Справа №:755/17374/18
Провадження №: 1-кс/755/6365/18
"07" грудня 2018 р.
м. Київ
слідчий суддя Дніпровського районного суду м. Києва ОСОБА_1 , секретар судових засідань ОСОБА_2 , за участю сторін кримінального провадження: особи, що подала скаргу ОСОБА_3 , слідчого ОСОБА_4 , розглянувши у відкритому судовому засіданні скаргу ОСОБА_3 , в інтересах ОСОБА_5 , на бездіяльність слідчого у рамках кримінального провадження унесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 22016000000000281, яка полягає у неповерненні тимчасово вилученого майна згідно з вимогами статті 169 Кримінального процесуального Кодексу України, встановив :
Суть питання, що вирішується ухвалою, і за чиєю ініціативою воно розглядається
ОСОБА_3 , в інтересах ОСОБА_5 , звернувся до слідчого судді із даною скаргою, у порядку ст. 303 КПК України, на бездіяльність слідчого у рамках вказаного кримінального провадження, яка полягає у неповерненні тимчасово вилученого майна згідно з вимогами статті 169 Кримінального процесуального Кодексу України, а саме пункту 3 частини першої цієї статті, тобто наявністю випадків, передбачених частиною п'ятою статті 171, частиною шостою статті 173 цього Кодексу.
Скарга умотивована тим, що 23.03.2017 було проведено обшук за адресою: АДРЕСА_1 , в ході якого вилучено майно ОСОБА_5 , згідно переліку указаного у протоколі обшуку від 23.03.2017 сформованого слідчим в ОВС 5 відідлу 1 управління досудового розслідування ГСУ СБ України ОСОБА_6 .
З вилученого під час цього обшуку ОСОБА_5 повернуто тільки грошові кошти.
20.02.2018 ГПУ закрито кримінальне провадженння відносно ОСОБА_5 за ч. 2 ст. 361 КК України на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України.
На інше майно, окрім грошових коштів, які повернуто, арешт у визначений КПК України строк накладений не був, а тому в силу положень зазначеного Кодексу таке майно має бути повернуто володільцям, але слідчий, на цей час, власнику майно не повернув.
Позиція сторін
У судовому засіданні ОСОБА_3 дану скаргу підтримав, просив задовольнити з наведених у ній передумов.
Слідчий ОСОБА_4 указав, що клопотання про повернення майна подані до УП ним розглянуті у порядку установленному КПК України та підтвердив те, що 23.03.2017 було проведено обшук за адресою: АДРЕСА_1 , в ході якого вилучено майно ОСОБА_5 , на це майно арешт не накладався, володільцю воно не поверталося у ракурсі норм ч. 7 ст. 236 указаного Кодексу.
Встановлені обставини із посиланням на докази
Четвертим відділом першого управління досудового розслідування Головного слідчого управління СБ України здійснювалося досудове розслідування по кримінальному провадженню за № 22016000000000281 від 25.07.2016 за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 359 КК України.
У рамках цього провадження ухвалою слідчого судді Шевченківського районного суду м. Києва ОСОБА_7 від 03.03.2017 у справі № 761/7659/17 надано дозвіл на проведення обшуку в квартирі, де проживає ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за адресою: АДРЕСА_1 , з метою відшукання та вилучення предметів та документів, а саме: чорнових записів та документів щодо фінансово-господарської діяльності ТОВ «Ю-КОНТРОЛ»; статутів, печаток підконтрольних юридичних осіб та фізичних осіб підприємців, кінцевим бенефіціаром - контролером яких є ОСОБА_5 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 ; носії інформації - ПЕОМ, ноутбуки, мобільні телефони, планшети, жорсткі диски, флеш-картки, карти-пам'яті, комп'ютерна техніка; програмно-апаратне обладнання та спеціалізоване програмне забезпечення, з якого здійснюється віддалене негласне і несанкціоноване втручання в роботу автоматизованих систем та комп'ютерних мереж державної форми власності; магнітні та оптичні носії інформації на яких зберігаються бази даних; документи, штампи, печатки, засоби зв'язку, в тому числі, сім-картки.
В ухвалі від 03.03.2017 слідчий суддя указав, що, як установило слідство, в період з 2015 року по теперішній час представники спеціальних та розвідувальних органів РФ, діючи за попередньою змовою з невстановленими представниками створених на Україні суб'єктів господарювання, вчиняють незаконний збут та використання електронно-обчислювальних машин, мобільних телефонів та програмного забезпечення російського виробництва, що відносяться до спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації (СТЗ). До вищевказаного протиправного механізму безпосередньо причетні службові особи ТОВ «Ю-КОНТРОЛ» ОСОБА_5 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та ОСОБА_11 , які використовуючи та застосовуючи програмне забезпечення, яке має ознаки СТЗ, безпосередньо вчиняють негласне та несанкціоноване втручання в роботу автоматизованих систем та комп'ютерних мереж державної форми власності: «Єдиний державний реєстр юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських об'єднань» Міністерства юстиції України (далі - ЄДР), «Єдина автоматизована інформаційна система Державної фіскальної служби України» Державної фіскальної служби України (далі - ЄАІС ДФСУ), «Єдиного державного реєстру судових рішень» Державної судової адміністрації України (далі - ЄДРСР) та інших органів державної влади і вчиняють несанкціоновані дії щодо інформації Міністерства юстиції України, Державної фіскальної служби України, Державної судової адміністрації України та інших органів державної влади, у тому числі з обмеженим доступом, яка накопичується, обробляється, зберігається та циркулює в зазначених автоматизованих системах, а саме її негласне копіювання для подальшого несанкціонованого розповсюдження та збуту, в тому числі іноземним компаніям. Інформація, отримана у результаті несанкціонованого втручання в роботу автоматизованих систем та комп'ютерних мереж Міністерства юстиції України, Державної фіскальної служби України, Державної судової адміністрації України та інших органів державної влади, незаконно збувається та розповсюджується за допомогою програмного забезпечення «YOUCONTROL» і складається з контактних відомостей (адреса/місце проживання та номер телефону), а також інформації з якої можна дізнатися про статус особи підприємця (чи не перебуває в процесі припинення), види діяльності підприємця, рух реєстраційної справи (реєстрація, зміна відомостей), реєстраційний номер платника єдиного внеску, реєстраційний номер облікової картки платника податків, наявність ліцензій, наявність або відсутність податкового боргу, відомості щодо єдиного податку (ставку податку, групу), відомостей про накладення та зняття арештів на рахунки та майно. Така сукупність відомостей про особу відповідно до рішення Конституційного суду України від 20.01.2012 №2-рп/2012 та згідно з визначенням наведеним у статті 2 Закону України «Про захист персональних даних» може бути віднесена до персональних даних фізичної особи. Таким чином на них поширюються загальні вимоги щодо обробки (тобто збір, накопичення, поширення, зміна, реєстрація, поновлення, використання, знеособлення, видалення тощо) персональних даних, визначені в Законі України «Про захист персональних даних». Відповідно до частини 2 статті 21 Закону України «Про інформацію» персональні дані віднесені до конфіденційної інформації тобто інформації з обмеженим доступом.
Надалі, 23.03.2017 було проведено обшук за адресою: АДРЕСА_1 , в ході якого вилучено майно ОСОБА_5 , згідно переліку указаного у протоколі обшуку від 23.03.2017 сформованого слідчим в ОВС 5 відідлу 1 управління досудового розслідування ГСУ СБ України ОСОБА_6 .
З вилученого під час цього обшуку ОСОБА_5 повернуто тільки грошові кошти.
20.02.2018 ГПУ закрито кримінальне провадженння відносно ОСОБА_5 за ч. 2 ст. 361 КК України на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України.
На цей час, кримінальне провадження унесене до ЄРДР за № 22016000000000281 розслідується СВ Дніпровського УП ГУ НП в м. Києві.
Вилучене під час обшуку майно, окрім як грошових коштів, по цей час володільцю не повернуто.
Мотиви, з яких виходив слідчий суддя при постановленні ухвали, і положення закону, яким він керувався
У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 року (далі - Конвенція), закріплено принцип доступу до правосуддя.
Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміється здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
При цьому, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі «Беллет проти Франції» (Bellet v. France)).
Реалізація такого права має здійснюватися заявником з урахуванням того, що порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України, яке складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, цього Кодексу та інших законів України (ст. 1 КПК України).
Діюче кримінальне процесуальне законодавство України, зокрема його ст. 16 КПК України, передбачає, що позбавлення або обмеження права власності під час кримінального провадження здійснюється лише на підставі вмотивованого судового рішення, ухваленого в порядку, передбаченому цим Кодексом. На підставах та в порядку, передбачених цим Кодексом, допускається тимчасове вилучення майна без судового рішення.
У цій справі, з часу проведення обшуку арешт на майно не накладався та володільцю воно не поверталося, у світлі чого виник цей спір, який підлягає урегулюванню слідчим суддею, з урахуванням такого.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 303 КПК України на досудовому провадженні володільцем тимчасово вилученого майна, зокрема, може бути оскаржено бездіяльність слідчого або прокурора, яка полягає у неповерненні тимчасово вилученого майна згідно з вимогами статті 169 цього Кодексу, а також у нездійсненні інших процесуальних дій, які він зобов'язаний вчинити у визначений цим Кодексом строк.
Офіційне тлумачення положень частини другої статті 55 Конституції України міститься, зокрема, у рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011. У цьому рішенні Конституційний Суд України, серед іншого, відзначив, що «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі положень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
У Рішенні від 23.05.2001 № 6-рп/2001 Конституційний Суд України зазначив, що право на судовий захист належить до основних, невідчужуваних прав і свобод людини і громадянина та відповідно до частини другої статті 64 Конституції України не може бути обмежене навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану (абзац четвертий пункту 3 мотивувальної частини), а недосконалість інституту судового контролю не може бути перепоною для оскарження актів, дій чи бездіяльності посадових осіб органів державної влади (абзац шостий підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини).
Стаття 124 Конституції України ключовим при визначенні судової юрисдикції визначає наявність «спору». Таке поняття неодноразово було предметом дослідження й аналізу Європейського суду з прав людини, який, зокрема, дійшов таких висновків.
Термін «спір» (французькою мовою «contestation») необхідно надавати основного, а не формального значення (Le Compte, Van Leuven and De Meyere v. Belgium (Ле Комт, Ван Левен і Де Мейер проти Бельгії), § 45). Важливо також не звертати уваги на форму та мовні засоби, що використовуються, а спиратися на реалії події відповідно до обставин кожної справи (Gorou v. Greece (no. 2) [GC] (Гору проти Греції №2) [ВП], § 29; і Boulois v. Luxembourg (Boulois проти Люксембургу) [ВП], § 92).
«Спір» повинен бути справжнього і серйозного характеру (Sporrong and Lцnnroth v. Sweden (Спорронґ і Льоннрот проти Швеції), § 81). Спір може стосуватися не лише існування права, а також сфери застосування чи порядку, у якому воно має бути використано (Benthem v. The Netherlands (Бентем проти Нідерландів), § 32). Він також може стосуватися фактичних обставин справи.
У цій справі, з урахуванням фактичних обставин справи, зміст скарги і дій учинених органом досудового розслідування слідчий суддя доходить висновку про наявність такого, що підлягає судовому розгляду, спору між сторонами, який полягає у сфері та порядку застосування конкретних правових норм через призму фактичних обставин цієї справи.
У світлі того, що на рівні конкретних кримінальних процедур захист прав, свобод та інтересів особи від порушень з боку держави, її правоохоронних органів реалізується через механізми контролю за діяльністю слідчого та/або прокурора з боку слідчого судді.
Зокрема, у п. 55 рішення ЄСПЛ у справі «Класс та інші проти Німеччини» (06.09.1978р.) Суд наголосив, що із принципу верховенства права випливає, зокрема, що втручання органів виконавчої влади у права людини має підлягати ефективному нагляду, який, як правило, повинна забезпечувати судова влада.
Щонайменше це має бути судовий нагляд, який найкращим чином забезпечує гарантії незалежності, безсторонності та належної правової процедури. Суд вважає, що у сфері, яка надає, в окремих справах, такі великі можливості для зловживань, котрі можуть призводити до шкідливих наслідків для демократичного суспільства загалом, у принципі функцію наглядового контролю доцільно доручати судді (п. 56 абз. 2 рішення). Ця ж теза приведена і у рішенні у справі «Волохи проти України». У справі «Броуґан та інші проти Сполученого Королівства» і «Алтай проти Туреччини» Суд зазначив, що згідно з принципом Верховенства права судовий контроль за діяльністю виконавчої влади є одним з основоположних принципів демократичного суспільства.
Вирішуючи питання про обсяг юрисдикції суду у цій справі, слідчий суддя виходить з практики ЄСПЛ, за якою тільки орган, що користується загальною юрисдикцією, відповідає визначенню терміна «суд» відповідно до статті 6 § 1 (Beaumartin v. France (Бомартен проти Франції), § 38). Стаття 6 § 1 вимагає від суду винесення ефективного рішення (Obermeier v. Austria (Обермайєр проти Австрії), § 70). Принцип дотримання судом всіх положень відправлення правосуддя вимагає виконання усіх елементів його судових функцій (Chevrol v. France (Шевроль проти Франції), § 63). «Суд» повинен користуватись повною юрисдикцією розглядати всі факти у справі, а також відповідне законодавство (Terra Woningen B.V. v. the Netherlands (Терра Вонінген Б.В. проти Нідерландів), § 52).
При цьому законність, пропорційність, обмеження дискреції, добросовісність (дотримання суб'єктом владних повноважень законної мети) і процедурні гарантії є тими законодавчими інструментами, які мають забезпечити захист особи від державного свавілля. Зокрема, у справі «Ечюс проти Латвії» Суд акцентує увагу на тому, що захист від свавілля становить сполучну ланку між Конвенцією і принципом Верховенства права.
Тож, здійснюючи аналіз проблематики питання порушеного скаржником у цій скарзі, слідчий суддя ураховує те, що з даного питання підлягає з'ясуванню те, чи є дійсними (правомірними) дії суб'єкта оскарження, щодо неповернення майна володільцю, через призму вищенаведених норм кримінального процесуального законодавства України, у ракурсі його дискредаційних повноважень.
Адже, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов'язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб'єкта. Він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але й не має права виходити за її межі.
Згідно з положеннями Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
У цьому випадку, суб'єкт оскарження фактично ухилився від реалізації своєї компетенції.
Адже, зі скарги установлено, що арешт на майно не накладався по цей час, тобто дії регламентовані ст.ст. 170-173 КПК України, не вчинялися, що прямо суперечить статті 16 того ж Кодексу.
Завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура (ст. 2 КПК України).
Зокрема, ч. 1 ст. 167 КПК України, дає визначення підставам тимчасового вилучення майна, які зазначаються як фактичне позбавлення підозрюваного можливості володіти, користуватися та розпоряджатися певним його майном до вирішення питання про арешт майна або його повернення. При цьому, можливість визнання такого майна речовим доказом, законодавець не вказує.
Згідно частини 2 цієї ж процесуальної норми, тимчасово вилученим майном може бути майно у вигляді грошей тощо…
Частиною 3 статті 168 КПК України передбачено, що слідчий, прокурор, інша уповноважена службова особа під час затримання або обшуку і тимчасового вилучення майно або негайно після їх здійснення зобов'язана скласти відповідний протокол.
Випадки припинення тимчасового вилучення майна передбачені в ст. 169 КПК України, де вказано, що тимчасово вилучене майно повертається особі, у якої воно було вилучено: 1) за постановою прокурора, якщо він визнає таке вилучення майна безпідставним; 2) за ухвалою слідчого судді чи суду, у разі відмови у задоволенні клопотання прокурора про арешт цього майна; 3) у випадках, передбачених частиною пятою ст. 171, частиною шостою ст. 173 цього Кодексу; 4) у разі скасування арешту.
При цьому, в ч. 5 ст. 171 КПК України вказано, що клопотання слідчого, прокурора про арешт тимчасово вилученого майна повинно бути подано не пізніше наступного робочого дня після вилучення майна, інакше майно має бути негайно повернуто особі, у якої його було вилучено. У разі тимчасового вилучення майна під час обшуку, огляду, здійснюваних на підставі ухвали слідчого судді, передбаченої статтею 235 цього Кодексу, клопотання про арешт такого майна повинно бути подано слідчим, прокурором протягом 48 годин після вилучення майна, інакше майно має бути негайно повернуто особі, в якої його було вилучено.
В даному спірному випадку, зазначене в ч. 5 ст. 171 КПК України клопотання про арешт тимчасово вилученого майна подано не було, при цьому слідчий не повернув тимчасово вилучене майно особі, у якої воно було вилучено.
Системний аналіз положень КПК України свідчить, що тимчасове вилучення майна може здійснюватися також під час обшуку або огляду, а речі і документи, вилучені при проведенні обшуку, мають одних з двох процесуальних статусів: 1) речі та документи, які входять до переліку, щодо якого прямо надано дозвіл на їх відшукання в ухвалі про дозвіл на проведення обшуку; 2) речі та документи, які не входять до цього переліку, тобто, - тимчасово вилучене майно, яке перебуває в такому статусі відповідно до ч. 1 ст. 167 КПК України до вирішення питання про його арешт або повернення (ч. 7 ст. 236, ч. 1 ст. 98, ч. 2 ст. 168 КПК України).
В ухвалі від 03.03.2017 зазначено про проведення обшуку з метою виявлення та фіксації відомостей про обставини вчинення кримінальних правопорушень, тобто тих, які стосуються питання того, що в період з 2015 року по теперішній час представники спеціальних та розвідувальних органів РФ, діючи за попередньою змовою з невстановленими представниками створених на Україні суб'єктів господарювання, вчиняють незаконний збут та використання електронно-обчислювальних машин, мобільних телефонів та програмного забезпечення російського виробництва, що відносяться до спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації (СТЗ).
Тобто, саме до майна, яке містить в собі відомості, що можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, надано дозвіл судом на їх відшукання, а в іншій частині судове рішення містить загальні положення, а тому, у відповідності до ч. 7 ст. 236 КПК України, вилучене у ході указаного обшуку майно має статус тимчасово вилученого майна.
Кримінальне провадження відносно ОСОБА_5 за ч. 2 ст. 361 КК України (несанкціоноване втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), автоматизованих систем, комп'ютерних мереж чи мереж електрозв'язку) закрито 20.02.2018 на підставаі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України.
Такий процесуальний порядок (доцільність накладення арешту) щодо тимчасово вилученого майна узгоджується і з вимогами Глави 16 КПК України і ч. 7 ст. 236 КПК України.
Оскільки, в протилежному випадку втрачається сенс у вирішенні питання щодо припинення тимчасового вилучення майна згідно ст. 169 КПК України, адже в такому процесуальному статусі воно перебуває лише до моменту арешту.
Однак, у ході судового розгляду слідчим суддею не було встановлено, що на тимчасове вилучене майно 23.03.2017, станом на момент розгляду скарги у суді, накладався арешт. Хоча, цього від суб'єкта владних повноважень вимагає порядок встановлений КПК, бо, вся структура кримінального процесуального законодавства України лежить на загальному припущенні (ст.ст. 8, 9 КПК України), що державні органи діють сумлінно.
На важливості принципу законності наголошував Дайсі. Цей принцип, означає, що приписів права (law) слід неухильно дотримуватись. Ця вимога поширюється не лише на фізичних осіб, а й на владні структури, суб'єктів публічного та приватного характеру. Позаяк необхідна умова законності висувається до діяльності посадових осіб, то вона також вимагає, щоб посадові особи мали уповноваження на свої дії та діяли в межах наданих їм повноважень. (Європейська комісія «За демократію через право» (Венеційська комісія): Верховенство права. - Доповідь, схвалена Венеційською Комісією на 86 му пленарному засіданні (Венеція, 25- 26 березня 2011 року); Страсбург, 4 квітня 2011 року. - Доповідь № 512/2009 // Право України. - 2011. - № 10. - С. 177-178).
У той час, як порядок, встановлений КПК (процесуальний порядок, форма, процедура), ? це певна послідовність (кроки) прийняття кримінальних процесуальних рішень і здійснення кримінальних процесуальних дій (Верховний суд України постанова від 16.03.2017 у справі № 671/463/15-к).
На користь такого підходу (необхідності накладення арешту) указує і те, що арешт майна, як захід забезпечення кримінального провадження, як раз і застосовується, відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 170 КПК України, з метою збереження речового доказу. І це логічно, адже позбавлення або обмеження права власності під час кримінального провадження здійснюється лише на підставі вмотивованого судового рішення, ухваленого в порядку передбаченому цим Кодексом (ч. 1 ст. 16 КПК України).
Частиною 3 статті 41 Конституції України передбачено, що ніхто не може бути позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
При підході, який застосував суб'єкт оскарження виникає ризик того, що фактично отримавши дозвіл на доступ орган влади має змогу позбавити особу певної власності без відповідного на те судового рішення на будь-який строк, який йому заманеться. У цій справі, це уже понад рік.
У той час, як згідно ст. 2 КПК України завданнями кримінального провадження є охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження з тим, щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
Тобто, слідчий та прокурор не могли, з точки зору ст.ст. 2, 9 КПК України, діяти інакше, ані ж передбачає цей Кодекс.
У цій справі, цього не сталося. Тим самим з їх сторони не дотримано порядок встановлений КПК (процесуальний порядок, форма, процедура) щодо послідовності (кроків) прийняття кримінальних процесуальних рішень і здійснення кримінальних процесуальних дій.
Застосовуючи саме такий підхід слідчий суддя ураховує і те, що рішенням ЄСПЛ від 14 жовтня 2010 року у справі «Щокін проти України» визначено концепцію якості закону, зокрема з вимогою, щоб він був доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні. Відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості і точності порушує вимогу «якості закону». В разі коли національне законодавство припустило неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов'язків осіб, національні органи зобов'язані застосувати найбільш сприятливий для осіб підхід. Тобто вирішення колізій у законодавстві завжди тлумачиться на користь особи.
У даній справі, права власника майна, у цій ситуації, через призму норм КПК України, зокрема його ч. 1 ст. 16, порушені, а тому підлягають захисту.
Згідно ж п. 18 ч. 1 ст. 3 КПК України саме до повноважень слідчого судді належить здійснення у порядку, передбаченому цим Кодексом, судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні, а тому аналізуючи питання того, чи були у наслідок порушення порядку порушенні права та свободи власника майна, уважаю за необхідне загострити увагу на такому.
У п. 33 Рішення ЄСПЛ у справі «Dombo Beheer B.V. v. The Netherlands» від 27.10.1993 року та у п. 38 Рішення ЄСПЛ у справі «Аnkel v. Switzerland» від 23.10.1996 року закріплено, що принцип рівності сторін у процесі - у розумінні «справедливого балансу» між сторонами вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони.
У п. 134 Рішення ЄСПЛ «Генадій Науменко проти України», п. 168 рішення у справі «Айдин проти Туреччини», п. 75 «Афанасьєв проти України», п. 207 рішення у справі «Ічаба проти Швейцарії» та багатьох інших рішеннях ЄСПЛ встановлено, що засіб правового захисту відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод («Право на ефективний засіб правового захисту») повинен бути ефективним на практиці, як і в теорії, у тому сенсі, що користуванню засобами захисту не повинно чинитися перешкод діями або бездіяльністю органів влади держави.
У цьому випадку, як убачається з матеріалів провадження суб'єктом оскарження у супереч норм КПК України з метою унеможливлення свого захисту прав особою, яка подала скаргу, порушено порядок установлений КПК щодо долі вилученого майна, та після того, як здійснено таке вилучення, не подано клопотання про його арешт, та не прийнято рішення про його повернення власнику, а у поза процесуальний спосіб фактично переведено у інший статус, який сприймати, як законний та діючий, через призму норм кримінального процесуального законодавства України, не можливо.
Що вказує на те, що, у цій справі, заявнику у користуванні засобами захисту чиняться перешкоди діями органів влади держави, що є неприпустимим.
Статтею 13 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини визначено, що кожен, чиї права та свободи, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі.
У пункті 74 Рішення у справі "Лелас проти Хорватії" і пункті 70 Рішення у справі "Рисовський проти України" ЄСПЛ підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування" та пояснив його практичне значення, зокрема, зазначивши, що держава, чиї органи влади не дотримувалися своїх власних внутрішніх правил та процедур, не повинна отримувати вигоду від своїх порушень та уникати виконання своїх обов'язків, а у цій ситуації, суб'єкт оскарження не дотрималися власних внутрішніх правил та процедур, щодо умов позбавлення володільця майна прав на нього, апріорі, вони удалися, до фактичного уникнення виконання своїх обов'язків визначених КПК України.
Тим самим, отримали вигоду від своїх порушень та позбавили особу, яка подала скаргу, розумної можливості представити свою справу за таких умов, які б не ставили його у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною (суб'єктом оскарження).
Ці дії не можуть сприйматися, як такі, що учиненні з дотриманням порядку саме з цього питання, вони не є дійсними, а тому відповідно у особи і виникає право на звернення за захистом та при отриманні такого звернення слідчий суддя не може собі дозволи ухилятися від його розгляду по суті, так як у рішенні від 28 лютого 2008 року у справі «Церква села Сосулівка проти України» (Tserkva Sela Sosulivka v. Ukraine) (заява № 37878/02) ЄСПЛ зазначив, що заявник мав доступ до судів різної юрисдикції, проте жодний з них не розглянув по суті його скарги, оскільки суди вважали, що вони не мають юрисдикції розглядати такі питання, незважаючи на те, що процедурних вимог прийнятності було дотримано. У цьому випадку ЄСПЛ дійшов висновку, що така відмова прирівнюється до відмови у здійсненні правосуддя, що порушує саму суть права заявника на доступ до суду, яке гарантується пунктом 1 статті 6 Конвенції.
У рішенні від 22 грудня 2009 року у справі «Безімянная проти Росії» (Bezymyannaya v. Russia) (заява № 21851/03) ЄСПЛ констатував порушення «самої суті права заявника на доступ до суду», а отже, порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, яка є частиною національного законодавства України, указавши, що «заявниця опинилася у замкнутому колі, у ситуації, коли внутрішньодержавні суди вказували один на одного і відмовлялись розглядати її справу, зважаючи на нібито обмеження своїх судових повноважень. Внутрішньодержавні суди фактично залишили заявницю у судовому вакуумі без будь-якої вини з її сторони».
Допустити подібного, у цій справі, слідчий суддя, не може.
Бо, згідно положень статті 1 Першого протоколу до Європейської конвенції про захист прав та основоположних свобод людини, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Також, у відповідності до усталеної практики Європейського Суду з прав людини в контексті вищевказаних положень, володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі "Іатрідіс проти Греції" [ВП], заява N 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі "Антріш проти Франції", від 22 вересня 1994 року, Series А N 296-А, п. 42, та "Кушоглу проти Болгарії", заява N 48191/99, пп. 49 - 62, від 10 травня 2007 року). Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронг та Льонрот проти Швеції", пп. 69 і 73, Series A N 52). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства", n. 50, Series A N 98).
А, в ході судового розгляду даної скарги не було встановлено жодного доказу, який б підвереджував законність дій суб'єкта оскарження та випливав зі співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неспростовних презумпцій факту, а у відповідності до усталеної практики Європейського Суду з прав людини в контексті вищевказаних положень, володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі "Іатрідіс проти Греції" [ВП], заява N 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II), а саме така вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі "Антріш проти Франції", від 22 вересня 1994 року, Series А N 296-А, п. 42, та "Кушоглу проти Болгарії", заява N 48191/99, пп. 49 - 62, від 10 травня 2007 року), адже будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи, зокрема необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу, бо необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронг та Льонрот проти Швеції", пп. 69 і 73, Series A N 52), тобто іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства", n. 50, Series A N 98), оскільки у справі "Бакланов проти Росії" (рішення від 9 червня 2005 р.), так і в справі "Фрізен проти Росії" (рішення від 24 березня 2005 р.) ЄСПЛ зазначив, що досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи лише тоді стає значимим, якщо встановлено, що під час відповідного втручання було дотримано принципу "законності" і воно не було свавільним, а у справі "Ізмайлов проти Росії" (п. 38 рішення від 16 жовтня 2008 р.) ЄСПЛ встановив, що для того, щоб втручання вважалося пропорційним, воно має відповідати тяжкості правопорушення і не становити "особистий і надмірний тягар для особи".
За таких обставини, викладені у скарзі доводи в цій частині є обґрунтованими, у зв'язку з чим слідчий суддя за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин провадження, керуючись законом, оцінюючи кожний доказ, що наявний у провадженні, з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку вважає, що скарга з даного питання підлягає задоволенню, оскільки, у даному випадку, втручання державного органу у право на мирне володіння майном порушує "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав власника майна, тобто становить "особистий і надмірний тягар для особи" враховуючи його перебування у невизначеному стані, адже лише у даний спосіб, на цей час, є можливим усунути усі наслідки незаконної дії та відновити стан, який найімовірніше існував би, якби не було вчинено цю дію, а саме шляхом застосування єдино можливого шляху виправлення наслідків у такий спосіб, щоб відновити, наскільки це можливо, ситуацію, яка існувала до проведення такої дії, враховуючи, що ЄСПЛ у справі «П'єрсак проти Бельгії» (Piersack v. Belgium) (Article 50), Series A № 85, C. 16, зазначив, що він «виходитиме з того принципу, що заявник має бути, по можливості, повернений у становище, в якому він перебував», якби не було порушено його права, адже таким чином підкреслюється верховенство обов'язку відновлення status quo ante, а в рішенні від 31 жовтня 1995 року у справі «Папамічалопулос та інші проти Греції» (Papamichalopoulos and Others v. Greece) (стаття 50), Series A № 330-B, суд застосував принцип restitutio in integrum та вказав, що виправлення здійсненого порушення повинне, по можливості, усунути усі наслідки незаконної дії та відновити стан, який найімовірніше існував би, якби не було вчинено цю дію та застосувати в цих цілях всі можливі шляхи такого виправлення наслідків у такий спосіб, щоб відновити, наскільки це можливо, ситуацію, яка існувала до порушення (див. рішення у справах «Маестрі проти Італії» [ВП] (Maestri v. Italy [ВП]), заява № 39748/98, п. 47, ECHR 2004-І; «Ассанідзе проти Грузії» [ВПl] (Assanidze v. Georgia [ВП]), заява № 71503/01, п. 198, ECHR 2004-ІІ; «Ілашку та інші проти Молдови та Росії» [ВП] ().
З цих підстав слідчий суддя, керуючись ст. ст. 1-29, 131-132, 167-169, 171, 303-307, 309, 310, 369-372, 376, 395 КПК України, постановив:
скаргу - задовольнити.
Зобов'язати слідчого (старшого групи слідчих при наявності такої групи) Дніпровського УП ГУ НП в м. Києві, який здійснює досудове розслідувнаня у рамках кримінального провадження унесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 22016000000000281, повернути майно вилучене під час проведення обшуку 23.03.2017 за адресою: АДРЕСА_1 , в ході якого вилучено майно ОСОБА_5 , згідно переліку указаного у протоколі обшуку від 23.03.2017 сформованого слідчим в ОВС 5 відідлу 1 управління досудового розслідування ГСУ СБ України ОСОБА_6 , окрім, як грошових коштів вказних у ньому, володільцю ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Ухвала оскарженню не підлягає та є обов'язковою до виконання на всій території України.
Слідчий суддя : ОСОБА_1