Постанова
іменем України
04 грудня 2018 року
м. Київ
справа № 265/6961/14-к
провадження № 51-1828 км18
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
захисника ОСОБА_6
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника засудженого ОСОБА_7 - ОСОБА_6 на вирок Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 25 червня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 18 жовтня 2017 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12014050790002365, за обвинуваченням
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця м. Тули Російської Федерації, жителя АДРЕСА_1 , раніше судимого,
у вчиненні злочину, передбаченого частиною 2 статті 187 Кримінального кодексу України (далі - КК).
ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , громадянина України, уродженця та жителя АДРЕСА_2 , відповідно до статті 89 КК є таким, що судимості не мав,
у вчиненні злочину, передбаченого частиною 2 статті 187 КК.
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами
першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Орджонікідзевського районного суду м. МаріуполяДонецької області від 25 червня 2015 року ОСОБА_7 засуджено за частиною 2 статті 187 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років з конфіскацією всього майна, що належить йому на праві приватної власності.
На підставі частини 1 статті 71 КК шляхом часткового приєднання до призначеного покарання невідбутої частини покарання за вироком Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 серпня 2001 року ОСОБА_7 за сукупністю вироків остаточно призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років 6 місяців з конфіскацією всього майна, що належить йому на праві приватної власності.
Залишено незмінним запобіжний захід ОСОБА_7 у виді тримання під вартою.
Відповідно до статті 72 КК зараховано у строк покарання попереднє ув'язнення з 16 вересня 2014 року. Строк відбування покарання ОСОБА_7 ухвалено обчислювати з моменту затримання - з 16 вересня 2014 року.
Також цим вироком засуджено ОСОБА_8 , щодо якого судові рішення в касаційному порядку не оскаржуються.
Згідно з вироком ОСОБА_7 визнано винуватим та засуджено в тому, що він 19 серпня 2014 року о 01:55 за попередньою змовою з ОСОБА_8 , перебуваючи у стані алкогольного сп'яніння, біля крамниці «Кипарис» на вул. Маршрутній в Орджонікідзевському районі м. Маріуполя з метою заволодіння чужим майном здійснили напад на потерпілих ОСОБА_9 та ОСОБА_10 з погрозою застосування насильства, небезпечного для життя та здоров'я, до обох потерпілих шляхом демонстрування спортивно-тренувального пневматичного пістолета «SAS» «MAKAROV» калібру 177 CAL 4,5 мм, а до потерпілого ОСОБА_9 застосували насильство, небезпечне для життя та здоров'я, що спричинило короткочасний розлад здоров'я не менше 6 діб, але не більше 21 доби. Внаслідок нападу ОСОБА_7 і ОСОБА_8 заволоділи майном потерпілого ОСОБА_9 на суму 6000 грн, а потерпілої ОСОБА_10 - на суму 4257 грн, чим завдали їм матеріальні збитки у зазначеному розмірі.
Апеляційний суд Донецької областіухвалоювід 18 жовтня 2017 року вирок Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 25 червня 2015 року щодо засуджених ОСОБА_8 та ОСОБА_7 залишив без зміни.
Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі захисник порушує питання про скасування вказаних судових рішень щодо засудженого ОСОБА_7 та просить призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
Свої вимоги захисник обґрунтовує тим, що всі слідчі дії в кримінальному провадженні щодо її підзахисного були проведені без участі захисника, внаслідок чого було порушено право на захист. Крім того, посилається на недопустимість протоколів слідчого експерименту та впізнання. Вказує, що місцевий суд не взяв до уваги показання свідків - членів родини засудженого, а також засудженого ОСОБА_8 та свідка ОСОБА_11 .
Також захисник вказує, що ОСОБА_7 був затриманий 16 вересня 2014 року, однак у протоколі затримання зазначено іншу дату - 18 вересня 2014 року. Водночас відзначає, що відсутня ухвала слідчого судді на затримання засудженого, а підставою для затримання було впізнання останнього потерпілою, хоча фактично такої слідчої дії, як впізнання, не проводилось. При цьому зазначає, що слідчим підроблено підписи понятих у протоколі затримання, а клопотання засудженого про проведення почеркознавчої експертизи не було розглянуто судом першої інстанції, на що не звернув уваги суд апеляційної інстанції.
Захисник стверджує, що потерпілі не підтвердили того, що другим нападником був саме ОСОБА_7 , а дали показання про його схожість з особою, яка здійснила на них напад. Такі показання потерпілих, на думку захисника, були проігноровані судами першої та апеляційної інстанцій.
Крім того, як зазначає захисник, апеляційний суд встановив, що 19 серпня 2014 року в кримінальному провадженні щодо ОСОБА_7 слідчим призначено ОСОБА_12 , однак у матеріалах кримінального провадження не міститься постанови про призначення цього слідчого. Тому вважає, що суд апеляційної інстанції послався на доказ, який відсутній у матеріалах вказаного провадження та в судовому засіданні не був досліджений.
Водночас захисник звертає увагу, що апеляційний суд вийшов за межі апеляційних вимог і оспорив обставини щодо дати фактичного затримання ОСОБА_8 і ОСОБА_7 , оскільки районним судом вже було встановлено на підставі об'єктивних даних дату затримання засуджених, а саме 16 вересня 2014 року, та ця обставина не оспорювалася ні стороною обвинувачення, ні стороною захисту.
При цьому вказує, що суд апеляційної інстанції всупереч вимогам кримінального процесуального закону відмовив їй у задоволенні клопотання про допит потерпілих та свідків.
На касаційну скаргу захисника прокурор подав заперечення, в яких, наводячи відповідні аргументи, стверджує про безпідставність заявлених вимог і просить залишити її без задоволення, а вирок Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 25 червня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 18 жовтня 2017 року без зміни.
Заслухавши суддю, прокурора, який заперечував проти задоволення касаційної скарги, захисника, яка підтримала касаційну скаргу, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши матеріали кримінального провадження, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Мотиви Суду
Відповідно до статті 94 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
У статті 86 КПКвизначено, що доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом.
Згідно із статтею 87 КПКнедопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.
Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції об'єктивно, повно і всебічно встановлено обставини кримінального провадження.
Із матеріалів кримінального провадження вбачається, що засуджений ОСОБА_7 своєї винуватості в здійсненні розбійного нападу на потерпілих та заволодінні їхнім майном не визнав. Зокрема, за його поясненнями під час вчинення злочину він перебував удома, того дня були сороковини у зв'язку зі смертю його матері, що можуть підтвердити його дружина, її мати та знайома. Ввечері до нього приїхав ОСОБА_8 , але в дім не заходив. Вони зустрілися на вулиці, там де він передав ОСОБА_8 свій старий телефон для тимчасового користування, після чого пішов спати і більше не виходив. Стосовно подій 19 серпня 2014 року ОСОБА_7 пояснив, що ОСОБА_8 приїхав до нього та повідомив про те, що він випивав із ОСОБА_13 , про бійку та знахідку двох телефонів після неї. При ньому ОСОБА_8 зателефонував своєму знайомому ОСОБА_14 та попросив останнього здати за його документами телефон до ломбарду, на що той погодився за винагороду. Грошові кошти ОСОБА_14 передав йому та ОСОБА_8 , а також залишив певну суму собі. Гроші ОСОБА_7 витратив на свої потреби, але не пригадав на які.
Під час надання пояснень в суді ОСОБА_8 також підтвердив обставини зустрічі з ОСОБА_7 ввечері 18 серпня 2014 року, - те, що ОСОБА_7 дав йому у тимчасове користування мобільний телефон, про те, що він пішов випивати із ОСОБА_13 , про бійку з потерпілим ОСОБА_9 , про побачене, як ОСОБА_13 під час бійки вчиняв щодо потерпілої ОСОБА_10 якісь дії та почав тікати. В цей час він знайшов телефон, залишив потерпілого та став наздоганяти ОСОБА_13 , а коли наздогнав, той показав сумочку потерпілої. Повідомив аналогічні обставини про передачу речей до ломбарду через знайомого ОСОБА_7 , а також про те, що його дружина здавала телефон і жіночі прикраси до ломбарду. Крім того, вказував, що пневматичний пістолет він попросив у ОСОБА_7 у травні 2014 року.
Проте інтерпретації засудженими події нападу на потерпілих, що мав місце вночі 19 серпня 2014 року, мають розбіжності щодо неповернення потерпілим матеріальних цінностей, залучення знайомого ОСОБА_7 для здачі їх в ломбард, отримання останнім грошових коштів за зданий у ломбард телефон тощо, а також вони не узгоджуються з показаннями потерпілих, які впізнали ОСОБА_7 , показаннями свідка ОСОБА_14 , який підтвердив у судовому засіданні обставини передачі йому обома засудженими мобільного телефону, який належить потерпілому ОСОБА_9 , з проханням здати його в ломбард, на що він погодився, не знаючи, що цей телефон засуджені отримали внаслідок вчинення злочину, та передав засудженим гроші, виручені в ломбарді, якими вони пізніше спільно розпорядились. Крім того, згідно з даними протоколу слідчого експерименту та фототаблиці до нього ОСОБА_7 чітко пояснював обставини скоєння ним злочину. Також місцевим судом було враховано й інші докази, зокрема, висновки експертиз.
Суд апеляційної інстанції, розглянувши апеляційні скарги засуджених з дотриманням вимог кримінального процесуального закону та дослідивши матеріали кримінального провадження, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення цих скарг. Своє рішення суд відповідно до вимог статті 419 КПК належним чином мотивував. Крім того, виклав аналіз доказів і навів детальні мотиви прийнятого рішення, спростувавши доводи засудженого ОСОБА_7 щодо наявності істотних порушень вимог кримінального процесуального закону.
З таким висновком суду апеляційної інстанції погоджується і колегія суддів, оскільки висновки судів першої та апеляційної інстанцій щодо доведеності винуватості ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 187 КК, ґрунтується на сукупності допустимих і належно оцінених судами доказів, і, на думку колегії суддів, є правильним.
На переконання колегії суддів дії ОСОБА_7 за частиною 2 статті 187 КК кваліфіковано правильно.
Перевіривши доводи сторони захисту, колегія суддів не вбачає підстав для їх задоволення з огляду на таке.
Що стосується доводів захисника про порушення права на захист засудженого під час здійснення досудового розслідування, то вони спростовуються матеріалами кримінального провадження.
Так, відповідно до положень статті 52 КПК участь захисника є обов'язковою у кримінальному провадженні щодо особливо тяжких злочинів.
Однак злочин, за який засудженого визнано винуватим, відповідно до статті 12 КК належить до тяжких. Участь захисника у кримінальних провадженнях щодо тяжких злочинів є необов'язковою.
Як видно з матеріалів кримінального провадження, 18 вересня 2014 року під час затримання ОСОБА_7 , його було ознайомлено з підставами затримання, правами та обов'язками. Також про затримання засудженого було повідомлено Донецький обласний центр з надання безоплатної вторинної допомоги.
Натомість засуджений ОСОБА_7 не виявив бажання, щоб його інтереси захищав захисник за призначенням та вказав, що свої права буде захищати самостійно (а.с. 150 - 152, т. 1).
Під час судового розгляду інтереси ОСОБА_7 захищав захисник ОСОБА_15 , а згодом за клопотанням засудженого було призначено іншого захисника - ОСОБА_16 (а.с. 103, т. 1). Надалі правовий захист ОСОБА_7 здійснювала захисник ОСОБА_6 на підставі договору про надання правової допомоги.
Отже, під час здійснення досудового слідства, були дотримані вимоги процесуального закону щодо забезпечення захисником ОСОБА_7 , проте останній відмовився від залучення захисника для захисту своїх прав, а під час розгляду кримінального провадження захист прав ОСОБА_7 було здійснено професійними захисниками, в установленому законом порядку призначеними або обраними ним.
Апеляційний суд, розглядаючи апеляційні скарги засуджених, перевірив добровільність відмови засудженого ОСОБА_7 від захисника під час здійснення досудового розслідування та порушень права на захист не встановив.
За таких обставин доводи захисника щодо порушення права на захист засудженого ОСОБА_7 єбезпідставними.
Посилання захисника на недопустимість протоколу слідчого експерименту, на думку колегії суддів, є неспроможними з огляду на таке.
Так, судом першої інстанції було допитано в судовому засіданні слідчого ОСОБА_12 , яка пояснила, що слідчі експерименти за участю засуджених були проведені 19 вересня 2014 року, однак вона помилково зазначила дату 20 вересня 2014 року.
Водночас місцевим судом враховано, що самі засуджені зазначали, що слідчий експеримент проводився, та фактичні дані, відображені в протоколі, мали місце, що також було підтверджено в судовому засіданні свідком ОСОБА_17 , який як понятий був присутнім під час здійснення слідчого експерименту.
Тому місцевий суд з огляду на положення статей 86, 87 КПК обґрунтовано визнав описку слідчого щодо дати проведення слідчого експерименту такою, що не є підставою для визнання доказу недопустимим.
З таким висновком погодився і апеляційний суд, та додатково зважив на те, що обрання щодо засуджених 19 вересня 2014 року запобіжних заходів у районному суді не виключає проведення у цей день слідчого експерименту за їх участю та не ставить під сумнів законність проведення такої слідчої дії.
Отже, посилання захисника, в тому числі на те, що слідчий експеримент не проводився і 19 вересня 2014 року, ним не підтверджено, факт проведення такої слідчого дії засвідчується показаннями свідка та не заперечується самими засудженими, а обставини щодо дати проведення слідчого експерименту були предметом перевірки місцевим судом.
Твердження захисника про те, що місцевим судом не взято до уваги показання свідків - членів родини засудженого, а також показання засудженого ОСОБА_8 та свідка ОСОБА_11 теж є безпідставними.
Так, суд першої інстанції задовольнив клопотання ОСОБА_7 про допит як свідків, зокрема, членів його родини. При цьому місцевий суд, допитавши свідків ОСОБА_18 , ОСОБА_19 та ОСОБА_20 ,дійшов висновку, що їх пояснення не містять переконливих доказів того, що засуджений на момент вчинення злочину перебував за місцем проживання.
Місцевий суд надав відповідну оцінку показанням засудженого ОСОБА_8 та свідка ОСОБА_11 .
З таким висновком районного суду погодився і апеляційний суд.
Водночас врахуванню підлягають обставини в їх сукупності, та не надається перевага одним обставинам над іншими, як цього вимагає захисник.
Тобто винуватість особи має бути підтверджена сукупністю доказів, зокрема таких, які не викликають сумніву в їх правдивості та/або усувають вірогідність зацікавленості осіб, які їх надали.
Таким чином, судом першої інстанції правильно надано оцінку показанням вказаних свідків та засудженого ОСОБА_8 з урахуванням інших доказів, які підтверджують винуватість ОСОБА_7 .
Що стосується доводів захисника про те, що засуджений був затриманий 16 вересня 2014 року, однак в протоколі затримання зазначено іншу дату - 18 вересня 2014 року, а також затримання було проведено без дозволу суду, то колегія суддів вважає їх неспроможними на таких підставах.
Так, місцевий суд, вирішуючи питання щодо зарахування ОСОБА_7 у строк покарання строк попереднього ув'язнення, вказав дату його затримання - 16 вересня 2014 року.
Тобто місцевим судом було встановлено дату затримання ОСОБА_7 в контексті вирішення питання щодо зарахування йому у строк покарання строк попереднього ув'язнення і, таким чином, місцевим судом було покращено становище засудженого.
Однак апеляційний суд, вирішуючи питання щодо допустимості протоколу затримання засудженого, перевірив матеріали кримінального провадження та правильно зазначив, що затримання засудженого відбулося саме 16 вересня 2014 року в присутності двох понятих, один з яких допитувався в судовому засіданні.
Такий висновок апеляційного суду у колегії суддів сумніву не викликає, при цьому дата затримання ОСОБА_7 по суті не впливає на встановлення його винуватості у вчиненні інкримінованого йому злочину та не виключає обсягу доказів у кримінальному провадженні.
А тому і вказівка захисника про те, що апеляційний суд вийшов за межі апеляційних вимог, оспоривши обставини щодо дати фактичного затримання ОСОБА_7 , не підтверджена, оскільки апеляційний суд перевіряв доводи засудженого, викладені в його апеляційній скарзі, та на які, як вище зазначено, надав обґрунтовану відповідь.
Вказане узгоджується з положеннями частини 1 статті 404 КПК, відповідно до якої суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
Також, згідно з пунктом 2 частини 1 статті 208 КПК уповноважена службова особа має право без ухвали слідчого судді, суду затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі, зокрема, у випадку якщо безпосередньо після вчинення злочину очевидець, в тому числі потерпілий, або сукупність очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події вказують на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин.
Крім того, відповідно до протоколу, затримання ОСОБА_7 відбулося на підставі пункту 2 частини 1 статті 208 КПК, оскільки на момент затримання були наявні підстави, передбачені вказаною нормою процесуального закону, про що і наведено у його тексті. Тому і ухвали слідчого судді на затримання ОСОБА_7 не потребувалося.
До того ж ОСОБА_7 сам пояснював у судовому засіданні, що його обмовив ОСОБА_8 та він на нього вказав, як на особу яка вчинила з ним злочин.
Зі змісту статті 208 КПК вбачається, що вказати на особу, яка підозрюється у вчиненні злочину, може як потерпілий, так і інша особа.
При цьому доводи захисника про те, що слідчим підроблені підписи в протоколі затримання, спростовуються показаннями свідка ОСОБА_21 , який в судовому засіданні пояснив, що він як понятий був присутній під час затримання ОСОБА_7 та підпис у протоколі затримання ставив власноруч.
З урахуванням викладеного посилання захисника на те, що судом першої інстанції не було розглянуто клопотання засудженого про проведення почеркознавчої експертизи, не заслуговують на увагу, оскільки цим судом було безпосередньо допитано в судовому засіданні свідка ОСОБА_21 і підстав сумніватися в його показаннях немає.
Також посилання захисника на недопустимість протоколу впізнання є незрозумілим, оскільки суд першої інстанції цей протокол на підставі статей 86, 87 КПК вже визнав недопустимим доказом. Зокрема, місцевий суд вказав, що до проведення впізнання засуджених працівник правоохоронних органів на порушення статті 228 КПК надав потерпілому для огляду їх фотознімки. У суді першої інстанції засуджений про ці обставини в судовому засіданні заявив, а потерпілий їх підтвердив.
З огляду на викладене визнання недопустимим протоколу впізнання є правильним, однак не впливає на достатність доказів для визнання винуватості засудженого, а також обґрунтованість його засудження.
На думку колегії суддів доводи захисника про те, що потерпілі не підтвердили, що іншим нападником був саме ОСОБА_7 , а дали показання про його схожість з особою, яка здійснила на них напад, є неспроможними.
Відповідно до вироку потерпілі дали логічні, послідовні показання про обставини вчинення злочину, які узгоджуються між собою та з іншими доказами, також потерпілі впізнали ОСОБА_7 за зростом, статурою, загальними рисами обличчя, а тому в суду не було об'єктивних підстав не довіряти їм або мати підстави стверджувати, що потерпілі обмовили засуджених.
Суд апеляційної інстанції при перегляді вироку місцевого суду за апеляційною скаргою засуджених, прослухавши звукозапис судового засідання, встановив, що місцевий суд детально і точно за змістом виклав у вироку пояснення обох потерпілих, які впевнено викривають обох засуджених у вчиненні розбійного нападу.
Не викликають сумніву такі висновки і у колегії суддів.
Крім того, твердження захисника про те, що в матеріалах кримінального провадження відсутня постанова про призначення слідчого ОСОБА_12 в цьому провадженні, є необґрунтованими з огляду на таке.
Відповідно до змісту статті 22 КПК кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом.
Водночас в реєстрі матеріалів досудового розслідування цього кримінального провадження міститься посилання на постанову про доручення кримінального провадження групі слідчих. При цьому підстав ставити під сумнів виконання органами досудового розслідування вимог статті 290 КПК у кримінальному провадженні немає.
Доводи про те, що апеляційним судом всупереч вимогам кримінального процесуального закону відмовлено у клопотанні захисника про допит потерпілих та свідків, є неспроможними.
Відповідно до частини 3 статті 404 КПК за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов'язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.
Так, судом апеляційної інстанції було прийнято рішення про повторне дослідження обставин, встановлених у кримінальному провадженні. У зв'язку з цим було досліджено письмові докази, допитано засуджених, а також прослухано показання потерпілих, зафіксовані на технічних носіях.
Отже, наведені засудженими в апеляційних скаргах доводи належним чином перевірено й спростовано апеляційним судом, а істотних порушень вимог кримінального процесуального закону колегія суддів не вбачає.
Таким чином, вирок районного суду є належним чином обґрунтованим, а ухвала апеляційного суду відповідає вимогам статті 419 КПК, висновки судів про винуватість ОСОБА_7 у вчиненні злочину, передбаченого частиною 2 статті 187 КК, належним чином мотивовано. Вважати ці висновки необґрунтованими чи сумнівними немає підстав.
Посилання захисника у касаційній скарзі на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону під час перевірки матеріалів кримінального провадження не підтвердилося.
Отже, Суд вважає, що касаційна скарга захисника не підлягає задоволенню.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, пунктом 4 параграфа 3 розділу 4 Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, Суд
ухвалив:
Вирок Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 25 червня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 18 жовтня 2017 року щодо ОСОБА_7 залишити без зміни, а касаційну скаргу захисника - без задоволення.
Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає.
Судді:
___________________ _______________________ ________________________
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3