Дата документу 10.12.2018 Справа № 334/2296/16-ц
Справа № 22-ц/807/1250/18 Головуючий у 1-й інстанції: Ісаков Д.О.
Є.У.№ 334/2296/16 Суддя-доповідач: ОСОБА_1
10 грудня 2018 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ:
Головуючого: Кочеткової І.В.,
суддів: Маловічко С.В.,
ОСОБА_2,
розглянув в порядку спрощеного письмового провадження без виклику учасників справи цивільну справу за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до ПАТ КБ «ПриватБанк» про визнання споживчого кредиту припиненим, визнання угод недійсними та стягнення суми збитків,
за апеляційною скаргою ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 06 вересня 2018 року,
У квітні 2016 року ОСОБА_4 та ОСОБА_3 звернулися до суду із позовом до до ПАТ КБ «ПриватБанк» про визнання споживчого кредиту припиненим, визнання угод недійсними та стягнення суми збитків. Зазначали, що 20 лютого 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 укладено кредитний договір №ZPXRRX07100099, за умовами якого позичальник отримав кредит в розмірі 3 115,20 грн. на строк 24 місяці до 19.02.2009 року з виплатою 12% річних на суму залишку заборгованості по кредиту. Того ж дня сторони уклали ще один кредитний договір № SAMDN40000011716424, відповідно до якого ОСОБА_3 отримав кредит у розмірі встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою за користування кредитом 36,00% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом.
Через скрутне матеріальне становище свої зобов'язання за вказаними кредитними договорами позичальник не виконав і на вимогу кредитора ОСОБА_4 уклала з Банком додаткову угоду №1 від 06 липня 2015 року, відповідно до якої згідно до ст. 520 ЦК України відбулося переведення боргу і заміна боржника у зобов'язанні, ОСОБА_4 набула обов'язки позичальника за договорами №ZPXRRX07100099 на суму 2 375, 52 грн. та № SAMDN40000011716424 від 20 лютого 2007 року. на суму 31 747, 85 грн.
Того ж дня ОСОБА_4 уклала з Банком генеральну угоду про реструктуризацію заборгованості, за умовами якої ОСОБА_4 зобов'язалася погасити всю заборгованість не пізніше 31 липня 2018 року
Посилаючись на те, що за вимогами про стягнення заборгованості за кредитними договорами від 20 лютого 2007 року, укладеними між Банком і ОСОБА_3, у лютому 2012 року скінчився передбачений ст. 257 ЦК України строк позовної давності, а також на те, що договори про новацію і реструктуризацію боргу від 06 липня 2015 року укладені ОСОБА_5 внаслідок психологічного тиску з боку працівників Банку, просили суд:
- визнати припиненими договори № SAMDN40000011716424, №ZPXRRX07100099 від 20 лютого 2007р., укладені між ОСОБА_3 та ПАТ КБ «Приватбанк», у зв'язку із закінченням строків позовної давності,
- визнати недійсними додаткову угоду №1 від 06 липня 2015 року та генеральну угоду про реструктуризацію заборгованості від 06 липня 2015 року, укладені між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_4, з підстав порушення ч.6 ст.11 п.6,7 ч.11 ст.11, ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів» та у відповідності зі ст.231 ЦК України.
- стягнути з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_4 збитки відповідно до ч.2 ст. 231 ЦК України у розмірі 137 925,16 грн.
Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 11 жовтня 2018 року у задоволені позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що за положенням глави 50 розділу 1 книги п'ятої ЦК України сплив позовної давності окремою підставою для припинення зобов'язання не визнає, а тому вимоги про визнання припиненими кредитних договорів, укладених між ОСОБА_3 і ПАТ КБ «ПриватБанк» з підстав пропуску останнім строку позовної давності задоволенню не підлягають. Оскільки ОСОБА_4 не доведений факту укладення договорів про новацію боргу і про реструктуризацію боргу під впливом психологічного тиску і насильства, підстав для визнання їх недійсним за ст.231 ЦК України і ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів» не вбачається.
В апеляційній скарзі про скасування судового рішення і ухвалення нового про задоволення позову ОСОБА_3 та ОСОБА_4 посилаються на неповноту судового розгляду, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального і процесуального права. Вважають, що висновки суду про недоведеність позовних вимог є помилковими, оскільки допитані судом першої інстанції свідки ОСОБА_6 та ОСОБА_7 підтвердили, що ОСОБА_4 взяла на себе борги сина, так як їй постійно телефонували, погрожували фізичною розправою, зламали замок на вхідних дверях. Вважають, що дії працівників Банку є проявом нечесної, агресивної підприємницької діяльності, оскільки вони вимагали повернення боргу за договорами, строк дії яких скінчився. На думку позивачів, суд не застосував п.31 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №4 від 30 березня 2012 року, в якій зазначено, що позовна давність за позовом про повернення споживчого кредиту застосовується судом незалежно від наявності заяви сторони у спорі.
В письмових запереченнях на апеляційну скаргу відповідач зазначив, що судове рішення відповідає вимогам закону і матеріалам справи. Рішення суду узгоджується із правовим висновком Верховного Суду України по справі №6-1840 цс16 від 5 липня 2017 року, згідно якому сплив позовної давності як підстава для припинення зобов'язання норми ЦК не передбачають.
Відповідно до частини першої статті 368 ЦПК України у суді апеляційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 369 цього Кодексу.
Згідно з частиною тринадцятою статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Зважаючи на те, що справа є малозначною, її розгляд здійснено в порядку письмового провадження, без виклику сторін.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Згідно п. 1 ч. 1 ст.ст. 374, 375 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги апеляційний суд має право залишити судове рішення без змін, а скаргу - без задоволення.
Апеляційний суд залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що ЦК України сплив позовної давності окремою підставою для припинення зобов'язання не визнає, а тому кредитні договори, укладені між ОСОБА_3 і ПАТ КБ «ПриватБанк» у 2007 році не можна визнати припиненими. Суд дійшов до обґрунтованого висновку щодо відсутності обставин, підтверджених належними і об'єктивними доказами, які б свідчили про недійсність правочинів, укладених ОСОБА_4, відповідно до ст. 231 ЦПК України.
З такими висновками суду слід погодитись, оскільки вони відповідають вимогам закону та ґрунтується на досліджених доказах, яким дана правильна оцінка.
Судом встановлено, що 20 лютого 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір №ZPXRRX07100099, відповідно до якого позичальник Е.П. отримав кредит у розмірі 3 115,20 грн. на строк 24 місяці до 19 лютого 2009 року, з умовою сплати за користування кредитом відсотків у розмірі 1,0% на місяць на суму залишку заборгованості по кредиту. Кредит надавався для придбання споживчих товарів (а.с.76, 86-88)ю
Того ж дня між ОСОБА_3 і Банком було укладено договір № SAMDN40000011716424, відповідно до якого позивач отримав кредит у розмірі встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою за користування кредитом 36,00% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом (а.с.91-92).
Зобов'язання за вказаними договорами позивачем ОСОБА_3 не були виконані належним чином, у зв'язку із чим 06 липня 2015 року за згодою сторін на підставі ст. 520 ЦК України відбулася заміна боржника, про що між Банком і ОСОБА_4 було підписано відповідний договір (а.с.106).
Того ж дня між Банком і ОСОБА_4 було укладено договір про реструктуризацію боргу і про приєднання до Умов і правил надання банківських послуг, яким за домовленістю сторін розмір заборгованості був зменшений і визначено, що за договором № SAMDN40000011716424 від 20 лютого 2007 року борг становить 2 375,52 грн., за договором №ZPXRRX07100099 - 31 747,85 грн. Відповідно до п.2.1 Угоди, Банк надав позичальнику строковий кредит у розмірі 31 723,37 грн. на строк 36 місяців до 31 липня 2018 року шляхом встановлення кредитної лінії на платіжну картку на споживчі цілі зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 1,5% на місяць на суму залишку заборгованості по кредиту. Погашення заборгованості здійснюється шляхом внесення до каси банку щомісячного платежу в розмірі 1 150,92 грн. Крім того, відповідно до п. 1.3 Угоди з метою забезпечення виконання зобов'язань за договором, позичальник зобов'язується в день підписання генеральної угоди мати залишок на відкритому рахунку в розмірі 2400,00 грн. (а.с.105).
На виконання договору про реструктуризацію боргу відповідно до платіжного доручення №150706В1DT133693XKRA від 06 липня 2015 року ОСОБА_4 внесла на рахунок ПАТ КБ «ПриватБанк» суму в розмірі 2400,00 грн., в подальшому протягом серпня 2015 - січня 2016 року вносила щомісячно по 1160 грн., а з лютого 2017 року припинила вносити будь-які платежі на погашення кредиту (а.с.20, 107-108).
У зв'язку із порушенням ОСОБА_4 умов договору від 06 липня 2016 року, за виконавчим написом нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_8 від 05 липня 2016 року з ОСОБА_4 на користь Банку в порядку ст.1050 ЦК України стягнуто 34 157, 41 грн. заборгованості за кредитом, із яких 27 449,79 грн. - за тілом кредиту, 2 213 грн. - заборгованість по відсоткам (а.с.55).
За загальним правилом зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї зі сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом (частини перша та друга статті 598 ЦК України).
Підстави і порядок припинення зобов'язання визначені у главі 50 розділу І книги п'ятої ЦК України, норми якої передбачають, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599), переданням відступного (стаття 600), зарахуванням (стаття 601), за домовленістю сторін (стаття 604), прощенням боргу (стаття 605), поєднанням боржника і кредитора в одній особі (стаття 606), неможливістю виконання (стаття 607), смертю фізичної особи чи ліквідацією юридичної особи (статті 608 та 609).
Спливу позовної давності як підстави для припинення зобов'язання норми глави 50 «Припинення зобов'язання» ЦК України не передбачають.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
За правилами статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).
Наслідки спливу позовної давності визначаються статтею 267 ЦК України.
Згідно з приписами цієї статті особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право піддягає захисту.
Таким чином, позовна давність пов'язується із судовим захистом суб'єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй цивільне майнове право в даному випадку на стягнення заборгованості.
Зважаючи на викладене, Цивільний кодекс України сплив позовної давності окремою підставою для припинення зобов'язання не визнає. Виконання боржником зобов'язання після спливу позовної давності допускається та визнається таким, що має достатню правову підставу. Пропущення позовної давності не породжує права боржника вимагати припинення зобов'язання в односторонньому порядку (частина друга статті 598 ЦК України), якщо таке його право не встановлено договором або законом окремо.
Установивши, що боргові зобов'язання ні позичальником ОСОБА_3, ні новим боржником ОСОБА_9 не виконані, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання кредитних зобов'язань припиненими.
Доводи апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції вимог ст.257 ЦК України є неспроможними, оскільки ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачами норм цивільного права про підстави припинення зобов'язання.
Апеляційна скарга не містить доводів, які б свідчили про порушення норм матеріального і процесуального права, які призвели чи могли призвести до неправильного вирішення справи.
Суд першої інстанції дійшов до обґрунтовано висновку і в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними правочинів, укладених між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_4, з підстав їх вчинення під моральним та психічним тиском.
Відповідно до вимог ч.2 ст. 642 ЦК України якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця діє э прийняттям пропозиції.
У п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз'яснено, що при вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства (стаття 231 ЦК України), судам необхідно враховувати, що насильство має виражатися у незаконних, однак не обов'язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім'ї, родичів тощо або їх майна. Факт насильства не обов'язково має бути встановлений вироком суду, постановленим у кримінальній справі.
Отже, для визнання правочину недійсним через вчинення його під впливом насильства або погрози, необхідна наявність фізичного або психічного впливу на особу з метою спонукання до укладення правочину, що і має бути доведено позивачем.
Відповідно до наданих пояснень ОСОБА_4 з приводу недійсності правочинів , представники Банку спонукали її на укладення вказаних договорів шляхом погроз фізичної розправи з нею та її сином, погрозою відібрання майна. ОСОБА_4 суду пояснила, що з приводу погроз та психологічного тиску вона до правоохоронних органів не зверталась. Вказані випадки тиску та насилля жодним чином не зафіксовані. Доказів, які б об'єктивно підтвердили слова позивачки, суду надано не були.
Доводи апеляційної скарги про те, що свідки ОСОБА_6 та ОСОБА_7 підтвердили у суді факт психологічного тиску з боку працівників Банку при підписанні спірних правочинів, проте суд не дав належної оцінки цім доказам, є безпідставними.
Як встановив суд першої інстанції, про обставини укладення спірних правочинів вказані свідки обізнані зі слів позивачки, очевидцями погроз або психологічного тиску вони не були.
Частиною 1 ст. 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 83 цього Кодексу.
Судом не встановлено обставин, підтверджених об'єктивними доказами, які б доводили недійсність правочинів, вчинених ОСОБА_4, відповідно до ст. 231 ЦК України.
За нормою ч. 1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.
Відповідно до ч. 6 ст. 11 вказаного Закону споживач має право протягом чотирнадцяти календарних днів відкликати свою згоду на укладення договору про надання споживчого кредиту без пояснення причин. Перебіг цього строку розпочинається з моменту передачі споживачеві примірника укладеного договору. Відкликання згоди оформлюється письмовим повідомленням, яке споживач зобов'язаний подати особисто чи через уповноваженого представника або надіслати кредитодавцю до закінчення строку, зазначеного в абзаці першому цієї частини. З відкликанням згоди на укладення договору про надання споживчого кредиту споживач повинен одночасно повернути кредитодавцю кошти або товари, одержані згідно з договором.
Позивачка ОСОБА_4 свою згоду на укладання договору про надання споживчого кредиту не відкликала, приступила до виконання зобов'язань за договором, що підтверджується внесенням коштів на погашення заборгованості, відображених у виписці з рахунку. Вказані обставини доводять наявність волевиявлення позивачки на укладення спірних договорів.
Оскільки судом правильно вирішена справа, рішення суду відповідає фактичним обставинам справи, є правильним і обґрунтованим, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, а тому апеляційний суд не вбачає підстав для скасування оскаржуваного судового рішення.
Докази та обставини, на які посилаються заявники в апеляційній скарзі, були предметом дослідження у суді першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом першої інстанції були дотримані норми матеріального та процесуального права.
Оскаржуване рішення відповідає вимогам закону і матеріалам справи, підстав для його скасування апеляційний суд не вбачає.
Керуючись ст. ст. 268, 374,375,382 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 та ОСОБА_4 залишити без задоволення.
Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 06 вересня 2018 року у цій справі залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту цієї постанови, лише у випадку якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до ЦПК України позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
Головуючий:
Судді: