Справа № 822/2013/18
Головуючий у 1-й інстанції: Михайлов О.О.
Суддя-доповідач: Мельник-Томенко Ж. М.
05 грудня 2018 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Мельник-Томенко Ж. М.
суддів: Ватаманюка Р.В. Сторчака В. Ю. ,
за участю:
секретаря судового засідання: Сербин І.І.,
представника відповідача - Сосни О.М., який діє на підставі довіреності
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 03 вересня 2018 року (головуючий суддя Михайлов О.М., повне рішення складено 07.09.2018 року) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України, третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору - ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії,
В червні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду за адміністративним позовом до Міністерства оборони України, в якому просив:
- визнати протиправними дії Міністерства оборони України щодо відмови позивачу у призначенні та виплаті одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві та скасувати п. 12 рішення комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум згідно протоколу №133 від 22 грудня 2017 року;
- зобов'язати Міністерство оборони України прийняти рішення про призначення та виплату позивачу одноразової грошової допомоги у зв'язку з встановленням ІІІ групи інвалідності, пов'язаної з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись військові дії, у розмірах, передбачених ч. 2 ст. 16-2 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
Підставою звернення позивача за захистом своїх прав слугувала відмова відповідача у призначенні йому одноразової грошової допомоги відповідно до приписів ст. 16 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
В даному випадку, позивач зазначає про наявність у нього права на призначення та виплату вказаної грошової допомоги, оскільки в результаті участі у бойових діях на території республіки Афганістан в період проходження ним військової строкової служби він отримав поранення, що стали підставою встановлення йому з 25.05.2017 року третьої групи інвалідності, яка медико-соціальною експертною комісією визнана такою, що пов'язана з виконанням обов'язку військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії.
Рішенням Хмельницького окружного адміністративного суду від 03 вересня 2018 року позивачу відмовлено в задоволенні позовних вимог.
Не погодившись з прийнятим рішенням, позивач, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Хмельницького окружного адміністративного суду та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Обгрунтовуючи апеляційну скаргу позивач зазначив, що аналіз норм чинного законодавства, які регулюють спірні правовідносини, чітко визначає, що застосування статті 16 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", чинної на час виникнення спірних правовідносин, пов'язується не з фактом звільнення позивача зі служби, а з часом встановлення йому інвалідності внаслідок захворювання, що мало місце в період проходження військової служби, незалежно від строку, що минув після звільнення з військової служби.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач заперечив доводи позивача, викладені в апеляційній скарзі, як такі, що суперечать нормам чинного законодавства та правовим позиціям Верховного Суду.
Так, відповідач наголошує на помилковому трактуванні позивачем правових норм статті 16 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", оскільки останнім не враховано, що приписами вказаної статті законодавець, серед осіб, які мають право на призначення та отримання одноразової грошової допомоги, розмежовує такі категорії осіб як військовослужбовці (для них право на допомогу не обмежено жодними часовими рамками) та військовослужбовці строкової служби (для них обов'язковою умовою набуття права на допомогу є часові рамки встановлення інвалідності - в межах трьох місяців після звільнення зі служби).
Відзиву на апеляційну скаргу від третьої особи - ІНФОРМАЦІЯ_2 , до суду апеляційної інстанції не надходило.
В судовому засіданні представник відповідача підтримав викладені у відзиві на апеляційну скаргу заперечення та просив залишити апеляційну скаргу позивача без задоволення.
Інші учасники справи в судове засідання не з'явились хоча були належним чином повідомленні про дату, час та місце судового розгляду справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 205 КАС України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків визначених цією статтею.
Колегія суддів, з'ясувавши думку представника відповідача щодо необхідності участі у судовому засіданні інших учасників, ухвалила здійснити розгляд справи за даної явки сторін.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача та пояснення представника відповідача, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм чинного законодавства, колегія суддів апеляційної інстанції, переглядаючи судове рішення у даній справі в межах доводів та вимог апеляційної скарги у відповідності до ч. 1 ст. 308 КАС України, дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги, виходячи з наступного.
Як встановлено з матеріалів справи, ОСОБА_1 з 03.08.1981 року по 03.07.1983 року в складі військової частини пп 39676 брав участь у бойових діях на території республіки Афганістан, внаслідок чого отримав осколкове поранення голови та правої ноги.
Відповідно до довідки до акта огляду медико-соціальною експертною комісією серії АВ №0914512 від 18.07.2017 року позивачу починаючи з 25.05.2017 року довічно встановлено ІІІ групу інвалідності в зв'язку з захворюванням пов'язаним з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії.
У вересні 2017 року позивач звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_2 з відповідною заявою та пакетом документів для отримання виплати одноразової грошової допомоги, у зв'язку з встановленням третьої групи інвалідності.
Хмельницький обласний військовий комісаріат, направив заяву та додані до неї документи на адресу Департаменту фінансів МО України для прийняття відповідного рішення щодо призначення та виплати ОСОБА_2 одноразової грошової допомоги.
22.12.2017 року відповідно до п. 12 Протоколу №133 комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум, позивачу відмовлено у призначенні одноразової грошової допомоги оскільки встановлення йому інвалідності мало місце у понад 3-місячний термін після закінчення зборів, і до того ж в 2006 році він отримав компенсацію за шкоду, заподіяну здоров'ю відповідно до статті 48 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи".
Позивач, вважаючи зазначену відмову у виплаті одноразової грошової допомоги протиправною та такою, що порушує його права та законні інтереси, звернувся з даним позовом до суду.
Суд першої інстанції відмовляючи у задоволенні позовних вимог, виходив з того, що ані статтею 16 Закону України "Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", ані Порядком № 499, які діяли на час настання інвалідності позивача, не передбачалось можливості отримання одноразової допомоги військовослужбовцю строкової військової служби у разі настання інвалідності після спливу трьох місяців від дати звільнення зі служби.
Колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Частиною п'ятою статті 17 Конституції України передбачено, що держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Стаття 46 Конституції України визначає, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку із виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни здійснюється відповідно до Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ «Про військовий обов'язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-ХІІ).
Відповідно до статті 41 Закону № 2232-ХІІ (у редакції, чинній на час звернення позивача до відповідача) виплата одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті) або каліцтва військовослужбовців, військовозобов'язаних, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та резервістів під час виконання ними обов'язків служби у військовому резерві здійснюється в порядку і на умовах, встановлених Законом України "Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20 грудня 1991 року № 2011-ХІІ (далі - Закон №2011-ХІІ).
Згідно з п. 6 ч. 2 ст. 16 Закону №2011-ХІІ (в редакції чинній у травні 2017 року) одноразова грошова допомога призначається і виплачується у разі: встановлення військовослужбовцю строкової військової служби, військовозобов'язаному або резервісту, якого призвано на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, інвалідності, що настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), заподіяного військовослужбовцю строкової військової служби, військовозобов'язаному або резервісту при виконанні обов'язків військової служби або служби у військовому резерві, або не пізніше ніж через три місяці після звільнення із служби, закінчення зборів, проходження служби у військовому резерві, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження строкової військової служби, цих зборів, служби у військовому резерві.
В контексті спірних правовідносин саме частина шоста статті 16 Закону №2011-ХІІ (в редакції чинній у травні 2017 року) є спеціальною правовою нормою, що містить особливі критерії для встановлення умов виплати одноразової грошової допомоги особам, які проходять строкову військову службу, зокрема:
- особливі суб'єкти отримання допомоги - військовослужбовці строкової військової служби;
- визначений час настання інвалідності - період проходження військової служби або не пізніше ніж через три місяці після звільнення зі служби, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження служби;
- відсутність умови про настання інвалідності після закінчення тримісячного строку після звільнення зі служби.
Судова колегія звертає увагу, що до моменту набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" № 1774-VIII від 06 грудня 2016 року (далі - Закон № 1774-VIII, який набрав чинності з 01.01.2017 року) право на одноразову грошову допомогу мали всі військовослужбовці, незалежно від виду проходження військової служби.
Проте з 01 січня 2017 року, після набрання чинності Закону № 1774-VIII для військовослужбовців строкової військової служби встановлено окремий порядок та умови виплати одноразової грошової допомоги, відповідно до яких обмежено проміжок часу у який, у разі настання інвалідності, виникає право військовослужбовців строкової військової служби на отримання одноразової грошової допомоги і такий проміжок часу визначений періодом проходження військової служби або не пізніше ніж через три місяці після звільнення зі служби, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження служби.
Тобто, у разі встановлення інвалідності в період дії зазначеної редакції статті 16 Закону України "Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", а саме з 01 січня 2017 року, після спливу трьох місяців від дня звільнення зі служби права на отримання вказаної одноразової грошової допомоги у військовослужбовця строкової військової служби не виникає.
Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах міститься у постановах Верховного Суду від 26 червня 2018 року (справа № 750/5074/17), від 31 липня 2018 року (справа №363/1076/16-а) та від 20 листопада 2018 року у справі (№820/1835/18).
Як встановлено з матеріалів справи, позивач був військовослужбовцем строкової служби, яку він проходив у період з 03.08.1981 року по 03.07.1983 року у складі військової частини пп39676.
25.05.2017 року позивачу встановлено ІІІ групу інвалідності в зв'язку з захворюванням пов'язаним з виконанням ним обов'язку військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії.
Отже, враховуючи наведене вище, судова колегія доходить до переконання, що позивач, будучи військовослужбовцем строкової служби, втратив право на отримання одноразової грошової допомоги з набуттям чинності Законом № 1774-VIII (з 01 січня 2017 року).
Конституційний Суд України у рішенні від 07 листопада 2018 року № 9-р/2018 зазначив, що право громадян на соціальний захист є комплексним, його зміст визначають як Конституція, так і закони України. Згідно з частиною першою статті 46 Конституції України складовими права громадян на соціальний захист є право на забезпечення їх у разі: 1) повної, часткової або тимчасової втрати працездатності; 2) втрати годувальника; 3) безробіття з незалежних від них обставин; 4) старості; 5) в інших випадках, передбачених законом. Конституційний Суд України вважає, що складові конституційного права громадян на соціальний захист, зазначені у пунктах 1-4 цього абзацу, не можуть бути скасовані законом.
Не може бути скасоване законом також право на пенсійне забезпечення, яке, як зазначив Конституційний Суд України, «є складовою конституційного права на соціальний захист, Згідно зі статтею 46 Конституції України це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення (абзац перший пункту 5 мотивувальної частини Рішення від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005).
Водночас інші складові права на соціальний захист, не конкретизовані в частині першій статті 46 Основного Закону України або в інших його статтях, визначає Верховна Рада України шляхом ухвалення законів, тому вона може змінити, скасувати або поновити їх при формуванні соціальної політики держави за умови дотримання конституційних норм та принципів.
Відповідно до частини першої статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
03 серпня 1997 року набрав чинності Закон України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Першого протоколу та протоколів № 2. 4, 7 та 11 до Конвенції".
Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України "Про судоустрій і статус суддів” встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини
Відповідно до пункту 36 рішення у справі «Серебрянський проти України» (№54704/10) Європейський суд з прав людини зазначив, що не погоджується з тим, що вимога заявника щодо виплати разової щорічної грошової допомоги до Дня перемоги у розмірі, рівному п'яти мінімальним пенсіям за віком, становила «законі сподівання» у значенні практики Суду з цього питання. Національний суд розглянув твердження заявника та навів підстави свого рішення, яке не може вважатися свавільним або необгрунтованим. Дійсно, закони України про державний бюджет на 2007 та 2008 роки вплинули на заявника, але національний суд, посилаючись на відсутність зворотної дії рішень Конституційного Суду України, чітко постановив, що заявник отримав виплату, на яку він мав право відповідно до національного законодавства станом на момент, коли вона мала виплачуватися.
Водночас судова колегія враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи в апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (Заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява N 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються і хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обгрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Таким чином, за наведених обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про правомірність дій відповідача щодо відмови у призначенні одноразової грошової допомоги позивачу внаслідок відсутності підстав для призначення йому такої допомоги, оскільки нормами Закону України "Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", не передбачалась можливість отримання одноразової допомоги військовослужбовцю строкової військової служби у разі настання інвалідності після спливу трьох місяців від дати звільнення зі служби.
Тобто, відповідач відмовляючи позивачу у призначенні та виплаті одноразової грошової допомоги у відповідності до ст. 16 Закону №2011-ХІІ в редакції, яка була чинною станом на травень 2017 року, діяв добросовісно та обґрунтовано, з врахуванням усіх обставин справи та положень законодавства, що мають значення для вирішення вказаного питання.
Згідно із частиною другою ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Враховуючи наведене, суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають. Доводи ж апеляційної скарги вказаних висновків не спростовують.
При цьому апеляційна скарга не містить посилання на обставини, передбачені статтями 317 - 319 КАС України, за яких рішення суду підлягає скасуванню.
Зважаючи на вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права, в зв'язку з чим апеляційна скарга залишається без задоволення, а постанова суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 03 вересня 2018 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України.
Постанова суду складена в повному обсязі 12 грудня 2018 року.
Головуючий Мельник-Томенко Ж. М.
Судді Ватаманюк Р.В. Сторчак В. Ю.