законодавчих актів, відповідно до яких суд повинен розглядати справи.
Згідно із частинами першою - п'ятою статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.
Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Крім того, суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.
Також суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.
Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Відповідно до частини першої статті 2 Закону України від 29 червня 2004 року № 1906-IV«Про міжнародні договори України» (далі - Закон № 1906-IV) міжнародний договір України - укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов'язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо).
У пунктах «а», «b» частини першої статті 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року визначено, що для цілей цієї Конвенції «договір» означає міжнародну угоду, укладену між державами в письмовій формі і регульовану міжнародним правом, незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі, двох чи кількох зв'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування; «;ратифікація», «;прийняття», «затвердження» і «приєднання» означають, залежно від випадку, міжнародний акт, який має таке найменування і за допомогою якого держава виражає в міжнародному плані свою згоду на обов'язковість для неї договору.
Декларація прав дитини від 20 листопада 1959 року не є міжнародним договором у розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року та Закону № 1906-IV, а також не містить положень щодо набрання нею чинності. У зв'язку із цим Декларація прав дитини не потребує надання згоди на її обов'язковість Верховною Радою України і не є частиною національного законодавства України.
Декларація прав дитини не ратифікована Україною, не має офіційного перекладу українською мовою.
Таким чином, Декларація прав дитини не є міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Законодавство України не містить норм, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.
Відповідно до частин першої, другої статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
У статті 141 СК України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
За частинами першою, другою статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.
При цьому під забороною розлучення дитини зі своєю матір'ю в контексті Декларації прав дитини слід розуміти не обов'язковість спільного проживання матері та дитини, а право на їх спілкування, турботу з боку матері та забезпечення з боку обох батьків, у тому числі й матері, прав та інтересів дитини, передбачених цією Декларацією та Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року.
У частині першій статті 3 цієї Конвенції закріплено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
При цьому положення вказаної Конвенції, яка ратифікована Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому, як вказала колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, саме її норми зобов'язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.
Ухвалюючи рішення у справі «М.С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13), ЄСПЛ указав на те, що при визначенні найкращих інтересів дитини в конкретній справі слід брати до уваги два міркування: по-перше, у найкращих інтересах дитини зберегти її зв'язки із сім'єю, крім випадків, коли доведено, що сім'я непридатна або неблагополучна; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (пункт 100 рішення від 16 липня 2015 року у справі «Мамчур проти України», заява № 10383/09).
У зазначених справах ЄСПЛ не визначав обов'язкового врахування судами принципу 6 Декларації прав дитини.
Підсумовуючи, слід зазначити, що Декларація прав дитини не є міжнародним договором. Разом з тим положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов'язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.
У зв'язку з наведеним Велика Палата Верховного Суду вважала за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України, висловлених у постановах від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі № 6-564цс17, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, про обов'язковість брати до уваги принцип 6 Декларації прав дитини стосовно того, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини бути розлучена зі своєю матір'ю. Велика Палата Верховного Суду вважає, що при визначенні місця проживання дитини першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини в силу вимог статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (постанова Великої палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18)).
Відповідно до вимог статті 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є, справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. У статті 2 ЦПК України, згідно з частиною другою, суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Зібрані докази свідчать про те, що позивач постійно піклується про дитину, бере участь у її духовному та фізичному розвиткові; за межами шкільного навчання дитина відвідує додаткові заняття з іноземної мови, гуртки; у позивача наявне облаштоване житло, створено умови належного виховання та розвитку дитини. За бажанням ОСОБА_3 батько не заперечує щодо його спілкування з матір'ю.
Враховуючи всі обставини справи в сукупності, діючи винятково в інтересах дитини, враховуючи вік дитини, стать, стан її здоров'я, приймаючи до уваги особисті якості матері та батька, ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, інші обставини, суд вважає, що місцем проживання дитини слід визначити місце проживання її батька, що буде відповідати її інтересам та вимогам закону. При цьому визначення місця проживання дитини з батьком не позбавляє матір права виховувати дитину, утримувати її, спілкуватися з нею.
Вирішуючи вимоги позивача щодо припинення стягнення з нього аліментів на користь відповідачки на утримання їх сина, ОСОБА_3, суд дійшов висновку про задоволення заявленої вимоги з огляду на таке.
27.02.2014р. заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська по справі № 201/1318/14-ц було присуджено до стягнення з ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_7, аліменти на утримання його неповнолітніх дітей ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_4, до досягнення ними повноліття, у розмірі 1/6 частин від всіх видів заробітку (доходу) боржника на кожну дитину, але не менше, ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, стягуючи аліменти на користь матері дітей ОСОБА_2, починаючи стягнення з дня подання позову, а саме з 29.01.2014 р. (а.с. 18 - 19).
Відповідно до ст. 273 СК України якщо матеріальний або сімейний стан особи, яка сплачує аліменти, чи особи, яка їх одержує, змінився, суд може за позовом будь-кого з них змінити встановлений розмір аліментів або звільнити від їх сплати. Суд може звільнити від сплати аліментів осіб, зазначених у статтях 267-271 цього Кодексу, за наявності інших обставин, що мають істотне значення.
Згідно з ч. 4 ст. 273 ЦПК України якщо після набрання рішенням суду законної сили, яким з відповідача присуджені періодичні платежі, зміняться обставини, що впливають на визначені розміри платежів, їх тривалість чи припинення, кожна сторона має право шляхом пред'явлення нового позову вимагати зміни розміру, строків платежів або звільнення від них.
У своїй постанові від 25 червня 2018 року по справі № 753/23672/16-ц Верховний Суд вказав, що можливість звільнення особи від сплати аліментів у випадку зміни її матеріального або сімейного стану, або за наявності інших обставин, що мають істотне значення, передбачена статтею 273 СК України. Застосовуючи вказані норми закону, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що з часу ухвалення судового рішення про стягнення аліментів змінились обставини та діти стали постійно проживати з батьком та перебувати на його повному утриманні (за згодою матері та ініціативою бабусі, яка звернулася з відповідною заявою до навчального закладу) та дійшов обґрунтованого висновку, що сукупність вказаних обставин дає право на звільнення батька від сплати аліментів та заборгованості по аліментах на користь матері, з якою діти вже не проживають, з моменту прийняття рішення органом опіки та піклування про визначення місця проживання дітей з батьком.
Враховуючи, що дитина на даний час проживає з позивачем і знаходиться на його утриманні, суд встановив, що з часу ухвалення рішення про стягнення аліментів, змінились обставини, син став перебувати на повному утриманні батька, а тому стягнення з останнього аліментів, на користь матері ОСОБА_8 на утримання останнього не відповідатиме вимогам закону та інтересам дитини, яка буде позбавлятись коштів, які батько зможе витрачати на її утримання.
Отже, повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв'язку, установивши, що мати дитини не виконує свої батьківські обов'язки у повному обсязі, врахувавши висновок органу Опіки та піклування, яким рекомендовано визначити місце проживання дитини з батьком, а також створення останнім належних умов для проживання, виховання та забезпечення сина, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особи: Орган опіки і піклування Соборної районної у місті Дніпрі ради, Соборний ВДВС міста Дніпрі ГТУЮ у Дніпропетровській області про зміну місця проживання дитини та припинення стягнення аліментів на дитину.
В поданому до суду позові представник позивача, зокрема вказує на те, що витрати позивача на професійну правничу допомогу склали 10000 грн., які просить стягнути з відповідача на користь позивача при розподілі судових витрат по справі. З цього приводу суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Згідно зі ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом судової справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу. Судові витрати на правничу допомогу - це фактично понесені стороною і документально підтверджені витрати, пов'язані з наданням цій стороні правової допомоги адвокатом або іншим спеціалістом в галузі права при вирішенні цивільної справи в розумному розмірі з урахуванням витраченого адвокатом часу.
Згідно зі ст. 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката несуть сторони.
Граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлюється законом. Стороні на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах» розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, іншою стороною, а в адміністративних справах - суб'єктом владних повноважень, не може перевищувати 40 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні.
Частинами 2 - 4 статті 137 ЦПК України передбачено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Склад та розмір таких витрат є предметом доказування у справі. Доказами витрат є: договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), акт приймання-передачі виконаних робіт та документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордеру, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Можуть бути також стягнуті витрати на правову допомогу, які понесені стороною і у разі вчинення дій поза судовим засіданням, але у конкретній справі, що розглядається судом.
На підтвердження витрат на правову допомогу позивачем було надано суду дві довіреності від 21.08.2017р. та від 08.11.2018р. (а.с. 14, 60), договір № 10/07/18 про надання юридичних послуг від 10.07.2018р. (а.с. 35 - 37), рахунок на оплату № 10/07/18 від 10.07.2018р. на суму 10000 грн. (а.с. 38).
Акту приймання-передачі виконаних робіт та документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку позивачем суду надано не було.
Таким чином, вбачається, що стороною позивача не доведено належним чином витрати на правову допомогу. За таких обставин, суд вважає, що вимога позивача про стягнення витрат на правничу допомогу є необґрунтованою та задоволенню не підлягає.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України з відповідача на користь позивача слід стягнути понесенні судові витрати у розмірі 1409,60 грн., сплата яких підтверджена квитанцією, яка наявна в матеріалах справи (а.с. 1).
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 4, 12, 13, 76 - 81, 89, 141, 263 - 265, 280 - 282 ЦПК України, суд, -
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особи: Орган опіки і піклування Соборної районної у місті Дніпрі ради, Соборний відділ державної виконавчої служби міста Дніпрі Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області про зміну місця проживання дитини та припинення стягнення аліментів на дитину, - задовольнити.
Змінити місце проживання ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, визначивши місце проживання разом із батьком, ОСОБА_1.
Припинити стягнення аліментів з ОСОБА_1 на утримання ОСОБА_3, за рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська, по справі № 201/1318/14 від 27 лютого 2014 року з 01 січня 2017 року та припинити примусове стягнення в межах виконавчого провадження № АСВП: 48499905, що знаходиться у Соборному відділі державної виконавчої служби м. Дніпра Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 1409,60 грн.
На рішення може бути подана апеляція до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення. Учасник справи, якому рішення суду не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Суддя С.С. Федоріщев