13.12.18
22-ц/812/461/18
Провадження №22-ц/812/461/18
Категорія 46
13 грудня 2018 року м. Миколаїв
Справа № 488/4226/17
Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді - Шаманської Н.О.,
суддів: Данилової О.О., Коломієць В.В.,
із секретарем судового засідання - Гавор В.Б.,
переглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу
за позовом
ОСОБА_1
до
ОСОБА_2
про
усунення перешкод у користуванні квартирою та визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням
за апеляційною скаргою
ОСОБА_1, поданою його представником ОСОБА_3
на рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва, ухвалене під головуванням судді Чернявської Я.А. 9 жовтня 2018 року в приміщенні цього ж суду, повний текст рішення складено 22 жовтня 2018 року,
У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні квартирою, шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
В обґрунтування позову позивач зазначав, що з 12 вересня 2008 року перебував з ОСОБА_2 в зареєстрованому шлюбі. 15 липня 2010 року позивач отримав в дар квартиру № 7, яка знаходиться за адресою: м. Миколаїв, вул. Торгова, 203. У квартирі зареєстрована, крім нього, колишня дружина ОСОБА_2 та малолітній син ОСОБА_213 березня 2014 року за ініціативою ОСОБА_2 шлюб між сторонами розірвано, шлюбні відносини припинено та спільне господарство вони не ведуть. Відповідач у спірній квартирі не проживає з часу розірвання шлюбу, ніяких угод про користування квартирою після розірвання шлюбу вони не укладали. Проте, у вересні 2017 року відповідач без погодження з позивачем перевезла свої речі в квартиру, змінила замки та стала проживати в цій квартирі.
Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив усунути перешкоди у користуванні квартирою шляхом визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням на підставі ч. 2 ст. 405 ЦК України.
Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 9 жовтня 2018 року у задоволенні позову позивачу відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неналежну оцінку наданих доказів, неповне та неправильне встановлення обставин, які мають значення для розгляду справи, просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити позов.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2, посилаючись на необґрунтованість доводів апеляційної скарги, просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, а також вирішити питання про розподіл витрат, пов'язаних з правничою допомогою.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які брали участь у справі, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Так, судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 є власником квартири за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується договором дарування від 15 липня 2010 року.
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 13 березня 2014 року.
Від шлюбу мають малолітнього сина - ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1.
16 вересня 2011 року в спірній квартирі за згодою власника ОСОБА_1 були зареєстровані члени його на той час сім'ї дружина ОСОБА_2 зі спільним сином ОСОБА_4.
Звертаючись з позовом про усунення перешкод у користуванні власністю, шляхом визнання відповідача такою, що втратила право користування спірною квартирою, позивач посилався на те, що відповідач в спірній квартирі не проживає з вересня 2016 року.
Проте, зазначені обставини не знайшли свого підтвердження під час судового розгляду.
Так, суд першої інстанції вірно виходив з того, що відповідач не втрачала інтересу до спірної квартири і постійно в ній проживала разом з малолітнім сином. Зазначені обставини підтверджуються листом Корабельного відділу поліції ГУНП в Миколаївській області від 11 грудня 2017 року, згідно якого встановлено, що ОСОБА_2 проживає за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_2 з 2011 року та до теперішнього часу ( а.с. 33), актом про проживання від 11 грудня 2017 року та актом обстеження умов проживання сім'ї від 11 грудня 2017 року аналогічного змісту ( а.с. 32, 34).
До того ж з довідки № 40 від 2 жовтня 2017 року дошкільного навчального закладу № 121 управління освіти Миколаївської міської ради та довідки Миколаївської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 29 від 11 грудня 2017 року, вбачається, що ОСОБА_4, проживає за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_2 та відвідував дошкільний навчальний заклад № 121 «Берізка» з 2011 року по 2017 рік, який розташований поблизу місця проживання , а також навчається у Миколаївській ЗОШ № 29 у 1-А класі ( а.с.30, 31 ).
Крім того, факт проживання відповідача з малолітнім сином в спірній квартирі підтвердили у судовому засіданні допитані в якості свідків ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7, що повністю узгоджується з вищезазначеними письмовими доказами.
Згідно із частиною третьою статті 319 ЦК України усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
Статтею 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до статті 383 ЦК України, власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
За приписами статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Відповідно до статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Згідно із частиною четвертою статті 156 ЖК УРСР 1983 року припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
Відповідно до статті 12 і частини першої статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Як роз'яснено у пунктах 10, 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім'ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім'ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред'явлення позову про це. На ствердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресовка кореспонденції, утворення сім'ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).
З огляду на викладене суд першої інстанції вірно встановив, що відповідач не втрачала інтересу до спірної квартири, а її періодична відсутність (2 місяці) викликана поважними причинами, пов'язаними з оздоровленням малолітньої дитини у літній період часу.
За таких обставин, колегія суддів не вбачає підстав для скасування судового рішення, ухваленого з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
Доводи апелянта про те, що факт не проживання ОСОБА_2 в спірній квартирі без поважних причин підтверджується актом від 29 вересня 2017 року, не заслуговують на увагу, оскільки свідок, ОСОБА_8, яка підписала акт, у судовому засіданні відомості викладені в акті не підтвердила. Про допит в якості свідків інших осіб, які підписали акт, позивач не заявляв.
Також колегії суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо критичної оцінки доказів, а саме показів свідків ОСОБА_9 та ОСОБА_10, які пояснили, що в 2016 році відповідач знайшла собі іншого чоловіка та виїхала із спірної квартири, однак у вересні 2017 року повернулась до квартири, помінявши замки, Так, зазначені свідки є близькими родичами позивача (батько та брат) та зацікавлені у розгляді справи. Крім того, ці покази спростовуються іншими доказами у справі.
Таким чином, врахувавши обставини справи та надавши належну правову оцінку поданим сторонами доказам, суд першої інстанції вірно застосувавши норми матеріального права, з дотриманням норм процесуального права, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1
Посилання апелянта на те, що надані відповідачем докази, а саме довідки дошкільного навчального закладу, загальноосвітньої школи, акт про проживання, відповідь Корабельного ВП ГУНП в Миколаївській області, акт обстеження умов проживання є неналежними доказами, оскільки видавники вказаних документів не є органами реєстрації місця проживання, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки зазначені докази підтверджують не реєстрацію місця проживання або перебування особи, а факт проживання відповідача в спірній квартирі.
Втім доказом, який підтверджує реєстрацію відповідача в спірній квартирі є довідка ф. 3 № 5628 від 19 жовтня 2017 року, видана КП ДЄЗ «Океан».
За правилами ч.2 ст.137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами.
Відповідно до частини 3 цієї норми для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із складністю справи та виконаних робіт; часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт; обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторін, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (ч.4 ст.137 ЦПК України).
У разі недотримання вимог частини 4 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір судових витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Порядок, умови та обставини, які суд має враховувати при розподілі судових витрат регламентовані ст.141 ЦПК України. Загальними правилами за цією нормою є покладення судових витрат на сторони в залежності від задоволення позову (частина 2); врахування таких обставин, як взаємозв'язок з розглядом справи, обґрунтованість та пропорційність до предмета спору, ціни позову, значення справи для сторін (частина 3); встановлення розміру витрат на підставі наданих сторонами доказів (договорів, розрахунків тощо) (частина 8) та інші.
Так, на підтвердження витрат на правничу допомогу адвоката ОСОБА_11 суду було надано договір про надання правничої допомоги та розрахунок, в якому міститься опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, акт прийому-передачі виконаних робіт (наданих послуг) та квитанцію до прибуткового касового ордеру від 5 грудня 2018 року на суму 2500 грн.
Втім, колегія суддів вважає, що розрахунок таких витрат не ґрунтується на положеннях ст.141 ЦПК України та не містить таких критеріїв як «об'єктивний та співмірний обсяг наданої правничої допомоги».
Неспівмірність витрат на правничу допомогу із передбаченими законом критеріями є підставою для подання стороною-опонентом клопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. При цьому, обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка подає таке клопотання. Кодексом не передбачено можливості суду ініціювати питання про зменшення витрат на правничу допомогу з власної ініціативи, що повною мірою відповідає принципу диспозитивності цивільного процесу. Відтак, питання про зменшення неспівмірних витрат на послуги адвоката може бути ініційоване лише іншою стороною процесу.
У судовому засіданні у суді апеляційної інстанції представник позивача зазначала про необґрунтованість та неспівмірність витрат на правничу допомогу.
Принцип обґрунтованості судових витрат запроваджено й практикою Європейського суду з прав людини.
Так, у справі «East/West Alliance Limited» проти України» (остаточне рішення 02 червня 2014 року) зазначено, що згідно з практикою Суду, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див., наприклад, рішення у справі «Ботацці проти Італії» (пункт 268); а сума гонорару, яка визначена між адвокатом та клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (пункт 269).
З урахуванням викладеного, враховуючи складність справи та обсяг необхідних послуг, наданих адвокатом, час, витрачений адвокатом на надання відповідних послуг, а також співмірність розміру судових витрат із ціною позову, колегія суддів вважає, що з позивача на користь відповідача підлягає стягненню 1200 судових витрат, понесених ним на професійну правничу допомогу у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Керуючись ст. ст. 367, 375, 381, 382 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1, подану його представником ОСОБА_3 залишити без задоволення, а рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 9 жовтня 2018 року - без змін.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_12 1200 грн. судових витрат .
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення, в порядку, передбаченому ст. 389 ЦПК України.
Головуючий: Н.О. Шаманська
Судді: О.О. Данилова
ОСОБА_13
Повний текст постанови складено 14 грудня 2018 року.