13.12.18
22-ц/812/436/18
Категорія 27
13 грудня 2018 року місто Миколаїв
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Миколаївського апеляційного суду у складі :
Головуючого: Прокопчук Л.М.
Суддів Самчишиної Н.В., Царюк Л.М.
Із секретарем судового засідання Лептугою С.С.,
Без участі учасників справи
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Ідея Банк» на рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 25 вересня 2018 року, постановлене в приміщенні того ж суду у складі судді Гапоненко Н.О., у цивільній справі (єдиний унікальний номер 469/972/17, номер провадження 22-ц/812/436/18) за позовом ОСОБА_1 до Публічного Акціонерного товариства «Ідея Банк» про захист прав споживача, визнання недійсним кредитного договору,
У липні 2017 року позивач ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ПАТ «Ідея Банк» (в ході розгляду справи назва банка змінилася на АТ «Ідея Банк») про захист прав споживача, визнання недійсним кредитного договору.
Вимоги мотивовані тим, що 02 червня 2016 року між ними було укладено кредитний договір № Z06.195.72293 на стандартному бланку, за яким вона отримала в кредит 49356,00 грн. зі сплатою 21,99 % річних. Відповідно до п.1.4 кредитного договору позичальник сплачує плату за обслуговування кредитної заборгованості щомісячно в терміни та в розмірах, визначених згідно Графіку щомісячних платежів. Вважає, що укладений договір є таким, що не відповідає чинному законодавству України, є несправедливим та повинен бути визнаний недійсним.
Зокрема, на думку позивача, п. 1.4 Кредитного договору, що передбачає сплату платежів за обслуговування кредитної заборгованості не відповідає вимогам ст. 55 Закону України «Про банки та банківську діяльність», п.2 ст. 11, ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів», п. 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, відповідно до яких банк не має право встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача, тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладання кредитного договору тощо).
В оспорюваному пункті кредитного договору не зазначено, які саме послуги за вказану комісію надаються позичальнику. Крім того, ч.4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» кредитодавцю заборонено встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо, які не є послугою у визначенні цього закону.
Посилаючись на вказані обставини просила визнати недійсним укладений кредитний договір від 02.06.2016 року № Z06.195.72293 (а.с.1-4). Уточнивши пізніше позовні вимоги, просила визнати недійсним кредитний договір, посилаючись на те, що вона не була ознайомлена з інформацією про умови кредитування, орієнтованою сукупною вартістю кредиту, а також на вищезазначені обставини (а.с.12-15).
Рішенням Березанського районного суду Миколаївської області від 25 вересня 2018 року позовні вимоги задоволено частково. Визнано недійсним пункт 1.4 кредитного договору від 02.06.2016 року № Z06.195.72293, укладеного між Публічним Акціонерним товариством «Ідея Банк» та ОСОБА_1. В задоволенні іншої частини позову відмовлено. Вирішено питання про судові витрати (а.с. 88-89).
Задовольняючи позов у частині визнання недійсним пункту кредитного договору щодо встановленої щомісячної плати за обслуговування кредитної заборгованості, суд першої інстанції виходив з того, що банк не має права встановлювати платежі, які споживач повинен сплатити на користь банку за дії, які не є послугою банку.
В апеляційній скарзі відповідач, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати, та ухвалити нове, яким в задоволенні позову відмовити в повному обсязі. Зокрема, зазначає, що чинним законодавством надано право банку отримувати комісію за обслуговування кредитної заборгованості (а.с. 96-100).
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 просить рішення суду залишити без змін.
Учасники справи, належно повідомлені про час та місце розгляду справи, в судове засідання не з'явились. Від позивача надійшла заява про розгляд справи без її участі.
В задоволенні клопотання представників позивача про розгляд справи в режимі відеоконференції колегією суддів відмовлено, про що винесена ухвала від 13.12.2018 року.
Заслухавши доповідача, дослідивши наявні в справі докази, перевіривши законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів прийшла до такого.
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною першою статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Колегія суддів апеляційного суду, переглядаючи рішення суду тільки в тій частині, яка оскаржується, погоджується з висновками суду з огляду на таке.
Судом встановлено, що 02.06.2016 року між сторонами укладено кредитний договір № Z06.195.72293, за яким позивачу надано кредит на поточні потреби в сумі 49356,00 грн. строком на 60 місяців зі сплатою 21,99 % річних. Згідно п.1.4 договору за обслуговування кредиту банком позичальник сплачує плату за обслуговування кредитної заборгованості щомісячно в терміни та в розмірах, визначених згідно з Графіку щомісячних платежів за кредитним договором.
Зі справи вбачається, що в графіку щомісячних платежів, який є невід'ємною частиною цього договору, зафіксована у грошовому виразі, у тому числі й плата за обслуговування кредиту (комісія), щомісячний розмір якої складає за період з липня 2016 року по січень 2017 року в двічі більше, ніж сукупна сума платежів за тілом кредиту та за відсотками, а за період з січня 2017 року по грудень 2018 року перевищує зазначені платежі на 100 і більше відсотків, після грудня 2019 року перевищує зазначені платежі від 100 до 40%. (а.с. 17-18).
Яким чином розрахована у грошовому виразі сума щомісячних платежів на обслуговування кредиту, тобто обгрунтування вартості супутньої послуги, як то передбачено п. 3.4 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року N 168, в договорі не зазначено.
Не зважаючи на наведене, відповідач у відзиві на позов посилався на те, що плата за обслуговування кредитної заборгованості визначена Графіком платежів у чітко фіксованій сумі - 320,49 грн, але вказане твердження не відповідає доказам, що маються у справі (а.с. 62-63).
Зазначена в Графіку щомісячних платежів плата за обслуговування кредиту не дозволяє погодитись з доводами апеляційної скарги про те, що вона включає в себе плату за надання інформації по рахункам позичальника з використанням телефонних каналів зв'язку, а саме зі стаціонарних телефонів по Україні, в Контакт-центрі, шляхом направлення СМС-повідомлень щодо суми платежу за цим договором, щодо зарахування платежу в погашення заборгованості за кредитом тощо; надання інформації по рахункам позичальника із використанням засобів електронного зв'язку шляхом направлення інформації про стан рахунку на адресу електронної пошти позичальника; опрацювання запитів позичальника, що направлені банку позичальником із використанням різних каналів зв'язку тощо.
Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
При цьому законодавством визначено декілька наслідків невідповідності правочину нормам актів цивільного законодавства: недійсність правочину або його нікчемність у випадках, визначених законом (стаття 215 ЦК України).
За положеннями частини другої статті 215 ЦК України правочин є нікчемним, якщо його недійсність прямо встановлена законом. Визнання у такому випадку правочину недійсним в окремому порядку не вимагається.
Зазначені положення законодавства поширюються як на договори як вид правочинів загалом, так і на окремі положення певних видів договорів, зокрема договорів кредиту.
Згідно із частинами першою, третьою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник - повернути кредит та сплатити відсотки.
Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом.
Оскільки споживач є вразливою стороною договірних відносин, законодавець визначився з посиленим захистом споживачів шляхом прийняття Закону України "Про захист прав споживачів" та Закону України "Про споживче кредитування", який набрав чинності 10 червня 2017 року.
За положеннями абзацу третього частини четвертої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" (в редакції, яка діяла на час укладання кредитного договору) кредитодавцю забороняється встановлювати в договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.
Згідно із цим Законом послуга - це діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб; споживчий кредит - це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції (пункти 17 і 23 статті 1).
Отже, послугою з надання споживчого кредиту є діяльність банку або іншої фінансової установи з передачі споживачу коштів на придбання продукції для його особистих потреб, а тому встановлення кредитором будь-яких зборів, відсотків, комісій, платежів за інші дії, ніж надання коштів на придбання продукції, є незаконним.
З огляду на наведене посилання в апеляційній скарзі на те, що плата за обслуговування кредиту визначена не за формулою зі змінними величинами, а чітко визначеною фіксованою сумою, що не суперечить положенням Закону України "Про захист прав споживачів", є помилковим, оскільки обслуговування кредиту не є послугою зі споживчого кредитування у розумінні цього Закону.
Саме такі висновки зробив ВСУ, розглядаючи справу від 06.09.2017 року № 531/648/15-ц|6-2071цс16 за позовом до ПАТ «Ідея Банк» про визнання недійсним кредитного договору, зокрема його пункту щодо встановлення плати за обслуговування кредитного договору.
За такого, колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції, вважає, що воно постановлено з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а судове рішення без змін.
Керуючись ст. ст. 374, 375, 382 ЦПК України, колегія суддів
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Ідея Банк» залишити без задоволення.
Рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 25 вересня 2018 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.
Головуючий Л.М. Прокопчук
Суддя Н.В. Самчишина
Суддя Л.М. Царюк
Повний текст постанови складено 14.12.2018 року