Справа № 826/9605/18 Суддя (судді) суду 1-ї інстанції:
Шевченко Н.М.
Іменем України
04 грудня 2018 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Сорочка Є.О.,
суддів Федотов І.В.
Коротких А.Ю.,
за участю секретаря с/з Грисюк Г.Г.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 вересня 2018 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління праці та соціального захисту населення Голосіївської районної у м. Києві державної адміністрації про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії,
Позивач звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність Управління праці та соціального захисту населення Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації щодо не встановлення ОСОБА_1 , статусу члена сім'ї загиблого (померлого) військовослужбовця, відповідно до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та видачі «посвідчення член сім'ї загиблого»;
- зобов'язати Управління праці та соціального захисту населення Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації встановити ОСОБА_1 статус члена сім'ї загиблого (померлого) військовослужбовця, відповідно до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та видати їй «Посвідчення член сім'ї загиблого»;
- стягнути з Управління праці та соціального захисту населення Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації на користь ОСОБА_1 , моральну шкоду в розмірі 45000 грн. за рахунок бюджетних асигнувань.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 вересня 2018 року позов задоволено частково:
- визнано протиправною бездіяльність Управління праці та соціального захисту населення Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації щодо не встановлення ОСОБА_1 статусу члена сім'ї загиблого (померлого) військовослужбовця, відповідно до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та не видачі «посвідчення член сім'ї загиблого»:
- зобов'язано Управління праці та соціального захисту населення Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації повторно розглянути питання щодо встановлення ОСОБА_1 статусу члена сім'ї загиблого (померлого) військовослужбовця, відповідно до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та видачі їй «Посвідчення член сім'ї загиблого». У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. У задоволенні вимог щодо стягнення за рахунок бюджетних асигнувань Управління праці та соціального захисту населення Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації на користь ОСОБА_1 витрат на правничу допомогу в розмірі 10 000 грн також відмовлено.
Позивач в апеляційній скарзі просить скасувати вказане судове рішення в частині позовних вимог, у задоволенні яких відмовлено та ухвалити в цій частині нове, яким позов задовольнити, оскільки вважає, що судом першої інстанції неповно з'ясовано обставини справи, висновки суду не відповідають обставинам справи, судом неправильно застосовано норми матеріального права, порушено норми процесуального права.
Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на тому, що обраний судом першої інстанції спосіб захисту не є ефективним, суд необґрунтовано відмовив у стягнення моральної шкоди та витрат на правову допомогу.
Відповдіач у відзиві на апеляційну скаргу просить відмовити у її задоволенні, посилаючись на необґрунтованість доводів скаржника.
Дослідивши матеріали справи, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджується, що 25.12.2004 ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується наявною у матеріалах справи копією свідоцтва про одруження серії НОМЕР_1 , видане Центральним відділом реєстрації шлюбів м. Києва з державним Центром розвитку сім'ї від 25.12.2004.
ОСОБА_2 проходив військову службу в Збройних Силах колишнього Союзу РСР та Збройних Силах України, був інвалідом 3 групи і мав відповідні пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій, що підтверджується відповідними посвідченнями, виданими Київським військовим комісаріатом та Управлінням праці та соціального захисту населення Солом'янської районної в м. Києві державної адміністрації.
ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 помер, що підтверджується наявною у матеріалах справи копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 , що видане Відділом державної реєстрації смерті Головного територіального управління юстиції у м. Києві від 09.02.2018, актовий запис № 2500/
Відповідно до витягу із протоколу засідання Центральної військово-лікарської комісії Міністерства оборони України по встановленню причинного зв'язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв № 504 від 22.02.2018 встановлено, що захворювання полковника у відставці ОСОБА_2 полягає у розшаруванні аневризми дуги аорти з розривом, яке й стало причиною його смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується довідкою про причину смерті № 85/18 від 09.02.2018, виданою Київською міською клінічною лікарнею швидкої медичної допомоги. Дане захворювання та причина смерті, пов'язані з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії.
Позивач 01.03.2018 звернулась до Управління праці та соціального захисту населення Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації із заявою про встановлення їй статусу члена сім'ї загиблого (померлого) військовослужбовця, відповідно до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та просила видати «посвідчення члена сім'ї загиблого».
Листами № 100/06-2625 від 06.03.2018 та № 100/06/2741 від 14.03.2018 відповідач повідомив про те, що звернувся до Департаменту соціальної політики виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) для надання роз'яснень щодо вирішення питання позивача в межах чинного законодавства.
Листами Управління праці та соціального захисту населення Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації № 100/06-2741 від 14.03.2018, № 100/06-100/06/БП-752833 від 19.03.2018 та Департаменту соціальної політики Київської міської державної адміністрації № КЦ-39 від 14.06.2018, № КЦ11-51 від 29.03.2018 позивача проінформовано про те, що оскільки вона є громадянкою Російської Федерації, яка не досягла пенсійного віку, та має тимчасову прописку на проживання в Україні, тому на неї не поширюється дія Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
Вважаючи свої права порушеними, позивач звернулась до суду з позовом.
Суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні дійшов висновків про те, що позивач має право проживати в Україні на постійній основі, з огляду на що, висновок Управління праці та соціального захисту населення Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації про тимчасовість посвідки на проживання позивача не ґрунтується на положеннях законодавства, що регулює дані правовідносини.
Водночас, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що для відновлення порушеного права позивача відповідача слід зобов'язати повторно розглянути питання щодо встановлення позивачу статусу. Суд також зазначив, що вимога позивача щодо відшкодування моральної шкоди є необґрунтованою, оскільки розмір суми відшкодування моральної шкоди та характер моральних чи фізичних страждань, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, або інших негативних явищ, заподіяних їй саме незаконними діями з боку відповідача, позивачем жодним доказом не доведений. Відмовляючи у стягненні витрат на правничу допомогу, суд першої інстанції зазначив, що надані позивачем документи не можуть слугувати належними та допустимими доказами для підтвердження понесених витрат на правничу допомогу.
Колегія суддів суду апеляційної інстанції при прийнятті цієї постанови виходить з такого.
Відповідно до частини першої статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Оскільки доводи та вимоги апеляційної скарги стосуються рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог та відмови у розподілі витрат на правову допомогу, то колегія суддів не перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог.
Щодо належності обраного судом першої інстанції способу захисту порушених прав позивача.
За змістом частини першої статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Таким чином, метою адміністративного судочинства є ефективний захист порушених суб'єктами владних повноважень прав фізичних та юридичних осіб.
У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Отже, «ефективний засіб правого захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Розкриваючи критерій ефективності способу захисту порушеного права платника, Верховний Суд України у постанові від 16 вересня 2015 року у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Аскоп-Україна» до Південної митниці Міністерства доходів і зборів України, Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області про визнання бездіяльності протиправною та стягнення коштів зазначив, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
З оскаржуваного рішення, судом першої інстанції було встановлено помилковість висновків Управління праці та соціального захисту населення Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації про тимчасовість посвідки позивача на проживання, який слугував підставою для відмови позивачу у встановлені спірного статусу.
Надаючи оцінку ефективності рішення суду першої інстанції в цій частині, колегія суддів зважає на положення частини четвертої статті 245 КАС, згідно якої у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд. У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Враховуючи обставини даної справи та особливості правового регулювання спірних правовідносин, оскільки прийняттю відповідачем рішення на користь позивача передує перевірка ним певних обставин, у тому числі і тих, які не слугували підставою для оскаржуваної відмови, то колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що зобов'язання відповідача повторно розглянути питання щодо встановлення позивачу статусу члена сім'ї загиблого (померлого) військовослужбовця та видачі їй відповідного посвідчення є, у даному випадку, цілком ефективним та допустимим способом захисту порушених прав позивача.
Посилання позивача на постанову Верховного Суду від 22 березня 2018 року №823/795/17 колегією суддів відхиляється, оскільки вона ухвалена за інших правовідносин, іншого предмету спору та обставин справи. Колегія суддів наголошує на тому, що надання оцінки належності та ефективності обраного способу захисту є індивідуальним для кожної справи з огляду на їх обставини та окремі особливості.
Щодо відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення моральної шкоди.
Стаття 56 Конституції України передбачає, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Частиною першою статті 22 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
Відповідно до статті 23 ЦК особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Згідно зі статті 1167 ЦК моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.
Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Разом з тим, судам слід надати оцінку тому, чим саме підтверджується факт заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, у чому саме полягає вина заподіювача та інші обставини, що мають значення для вирішення спору в цій частині.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Аналогічну позицію підтримав Верховний Суд у постанові від 19 вересня 2018 року по справі №815/7401/16.
Позивач в апеляційній скарзі стверджує, що після раптової смерті чоловіка вона відчувала гострий душевний біль, почуття втрати, безпорадності та самотності. У цей важкий період її життя вона змушена була неодноразово звергатися до відповідача щодо встановлення їй статусу члена сім'ї загиблого (померлого) військовослужбовця та видачі відповідного посвідчення, проте отримувала безпідставні відмови. Позивач стверджує, що така поведінка відповідача призвела до погіршення стану її здоров'я.
Відповідно до частини першої статті 77 КАС кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Статтею 72 КАС передбачено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Колегія суддів наголошує, що доказів погіршення стану здоров'я, у тому числі з підстав оскаржуваних дій відповідача, позивачем не надано. У даному випадку недостатньо самого лише посилання на те, що певні дії завдали позивачу моральної шкоди.
Зважаючи на те, що позивачем не надано доказів, що безпосередньо оскаржувана бездіяльність відповідача прямо чи опосередковано заподіяла їй сильні душевні страждання, шкоду здоров'ю, чи завдала інші втрати немайнового характеру, з яких суд, при обрахуванні розміру компенсації, міг би встановити характер та обсяг моральних страждань і матеріальні витрати, понесені позивачем, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову в цій частині.
Отже, колегія судів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову у цій частині.
Щодо відмови у розподілі витрат на правову допомогу.
Відповідно до статті 134 КАС витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Як вбачається з аналізу наведених правових норм, склад та розміри витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку.
Даний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 21 березня 2018 року у справі № 815/4300/17, від 11 квітня 2018 року у справі № 814/698/16.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, на підтвердження понесення витрат на правову допомогу позивачем було надано до суду:
- попередній розрахунок витрат на професійну правничу допомогу від 19.06.2018, у якому зазначено орієнтовний розмір витрат у 10 000 грн. за 10 годин роботи, які складаються з: консультації з правових питань - 1 000 грн. за годину, правової оцінки та аналізу судової практики - 2 000 грн. за 2 години, збирання (отримання) доказів - 2 000 грн. за 2 години, написання позовної заяви - 4 000 грн. за 3 години, підготовка позовної заяви та копій документів до неї для направлення до суду - 1 000 грн. за годину;
- копію лише першої та останньої сторінок договору про надання правової допомоги від 19.04.2018 (а. с. 45 - 46);
- ордер на надання правової допомоги серії КВ № 411992 (а. с. 12).
Проте позивачем не був наданий повний договір про надання правової допомоги (або його копія), документи, що свідчать про фактичне надання адвокатом відповідних послуг та їх прийняття позивачем (акти наданих послуг/виконаних робіт, прийому - передачі послуг тощо), також, відсутні докази оплати позивачем наданих адвокатом послуг, тобто докази фактичного понесення витрат.
Згідно з позицією, сформульованою Верховним Судом у постанові від 15 травня 2018 року у справі № 821/1594/17, з огляду на запровадження нових правил відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, для підтвердження та обґрунтування розміру витрат на правничу допомогу необхідне приведення договорів у відповідність до вимог діючого КАС та доведення відображення фахівцем у галузі права та адвокатом доходів, отриманих від незалежної професійної діяльності, як самозайнятої особи шляхом надання доказів ведення Книги обліку доходів та витрат, затвердженої наказом Міндоходів від 16 вересня 2013 року № 481 «Про затвердження форми Книги обліку доходів і витрат, яку ведуть фізичні особи - підприємці, крім осіб, що обрали спрощену систему оподаткування, і фізичні особи, які провадять незалежну професійну діяльність, та Порядку її ведення», зареєстрованим у в Міністерстві юстиції України 01 жовтня 2013 року за № 1686/24218.
Проте, будь-яких доказів фактичної сплати позивачем витрат на правову допомогу чи доказів обліку отриманих адвокатом доходів у зв'язку із наданням позивачу відповідних послуг (Книга обліку доходів та витрат, що може бути одним із можливих доказів понесення витрат на професійну правничу допомогу), ні позивачем, ні адвокатом надано не було.
Враховуючи те, що наданими до суду першої інстанцій обґрунтованість та фактичний обсяг витрат на правничу допомогу у даній адміністративній справі не підтверджено належними та допустимими доказами, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції про відмову у розподілі витрат на правову допомогу є правильним.
Частиною другою статті 6 КАС передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Так, стосовно судового контролю за дискреційними адміністративними актами суб'єктів владних повноважень Європейський суд з прав людини неодноразово висловлював позицію з цього питання, згідно якої національні суди повинні проконтролювати, чи не є викладені у них висновки адміністративних органів щодо обставин у справі довільними та нераціональними, непідтвердженими доказами або ж такими, що є помилковими щодо фактів; у будь-якому разі суди повинні дослідити такі акти, якщо їх об'єктивність та обґрунтованість є ключовим питанням правового спору (пункт 157 рішення у справі «Сігма радіо телевіжн лтд. проти Кіпру» (Sigma Radio Television ltd. v. Cyprus № 32181/04); пункт 44 рішення у справі «Брайєн проти Об'єднаного Королівства» (Bryan v. the United Kingdom); пункти 156-157, 159 рішення у справі «Сігма радіо телевіжн лтд. проти Кіпру» (Sigma Radio Television ltd. v. Cyprus № 32181/04); пункти 47-56 рішення у справі «Путтер проти Болгарії» (Putter v. Bulgaria № 38780/02).
Стосовно вирішення питання про компенсацію витрат на правничу допомогу Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «East/West Alliance Limited» проти України»», оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10% від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «Ботацці проти Італії» (Bottazzi v. Italy), № 34884/97).
Суд також зазначив, що підприємство-заявник уклало договір з юридичною фірмою щодо її гонорару, який можна порівняти з угодою про умовний адвокатський гонорар. Така угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (рішення у справі «Ятрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece), № 31107/96).
Підсумовуючи викладене, за результатами розгляду апеляційної скарги колегія суддів суду апеляційної інстанції дійшла висновку, що суд першої інстанції прийняв правильне рішення про відмову у розподілі витрат на правову допомогу, оскільки обґрунтованість та фактичний обсяг витрат на правничу допомогу у даній адміністративній справі не підтверджено належними та допустимими доказами.
Аналогічну позицію у подібних правовідносинах висловив Верховний Суд у постанові від 18 жовтня 2018 року по справі №813/4989/17,
Підсумовуючи викладене, за результатами розгляду апеляційної скарги колегія суддів суду апеляційної інстанції дійшла висновку, що суд першої інстанції прийняв правильне рішення про часткове задоволення позову та відмову у розподілі витрат на правову допомогу.
Відповідно до частини п'ятої статті 242 КАС, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно з частини шостої статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Повноваження суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення встановлені статтею 315 КАС.
Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 КАС за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
За змістом частини першої статті 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Керуючись статтями 34, 243, 316, 321, 325, 328, 329, 331 КАС, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 вересня 2018 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя Є.О. Сорочко
Суддя І.В. Федотов
Суддя А.Ю. Коротких
Повний текст постанови складений 10.12.2018.