Справа № 826/13910/16 Суддя (судді) першої інстанції: Пащенко К.С.
06 грудня 2018 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
судді-доповідача Кузьменка В. В.,
суддів Василенка Я. М., Шурка О. І.,
за участю секретаря Видмеденко О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Києві справу за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Департаменту екології та природних ресурсів Київської обласної державної адміністрації про визнання незаконним та скасування наказу, визнання незаконними та неправомірними дій, зобов'язання вчинити певні дії, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди, за апеляційною скаргою Департаменту екології та природних ресурсів Київської обласної державної адміністрації на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26.04.2018 року, -
Позивач звернувся до суду з позовом в якому просив визнати незаконним та скасувати наказ директора Департаменту від 11.08.2016 № 99-о, згідно з яким позивача звільнено з 11.08.2016 із займаної посади на підставі п. 2 ст. 36 Кодексу законів про працю України, у зв'язку з закінченням строку трудового договору.
Також просила визнати незаконними та неправомірними дії відповідача по його ухиленню від виконання обов'язку з працевлаштування позивача, покласти на нього обов'язок надати позивачу на цьому або іншому підприємстві роботу, яку вона зможе виконувати за своїм фахом, тобто покласти на відповідача обов'язок по працевлаштуванню звільненого за п. 2 ст. 36 КЗпП України працівника; стягнути середній заробіток за весь час ухилення від виконання обов'язків по працевлаштуванню та по сплаті заробітку за період з 11.08.2016 по час ухвалення постанови по справі, аналогічно до стягування середнього заробітку за час вимушеного прогулу; стягнути моральну шкоду в сумі 10000 грн.; стягнути з Департаменту на користь позивача судові витрати в сумі 551,20 грн.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 26.04.2018 позовні вимоги задоволено частково.
Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції як таке, що ухвалено з порушенням норм матеріального і процесуального права, та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позову у повному обсязі.
Сторони, будучи належним чином повідомлені про дату, час та місце апеляційного розгляду справи, в судове засідання не з'явилися. Від представника апелянта надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку із тимчасовою непрацездатністю представника ОСОБА_4
Враховуючи, що безпосередня участь сторін у судовому засіданні, в даному випадку, не є обов'язковою, оскільки матеріали справи містять достатньо письмових доказів для з'ясування фактичних обставин, колегія суддів у відповідності до ч. 2 ст. 313 КАС України визнала можливим проводити апеляційний розгляд справи за відсутності представників сторін.
Відповідно до положень ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Відкладення розгляду справи спричинить невиправдане порушення процесуального строку її розгляду.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
У відповідності до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З матеріалів справи убачається, що 22.06.2016 наказом відповідача № 75-о ОСОБА_3 призначено на посаду головного спеціаліста відділу визначення рівнів антропогенного навантаження на навколишнє середовище управління екологічної безпеки, як таку, що успішно пройшла стажування на цю посаду, за переведення з Департаменту містобудування та архітектури Київської обласної державної адміністрації, тимчасово, на період відсутності основного працівника ОСОБА_5 в відпустці у зв'язку з вагітністю та пологами, з 22.06.2016, що також підтверджується відповідним записом у трудовій книжці позивача, копія якої наявна в матеріалах справи.
Наказом Департаменту від 15.07.2015 № 85-о, позивачу продовжено дію строкового договору на період відсутності основного працівника ОСОБА_5 в відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, з 15.07.2015 до фактичного виходу на роботу основного працівника.
Наказом відповідача від 11.08.2016 № 99-о позивача, відповідно до КЗпП України, Законів України «Про державну службу», «Про відпустки», звільнено із займаної посади 11.08.2016 у зв'язку з закінченням строку трудового договору, згідно з п. 2 ст. 36 КЗпП України, на підставі заяви ОСОБА_5 (основного працівника) від 10.08.2016.
Вказане стало причиною звернення позивача до суду.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам апеляційної скарги, а також виходячи з меж апеляційного перегляду справи, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно ст.11 Закону України «Про державну службу» державні службовці мають право користуватися правами і свободами, які гарантуються громадянам України Конституцією і законами України.
Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 34 Закону України «Про державну службу» строкове призначення на посаду здійснюється у разі заміщення посади державної служби на період відсутності державного службовця, за яким відповідно до цього Закону зберігається посада державної служби.
Статтею 85 вказаного Закону передбачено, що у разі призначення на посаду державної служби на певний строк державний службовець звільняється з посади в останній день цього строку. Державний службовець, призначений на посаду державної служби на період заміщення тимчасово відсутнього державного службовця, за яким зберігалася посада державної служби, звільняється з посади в останній робочий день перед днем виходу на службу тимчасово відсутнього державного службовця. У такому разі тимчасово відсутній державний службовець зобов'язаний письмово повідомити керівника державної служби не пізніш як за 14 календарних днів про свій вихід на службу.
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є закінчення строку (пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення.
Тобто, коли трудовий договір укладався до настання певного факту, наприклад як у даній справі, на час відпустки працівниці по догляду за дитиною, такий договір вважається укладеним на певний строк і настання обумовленого факту є підставою для припинення трудового договору у зв'язку з закінченням строку.
22.08.2016 позивач звернулась до відповідача з заявою від 18.08.2016, в якій, зокрема, повідомила про вагітність, а також додала до заяви довідку Київської клінічної лікарні № 1 на ЗТ філія «ЦОЗ» ПАТ «Укрзалізниця» від 18.08.2016 № 145.
Звільнення на підставі п. 2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, зокрема, вагітних жінок провадиться з обов'язковим працевлаштуванням. Не може бути визнано, що власник або уповноважений ним орган виконав цей обов'язок по працевлаштуванню, якщо працівниці не була надана на тому ж або на іншому підприємстві (в установі, організації) інша робота або запропонована робота, від якої вона відмовилась з поважних причин (наприклад, за станом здоров'я).
Згідно з ч. 3 ст. 184 КЗпП України звільнення, зокрема, вагітних жінок з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням. Обов'язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.
Апелянт в апеляційній скарзі посилається на те, що 10.08.2018 під час оголошення ОСОБА_3 заяви ОСОБА_5 від і 10.08.2016 про вихід останньої на роботу з відпустці по догляду за дитиною до досягненням нею трирічного віку та повідомлення ОСОБА_3 про те, що внаслідок виходу ОСОБА_5 на роботу, як основного працівника на посаді головного спеціаліста відділу визначення рівнів антропогенного навантаження на навколишнє середовище управління екологічної безпеки, ОСОБА_3 буде звільнено із займаної посади, ОСОБА_3 жодним чином не повідомила про свою вагітність та не просила перевести її на іншу посаду.
Більше того, 11.08.2016, на момент видачі наказу та звільнення ОСОБА_3 із займаної посади, керівництву Департаменту, у тому числі будь-яким іншим працівникам Департаменту не було відомо про вагітність ОСОБА_3
Позивач, у свою чергу, зазначає про те, що 10.08.2016 повідомила відповідача про стан вагітності.
Враховуючи протилежні доводи сторін, колегія суддів погоджується з аналогічним висновком суду першої інстанції, що не повідомлення працівницею роботодавця про свою вагітність не впливає на розповсюдження та застосування гарантій, передбачених ч. 3 ст. 184 КЗпП України, тобто не ставиться в залежність від повідомлення працівницею власника або уповноваженого ним органу про вагітність.
З метою не допущення порушення прав ОСОБА_3, як вказує апелянт, для можливості врегулювання спірних правовідносин, у відповідності до ст.ст. 184, 232, 235 КЗпП України, Департаментом запропоновано ОСОБА_3 подати відповідні документи для можливості зайняття посади головного спеціаліста відділу біотичних ресурсів природно-заповідної справи та моніторингу довкілля управління регулювання стану навколишнього природного середовища за результатом проходження конкурсу, проте, позивачем не подані відповідні документи.
Однак, з заяви ОСОБА_3 від 18.08.2016 (а.с. 46, 1 том) убачається, що позивач просила її перевести на посаду головного спеціаліста відділу біотичних ресурсів природно-заповідної справи та моніторингу довкілля управління регулювання стану навколишнього природного середовища.
В свою чергу, доказів вжиття Відповідачем заходів для обов'язкового працевлаштування вагітної Позивачки після закінчення строкового трудового договору, суду не надано.
Частиною 2 статті 235 КЗпП передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Середній заробіток працівника згідно з ч. 1 ст. 27 Закону України «Про оплату праці» визначається за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100.
Відповідно до пункту 5 розділу IV Порядку № 100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Згідно з абзацом 1 пункту 8 розділу IV Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні 2 місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
Отже, відповідно до Порядку №100 середній заробіток позивача за час вимушеного прогулу визначається шляхом множенням середньоденної заробітної плати на кількість робочих днів з дня звільнення по день винесення рішення про поновлення.
За приписами абз. 3 п. 3 Порядку усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.
Посилання апелянта у скарзі на інший розмір середньої заробітної колегія суддів не бере до уваги, так як згідно з розрахункових листів за червень та липень 2016 року, які наявні в матеріалах справи (а. с. 9, т. 1), заробітна плата (оплата по окладу, надбавки за ранг та за вислугу років, місячна премія) позивача за вказаний період склала 9119,17 грн. (6273,07 грн. + 2846,10 грн.). Вказана довідка видана Департаментом екології та природних ресурсів Київської ОДА, має відповідні реквізити (підписи та відбиток печатки) і суд не вбачає підстав для визнання вказаних у довідці даних такими, що не є достовірними.
Таким чином, розмір середньоденної заробітної плати позивача визначається наступним чином: заробітна плата позивача за два місяці, що передували звільненню (6273,07 грн. + 2846,10 грн. = 9119,17 грн.) ділиться на кількість відпрацьованих робочих днів (19 днів за червень 2016 року + 14 днів за липень 2016 року = 33 дні) = 276,34 грн.
Весь час вимушеного прогулу за період з 12.08.2016 (наступний день за днем звільнення позивача) по 31.03.2017 (починаючи з квітня 2017 року та, як встановлено судом з довідки Управління праці та соціального захисту населення Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації від 30.03.2018 № 1423 та у судовому засіданні з пояснень позивача, на даний час позивач отримує державну допомогу - соціальну матеріальну допомогу при народженні дитини) становить 161 робочий день.
Враховуючи зазначене, середній заробіток за час вимушеного прогулу складає 44490,74 грн., який утворюється шляхом множення кількості днів вимушеного прогулу (161 робочий день з 12.08.2016 по 31.03.2017) на розмір середньоденного заробітку (276,34 грн).
Частиною 1 ст. 2371 КЗпП України встановлено, що відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Статтею 1167 ЦК України передбачено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Згідно з п. 3 ч. 2 цієї статті моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала в інших випадках, встановлених законом.
Відповідно до ч. 2 ст. 23 ЦК України моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів.
Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків (п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.1995 № 4 (із змінами та доповненнями)).
На думку апелянта, Позивач обґрунтувала заподіяну їй моральну шкоди виключно словами, що містяться в позові, не надавши суду будь-яких належних та допустимих доказів в порядку ст.ст. 74, 75 КАС України, які б належним чином підтвердили заподіяння їй моральної шкоди та відповідно її розмір компенсації в сумі, яка становить саме 10000,00 грн.
Проте, як вказано Позивачем, звільненням з роботи Позивача, яка перебувала у стані вагітності 18-19 тижнів, з загрозою переривання вагітності, її законні права було порушено, що призвело до моральних страждань, втрати нею нормальних життєвих зв'язків і вимагало від неї додаткових зусиль для організації свого життя, зокрема змусило її свої законні права відстоювати та поновлювати у судовому порядку, з урахуванням розгляду справи судом першої інстанції понад 1,5 роки. Позивача, яка перебувала у стані вагітності, зазнала нервового стресу, який є для неї шкідливим у її стані, таке звільнення спричинило ряд незручностей в сімейному та побутовому житті, як наслідок порушення нормального ритму життя, нормальних життєвих зв'язків, тяжкість вимушених змін, час та зусилля необхідні для відновлення попереднього стану. Після оголошення Позивачу, про те, що її будуть звільнювати без працевлаштування, вона наступного дня потрапила до лікарні через загрозу переривання вагітності. Лікування мало наслідком також й фінансові витрати.
Враховуючи викладене та докази в матеріалах справи щодо завдання позивачу моральної шкоди, суд погоджується з висновком про стягнення з Департаменту на користь позивача моральної шкоди у розмірі 10000 грн.
Колегія суддів дійшла висновку про те, що рішення суду першої інстанції у цій справі є законним та обґрунтованим і не підлягає скасуванню, оскільки суд, всебічно перевіривши обставини справи, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, в судовому рішенні повно і всебічно з'ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи апеляційної скарги їх не спростовують.
Суд також застосовує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).
Керуючись ст.ст. 242, 308, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу Департаменту екології та природних ресурсів Київської обласної державної адміністрації на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26.04.2018 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Департаменту екології та природних ресурсів Київської обласної державної адміністрації про визнання незаконним та скасування наказу, визнання незаконними та неправомірними дій, зобов'язання вчинити певні дії, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди - залишити без задоволення.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26.04.2018 року - залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя-доповідач: В. В. Кузьменко
Судді: Я. М. Василенко
О. І. Шурко
Повний текст постанови виготовлено 11.12.2018