13.12.18
22-ц/812/262/18
Провадження № 22-ц/812/262/18 Доповідач апеляційної інстанції-Данилова О.О.
13 грудня 2018 року м. Миколаїв
справа № 489/4932/17-ц
Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів:
головуючого Данилової О.О.,
суддів: Базовкіної Т.М., Шаманської Н.О.,
із секретарем Гавор В.Б.,
переглянувши в апеляційному порядку цивільну справу за позовом
ОСОБА_1 до
ОСОБА_2
про встановлення факту проживання однією сім'єю, визнання угоди недійсною та визнання права власності на частку спільного майна
за апеляційною скаргою
представника позивачки ОСОБА_1
на рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва, ухвалене 12 вересня 2018 року суддею Рум'янцевою Н.О. в приміщенні цього ж суду (повне судове рішення складено 9 жовтня 2018 року),
У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернулась з позовом до ОСОБА_2 про захист права власності.
Позивачка зазначала, що з 1988 року проживала однією сім'єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_3, який помер 15 червня 2016 року. За життя ОСОБА_3 належала квартира АДРЕСА_1, яку він приватизував у 1994 році. Весь час вони проживали в спірній квартирі, утримували її, робили ремонт тощо. В червні 2017 року вона дізналась про те, що 23 червня 1999 року від імені ОСОБА_3 укладено договір дарування квартири на ім'я його доньки - ОСОБА_2
Посилаючись на те, що квартира набута ОСОБА_3 у період їх спільного проживання, відчуження здійснено без її відома та згоди, а державна реєстрація права власності проведена відповідачкою після смерті ОСОБА_3, ОСОБА_1 просила встановити факт проживання з ОСОБА_3 з 1 січня 1988 року по 15 червня 2016 року однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнати недійсним договір дарування, визнати квартиру об'єктом спільної сумісної власності подружжя та визнати за нею право власності на ? частку майна.
Відповідачка ОСОБА_2, діючи через свого представника, позовні вимоги не визнала та посилалась на те, що провадження за аналогічними вимогами ОСОБА_1 про встановлення факту закрито у 2016 році, квартира не є об'єктом спільної власності, бо набута ОСОБА_3 внаслідок приватизації, а дарування нерухомого майна є свідомим волевиявленням єдиного власника.
Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 12 вересня 2018 року в задоволенні позову відмовлено.
В апеляційній скарзі представник позивачки ОСОБА_1 просив рішення скасувати та задовольнити позов. Апелянт посилався на порушення судом порядку вирішення питання про закриття провадження, а також порушення норм сімейного законодавства при вирішенні вимог щодо статусу спірної квартири.
Правом на подачу відзиву на апеляційну скаргу відповідачка не скористалась.
В судовому засіданні апеляційного суду приймали участь позивачка, її представник та представник ОСОБА_2, які підтримали свої доводи та заперечення.
Переглянувши справу за наявними в ній доказами та перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що скарга підлягає задоволенню лише в частині вимог, виходячи з наступного.
Так, з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_3 проживав та був зареєстрований в ІНФОРМАЦІЯ_1 з квітня 1987 року. Інші особи в квартирі не зареєстровані (а.с.44).
11 травня 1994 року ОСОБА_3 отримав свідоцтво про право власності на житло, видане Миколаївською міською службою приватизації державного житлового фонду та зареєстроване МО БТІ 6 червня 1995 року.
23 червня 1999 року ОСОБА_3 уклав договір дарування квартири на ім'я своєї доньки - ОСОБА_4 (післяшлюбне прізвище - ОСОБА_2) (а.с.11).
15 червня 2016 року ОСОБА_3 помер (а.с. 9).
24 січня 2017 року здійснена державна реєстрація права власності ОСОБА_2 на спірну квартиру (а.с.12).
Рішенням Ленінського районного суду м.Миколаєва від 17 жовтня 2017 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 6 грудня 2017 року та постановою касаційної інстанції від 28 березня 2018 року Верховного Суду, ОСОБА_1 виселено з квартири АДРЕСА_2 (а.с.120-127).
За договором купівлі-продажу від 21 вересня 2005 року ОСОБА_1 є власницею квартири АДРЕСА_3 (а.с.101).
Зі змісту позовної заяви вбачається, що основною вимогою, яка є визначальною або на якій ґрунтуються інші вимоги, є визнання квартири АДРЕСА_4 спільною сумісною власністю осіб, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу.
Так, встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу набуває юридичного значення лише при наявності майна, яке придбане у цей період та не є особистою власністю одного з цих осіб. Вимоги щодо недійсності договору дарування ґрунтуються на порушенні порядку відчуження спільного майна та є похідними від визнання спірної квартири об'єктом спільної власності.
При вирішенні питання про статус квартири на час її приватизації ОСОБА_3 у квітні 1994 року слід керуватись нормами чинного на той час Кодексу законів про шлюб та сім'ю Української РСР та Закону «Про власність». ОСОБА_5 Кодексу України набули чинності з 1 січня 2004 року та спірні правовідносини не регулюють.
ОСОБА_6 УРСР майнові права осіб, які проживали однією сім'єю але не перебували у шлюбі, не передбачали.
Відповідно до роз'яснень, що містяться в пункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" (у редакції, яка була чинною на момент спірних правовідносин), спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з пунктом 1 статті 17 Закону України "Про власність", відповідних норм ЦК Української РСР та з урахуванням пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 “Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності”. Правила статей 22, 28, 29 ОСОБА_6 України в цих випадках не застосовуються.
Так, згідно із частиною першою статті 17 Закону України "Про власність", який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, спільною сумісною власністю членів сім'ї є майно, придбане внаслідок їх спільної праці, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.
Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.
У зв'язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім'єю, слід установити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й факт придбання спірного майна внаслідок спільної праці (постанова ВСУ від 23 вересня 2015 року у справі №6-1026цс15).
За змістом статті 1 Закону «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизацією є безоплатне відчуження житлових приміщень на користь громадян України. Отримання житла у власність в порядку приватизації є реалізацією громадянином України його особистого права на частку державного житлового фонду.
Оскільки спірна квартира отримана ОСОБА_3 у 1994 році в порядку приватизації та не має ознак набутого майна внаслідок спільної праці членів сім'ї, підстав для визнання квартири спільною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_1 не вбачається.
Відсутність підстав для визнання квартири спільною власністю членів сім'ї (чоловіка та жінки, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу) позбавляє факт спільного проживання цих осіб у період 1988-2016 років юридичного значення, що є підставою для відмови в задоволенні вимоги про встановлення юридичного факту.
Порушення умов відчуження спільного майна (без згоди позивачки як співвласниці) було зазначено в позові як підстава визнання договору дарування від 23 червня 1999 року недійсним.
Недоведеність статусу спірного майна, як спільної власності, а тому й відсутність порушень прав позивачки при його відчуженні ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2, є достатньою підставою для відмови у задоволенні вимог про визнання цього правочину недійсним.
Отже, основний висновок суду про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1, відповідає обставинам справи та вимогам матеріального права.
Разом з тим, закриваючи провадження у справі в частині вимог про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, суд виходив з того, що ухвалою від 5 жовтня 2016 року (а.с.102) в справі з аналогічною вимогою провадження закрито.
Відповідно до частини 3 статті 255 ЦПК підставою для закриття провадження є наявність, зокрема, ухвали про закриття провадження у спорі між тими ж сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.
При цьому встановлені обставини свідчать про те, що провадження закрито ухвалою від 5 жовтня 2016 року у справі окремого провадження, яке не передбачає наявність спору та наявність сторін зі статусом відповідачів.
У даній справі вимоги про встановлення факту не є окремими та самостійними вимогами, а нерозривно пов'язані з вимогою про захист цивільного права, а тому закриття провадження в цій частині не може вважатись обґрунтованим.
Рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні цих вимог.
Інші доводи апеляційної скарги ґрунтуються на невірному застосуванні апелянтом норм СК України до спірних правовідносин, який набув чинності значно пізніше часу набуття та розпорядження спірним майном.
Крім того, з матеріалів справи вбачається, що права спадкоємця заявлені сином померлого - ОСОБА_7 ( а.с.35). Вимога про визнання недійсним договору дарування майна, що належало спадкоємцю за життя, стосується прав всіх спадкоємців померлого. Проте до участі у справі ОСОБА_7 не залучено.
Оскільки апеляційна скарга не містить доводів, які б спростовували висновки суду в частині вимог щодо порушення матеріальних прав, апеляційний суд не вбачає підстав для скасування судового рішення в повному обсязі та задоволення вимог позивачки.
Керуючись статтями 374, 375, 376, 382 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу представника позивачки ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 12 вересня 2018 року скасувати в частині закриття провадження у справі за вимогами про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні цих вимог.
Рішення суду в іншій частині залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Головуючий О.О.Данилова
Судді: Т.М.Базовкіна
ОСОБА_8
Повну постанову складено 14 грудня 2018 року.