Постанова
Іменем України
28 листопада 2018 року
м. Київ
справа № 314/3798/16-ц
провадження № 61-20618св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Висоцької В. С.,
суддів: Лесько А. О. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Сімоненко В. М., Штелик С. П.,
учасники справи:
позивач - товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор плюс»,
відповідач - ОСОБА_4,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор плюс» на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 24 жовтня 2016 року у складі судді Подзігун Г. В. та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 23 січня 2017 року у складі колегії судів: Самчишиної Н. В., Лисенка П. П., Серебрякової Т. В.,
У січні 2016 року товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор плюс» (далі - ТОВ «ФК «Вектор плюс») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_4 про виселення.
Позовна заява мотивована тим, що 17 липня 2007 року між акціонерним комерційним банком «ТАС-Комерцбанк», правонаступником якого є відкрите акціонерне товариство «Сведбанк», який в свою чергу має правонаступника публічне акціонерне товариство «Сведбанк» (далі - ПАТ «Сведбанк», Банк), та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір № 1401/0707/88-031, згідно якого останній отримав 50 000,00 доларів США, зі сплатою 12,5 % за користування кредитними коштами, строком до 16 липня 2015 року. Того ж дня між Банком та ОСОБА_4 на забезпечення виконання кредитних зобов'язань було укладено іпотечний договір, згідно якого позичальникпередав в іпотеку належний йому на праві власності житловий будинок
АДРЕСА_1, заставною вартістю 505 000,00 грн, що у еквіваленті становило100 000,00 доларів США.
28 листопада 2012 року Банк відступив ТОВ «ФК «Вектор Плюс» права грошової вимоги стосовноосіб, які були боржниками Банку, у тому числі ОСОБА_4 за забезпечувальним договором.Оскільки позичальник належним чиномкредитних зобов'язань за кредитним договором не виконував, ТОВ «ФК «Вектор Плюс» в позасудовому порядку звернуло стягнення на предмет іпотеки, що передбачено умовами іпотечного договору, набувши 07 серпня 2015 року право власності на вказаний будинок. Позивачем 20 серпня 2015 року була здійснена спроба потрапити у будинок, однак там перебували сторонні люди, які перешкоджали представникам ТОВ «ФК «Вектор Плюс»потрапити всередину будинку.06 листопада 2015 року позивач направив на адресу відповідача вимогу про добровільне виселення зі спірного житлового приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, однак на час звернення до суду вказане житлове приміщення не звільнено.
У зв'язку з викладеним та небажанням проживаючих в будинку звільнити це приміщення за письмовою вимогою, ТОВ «ФК «Вектор Плюс» просило усунути перешкоди у реалізації права володіння, користування, розпорядження нерухомим майном шляхом виселення відповідача з будинку.
Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 24 жовтня
2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 23 січня 2017 року, у задоволенні позову ТОВ «ФК «Вектор Плюс» відмовлено.
Судові рішення мотивовані тим, що в іпотеку передано житловий будинок, який не був придбаний за рахунок отриманих кредитних коштів, тому відповідно до частини другої статті 109 ЖК Української РСР та статей
39, 40 Закону України «Про іпотеку» підстав для виселення відповідача із зазначеного будинку без надання йому іншого постійного житла немає.
У касаційній скарзі, поданій у лютому 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ТОВ «ФК «Вектор Плюс», посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди дійшли неправильного висновку стосовно застосування до спірних правовідноси положення статті 109 ЖК Української РСР, оскільки вона не регулює дані правовідносини, а стосується правовідносин щодо найму житла. Також зазначають, що єдиним нормативно-правовим актом, який регулює спірні правовідносини є Закон України «Про іпотеку», зокрема стаття 40 цього закону. Вказує на те, що умови зазначеної статті Закону позивач виконав, набув в позасудовому порядку право власності на спірний житловий будинок, а відповідач в порушення вимог даної норми не звільняє його.
Заперечення на касаційну скаргу не надходили.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року
№ 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - ЦПК України) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
21 квітня 2018 року справу передано до Верховного Суду.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Суди встановили, що 17 липня 2007 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк», правонаступником якого є ВАТ «Сведбанк», який, в свою чергу, має правонаступника ПАТ «Сведбанк», та ОСОБА_4 було укладено іпотечний договір, згідно якого на забезпечення виконання основного зобов?язання (за кредитним договором №1401/0707/88-031 від 17 липня 2007 року Банк надав позичальнику кредит в розмірі 50 000,00 доларів США на споживчі цілі) іпотекодавець передавв іпотеку іпотекодержателю належне йому на праві власності майно, а саме: житловий будинок АДРЕСА_1 (а. с. 7-8, 73-75).
28 листопада 2012 року Банк відступив своє право вимоги за зобов'язаннями по кредитному та іпотечному договорах ТОВ «ФК «Вектор Плюс».
07 листопада 2015 року ТОВ «ФК «Вектор Плюс» в позасудовому порядку відповідно до статті 37 Закону України «Про іпотеку» набуло право власності на будинок, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 9).
ТОВ «ФК «Вектор Плюс» направилона адресу відповідача вимогу від
06 листопада 2015 року про добровільне звільнення спірного житлового будинку протягом одного місяця з дня отримання такої вимоги. Вказана вимога була вручена адресату особисто 18листопада 2015 року (а. с. 11-13).
ОСОБА_4 добровільно вимогу позивача не виконав, у зв?язку з чим ТОВ «ФК «Вектор Плюс» звернувлося до суду з цим позовом.
Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.
За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК Української РСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити жилий будинок чи жиле приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють жилий будинок або жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Частиною другою статті 109 ЖК Української РСР передбачено, що громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Отже, частина друга статті 109 ЖК Української РСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» підлягають застосуванню як положення статті 40 цього Закону, так і положення статті 109 ЖК Української РСР.
Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року в справі № 6-1731цс16, з якою погодилася Велика Палата Верховного суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі
№ 753/12729/15-ц.
Спірний житловий будинок, щознаходиться за адресою:
АДРЕСА_1, який є предметом договору іпотеки, придбаний відповідачем не за рахунок отриманого кредиту (свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане виконавчим комітетом Миколаївської міської ради 13 червня 2007 року та зареєстроване в Миколаївському МБТІ за № 22010).
Ураховуючи вищенаведене, доводи касаційної скарги ТОВ «ФК «Вектор Плюс» про неправильне застосування до спірних правовідносин норм частини другої статті 109 ЖК Української РСР є необґрунтованими.
Новий власник може частково поновити свої права шляхом звернення про відшкодування шкоди до продавця, якщо той неналежним чином виконав свої зобов'язання про повне інформування можливих покупців будинку про обтяження, чи до банку про виконання останнім обов'язку із забезпечення осіб, які підлягають виселенню, іншим житловим приміщенням та відшкодування збитків (правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі №753/12729/15-ц ).
Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку в силу вимог статей 10, 60, 212 ЦПК України 2004 року, дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав, визначених статтею 109 ЖК Української РСР та статтею 40 Закону України «Про іпотеку», для виселення мешканця зі спірного майна.
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
За таких обставин судові рішення відповідають вимогам статей 213-215, 316 ЦПК України 2004 року щодо законності й обґрунтованості.
Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись статтями 400, 402, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор плюс» залишити без задоволення.
Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 24 жовтня
2016 року та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 23 січня 2017 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Судді:В. С. Висоцька А. О. Лесько С. Ю. Мартєв В. М. Сімоненко С. П. Штелик