Єдиний унікальний номер судової справи: 225/3430/18
Номер провадження: 2-о/225/439/2018
10 грудня 2018 року м. Торецьк
Дзержинський міський суд Донецької області у складі:
головуючого - судді Ткач Г.В.,
за участю
секретаря судового засідання Пузиревської Ю.О.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Торецька Донецької області цивільну справу за заявою ОСОБА_1, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація про встановлення факту, що має юридичне значення, -
ОСОБА_1 звернувся до Дзержинського міського суду Донецької області з заявою за участю заінтересованих осіб: Міністерства соціальної політики України, Російської Федерації про встановлення факту, що має юридичне значення, обґрунтовуючи свої заявлені вимоги тим, що він народився ІНФОРМАЦІЯ_3 в місті Донецьку. Був зареєстрований та проживав за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується паспортом громадянина України серія НОМЕР_2. На підставі Свідоцтва про право власності на квартиру від 20.11.2003 року за НОМЕР_3 на праві приватної спільної часткової власності йому належить 1/4 частки квартири за вищевказаною адресою на тимчасово окупованій території Донецької області.
У жовтні 2014 року він був вимушений переміститися з місця постійного проживання АДРЕСА_1 до АДРЕСА_2. В подальшому він перемістився за адресою: АДРЕСА_3, де зараз проживає, а отже дана адреса є його фактичним місцем проживання, про що свідчать довідки про взяття на облік осіб, які переміщуються з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції № 1455023865 від 01 жовтня 2016 року, №0000454889 від 10.01.2018. Вказана Довідка №0000454889 від 10.01.2018, що видана йому, як внутрішньо переміщеній особі, відповідно до ст. 4 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» діє безстроково.
В обґрунтування заявлених вимог заявник керується нормами ст. 8, ст. 21-68 Конституції України, ст.ст. 175, 293, 294, 315, 316, 318, 319 ЦПК України, ст. 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятої згідно з резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї ООН від 02 грудня 2004 року, ст. 11 Європейської конвенції про імунітет держави № ETS № 74 від 16 травня 1972 року, ст. 1 Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах від 15 листопада1965 року, ст. 3 Віденської конвенції щодо дипломатичних зносин від 18 квітня 1961 року, ст.ст. 1, 2, 6 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» від 18 січня 2018 року.
Просить суд встановити факт, що його вимушене переселення у жовтні 2014 року з окупованої території Донецької області України відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області України.
Заявник ОСОБА_1 та його представник до судового засідання не з'явилися, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, надали заяви про розгляд справи за їх відсутності, заявлені вимоги просили задовольнити.
Представник заінтересованої особи Міністерства соціальної політики України у судове засідання не з'явився, хоча належним чином був повідомлений про дату, час та місце розгляду справи відповідно до Повідомлення про вручення поштового відправлення. Про причини своєї неявки суд не повідомив.
Представник заінтересованої особи Російської Федерації в Україні у судове засідання не з'явився, хоча належним чином був повідомлений про дату, час та місце розгляду справи відповідно до Повідомлення про вручення поштового відправлення. Про причини своєї неявки суд не повідомив.
Суд, розглянув подані заявником документи та матеріали, всебічно і повно з'ясував всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються заявлені вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення справи по суті, доходить висновку, що заявлені вимоги ОСОБА_1, за участю заінтересованих осіб: Міністерства соціальної політики України, Російської Федерації про встановлення факту, що має юридичне значення підлягають задоволенню з огляду на їх законність та обґрунтованість.
Згідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до ч.2 ст.315 ЦПК України в судовому порядку можуть бути встановлені будь-які факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих або майнових прав фізичних осіб.
Відповідно до ст. 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України №5 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» «Відповідно до статей 255, 271 ЦПК України в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо:
- згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян;
- чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення;
- заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення».
Факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян.
Для визначення юридичного характеру факту потрібно з'ясувати мету встановлення, оскільки один і той самий факт для певних осіб і для певної мети може мати юридичне значення, а для інших осіб та для іншої мети - ні.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Якщо одна із сторін визнала пред'явлену до неї позовну вимогу під час судового розгляду повністю або частково, рішення щодо цієї сторони ухвалюється судом згідно з таким визнанням, якщо це не суперечить вимогам статті 206 цього Кодексу.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 є громадянином України та має паспорт громадянина України, серія НОМЕР_2 виданий 25 березня 2010 року Пролетарським РВДМУГУМВС України в Донецькій області, місцем реєстрації з 15 листопада 2013 року зазначено АДРЕСА_1 (а.с.30-29).
Відповідно до Довідки про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції № №0000454889 від 10.01.2018 ОСОБА_1 перебуває на обліку внутрішньо переміщених осіб, та має фактичне місце проживання: АДРЕСА_3 (а.с.39).
Таким чином суд встановив, що заявник є внутрішньо переміщеною особою, та звернувшись з цією заявою він має на меті визначити свій статус як особи, що перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року (жертви - потерпілого від міжнародного збройного конфлікту), що обумовлює виникнення прав та обов'язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права.
Згідно зі статтею 4 Конвенції про захист цивільного населення під час війни особами, які перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.
Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
Аналіз наведених положень закону свідчить про те, що підставами внутрішнього переміщення осіб на території України може бути, зокрема, збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.
У частині першій статті 4, частині першій статті 5Закону України «Про забезпеченняправ ісвобод внутрішнь опереміщених осіб» передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується Довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.
Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених устатті 1 цього Закону. Постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб»затверджено порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Встановлена Постановою форма довідки не передбачає внесення відомостей про причину переміщення особи з місця свого постійного проживання.
Положеннями Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» порядок підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту або тимчасової окупації території України не передбачено, проте не виключається можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення.
У статті 55 Конституції України визначено, що права та свободи людини і громадянина захищаються судом.
Відповідно до частин першої та другої статті 124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
У Рішенні Конституційного Суду України від 25грудня 1997 року № 9-зп (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) зазначено, що частину другустатті 124 Конституції України необхідно розуміти так, що юрисдикція судів, тобто їх повноваження вирішувати спори про право та інші правові питання, поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 Конституції України), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.
Зміни до Конституції України, запроваджені Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», не призводять до втрати значення наведеного Рішення Конституційного Суду України.
У Рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) визначено, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другої статті 64Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.
У частині четвертій статті 10ЦПК України істатті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
За змістом статті 1 Конвенції існує презумпція, що юрисдикція здійснюється на всій території Договірної держави. Зобов'язання, взяті на себе Договірною державою за статтею 1, включають два аспекти, а саме: з одного боку - негативне зобов'язання утримуватися від втручання у здійснення гарантованих прав і свобод, а з іншого боку - позитивні зобов'язання вживати належних заходів для забезпечення дотримання таких прав і свобод на своїй території (рішення ЄСПЛ у справі «Ilaєcu and Others v. Moldova and Russia» від 08 липня 2004 року № 48787/99, § 313; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 129).
У разі наявності виняткових обставин, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території через військову окупацію збройними силами іншої держави, воєнні дії чи повстання, або внаслідок створення сепаратистського режиму на її території, вона не втрачає своєї юрисдикції за змістом статті 1 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі «Ilaєcu and Others v. Moldova and Russia» від 08 липня 2004 року № 48787/99, § 333; рішення ЄСПЛ у справі «Catanand Others v. the Republic of Moldova and Russia» від 19 жовтня 2012 року №№ 43370/04, 8252/05 and 18454/06, § 109; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyanv. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 130).
У випадках, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території, її відповідальність за Конвенцією обмежується виконанням позитивних зобов'язань. Такі зобов'язання стосуються як заходів, необхідних для відновлення контролю (як вираження своєї юрисдикції) над відповідною територією, так і заходів із забезпечення поваги до особистих прав заявника (рішення ЄСПЛ у справі Ilaєcuand Others v. Moldova and Russia» від 08 липня 2004 року № 48787/99, § 335, § 339; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyanv. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 131). Таким чином, перша частина цих зобов'язань вимагає від держави відстояти або відновити свій суверенітет над територією та утриматися від будь-яких дій з підтримки сепаратистського режиму (див. там само, §§ 340-345). Згідно з другою частиною зобов'язань держава повинна вжити судових, політичних або адміністративних заходів для забезпечення особистих прав заявника (див. там само, §§ 340-345, § 346; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyanv. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року №40167/06, § 132).
Згідно з частиною першою та пунктом п'ятим частини другої ст.293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Згідно з частиною другою статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. Отже, встановлення юридичного факту за рішенням суду безпосередньо породжує певні юридичні наслідки, тобто від встановлення факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих прав громадян.
Враховуючи викладене, суд звернув увагу на те, що встановлення факту, що має юридичне значення щодо вимушеного переселення заявника з окупованої території Донецької області, відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області, можливе лише у судовому порядку. Крім того, від встановлення такого факту залежить виникнення та реалізація особистих та майнових прав ОСОБА_1 При цьому відповідний юридичний факт є індивідуальним, оскільки породжує правові наслідки лише для заявника.
Таким чином, суд на підставі аналізу зазначених положень закону встановив підстави для висновку про те, що як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати судовий захист прав та свобод людини і громадянина, тобто саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до конституційних норм; право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя.
Стосовно обставин, що зумовили вимушене переселення ОСОБА_1 з частини окупованої Російською Федерацією території - м. Донецька Донецької області Україна, то суд виходить з такого: ОСОБА_1 є громадяном України, що встановлено в судовому засіданні, народився ІНФОРМАЦІЯ_3 в місті Донецьку та зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1. До початку окупації в 2014 році як повноправний громадянин своєї країни, мав власне майно, налагоджений побут та можливість вести повноцінне життя. Проте наведені обставини призвели до неможливості подальшого проживання в за адресою: АДРЕСА_1, а тому в жовтні 2014 року, внаслідок воєнних дій Російської Федерації проти України, ОСОБА_1 змушений були переїхати до м.Мирнограда, а в подальшому до м.Покровська Донецької області, залишивши житло у м. Донецьк Донецької області, змінивши власний побут та спосіб життя.
ОСОБА_1 переселився з території Донецької області задля уникнення загрози життю, здоров'ю, свободі, насильницької втрати громадянства, особистих прав на свободу пересування, висловлення власної думки, майнових прав вільного володіння, розпорядження та користування майном, прав на працю та захист у результаті збройної агресії Російської Федерації. Встановлення такого юридичного факту заявнику потрібно для визначення його статусу як особи, що перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року, що обумовлює виникнення прав та обов'язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права.
Факт, який просить встановити заявник, належить до повноважень відповідних державних органів, які у нормативно-правових актах цей факт встановили, і те, що цей факт є загальновідомим, лише підтверджує те, що заява ОСОБА_1 є обґрунтованою та підлягає задоволенню, оскільки заявник довів, що від встановлення цього юридично значимого для нього факту залежить виникнення, зміна та припинення правовідносин, в яких він через дії Російської Федерації вимушено бере участь.
Незважаючи на те, що одну із заінтересованих осіб у цій справі визначено іноземну державу, правило про застосування щодо неї судового імунітету, передбачене частиною першою статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року, не порушено, з огляду на таке.
По-перше, зазначена норма визначає імунітет від пред'явлення позову до іноземної держави та залучення її до участі у справі як третьої особи. Однак, у цьому випадку Російська Федерація бере участь як заінтересована особа у справі окремого провадження, а не виступає із вимогами як сторона чи третя особа у справі позовного провадження.
По-друге, підставою подання громадянами України заяви про встановлення відповідного факту є тимчасова окупація Російською Федерацією частини території України. Як зазначено в абзаці 15 преамбули Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», дії Російської Федерації на території окремих районів Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим та міста Севастополя грубо порушують принципи та норми міжнародного права. У частині четвертій статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» наведено випадки, коли Україна може застосувати реторсію - правомірні обмежувальні заходи у відповідь на аналогічні заходи іншої держави. Так, якщо в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру недостатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права. На необхідності врахування цих приписів закону наголошується у пункті 19 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2014 року № 13 «Про застосування судами міжнародних договорів України при здійсненні правосуддя».
Необхідною передумовою справедливого судового розгляду, дотримання принципів змагальності і процесуальної рівноправності сторін є належне повідомлення про судовий процес осіб, які беруть участь у справі, і вчасно надіслали на адресу Посольства Російської Федерації в Україні відповідні листи. Такий факт підтверджується, зокрема, листами Дзержинського міського суду Донецької області на адресу Посольства Російської Федерації в Україні через Міністерство закордонних справ України, якими повідомлено Російську Федерацію про відкриття провадження у справі за заявою ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення, а також до листів додано копію Ухвали про відкриття провадження у справі та копію заяви ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення, з додатками до неї.
Російська Федерація у судових засіданнях участі не брала, жодних заяв, у тому числі щодо невизнання юрисдикції українських судів на вирішення цієї справи, не заявляла.
Така ж правова позиція щодо застосування тих самих норм права у подібних правовідносинах сформульована Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в іншому судовому рішенні, постановленому 14.03.2018 за результатами перегляду цивільної справи № 363/2981/16-ц.
Встановлення факту вимушеного переселення ОСОБА_1 про встановлення якого просить заявник, має для нього юридичне значення, оскільки має намір визначити свій статус як особи, яка перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року, що обумовлює виникнення прав та обов'язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права.
На підставі викладеного, керуючись ст. 8, ст. 21-68 Конституції України, ст.ст. 4, 12, 18, 81, 259, 263-265, 293, 294, 315-319, 352, 354, 355 ЦПК України, ст. 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятої згідно з резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї ООН від 02 грудня 2004 року, ст. 11 Європейської конвенції про імунітет держави № ETS № 74 від 16 травня 1972 року, ст. 1 Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах від 15 листопада1965 року, ст. 3 Віденської конвенції щодо дипломатичних зносин від 18 квітня 1961 року, ст.ст. 1, 2, 6 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» від 18 січня 2018 року, -
Заяву ОСОБА_1, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація про встановлення факту, що має юридичне значення задовольнити.
Встановити факт, що вимушене переселення ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3 у жовтні 2014 року з окупованої території Донецької області України відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області України.
Рішення може бути оскаржене до Донецького апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги через Дзержинський міський суд Донецької області протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обовязки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя: